11. Наслідки війни за незалежність.

В результаті війни за незалежність американські володіння Іспанії (окрім Куби та Пуерто-Ріко) позбавились колоніального ярма і стали суверенними державами. В ході війни виникли республіки: Мексиканські Сполучені Штати, Федерація Центральної Америки, Колумбія, Перу, Чилі, Болівія. Пізніше цей процес завершився у регіоні Ріо-де-ла-Плати, за винятком Парагваю, який здобув незалежність ще у 1811 році. Об'єднані провінції Ріо-де-ла-Плати на початку 1820 року фактично розпались. Тільки 6 лютого 1826 року Установчий конгрес в Буенос-Айресі прийняв закон про створення їхнього спільного уряду, а 24 грудня 1826 року затвердив конституцію Аргентини (так почали називатись Об'єднані провінції Ріо-де-ла-Плати). Уругвайські патріоти тільки у 1828 році домоглись визнання своєї державності (відповідно до конституції 1830 року — Східна республіка Уругвай). В результаті визвольної війни 1810—1826 років було покінчено з монополіями, заборонами та регламентацією, що скували економічний розвиток колоній, створені більш сприятливі умови для залучення Іспанської Америки до системи світового господарства. Були скасовані подушний податок і трудова повинність корінного населення, у більшості країн ліквідовано рабство. У державах, що знову виникли, було встановлено республіканський, парламентський стрій і прийнято конституції. Важливе значення мали знищення інквізиції, скасування дворянських титулів та інших феодальних атрибутів. Війна за незалежність стимулювала зростання національної самосвідомості, прискорила формування і консолідацію испансько-американських націй.

15. Мексиканська демократична революція 1910-1917 рр. та її значення. З розвитком капталізму в Л.А. загострилася боротьба між прогресивною національною буржуазією та іноземним капіталом, підтриманим олігархами і латифундистами. Лідер уругвайської партії “Колорадо” Хосе Батльє-і-Ордоньєс під час свого президентства у 1903-1907 і 1911-1915 рр. наполегливо проводив політику протекціонізму і обмеження впливу британського капіталу, обмежив поміщицьке землеволодіння, запровадив 8-годинний робочий день і закон про пенсійне забезпечення, визнав право робітників на страйк, поліпшив систему народної освіти і відокремив її від церкви. Уже згадуваний керівник Громадянського радикального союзу Іполіто Ірігойен, який був президентом у 1916-1922 і 1928-1930 рр., також запровадив 8-годинний робочий день, націоналізував нафтову промисловість, здійснив демократичні університетську і адміністративну

реформи та реформу муніципального урядування, активно виступав проти втручання США у внутрішні справи країн Л.А. Не випадково він був усунений від влади реакційними військовими.

У Мексиці селянська боротьба за землю і загальнонаціональний рух проти лянська боротьба за землю і загальнонаціональний рух проти перетворення країни в колонію Великої Британії та США переросли у другу народну Революцію 1910-1917 рр. Справа в тому, що генерал Порфіріо Діас, відомий замолоду як переконаний прибічник лібералізму і герой руху опору франко-іспанській інтервенції, у 1876 р. встановив жорстоку диктатуру, що спиралася на армію, поліцію та адміністративний апарат. Конституція і громадянські свободи були фактично ліквідовані, конгрес позбавлений будь-якої влади, під виглядом розмежування і освоєння “пустошів” відбувалася масова експропріація селянських земель (у 1910 р. безземельне селянство становило біля 97 % його загальної чисельності), рудна і нафтова промисловість, а також залізнична мережа опинилися в руках британських і американських підприємців. Опозиційні диктаторському режиму сили об’єдналися навколо створеної в 1905 р. Ліберальної партії та поміщика Франсіско Мадеро, що висунув програму демократичних перетворень, у т.ч. повернення селянам відібраних у них земель. У листопаді 1910 р. у багатьох районах Мексики спалахнули збройні повстання, найактивніше діяли партизанські загони під командуванням Франсіско Вільї на півночі та Еміліано Сапати на півдні. У травні 1911 р. під тиском революції Діас утік з Мексики, а презентом невдовзі було обрано Мадеро, що запровадив протекціоністські заходи на захист національної економіки. Але зволікання з проведенням аграрної реформи позбавили його селянської підтримки, чим негайно скористався реакційна військова верхівка, - у лютому 1913 р. за участю посла США стався державний переворот, у результаті якого Мадеро загинув і була встановлена диктатура генерала Вікторіано Уерти. Ці події призвели до ще більшого загострення громадянської війни в країні: проти урядової політики реставрації виступили селянські армії Сапати і Вільї (на контрольованих ними територіях почався розподіл конфіскованих поміщицьких земель), профспілкові робітничі організації, що створили “червоні батальйони”, широкі кола національної буржуазії,очолювані соратником Мадеро – Венустіано Каррансою. У липні 1914 р. диктатура Уерти, незважаючи на відкриту підтримку американських військ, впала, тимчасовим президентом країни став Карранса, котрий вважав революцію закінченою. Проте збройна боротьба продовжувалася, тільки вже між ліберальним і селянським таборами, Сапата і Вілья наприкінці 1914 р. навіть на короткий час оволоділи Мехіко. Карранса змушений був видати у січні 1915 р. закон про аграрну реформу і запровадити прогресивний трудовий кодекс, а також скликати 31 грудня 1916 р. Установчі збори. 7 січня 1917 р. був підписаний декрет, який забороняв іноземним компаніям розробляти на території Мексики нафтові родовища без дозволу міцевої влади, а 5 лютого – оприлюднена одна з найдемократичніших на той час у світі конституція, що завершила революцію і діє донині. Вона гарантувала 8-годинний робочий день, мінімум заробітної плати, право на створення профспілок, проведення страйків, визначила умови надання іноземцям прав на використання дання іноземцям прав на використання національних багатств та ін. Таким чином, Мексиканська революція 1910-1917 рр. сприяла зміцненню демократично-республіканського ладу, попередила загрозу перетворення Мексики в іноземну колонію чи протекторат, створила сприятливі передумови для швидкого капіталістичного розвитку і зміцнення національного суверенітету країни. Перша світова війна і активізація боротьби за політичну та

соціально-економічну демократію. Під час Першої світової війни між США, Великою Британією і Німеччиною розгорілося гостре суперництво за вплив у країнах Л.А. Зокрема, у травні 1915 р. Лондон сприяв оформленню союзу Аргентини, Бразилії та Чилі з урегулювання будь-яких конфліктів (договір “АВС”), але угода не набула чинності, оскільки загострилися відносини між Бразилією, що проголосила війну Німеччині, та Чилі й Аргентиною, котрі їй співчували. Німеччина намагалася схилити Мексику до військового союзу проти США, обіцяючи сприяти поверненню їй територій, загарбаних Вашингтоном у результаті війни 1846-1848 рр. Але відповідна секретна інструкція, направлена міністром закордонних справ Німеччини Ціммерманом послу в Мехіко, була перехоплена британською розвідкою, передана США, розшифрована і оприлюднена 1 березня 1917 р. Цей факт був зручно використаний американською дипломатією в якості приводу для вступу у війну на боці Антанти, хоча Мексика зі свого боку заявила про збереження нейтралітету. У квітні 1917 р., услід за США, проголосили війну Німеччині Панама і Куба, в жовтні – Бразилія, а в 1918 р. – Гаїті, Гватемала, Гондурас,Коста-Ріка і Нікарагуа. Ресурси Л.А. відіграли велику роль у забезпеченні Антанти і США стратегічною сировиною та продовольством, а скорочення імпорту європейських промислових товарів сприяло розвиткові національної економіки та зростанню обсягів зовнішньої торгівлі Бразилії (там було збудовано біля 6 тис. промислових підприємств), Аргентини, Венесуели, Колумбії, Куби, Мексики, Перу, Чилі.На хвилі загальнореволюційного підйому, що почався в Європі наприкінці війни, трудящим Л.А. вдалося добитися важливих соціальних завоювань. Так, у Бразилії в 1919 р. була дозволена діяльність профспілок і прийняті закони про відповідальність підприємців за нещасні випадки на виробництві, відміну штрафів та поліпшення санітарних умов. 8-годинного робочого дня добилися працівники Коста-Ріки, Аргентини та Куби. У Чилі в 1920-1925 рр. крім того були запроваджені обов’язкові недільний відпочинок та соціальне страхування. В Аргентині у середині 20-х рр. розгорнулася масова кампанія за націоналізацію родовищ нафти, що й було здійснене у 1929 р. У Бразилії та Нікарагуа зіткнення прогресивних і реакційних сил у 20-і – на початку 30-х рр. набуло форми збройної боротьби. У середовищі молодшого офіцерства бразильської армії тоді виник патріотичний і антиолігархічний рух тенентистів (португальською tenente – лейтенант). У липні 1922 р. вони організували повстання у форті Копакабана в Ріо-де-Жанейро, через 2 роки – в Сан-Паулу і утримували місто протягом трьох тижнів, а колона повстанців під командуванням капітана-інженера Луїса Карлоса Престеса, застосовуючи тактику маневреної партизанської війни, за 2,5 роки пройшла 25 тис. км з південного сходу на північ 14-ма штатами країни, завдавши півсотні поразок кращим генералам урядової армії, непереможною вона в лютому 1927 р. відступила на територію Болівії.

Частина тенентистів підтримала очолюваний губернатором штату Ріу-Гранді-ду-Сул Жетуліу Варгасом “Ліберальний альянс”, який виступав з націонал-реформістських позицій, користувався авторитетом серед трудящих і мав тісні зв’язки зі США. Внаслідок т. зв. “Ліберальної революції” у жовтні 1930 р. Варгас став президентом Бразилії, а реакційна “кофейна

олігархія” була усунена від влади, що відкрило шлях до перетворень. Нова конституція 1934 р. декларувала принцип обов’язкової більшості бразильців в апараті управління національним банком, промисловим чи торговельним підприємством, містила статті про 8-годинний робочий день,

право робітників і службовців укладати колективні договори, 2-тижневі відпустки для працюючих. Варгас широко використовував соціальну демагогію, виставляючи себе засновником “держави справедливості”. Декрети про націоналізацію компанії “Ллойд бразилейру” (квітень 1936 р.), що належала британському капіталу, та нафтових родовищ (квітень 1938 р.), а також декрети про мінімум зарплати, пенсії для промислових робітників та підвищення зарплати їхнім окремим категоріям використовувалися для галасливої реклами про настання “нової ери” в історії країни. Своє головне завдання Варгас, чия влада після розпуску наприкінці 1937 р. конгресу і заборони

діяльності політичних партій стала фактично диктаторською, вбачав у стимулюванні розвитку державного сектора економіки. У Нікарагуа в травні 1926 р. ліберальна опозиція також піднялася на боротьбу проти реакційного режиму, невдовзі до армії лібералів приєднався повстанський загін під проводом робітника Аугусто Сесара Сандіно, що продовжив бойові дії після того, як опозиція через рік склала зброю. Восени 1927 р. за участю добровольців майже з усієї Л.А. на півночі країни почала формуватися партизанська армія, яка завдала чимало прикрощів урядовим військам і підрозділам морської піхоти США. Зрештою, обраний у листопаді 1932 р. президентом Нікарагуа від партії

лібералів Сакаса погодився піти на переговори із Сандіно. Той погодився на роззброєння за умови, що всі війська США будуть виведені з території країни (до початку 1933 р. вони дійсно були евакуйовані), а уряд відмовиться від укладення з іноземними державами нерівноправних угод. У лютому 1933 р. відповідна домовленість з президентом Сакасою була підписана, але через рік під час нових переговорів у Манагуа Сандіно і його соратники були по-зрадницькому

заарештовані й розстріляні за наказом командувача створеної США національної гвардії – генерала Анастасіо Сомоси, який через 2 роки встановив диктаторський терористичний режим. Світова економічна криза 1929-1933 рр. завдала Л.А. серйозних збитків, різке падіння попиту на світовому ринку на товари латиноамериканського експорту призвело до згортання виробництва, масового банкротства банків і фірм, погіршення економічного становища народних мас і різкого зростання безробіття.

16. Піднесення боротьби трудящих і народних мас  З 1917р. в Латинській Америці відбувається підйом робітничого руху. Причини його корінилися у важких умовах праці та життя латиноамериканських трудящих. Народні маси піддавалися експлуатації з боку іноземних компаній, а також власних підприємців та великих землевласників. Свавілля капіталістів фактично не був обмежений, трудове законодавство практично не було (за винятком Уругваю). Поміщицьке-буржуазні уряду, як правило, воліли репресії поступок робочим, У роки війни становище трудящих ще більш погіршився внаслідок зростання дорожнечі. На настрої робітників і революційної частини інтелігенції вплинули події 1917 р. в далекій Росії, які сприймалися ними як звільнення трудящих від влади експлуататорських класів. Найбільш значні масштаби страйкова боротьба набула в країнах, декапіталізм досяг більшої ступеня зрілості і де пролетаріат уже склався як клас і мав досвід страйкових виступів (Аргентина, Чилі, Уругвай, Бразилія).  Підйом страйкового руху почався в 1917 р. і тривав до 1920 - 1921 рр. .. охопивши одночасно ряд країн. Трудящі вимагали скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці. Поряд з найближчими економічними вимогами були висунуті і вимоги законодавчого оформлення 8-годинного робочого дня, прав профспілок, соціального забезпечення. Нерідко проголошувалися гасла повалення існуючого ладу і ліквідації експлуатації. В Аргентині вже в 1917 р. тільки в столичному окрузі (без передмість) страйкували 136 тис. чоловік, а в 1919 р. - понад 300 тис. (в 1916 р.-24 тис.). Масові страйки охопили Росаріо, Кордову, інші міста. Найвищою точкою руху стала загальний страйк у Буенос-Айресі 9 - 15 січня 1919р., Під час якої вуличні заворушення і зіткнення робітників з рушити на їх утихомирення військами тривали цілий тиждень. Сотні людей були вбиті, багато поранено. Проте економічні вимоги страйкуючих були задоволені, а заарештовані робочі звільнені. Ці події залишилися у пам'яті аргентинців як «трагічна тиждень».  У 1920-1921 рр.. страйковий рух в Аргентині залишалося активним. Боротьба перекинулася в сільську місцевість. Особливо наполегливим і тривалим був рух орендарів і наймитів Санта-Фе і Патагонії в 1919-1921 рр.. У Патагонії боротьба батраків у 1921 р. переросла у повстання проти латифундистів та іноземних скотарських компаній, жорстоко придушене військами.  У Бразилії хвиля страйків охопила в червні-липні 1917 р. найбільший промисловий центр Сан-Паулу. Вони переросли в загальний страйк 80 тис. трудящих Сан-Паулу, що супроводжувалася барикадними сутичками з військами. У результаті страйкуючі домоглися задоволення своїх вимог. 18 листопада 1918р. в столиці Бразилії Ріо-де-Жанейро відбулося підготовлене «революційними синдикалістами» (ліві анархо-синдикалісти) повстання робітників, які намагалися захопити збройові склади та урядові установи. Після декількох годин вуличних боїв повстання було придушене. Хвиля страйків в країні не спадала до кінця 1920 р.  У Чилі підйом робітничого руху почався в 1918 р. Завзята страйкова боротьба, що супроводжувалася вуличними сутичками з військами, охопила в цьому роцімісто Ікіке на півночі країни. У січні 1919 р. страйкуючі робочі р. Магальянес на півдні республіки на кілька днів виявилися фактичними господарями міста, поки прислані війська не подавили виступ. В! 920 р. 83 дні тривала страйк 15 тис. вугільників у районі Консепсьона, що зробили опір військам і добилися задоволення своїх вимог. У лютому 1921 р. було жорстоко придушене виступ 30 тис., шахтарів селітряних рудників в районі Сан-Грегоріо (провінція Антофагаста). У 1918-1919 рр.. міста Чилі були охоплені багатолюдними демонстраціями і мітингами населення проти дорожнечі, голоду і безробіття. У серпневій маніфестації 1919 р. вСантьяго взяли участь 100 тис. чоловік. У 1918-1920 рр.. у ряді районів відбувалися заворушення селян і сільськогосподарських робітників.  Великого розмаху досягла страйкова боротьба трудящих у 1917-1920 рр.. в Уругваї. Столиця Уругваю Монтевідео в серпні 1918 р. була паралізована тритижневої загальним страйком, сутичками з військами.  На Кубі в 1917 р. також почався підйом робітничого руху. З червня до грудня 1917 страйкували робочі цукрової промисловості. У страйкову боротьбу включилися портові робітники, вантажники, залізничники. У 1918-1919 рр.. в Гавані відбулися 4 загальні страйки, в ході яких відбувалися барикадні зіткнення з поліцією і армійськими підрозділами. Страйки не вщухали і в 1920 р.  У Мексиці боротьба робітників у ці роки велася в умовах тільки що перемогла революції 1910-1917 рр.. Конституція 5 лютого 1917 проголошувала основнідемократичні свободи, право робітників на організацію, обіцяла здійснення трудового законодавства, аграрної реформи, заходів з ліквідації засилля іноземних монополій. Це породжувало певні очікування у трудящих. Участь у революції мексиканської національної буржуазії, гнучка соціальна політика правлячих кіл, їх співпрацю з реформістськими лідерами основного профцентру країни - Мексиканської регіональної робочої конфедерації (КРОМ), створеної в 1918 р., сприяли посиленню реформістських, лояльних післяреволюційному режиму настроїв у масах. І тим не менш і в Мексиці в 1917-1923 рр.. розвивалася страйкова боротьба робітників ряду галузей за поліпшення умов праці та здійснення декларованого конституцією прогресивного трудового законодавства, хоча вона не досягла таких масштабів і гостроти, як в Аргентині, Бразилії та інших країнах.  Підйом масового руху трудящих з 1918р. спостерігався також у Перу, де в цей час стали створюватися профспілки. У травні-червні 1919 р, основні міста країни охопив загальний страйк, пригнічена армією. У 1923 р. страйк на цукрових плантаціях переросла в стихійне повстання, під час якого сільськогосподарські робітники захопили і протягом тижня утримували місто Трухильо. При придушенні повстання сотні людей були розстріляні. У 1922 - 1924 рр.. в гірських районах повстали селяни-індіанці,  Зростання страйків у ці роки відбувався в Колумбії та Еквадорі. У Гватемалі в 1920 р. в результаті народного повстання була скинута реакційна диктатура Кабрери, проіснувала більше 20 років.  У 1919-1920 рр.. в багатьох країнах Латинської Америки пройшли мітинги, маніфестації та страйки з вимогою припинити інтервенцію проти Радянської Росії. На демонстрацію і мітинг солідарності з Радянською Росією в Ріо-де-Жанейро 1 травня 1919 вийшли 60 тис. осіб.  Серед учасників страйків 1917-1921 рр.. переважали руйнівні, бунтарські анархістські і анархо-синдикалистские настрою. Нерідко підсумком таких виступів, що супроводжувалися жертвами і репресіями, було розчарування трудящих у страйкової боротьби. Але підйом руху змусив правлячі кола країн, охоплених заворушеннями, зайнятися вирішенням соціальних проблем. Робітники і службовці Аргентини, Мексики, Бразилії, Чилі, Уругваю добилися скорочення робочого дня (у деяких випадках до 8 годин), підвищення заробітної плати, визнання профспілок, введення пенсій для деяких категорій працівників. Це стало важливим завоюванням робітничого класу. Страйковий рух пішов на спад. Вплив анархізму і анархо-синдикалізму серед трудящих помітно зменшилася. Поширилися помірні, реформістські настрою.  Деякі активісти робочого і соціалістичного руху перейшли на позиції революційного марксизму і сприйняли ідеї Жовтневої революції 1917 р. в Росії. На цьому грунті в 1918 - 1922 рр.. виникли комуністичні партії в Аргентині, Мексиці, Бразилії, Чилі та Уругваї, а пізніше і в інших країнах.  В Аргентині створення компартії стало результатом розколу впливовою в країні Соціалістичної партії, в якій взяли гору прихильники соціал-реформістськоїтенденції на чолі з лідером партії Хуаном Б. Хусто. Ліві соціалісти вийшли з партії і 6 січня 1918 заснували Інтернаціональну соціалістичну партію, що висловилися за революційний марксизм і солідарність з Жовтневою революцією і більшовиками. У 1919 р. ця партія приєдналася до Комінтерну, а в кінці 1920 р, відповідно до рішення II конгресу Комінтерну була перейменована в Комуністичну партію Аргентини.  У 1919 р. на базі невеликих груп революційно налаштованих робітників і інтелігентів була створена компартія в Мексиці. В Уругваї в Соціалістичній партії і в основному профцентр країни революційне протягом виявилося в більшості. У вересні 1920 р. з'їзд соціалістів висловився за вступ до Комінтерну і незабаром партія була перейменована в Комуністичну. Невелика група поміркованих соціалістів не визнала цих рішень і створила свою партію під колишньою назвою - Соціалістична.  У Чилі в кінці 1920 р. Соціалістична робоча партія. Створена під керівництвом Л. Е. Рекабаррен ще в 1912 р., заявила про приєднання до Комінтерну, а в січні 1922 р. прийняла рішення про * своє перетворення в Комуністичну партію Чилі. Перебуваючи в 1917-1918 рр.. в Аргентині, Рекабаррен взяв діяльну участь у створенні партії аргентинських комуністів і навіть був обраний її першим керівником. Очоливши Робочу федерацію Чилі, Рекабаррен домігся у 1919р. її затвердження на позиціях класової боротьби і перетворення на ведучий профцентр країни. У 1921 р. Рекабаррен був обраний депутатом Національного конгресу Чилі.  У Бразилії освіта компартії відбулося в процесі поступової еволюції лівих анархо-синдикалістських активістів. робітничого руху в бік революційного марксизму. Створені, ними в 1918-1919 рр.. невеликі групи і гуртки в березні 1922 р. на своєму з'їзді заснували Комуністичну партію Бразилії. Пізніше, в серпні 1925 р., виникла компартія на Кубі і тоді ж з'явилася керована комуністами Національна конфедерація трудящих Куби - перший національний профцентр країни.  Латиноамериканські компартії вступили в Комуністичний Інтернаціонал (Комінтерн), створений в 1919 р. в Москві, і підпорядковувалися його директивам і керівництву. Підтримуючи вимоги робітників, комуністи активно брали участь у їх виступах, намагаючись надати їм революційний, антиурядовий характер. Вони часто піддавалися переслідуванням. За компартіями пішла частина профспілок, революційної молоді та інтелігенції. Але в цілому їх вплив було невелике. Їм, як і взагалі Комінтерну, були властиві догматичні, левосектантскіе позиції. Комуністи абсолютизували класову боротьбу, закликали до негайної «соціалістичної революції» і «диктатуру пролетаріату» за зразком Росії, ігноруючи реальності. Вони не розуміли важливість боротьби за загальнодемократичні і загальнонаціональні вимоги, різко критично ставилися до реформістським профспілкам і партіям. Ті, зі свого боку, відповідали комуністам неприязню і ворожістю.  Одночасно з підйомом робітничого руху в Латинській Америці розгорнулося широке студентський рух за університетську реформу. Його почали в березні 1918 р.студенти Кордовського університету Аргентини. Вони зажадали введення демократичного самоврядування і повної автономії університету від державної влади, вигнання консервативних професорів. оновлення програм та навчального процесу відповідно І нагальними потребами суспільства, забезпечення доступу до університетської освіти народних мас. У червні 1918 р. студенти - учасники боротьби звернулися з «Кордовським маніфестом» до всіх студентів, громадськості і народам Південної Америки. закликаючи до спільної боротьби проти імперіалізму, за оновлення суспільства і ліквідацію соціальної несправедливості, до союзу студентства і демократичної інтелігенції з трудящими. Рух вилилося в бойкот, захоплення університетських приміщень, вуличні маніфестації та мітинги. Воно охопило всю країну і була підтримана передовою інтелігенцією і робітниками організаціями. У жовтні 1918 р. уряд Аргентини декретував університетську реформу, задовольнила вимоги студентів про автономію і демократизації університетів. З Аргентини рух за університетську реформу перекинулося в Чилі, Перу, на Кубу і в інші країни, де воно також добилося ряду важливих успіхів. 

17. Ліберальний реформізм  Характерною новою рисою політичного життя деяких латиноамериканських республік у післявоєнний період був прихід до влади ліберально-реформістських урядів, які змінили консервативно-олігархічні режими і здійснили заходи по демократизації, економічного й соціального розвитку своїх країн. Так проявлявся криза традиційних консервативних політичних форм панування правлячих класів, коли розвиток капіталізму призвело до ускладнення соціального складу суспільства, посилення нових класів і соціальних верств, у тому числі промислової буржуазії, пролетаріату, середніх верств населення, що претендували на участь у політичному житті.  Однак розвиток капіталізму в Латинській Америці відбувалося переважно в рамках сформованих соціально-економічних структур, на їх основі. Звідси недостатня самостійність і відносна слабкість місцевої промислової буржуазії, протиріччя якої з агроекспортной олігархією та іноземним капіталом в основному вилилися в помірно-реформістські форми, в боротьбу за часткові зміни, швидше за «місце під сонцем» в системі і її поступову еволюцію, ніж за її повалення. Ці протиріччя часто виражалися не прямо, а опосередковано, через більш загальні устремління до змін широких буржуазних і дрібнобуржуазних верств, демократичної інтелігенції і ліберальних поміщиків. Швидко нараставшее робітничий рух також змушувало місцеву буржуазію, з одного боку, поспішити з реформами, а з іншого-діяти з оглядкою.  Ліберальний реформізм в Латинській Америці розвивався під впливом західноєвропейського та північноамериканського буржуазного реформізму початку XX ст. Однак природа латиноамериканського реформізму 10-20-х років XX ст. багато в чому була близька європейського лібералізму епохи затвердження промислового капіталізму. Метою його об'єктивно було забезпечити більш сприятливі умови для розвитку місцевого капіталізму, домогтися реального здійснення правових норм буржуазного суспільства. У ньому були і риси націонал-реформізму, оскільки мова йшла про стимулювання національної економіки та вирішенні завдань національного розвитку в умовах економічної залежності від світових центрів капіталізму, про прагнення послабити цю залежність.  Активізація ліберально-реформістської діяльності спостерігалася в найбільш просунулися по шляху буржуазного розвитку державах Латинської Америки, в умовах підйому масової народної боротьби проти олігархії і посиленого робітничого руху - в Аргентині, Чилі, Уругваї, Мексиці.  Характерним прикладом ліберально-реформістської політики стала діяльність уряду Іполіто Ірігойена в Аргентині. Іполіто Ірігойен (1852-1933), довгі роки очолював масовий рух за демократизацію і оновлення Аргентини, яке згуртувалося навколо керованої ним партії радикалів (Радикальний цивільний союз), в квітні 1916 р. переміг на президентських виборах і 12 жовтня того ж року вступив на посаду президента Аргентини на 6-річний термін.  Уряд Ірігойена (1916-1922) провело ряд заходів по утвердженню демократичних правових норм і підриву політичних позицій консервативних сил. Консерватори були відсторонені від влади не лише в центрі, але і в провінціях. Були вжиті заходи зі стимулювання національної економіки, з розвитку під контролем держави нафтової промисловості. У латифундистів було вилучено б млн. га не використовувалися ними угідь і за рахунок державних земельних фондів роздано колоністам 7,6 млн. га.  Придушивши бойові виступи робітників, уряд Ірігойена в той же час задовольнило багато їх вимоги. Був скорочений робочий день, підвищена заробітна плата, введені пенсії для робітників ряду категорій, обмежений працю підлітків і дітей. Отримали свободу діяльності профспілки. Уряду вдалося послабити невдоволення трудящих і породити серед значної їх частини надії на можливість класового співробітництва за посередництва держави.  Прогресивний характер мала політика уряду в галузі освіти. Були відкриті тисячі нових шкіл у сільській місцевості, здійснена вже згадувана університетська реформа.  Уряд Ірігойсна відстоювало національний суверенітет Аргентини. Воно засудило першу світову війну і Версальську систему, висловилося проти інтервенції в Радянській Росії, з якої пізніше встановило торгові зв'язки. Аргентина виступила із засудженням інтервенціоністською політики США в Центральній Америці. Ірігойен намагався, правда, марно, створити союз латиноамериканських республік, який би протистояв експансії США.  Ірігойен був щирим противником олігархії, соціальної несправедливості, насильства, в тому числі революційного насильства, громадянської війни і класової боротьби, вбачаючи в них лише руйнівні початку для цивілізованого суспільства. Він засуджував війни між народами і виступав за мирне рівноправне співробітництво всіх країн і націй у світі. Шлях до створення процвітаючого і справедливого суспільства він вбачав насамперед у моральному вдосконаленні самої людської особистості, у піднятті освітнього, культурного і морального рівня населення, в економічному і соціальному прогресі суспільства, у викоріненні насильства і затвердження демократичних норм у політичному житті, у подоланні розколу нації на ворожі класи на основі поступового згладжування класових протиріч і налагодження співпраці всіх класів в ім'я загальнонаціональних інтересів. Це дало привід деяким послідовникам Ірігойена навіть називати його «аргентинським Ганді».  Проте реальне життя була далека від таких ідеалів, що Ірігойен як досвідчений політик повинен був враховувати у своїй практичній діяльності. Він домагався здійснення прогресивних змін в тій мірі, в якій це могло бути реалізоване без відкритого розколу суспільства і насильницького протидії можновладців, без підриву економічної, соціальної та політичної стабільності в країні, засад суспільства. Сам Ірігойен не завжди діяв демократично, деколи використовував авторитарні, каудільістскіе методи, популістські прийоми. Зростаючий опір олігархії та іноземного капіталу, відносна слабкість місцевої національної буржуазії, неоднорідність самої правлячої партії сковували дії уряду, знижували позитивний ефект його політики,  У Чилі багато в чому подібну діяльність вжив уряд «Ліберального альянсу» - блоку буржуазних і дрібнобуржуазних опозиційних олігархії партій, очолене лідеромлібералів Артуро Алессандрі (1868-1950). А. Алессандрі, відомий у минулому своєю гострою критикою олігархії, переміг в результаті бурхливої ​​виборчої кампанії 1920 р., отримавши на заключному її етапі підтримку і лівих сил. Ставши президентом, Алессандрі стримав свій колишній радикалізм. Основні заходи уряду А. Алессандрі (1920-1924, 1925) були аналогічними здійсненим в Аргентині Ірігойеном, особливо в робочому питанні.  Найбільш глибокі прогресивні перетворення і притому значно раніше від інших країн були здійснені в Уругваї президентом Хосе Батьє-і-Ордоньєса ще в 1903 - 1907 і 19Ї 1-1915 рр.. і потім, після першої світової війни, продовжені його послідовниками. У результаті націоналізації і створення державних підприємств в Уругваї був створений великий державний сектор в банківській сфері, у галузях інфраструктури і промисловості з відрахуванням частини прибутків зайнятим у ньому робітникам і службовцям. Держава стала проводити протекціоністську політику на користь місцевих підприємців. У країні були введені 8-годинний робочий день, офіційний мінімум заробітної плати, загальне пенсійне забезпечення для робітників і службовців з 55-60-річного віку, допомоги по безробіттю, безкоштовну освіту на всіх рівнях. Розгорнулося будівництво навчальних і медичних установ, дешевих помешкань для бідноти. Була введена досить демократична виборча система, обмежені повноваження президента на користь Національного конгресу і обирається конгресом колегіального Національного адміністративної ради з 9 чоловік (з них 3-від опозиції). Була також відокремлена церква від держави і відмінена смертна кара.  Перетворення, проведені Батьє-і-Ордоньєса і його наступниками, випередили за часом буржуазний реформізм в інших країнах своїм радикалізмом і перевершили його. Це була досить оригінальна спроба знайти свій шлях розвитку, який покликаний був заздалегідь «попередити» проявилися вже в інших країнах гострі соціальні, економічні та політичні протиріч. І, дійсно, реформи X. Батьє-і-Ордоньєса заклали основи тривалого стабільного розвитку невеликий республіки, яка відрізнялася до того безперервними громадянськими війнами, а в XX ст. отримала прізвисько «латиноамериканської Швейцарії».  У Мексиці перемога революції 1910-1917 рр.. створила особливо сприятливі умови для проведення реформістської політики в інтересах місцевої національної буржуазії і в ім'я національного розвитку. Цьому сприяли розгром консервативних сил, активна роль народних мас і в той же час провідні позиції національної буржуазії у революції, зміцнилися після поразки самостійної боротьби революційного селянства. У 1919 р. був убитий легендарний селянський генерал Еміліано Сапата. У 1920 р. припинив збройну боротьбу інший керівник селянської повстанської армії - Панчо Вілья, в 1923 р. також убитий з-за рогу. Довіра до офіційних «вождям» перемогла революції було властиво робочим, яким конституція 1917 обіцяла прогресивне трудове законодавство. Таким популярним «вождем», «революційним каудильйо», як його називали, багатьом представлявся генерал Альваро Обрегон (1880 - 1928). Під час революції він командував армією «конституціоналістів». У 1920 р. Обрегон виступив проти уряду В. Карранси, виражало інтереси блоку ліберальних поміщиків і помірного крила буржуазії. В результаті повстання Карранса був скинутий і убитий. 1 грудня того ж року, перемігши на виборах, А. Обрегон став президентом республіки (1920-1924).  При Обрегон в умовах формального дотримання демократичних свобод в країні встановився своєрідний режим «революційного каудільізма». Обгрунтуванням його стала концепція надкласового єдності нації в ім'я продовження революції. Об'єктивно режим «революційного каудільізма» висловлював інтереси верств населення, зацікавлених у капіталістичному прогрес країни, - перш за все національної середньої та дрібної буржуазії. Але він мав відносну самостійність, одночасно спираючись на різні сили і граючи на їхніх протиріччях. Обрегон прагнув завоювати репутацію захисника інтересів трудящих, домагався підтримки селян, мав опору в «констітуціоналістской» армії. Він встановив тісну співпрацю з національним реформістським профцентром - Мексиканської регіональної робочої конфедерацією (КРОМ). У післяреволюційної Мексиці, де були відсутні традиції представницької демократії, яка б спиралася на розвинену партійно-політичну структуру, ще не вщухли пристрасті революційні і бродіння. Режим «революційного каудільізма», з сильною президентською владою, покликаний був забезпечити соціальну і політичну стабільність і проведення реформ.  Уряд Обрегона приступило до здійснення обіцяної конституцією 1917 аграрної реформи, передавши селянам 60 тис. га поміщицьких земель. Правда, для Мексики, де мільйонні маси сільського населення не мали землі, а поміщики володіли більше 100 млн. га сільськогосподарських угідь, це було скромне початок. Була підвищена заробітна плата працівникам. Вживалися заходи щодо виконання положень конституції про 8-годинний робочий день, визнання профспілок, проколективні трудові договори, про компенсації за виробничі травми. У 1924р. Мексика стала першою країною Західної півкулі, що встановила дипломатичні відносини з Радянським Союзом.