24. Кубинская революция 1933-1934

Все знают о Кубинской революции 1959 года, но мало кто помнит о другой, Кубинской революции 1933-1934 годов. После Испано-американской войны 1898 года Куба была оккупирована США. В 1902 году США предоставили Кубе независимость, но эта независимость была формальна, так как американский империализм заставил Кубу принять «Поправку Платта». Согласно этой «поправке», Кубе запрещалось заключать договора с другими странами и получать иностранные займы, без согласия США. За США оставалось право на интервенцию. Кроме этого в 1903 году Американцы смогли отторгнуть залив Гуантанамо. В 1906 году США оккупировали остров, американские войска находились на Кубе до 1909 года. Страна фактически была полуколонией США. После Октябрьской революции по всему миру усилилась классовая борьба. Не обошла она стороной и Кубу. С ноября по декабрь 1917 года на острове бастовали рабочие сахарной промышленности. Их поддержали портовики, грузчики, железнодорожники. В 1918-1919 годах в Гаване прошло 4 всеобщие забастовки, рабочие возводили баррикады, и вели ожесточенные бои с полицией и армией. Забастовки продолжались и в 1920 году. В 1925 году президентом республики стал Херардо Мачадо-и-Моралес один из активных участников войны за независимость 1895-1898, он установил в стране террористическую диктатуру. Он преследовал рабочие и демократические организации. За свою жестокость он получил прозвище «президент тысячи убийств». Он был поклонником фашизма, называя себя «антильский Муссолини». Не смотря на это, он пользовался полной поддержкой «демократических» США. В 1925 диктатор бросил в тюрьму Хулио Антонио Мелью -лидера студентов и одного из основателей Кубинской компартии. Мелья объявил голодовку, в стране развернулось движение за его освобождение. Мачадо пришлось выпустить Мелью, но в 1929 году он был убит, агентами диктатора. Экономический мировой кризис 1929 года, сильно ударил по экономике страны. Сахарная промышленность — главная отрасль кубинского экспорта переживала упадок. Выработка сахара уменьшилась с 5 млн. т. до 1,9 млн. т., а общая стоимость — с 200 млн. долл. До 43 млн. долл. Безработица выросла до 500 000. Вся тяжесть кризиса легла на плечи трудящихся. В начале 30-х на Кубе стало шириться движение за свержение диктатуры Мачадо и за демократию. На востоке острова возникли партизанские отряды. Партизан возглавил Антонио Гитерас (1906-1935). Гавану охватила волна забастовок, переросших 4 августа, во всеобщую забастовку, что и положило начало революции. Бастующие требовали отставки Мачадо, отмены «Поправки Платта». Начались волнения в армии. 12 августа диктатор бежал в США. К власти пришли либерально-буржуазные силы. Новое правительство попыталось остановить революцию, было введено военное положение, запрещены демонстрации. Но революцию было уже не остановить. Началось движение рабочих захватывающих сахарные заводы. Стали создаваться Рабочие Советы. Движение возглавляла компартия и возглавляемая ими Национальная рабочая конфедерация Кубы (НРКК). К сентябрю рабочие захватили треть сахарных заводов. 5сентября 1933 года восстали солдаты и сержанты столичного гарнизона. Они арестовали офицеров, и захватили стратегические точки столицы. Восставшие объявили о создании Временного революционного правительства, которое возглавил либерал-реформист Рамон Грау Сан-Мартин. В него также вошел Антонио Гитерас. Гитерас был левым социал-реформистом. Новое правительство восстановило демократические свободы, легализовало рабочие организации. Была введена 44-х часовая рабочая неделя, повышена зарплата рабочих, конфискация земель сторонников Мачадо и раздача ее крестьянам. Куба отказалась от «Поправки Платта». Испуганные таким развитием США, стали готовить военный переворот. Американское посольство руководило заговором. Исполнителем стал Фульхенсио Батиста, беспринципный политический авантюрист, бывший сержант, видный деятель сентябрьского восстания. Компартия отказалась поддержать правительство Гетераса, которое оказалось в изоляции. 14 января 1934 года Батиста совершил переворот, создав диктаторский режим. Диктатура обрушила шквал репрессий на рабочие и левые организации. Но борьба еще не была окончена. В марте и октябре 1934 года прошли 200-х тысячные всеобщие забастовки, которые были подавлены властями. На востоке острова опять возникло партизанское движение, крестьяне смогли занять целые территории. Компартия была вынуждена уйти в подполье. Сторонники Сан-Мартина создали Кубинскую революционную партию, сторонники которой назывались «аутентики» («истинные» последователи революции 33-го), эта партия объединяла мелкую буржуазию и интеллигенцию. Сторонники Гитераса создали тайную революционную организацию «Молодая Куба», готовившей вооруженный заговор. В марте 1935 года на Кубе вспыхнула всеобщая забастовка, в которой участвовало 700 тыс. трудящихся. Власти бросили на ее подавления армейские подразделения. Бастующие сопротивлялись в течение нескольких дней. Причиной поражение стала несогласованность действий революционеров, компартия не смогла согласовать свои действия с «Молодой Кубой». В мае 1935 года противники диктатуры понесли тяжелую потерю — был убит Гетерас, после его смерти «Молодая Куба» распалась. После этого революция пошла на спад. Но революция не прошла бесследно, Батисте пришлось пойти на смягчение режима. В 1937-1938 годах на Кубе были восстановлены демократические свободы, была легализована компартия и другие левые организации.

25. Реформи Карденаса 1934-1940 рр. У 1934 р. на виборах на шестирічний термін нового президента Кальєс підтримав кандидатуру Ласаро Карденаса (1895—1970). Під час передвиборної кампанії Карденас твердив про прихильність ідеалам революції, об'їхав усю країну і безпосередньо спілкувався з простими людьми. Новий президент поступово взяв усю повноту влади в свої руки і змусив Кальєса покинути Мексику. Прогресивний уряд Карденаса розвернув широку кампанію реформ. Була проведена реорганізація армії і правлячої партії. Карденас різко прискорив проведення аграрної реформи і роздав селянам більше земель, ніж попередні президенти разом взяті. До 1940 р. ехідо (колективні селянські господарства) займали більше половини усіх орних земель Мексики. Відродився профспілковий рух; проводилася широка освітня програма, що включала інтенсивну роботу серед індіанського населення. Свого піку реформаторський рух досяг у 1938 р., коли Карденас націоналізував майно північноамериканських і британських нафтових компаній.

26. народні фронти. З середини 30-х рр. XX ст. Л.А. стала об'єктом посиленої уваги і підривної діяльності держав "Осі", котрі, готуючись до світової війни,закупали в регіоні сільськогосподарські продукти і стратегічну сировину,в першу чергу нафту, кольорові метали, селітру. Німецький капітал активізувався в економіці Аргентини, Бразилії, Парагваю, Перу, Чилі, здійснюючи зростаючий вплив на політику правлячих кіл цих країн. Користуючись наявністю там значної кількості німецьких іммігрантів, Берлін насаджував у регіоні фашистські організації й сприяв поширенню нацистської ідеології. Військова верхівка "Третього рейху" до того ж розглядала Бразилію та Аргентину, чия армія була озброєна і навчена за німецьким зразком, у якості важливого плацдарму для поширення свого впливу на всю Л.А. Тенденції до фашизації політичного життя окреслилися в Домініканській Республіці та Нікарагуа. Але в Л.А. на той час ще не було місцевого монополістичного капіталу, тому й не могло сформуватися власного фашизму. Чимало представників латиноамериканських еліт, які надихались прикладом Німеччини та Італії, намагалися запозичити їхню ідеологію та терористичні методи, проте не були за своєю природою власне фашистськими. На спротив фашистській загрозі піднялися широкі кола громадськості. В Аргентині радикали, соціалісти та кілька дрібних демократичних партій, що перемогли в березні 1936 р. на виборах до палати депутатів Конгресу, створили єдиний парламентський блок під назвою "Народний фронт". І хоча він через півроку внаслідок нерішучості керівництва розпався, влада заборонила діяльність Національної фашистської партії і т. зв. Трудового фронту, що діяли серед аргентинців німецького походження.Але найбільших успіхів рух "Народного фронту" добився в Чилі, де у відповідь на урядову розправу над страйкуючими залізничниками було створено блок соціалістів, радикалів, комуністів і профспілок. На президентських виборах 25 жовтня 1938 р. його кандидат Педро Агірре Серда здобув упевнену перемогу і сформував уряд "Народного фронту". Він значно розширив демократичні свободи і права трудящих, підвищив зарплату, знизив ціни на продукти харчування, удосконалив системусоціального забезпечення, частину пустошів передав безземельним селянам.Але у зв'язку з початком Другої світової війни та розбіжностями всередині урядового блоку "Народний фронт" у січні 1941 р. розпався.

27. політика добросусідства - зовнішня політика адміністрації США президента Франклін Рузвельта щодо країн Латинської Америки. Основими принципами цієї політики були "невторгнення" і невтручання у внутрішню політику країн Латинської Америки. Також була зміцнена ідея про те, що США повинні бути "хорошим сусідом" і повинні проводити взаємовигідні взаємини з країнами цього регіону. Адміністрація Рузвельта очікувала, що нова політика створить нові економічні можливості у формі взаємовигідних торгових договорів і знову закріпить вплив Сполучених Штатів у Латинській Америці, змінивши позицію багатьох урядів регіону. Впродовж кінця ХІХ - початку ХХ століття США неодноразово проводили військові творгення у країни Латинської Америки для захисту своїх інтересів, частково через комерційні зацікавлення американського бізнесу. Насамперед йшлося про захист кредитних інтересів (країни Латинської Америки були боржниками) та доступ до природніх ресурсів, тому була необхідною військова інтервенція для схилення до співпраці урядів цих країн. 3 березня 1933 року Рузвельт проголосив свою інавгураційну промову, в якій виголосив принципи добросусідства: 1)сусід, котрий повністю поважає себе, поважає і права інших 2)сусід поважає зобов'язання і святість угод. Ця позиція була підтверджена Корделом Халлом, держсекретарем Рузвельта, на конференції американських держав у Монтевідео, в груді 1933 року. Халл сказав: "Жодна країна не має права втручатися у внутрішні та зовнішні справи іншої країни" . У грудні того ж року Рузвельт підтвердив цю політику: "Чіткою політикою Сполучених Штатів відтепер є така, яка відкидає військову інтервенцію.

Сполучені Штати бажали мати хороші взаємини зі своїми сусідами, особливо в час зростання кількості конфліктів, тому ця політика повинна була зміцнити підтримку Латинської Америки. Політика добросусідства значила, що США будуть дивитися на Латинську Америку через більш мирну призму. Уникаючи військових інтервенцій, Сполучені Штати змінили свої методи для збереження впливу у Латинській Америці: Панамериканізм, підтримка впливових місцевих лідерів, тренування національних гвардій, економічне і культурне проникнення, позики, економічний нагляд та політичні перевороти. Одним з проявів Політики добросусідства стало відкликання американської морської піхоти з Гаїті та Нікарагуа у 1934 році, анулювання Поправки Платта та ін. Культурний вплив виразився у створенні радіо програми Viva America. Дехто вважає, що до закінчення Другої світової Латинська Америка була регіоном, де найбільше підтримували американську політику.

Ера "добросусідства" завершилася разом з загрозою Холодної війни. Холодна війна змінила політику, оскільки американці відчували, що дуже необхідно захистити Західну півкулю від радянської загрози. Ці зміни суперечили фундаментальним принципам політики добросусідства, зокрема "невторгненню". В результаті була нова хвиля американського втручання у справи Латинської Америки. До закінчення Холодної війни Сполучені штати прямо і непрямо атакували всі підозрілі соціалістичні рухи з надією зупити поширення комуністичного впливу. В тому числі сюди входить і скинення повалення соціалістичного режиму в Чилі, скинення соціалістичного президента Гватемали Хакобо Арбенса. Після Другої світової війни Сполучені Штати пересунули фокус своєї підтримки на відбудову Європи та Японії. Це відкинуло на задній план латиноамериканські країни, бо оскільки американські інвестори раніше фінансували цей регіон.