56. Проблеми реформування політичного життя латиноамериканського регіону наприкінці хх ст.

Авторам "Союзу заради прогресу" не вдалося послабити соціальну напругу в регіоні, програма викликала гостру критику як з боку крайньо правих місцевих кіл, що виступали проти реформ і вбачали в них загрозу своїм позиціям, так і з боку лівих сил, які вимагали негайного здійснення радикальних перетворень. Олігархічним кола здійснили низку правих військових переворотів: у 1963 р. - в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, наступного року - в Бразилії та Болівії, в 1966 р. - в Аргентині. Як правило, вони супроводжувалися фактичним скасуванням чинності конституції, "призупиненням" демократичних гарантій і політичних прав громадян, розпуском усіх політичних партій і забороною непокірних профспілок, арештами й стратами противників диктатури.

Ліворадикальні угруповання, користуючись фінансово-матеріальною підтримкою Куби, активізували партизанську війну, особливо широкого розмаху вона набула у Гватемалі, Бразилії, Венесуелі, Колумбії та Перу. На початку листопада 1966 р. до Болівії прибув відомий теоретик і практик партизанської боротьби Ернесто Че Гевара, щоб у рамках свого “Андського проекту” очолити Армію національного визволення і перебрати на себе координацію боротьби в континентальному масштабі. До початку 70-х рр. урядовим силам за активного сприяння США вдалося подолати першу хвилю герильї (іспанською - "партизанська війна"), але вона спричинила глибокі зрушення в суспільній свідомості.

У середовищі латиноамериканської католицької церкви виникли ліві течії, чиї представники виступали за глибокі соціально-економічні перетворення і нерідко брали безпосередню участь у революційному русі (Рух імені Каміло Торреса). Друга Генеральна асамблея Латиноамериканської ради єпископів у Медельїні у серпні-вересні 1968 р. визнала невідкладну потребу глибоких суспільних змін у Л.А. Найрадикальніше налаштовані служителі культу відверто виступали проти "офіційної" церкви, ратуючи за її кардинальне оновлення шляхом повернення до принципів раннього християнства.

Характерною рисою суспільного життя Л.А. другої половини 60-х - 70-х рр. стало зміцнення позицій і вихід на перший план лівонаціоналістичної течії у збройних силах. Феномен активної участі латиноамериканської армії в державно-політичному житті (до початку 80-х рр. збройними силами було здійснено біля 580 державних переворотів, більше 100 з них припало на час після Другої світової війни) пояснюється тим, що після Визвольної війни початку XIX ст. нові південноамериканські держави, розв'язавши кілька міжусобних війн, не стикалися із зовнішньою загрозою. Тому їхні армії взяли на себе роль внутрішньополітичної сили, а не виконання функцій із забезпечення національної оборони. Офіцери з властивими їх касті консерватизмом і власними соціальними амбіціями, що підмінили більш відповідальне несення військової служби, бачили в собі хранителів, "хресних батьків" держави, причому держави непорушної, яка зберігає статус-кво.

Але з ростом чисельності збройних сил відбувалася демократизація офіцерського складу, військові почали розуміти всю неблаговидність своєї участі у так званих "антипідривних діях", під прикриттям котрих нерідко здійснювалася розправа з патріотичними силами. Цьому сприяло і неупереджене вивчення проблем національної дійсності у військово-дослідних центрах. У гострих суспільно-політичних конфліктах 60-70-х рр. військо нерідко ставало на бік демократичної опозиції, вперше це сталося наприкінці квітня 1965 р., коли підрозділи домініканської армії на чолі з полковником Деньо Кааманьо виступили проти проамериканської хунти на захист демократичної конституції. Лише відрядивши на острів 30-тисячний корпус і так звані "міжамериканські збройні сили", США вдалося утримати Домініканську Республіку під своїм контролем.

Але невдовзі військові режими лівореформістської орієнтації прийшли до влади у жовтні 1968 р. в Перу на чолі з генералом Хуаном Веласко Альварадо (1909-1977 рр.) та в Панамі на чолі з генералом Омаром Торріхосом (1929-1981 рр.), у вересні наступного року - в Болівії (генерал Овандо Кандія, в жовтні 1970 р. президентом країни став генерал Хуан Торрес), в 1972 р. - в Еквадорі (генерал Родрігес Лара) та Гондурасі (генерал Лопес Арельяно). Протягом недовгого часу свого існування вони здійснили низку заходів, спрямованих на поліпшення умов життя народних низів і захист національних інтересів.

Так, Революційний уряд збройних сил Перу законом 1969 р. встановив максимум землеволодіння у 15-150 га зрошувальних земель (в залежності від природно-кліматичних зон) і ліквідував усі форми феодальної експлуатації, включно з відробітковою рентою і особистими послугами за користування угіддями. За невелику плату, а з початку 1973 р. -безкоштовно, вилучена земля передавалась безземельним і малоземельним селянам, які об'єднувалися в кооперативи або общини. Згідно Основного закону про промисловість були одержавлені її головні галузі, а закон про промислову общину передбачав участь представників трудящих в управлінні крупними і середніми підприємствами. У відповідності з планом "Інка" нафтопромисли, телефонно-телеграфна мережа і залізниці були націоналізовані, здійснена "перуанізація" банківської системи і встановлений державний контроль над валютними операціями.Аналогічні соціально-економічні перетворення відбулися і в Панамі, а у вересні 1972 р. її Національна асамблея ухвалила нову конституцію, в котрій зафіксовано, що "територія країни ніколи не може бути віддана чи вивласнена, тимчасово або частково, іноземній державі". Тоді ж розпочався новий тур американо-панамських переговорів, котрі увінчалися підписанням 7 вересня 1977 р. Договору про Панамський канал і Договору про його постійний нейтралітет та функціонування. Вони передбачали відміну всіх раніше укладених угод щодо каналу, перехід його з 1 січня 2000 р. під повний контроль Панами і ліквідацію американської зони каналу. Щоправда, Вашингтон зберіг право втручання у випадку виникнення загрози судноплавству Панамським каналом.Помітний слід в історії Л.А. минулого століття залишив уряд блоку Народної єдності в Чилі (вересень 1970 - вересень 1973 рр.) за участю соціалістів, комуністів, соціал-демократів і радикалів під керівництвом президента Сальвадора Альєнде (1908-1973 рр.). Це була досить смілива, проте економічно не прорахована, спроба конституційного, парламентського і поступового переходу до соціалістичних відносин. Але кривавий військовий переворот, здійснений головнокомандувачем сухопутними військами країни генералом Аугусто Піночетом (1915р. нар.), поклав їй край. У цілому ж на кінець 70-х рр. майже % населення Л.А. проживало під владою військових диктаторських режимів, переважно правоконсервативних, - Бразилія, Аргентина, Чилі, Болівія, Уругвай, Парагвай, Нікарагуа, Гватемала, Сальвадор і Гаїті. Зрозуміло, що така ситуація була аномалією суспільного розвитку і рано чи пізно мала змінитися.

57. Проблеми економіки Латинської Америки наприкінці ХХ ст.Сучасному господарству латиноамериканських країн притаманні деякі найбільш загальні риси, що історично склалися й продовжують визначати економічне обличчя регіону. Одна з них - багатоукладність економіки. У сільському господарстві ця особливість проявляється у збереженні латифундизму та пов'язаних з ним різних форм докапіталістичних аграрних відносин. Лише в Чилі, Панамі та на Кубі, частково у Мексиці латифундизм ліквідовано. Крім того, у сільському господарстві багатьох країн активно розвиваються капіталістичні виробничі відносини з притаманною їм найманою працею, діють великі монополії. У деяких країнах створено кооперативні та державні господарства.Певна багатоукладність спостерігається і в промисловості. Майже половину робочої сили регіону становлять ремісники, робітники кустарних підприємств або невеликих фабрик, які всі разом виробляють менше 8% вартості промислової продукції. Поряд з цим існують великі промислові підприємства, що належать місцевому капіталові, державі та іноземним монополіям. Значна питома вага архаїчних укладів у місті й на селі виключає певну частину населення з активних товарно-грошових відносин, звужує внутрішній ринок, гальмує розвиток господарства.Ще одна із загальних і, по суті, негативних рис сучасного господарства латиноамериканських країн, якої багатьом із них не вдається подолати, полягає у монопродуктовості спеціалізації. Монополія на землю та інші природні ресурси, що зберігається за привілейованими верствами суспільства, обмежений внутрішній ринок і часто недостатній розвиток сучасної обробної промисловості - все це істотні фактори, що спричиняють традиційну орієнтацію національних господарств на ринки розвинутих країн. Політика іноземних монополій гіпертрофує цю орієнтацію, в переважній більшості країн зберігаються монокультурність у сільському господарстві та монопродуктивність у видобувній промисловості. Звичайно, розвиток в окремих країнах обробної промисловості в останні роки дещо сприяв подоланню вузької спеціалізації. Однак на кінець 70-х років єдиний продукт у восьми країнах і два продукти у восьми країнах давали від 50 до 98% експорту, а на початок 90-х років становище майже не змінилося.Спільною проблемою для всіх без винятку країн Латинської Америки (до речі, як і для країн, що розвиваються, в інших регіонах) залишається уже згадувана залежність від іноземного капіталу. До сказаного варто лише додати, що, за даними МВФ, на країни Латинської Америки на початку 90-х років припадало близько 48% усіх прямих закордонних інвестицій країн, що розвиваються, в цілому. Левова пайка прямих закордонних інвестицій надходить у Латинську Америку із США - 45% інвестицій у країни регіону, Великобританії - майже 19, Японії - понад 18%. Індустріалізація з участю іноземного капіталу є істотною ознакою залежного становища Латинської Америки - наукового, технологічного, патентно-ліцензійного.Гострою залишається проблема зовнішнього боргу, якою також заклопотані всі без винятку країни Латинської Америки. За роки "втраченого десятиліття" зовнішній борг Латинської Америки зріс від 221 млрд дол. у 1980 р. до 441 млрд дол. у 1990 р. Тенденція до його зростання зберігається, і вже 1992 р. зовнішній борг сягав 459 млрд дол. (табл. 1). Тягар лише обслуговування такого боргу значно перевищує економічні та фінансові можливості регіону: достатньо сказати, що співвідношення суми сплати за борг до суми експортної виручки становить 17,6%, а в міжнародній практиці межею фінансової безпеки вважається 10-відсотковий рівень.Як зазначалося, в економіці Латинської Америки, на відміну від інших регіонів світу, досить сильні позиції має державний сектор. До речі, його розвиток часто зумовлений нездатністю національного приватного капіталу успішно конкурувати з іноземним капіталом, здебільшого репрезентованим ТНК. Тому в окремих випадках розвиток державного сектора є єдиною реальною силою, здатною протистояти міжнародним монополіям. Проте у реальних умовах державний сектор - явище суперечливе. Справа в тому, що значення й характер функціонування державного сектора в економіці різних країн неоднакові і залежать часом від співвідношення політичних сил у них. У деяких країнах держава контролює інфраструктуру, великі нафтові, металургійні, хімічні підприємства, водночас її позиції слабкіші у машинобудуванні, електротехнічній, радіоелектронній та інших галузях, що визначають науково-технічний прогрес. Великі державні підприємства діють у металургійній промисловості та в машинобудуванні Аргентини, Бразилії, Мексики. В Аргентині до державного сектора належать також головні потужності м'ясохолодобойної промисловості, що є однією з провідних галузей економіки цієї країни. Значною є частка державних капіталовкладень у провідні галузі економіки та в інфраструктуру. На частку держави припадає від 40 до 50% валових капіталовкладень у Болівії, Перу, Еквадорі, від 30 до 40% - в Колумбії, Уругваї.Одна з основних особливостей сучасного економічного розвитку регіону полягає в тому, що він продовжує залишатися маргінальною, периферійною частиною світового господарства і, як і раніше, перебуває в багатосторонній залежності від провідних промислових центрів. З одного боку, Латинська Америка має досить сприятливі умови для всебічного економічного розвитку. Вона володіє значними людськими ресурсами. В її розпорядженні величезні масиви родючих земель. Загальна площа сільськогосподарських угідь сягає 1546 млн га, щоправда, землі, які обробляються, становлять лише 8% цієї площі. Надра Латинської Америки багаті на великі запаси різноманітної мінеральної сировини. Це дає змогу регіонові посідати провідне місце у світі за низкою показників: на Латинську Америку припадає від 30 до 50% світового виробництва срібла, сурми, вісмуту, молібдену, міді, залізної руди, олова; від 20 до 30% світового виробництва бокситів, сірки, цинку, марганцю, свинцю; вона посідає помітне місце у виробництві золота, нікелю, хрому, фосфатів, вольфраму тощо. Латинська Америка багата всіма видами енергоносіїв. Деякі країни регіону, зокрема Бразилія, Мексика, Аргентина, за рівнем економічного розвитку можуть бути зараховані до нових індустріальних країн, а за окремими показниками наближаються до високорозвинутих держав світу.Водночас, з іншого боку, перспективи перетворень, що відбуваються в останні роки і спрямовані на досягнення зрушень на основі більш відкритої й конкурентоздатної участі у світовій економіці, залишаються невизначеними. Це посилюється тим, що питома вага Латинської Америки у світовому господарстві, особливо в промисловому виробництві, все ще набагато нижча за її потенційні можливості.

58. Інтеграційні процеси в латиноамериканському регіоні кінця 80–90 років.Після Другої світової війни у Латинській Америці поширилися інтеграційні процеси як прояв поглиблення інтернаціоналізації господарських зв'язків з метою прискорення та інтенсифікації економічного розвитку. До речі, латиноамериканські країни першими серед країн, що розвиваються, стали на шлях економічної інтеграції ще в 1960 p., після майже десятирічної підготовки, копіткої узгоджувальної роботи.На кінець 70-х років інтеграція охопила майже всі країни Латинської Америки. Із самого початку вона була орієнтована на перспективу і передбачала здійснення таких масштабних намірів, як створення спільного латиноамериканського ринку, спеціалізацію та кооперування промисловості, а пізніше - й сільського господарства, проведення єдиної валютної політики і навіть координацію економічного розвитку. Для створення передумов для спільного ринку передбачалися поступове зменшення митних зборів, ліквідація торговельних, валютних та інших обмежень, запровадження єдиного зовнішнього тарифу щодо нелатиноамериканських країн. За логікою розвитку інтеграційного процесу передбачалося також створення зон вільної торгівлі, пізніше - митного союзу і, зрештою, - спільного ринку.В цілому латиноамериканська інтеграція грунтується на прагненні країн регіону об'єднати зусилля у межах співробітництва "Південь - Південь", вийти із стану периферій-ності в системі світового господарства, посилити позиції у міжнародних економічних відносинах, у МПП. Ці ідеї було обгрунтовано експертами ЕКЛА, дослідження якої стали головним теоретичним фундаментом латиноамериканської інтеграції. Зокрема, колишній виконавчий секретар Економічної Комісії ООН для Латинської Америки, аргентинський економіст Рауль Пребіш одним із перших започаткував обгрунтування латиноамериканської інтеграції, акцентуючи особливу увагу на співробітництві у сфері промисловості та сільського господарства, координації національних програм економічного розвитку країн регіону. На думку Р. Пребіша, інтеграція сприяла б вирішенню таких проблем, як створення більш місткого багатонаціонального спільного ринку на базі ізольованих національних ринків та розширення регіональної торгівлі на основі неконвертованих національних валют. Ідеї латиноамериканської інтеграції вперше було сформульовано на сесії ЕКЛА в 1949 р.Практично ці ідеї знайшли втілення у створенні 1960 р. двох торговельно-економічних угруповань - Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (ЛАВТ), що об'єднала десять країн Південної Америки та Мексику, і Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР) з участю п'яти країн Центральної Америки, їхня діяльність певним чином сприяла зниженню митно-торговельних бар'єрів, підписанню нових угод, таких як, скажімо, про кооперування, зростання регіонального товарообігу, зокрема, швидке розширення торгівлі готовими виробами. В результаті більш інтенсивного розвитку зовнішньої торгівлі промисловими товарами на засадах субрегіональних економічних відносин її обсяг значно збільшився.Своєрідність інтеграційного процесу в Латинській Америці зумовлена розмірами регіону і полягає в тому, що він розвивався шляхом творення нових угруповань, а не шляхом приєднання до вже існуючих. Так, загострення суперечностей у ЛАВТ зумовило виникнення двох нових торговельно-економічних угруповань - Лаплатського (Атлантичного) та Андського (Тихоокеанського). У 90-ті роки на основі Лаплатського угруповання засновано спільний ринок країн Південного Конусу - МЕРКОСУР. Варто також зазначити, що Андська група чи не першою в Латинській Америці була зорієнтована на значне обмеження діяльності ТНК в економічному середовищі країн-членів цього угруповання. Саме країнами Андської групи було прийнято безпрецедентне на ті часи рішення про встановлення єдиного порядку регулювання діяльності іноземних компаній - "Загальний режим щодо іноземного капіталу, торговельних марок, патентів, ліцензій". Щоправда, такий курс не виправдав себе, і країни Андського пакту перейшли до відкритості національних економік, значно лібералізували УМОВИ надходження зарубіжних капіталів.У 70-ті роки на базі Карибської асоціації вільної торгівлі створюється ще одна торговельно-економічна група - Карибський спільний ринок (КСР), що об'єднав країни Карибського басейну. На відміну від інших груп КСР об'єднав як суверенні держави, так і "асоційовані" країни та території, що перебувають під контролем інших держав. У 1978 р. було укладено Амазонську угоду (пакт), що об'єднала країни басейну ріки Амазонки з метою прискореного і більш раціонального використання спільними зусиллями великої й недостатньо освоєної території згаданого басейну. Причому, незважаючи на закритий характер угруповання, пактом передбачено співробітництво і обмін інформацією з іншими субрегіональними угрупованнями, учасниками яких є його члени.Важливу роль відіграє досить масова (26 країн-учасниць) Латиноамериканська економічна система (JIAEC), створена в 1975 р. для сприяння економічній самостійності країн регіону шляхом заохочення їх до економічного співробітництва, реалізації спільних проектів, створення міжнародних латиноамериканських компаній, вироблення загальноекономічної політики на міжнародній арені.Під впливом інтеграційних процесів у Латинській Америці було створено мало не 30 міждержавних економічних організацій, покликаних координувати розвиток окремих, найбільш важливих галузей у регіональному масштабі. Зокрема йдеться про такі об'єднання, як Латиноамериканська Асоціація судновласників, Латиноамериканська Асоціація автошляхового транспорту, Асоціація взаємодопомоги державних нафтових компаній та ін.З метою фінансування проектів економічної інтеграції було створено Міжнародний Банк Розвитку (МБР). 1965 р. банком засновано Інститут Латиноамериканської Інтеграції, покликаний досліджувати проблеми та здійснювати консультативні функції у цій сфері.На інтеграційний процес великий вплив справляють ТНК в латиноамериканських країнах. Зарубіжні інвестори, що часом володіють більш сильною виробничою і фінансовою базою, прагнуть скористатися торговельною та митною лібералізацією і кооперуванням у власних цілях. Особливо велика частка іноземних капіталів у регіональних і субрегіональних угодах у галузі хімії, фармацевтики, електроніки та електротехніки, конторського обладнання тощо.Інтеграційний процес у Латинській Америці свідчить, що шлях до економічного об'єднання у межах такого регіону складний і суперечливий, а зближення країн, що позвиваються, може бути ефективним за умови одноразового здійснення відповідних економічних, соціальних та політичних перетворень. Але, незважаючи на труднощі як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру, економічна інтеграція у Латинській Америці має перспективу. Новий імпульс її розвиткові надає Договір про вільну торгівлю між США, Канадою, Мексикою. І хоча цей договір стосується інтере'сів однієї країни латиноамериканського регіону, його вплив на інтеграційний процес у Латинській Америці в майбутньому важко переоцінити. Наприкінці 1994 р. між США та групою латиноамериканських країн досягнуто попередньої домовленості про "новий горизонт", за висловом Президента Б. Клінтона, в інтеграційному процесі на найближчі десять років. Йдеться про створення в Західній півкулі до 2005 р. величезного американського спільного ринку, здатного запропонувати товарів і послуг в обсязі 13000 млрд дол. і, таким чином, задовольнити попит усіх 850 млн споживачів обох континентів.У цілому інтеграційні процеси, попри всі труднощі, віддзеркалюють нові реалії у розвитку економіки цих країн, зумовлені необхідністю пристосування до посилення економічної взаємозалежності країн світу, а також необхідністю стійкого економічного розвитку в умовах зростаючого впливу іноземного фінансування. Із врахуванням цих реалій країни регіону прагнуть прискорити економічний розвиток, інтенсифікувати взаємні економічні зв'язки та розширити виробництво, зміцнити свої позиції у міжнародних економічних відносинах.

59. Особливості зовнішньої політики Країн Латинської Америки у 80–90 роках.Зовнішньоекономічні зв'язки здійснюються країнами Латинської Америки через зовнішню торгівлю, валютно-фінансові й кредитні операції, міжнародні послуги, науково-технічне співробітництво, виробниче кооперування та інші форми економічних відносин.Провідна роль зовнішньої торгівлі визначається її впливом на економічне зростання, а також тим, що товарний експорт залишається головним джерелом надходження іноземної валюти для всіх країн регіону, за винятком хіба що Мексики, для якої таким джерелом є переважно туризм, та Панами, валютні надходження якої на 40% формуються за рахунок експлуатації Панамського каналу.Значення зовнішньої торгівлі особливо зростає в умовах структурних зрушень у торгівлі промисловими товарами, постійних коливань попиту і пропозиції, посилення впливу науково-технічного прогресу й основаних на його досягненнях нових технологій та інших факторів, серед яких не останнє місце належить прагненню до економічної самостійності. Великих надходжень сучасної техніки потребує індустріалізація. Завдяки зовнішній торгівлі забезпечуються поставки основних видів машинного обладнання, транспортних засобів, приладів, необхідних для нового будівництва та реконструкції старих галузей. Такі потреби в імпорті передбачають реалізацію певних видів продукції на зовнішньому ринку. Тому проблема експортної торгівлі не лише зберігає своє значення, а й набуває особливої актуальності.Подібно до інших сфер економіки, зовнішня торгівля країн Латинської Америки має нерівномірний характер, імпортні запити здебільшого випереджають експортні можливості, а тому більша частина країн регіону часто потерпає від дефіциту торговельного балансу. У 70-ті - першій половині 80-х років постійний дефіцит торговельного балансу мали Бразилія, Коста-Ріка, Мексика, Гаїті, Домініканська Республіка, а також Барбадос та Ямайка. З активним сальдо за цей період зводила свою зовнішню торгівлю лише Венесуела. Та все-таки нерівномірність розвитку дається взйаки і в іншому. Друга половина 80-х років була більш сприятливою. Латинській Америці протягом 1986- 1991 pp. вдавалося зберігати в цілому позитивне сальдо у зовнішній торгівлі (графік 2).Розвиток національної економіки, розширення внутрішнього ринку викликали тенденцію до зниження питомої ваги експорту у ВНП регіону: 15% у 1950 p., 10 - у 1970 p., 9% - у 1975 р. Зниження відбувається головним чином за рахунок найбільш розвинутих країн регіону, таких як Бразилія, Аргентина, Мексика, де цей показник становить 6 - 8%, у той час як у Болівії, Перу, Еквадорі та деяких інших країнах - 10 - 15%, а в таких, як Венесуела, Ганяна, Тринідад і Тобаго й інших, перевищує 30%, в Гватемалі, Коста-Ріці, Сальвадорі та ще деяких - 45 - 50%.У країнах регіону, передусім Центральної Америки та Карибського басейну, питома вага імпорту досить висока, що пояснюється низьким рівнем розвитку обробної промисловості, енергетики, недостатнім рівнем диверсифікації сільського господарства. Велика різниця між окремими країнами і за обсягом зовнішньої торгівлі. У Бразилії, наприклад, експорт перевищив у 1985 р. 25 млрд дол., а в Гаїті - 174 млн дол.На товарну структуру зовнішньої торгівлі латиноамериканських країн впливає їхнє залежне становище на світовому ринку. Незважаючи на те, що розвиток промисловості після Другої світової війни сприяв деяким зрушенням у структурі експорту, агросировинна спеціалізація за регіоном зберігається, хоча й простежуються деякі позитивні зміни. У 1975 р. питома вага продовольства, палива і сировини у структурі експорту становила 82% за вартістю, 1985 р. - 67,7%.Предметом експорту всіх латиноамериканських країн є продовольчі товари. До найбільших експортерів сільськогосподарської продукції, як зазначалось, належать: Бразилія та Колумбія - кави, Аргентина - зернових, Еквадор - бананів, країни Центральної Америки - кави, бананів. Деякі з цих країн експортують нафту та лише кілька з них - Венесуела, Еквадор, Тринідад і Тобаго, Болівія - є "чистими" експортерами цього продукту, експорт якого перевищує імпорт.Латинська Америка відома також як великий експортер руд чорних і кольорових металів, бавовни, вовни, шкір та іншої сировини. До числа експортерів цієї групи товарів належать: Чилі як експортер міді; Перу - свинцю, цинку, міді; Болівія - олова; Ямайка - бокситів; Бразилія, Мексика, Перу - бавовни; Аргентина, Уругвай - вовни, шкірсировини тощо. Залишається традиційною залежність багатьох латиноамериканських країн від експорту обмеженого кола сировинних товарів. Половина і більше експорту Чилі припадає на мідь, Болівії - на олово, Еквадору - на нафту, Уругваю - на вовну, країн Центральної Америки - на каву та банани. Понад 90% валютної виручки від експорту одного товару мають: Венесуела, Тринідад і Тобаго - нафти, Ямайка - бананів. Лише в Мексиці, Аргентині - експорт порівняно диверсифікований.Як відомо, НТР ускладнила світові торговельні зв'язки й навіть сприяла певним змінам МПП. У Латинській Америці під впливом цих процесів сформувалася обробна промисловість. Це зумовило, попри позитивні зрушення, посилення технологічної залежності від світового ринку і появу нових Імпортних запитів.Географічна спрямованість експортних потоків свідчить про те, що Латинська Америка є постачальником своїх товарів переважно до вузького кола високорозвинутих держав. Щоправда, це ще не свідчить про високу питому вагу Латинської Америки у зовнішній торгівлі цих країн. Переважна частка товарообороту Латинської Америки припадає на США - 36,9% та на Західну Європу - 20,2%. Помітно збільшився експортний потік до Японії: з 2,6% до 5,1% за станом відповідно на 1960 та 1986 pp., хоча, як видно з наведених даних, обсяг цього потоку все ще порівняно незначний.Високий рівень концентрації зовнішньої торгівлі лише в кількох напрямах (імпортні потоки мають ту саму спрямованість) дещо зумовлює збереження традиційної її структури. Та все-таки якщо певні зрушення у структурі експорту чи імпорту й відбуваються, то вони викликані головним чином інтересами кількох розвинутих держав.В економічному розвиткові країн Латинської Америки значну роль відіграє зовнішнє фінансування, насамперед експорт у регіон розвинутими державами приватного капіталу та державного позичкового, капіталу. Залежний характер латиноамериканської економіки, що підтримується протягом десятиліть, спричинив слабкий розвиток головних галузей матеріального виробництва у Латинській Америці, а відтак - обмеженість внутрішніх джерел нагромадження та нагальну необхідність зовнішнього фінансування. Якщо експорт великими державами приватних капіталів до країн, що розвиваються, можна розглядати як традиційне явище, то експорт державного позичкового капіталу поширюється у 60- 70-ті роки. У 50-ті роки експорт до Латинської Америки державного позичкового капіталу був у півтора-два рази меншим за приватний капітал, а вже у 60-ті роки державний позичковий капітал значно перевищував приватний. У 70-ті роки головними експортерами державного позичкового капіталу до Латинської Америки були США, ФРН, Канада, Японія, хоча "піонером" у цій справі стала Великобританія ще в середині XIX ст.Економічна, валютна та енергетична криза 70-х років значно зменшила можливості й ускладнила умови зовнішнього фінансування регіону через нестачу кредитів та їхнє подорожчання. Про наслідки зовнішнього фінансування можна судити за станом платіжного балансу як узагальнюючого показника економічних відносин країни чи групи країн із зовнішнім світом. Так, у 1970 р. сумарний дефіцит платіжного балансу за поточними операціями становив 2,9 млрд дол., на початку кризи 80-х років він сягнув, зокрема 1981 p., майже 40 млрд дол., а 1982 р. - 41,7 млрд дол. і 1990 р. його рівень визначався у 10,2 млрд дол. У цілому дані про сальдо платіжного балансу за поточними операціями виразно свідчать про коливання в латиноамериканській економіці в роки "втраченого десятиріччя" (табл. 2). Сумарний дефіцит платіжного балансу за поточними операціями збільшився з 1,4 млрд дол. у 1984 до 10,2 млрд дол. у 1990 р.Величезних валютних втрат країни Латинської Америки зазнають у сфері міжнародних послуг та "невидимих операцій". Надто великих втрат завдають латиноамериканським країнам платежі, пов'язані з рухом капіталів - переказ за кордон дивідендів дочірніх підприємств іноземних монополій, відсотків за іноземні кредити й позики, а також платежі, пов'язані з обслуговуванням зовнішнього боргу. На ці платежі припадає майже 3/4 платежів за "невидимими операціями". До сказаного треба додати приховані форми відпливу капіталів, такі як вивіз за кордон прибутків всупереч законодавству, валютна контрабанда тощо.Ситуація ускладнюється також внаслідок загострення валютних суперечностей, жорсткої конкуренції ТНК і ТНБ на латиноамериканському фінансовому ринкові, нестійкості національних валют. У таких умовах застосування національного капіталу стає маловигідним, посилюється його відплив за кордон, де він осідає у банках США, Швейцарії та інших країн. За підрахунками, сума таких капіталів у північноамериканських та західноєвропейських банках перевищує 20 млрд дол.Зростання дефіциту платіжного балансу за поточними операціями призводить до збільшення зовнішньої заборгованості, яка досягла астрономічних величин. Так, ще у 1980 р. зовнішня заборгованість латиноамериканських країн становила 242 млрд дол., у 1990 р. вже досягла 441 млрд дол., а в 1992 р. становила 459 млрд дол. За оцінками експертів ООН, вже невдовзі вона перетне 500-мільярдну позначку. Зовнішній борг для країн Латинської Америки, як і для інших країн, що розвиваються, став непосильним тягарем і перетворився на гостру не лише соціально-економічну, а й політичну проблему.Різнобічний вплив зовнішньої торгівлі та зовнішніх джерел фінансування на економіку латиноамериканських країн перетворює їх на важливі фактори регулювання всього господарського життя регіону. Саме ці фактори здебільшого визначають загальні темпи зростання валової продукції, розвиток основних галузей національних економік.

60. Українсько-латиноамериканські відносини на сучасному етапі.Багатовекторність зовнішньої політики України зумовлює необхідність підтримання постійної уваги до Латинської Америки — континенту, де розташовано - 33 незалежні держави і 13 залежних територій загальною площею понад 20 млн км3 і з населенням близько 500 млн осіб. Багаті природні ресурси і динамічний розвиток країн континенту роблять його привабливим з погляду національних інтересів України.На сьогодні абсолютна більшість держав Латинської Америки та Карибського басейну визнали незалежну Україну і встановили з нею дипломатичні відносини (23 держави); у Бразилії, Буенос-Айресі та Гавані діють українські посольства; у Куритибі (Бразилія) — консульство. Після візитів Президента та інших високих посадових осіб України до найбільших латиноамериканських країн склалася політична, юридична та економічна база двосторонніх відносин: діє механізм політичних консультацій, наші країни успішно співпрацюють на міжнародній арені, розвиваються започатковані економічні відносини — країни постійно обмінюються урядовими та бізнесовими делегаціями тощо.Однак слід застерегти: рівень українсько-латиноамериканських відносин, особливо економічно-торговельних, не відповідає потенційним можливостям, букві й духу двосторонніх договорів та угод. Взаємний товарооборот, який становить близько 200 млн дол. США; на превеликий жаль, має тенденцію до зменшення, а реалізація укладених контрактів гальмується різноманітними неузгодженостями бюрократичного характеру з обох сторін; частка українсько-латиноамериканських торговельних відносин у загальному товарообороті не досягає одного відсотка, тоді як зовнішньоторговельний оборот латиноамериканських країн з Росією сягає понад 3 млрд дол. США. Варто згадати, що майже 50 % колишнього радянського експорту до регіону становили українські товари.У контексті посилення економізації зовнішньої політики України стан двосторонніх відносин із країнами Латинської Америки та Карибського басейну є незадовільним, тим паче що понад 80 % взаємного товарообороту припадає на три найбільші латиноамериканські країни — Бразилію, Аргентину та Мексику.Ситуація, що склалася, зумовлена цілою низкою об'єктивних обставин. Це. передусім, географічна віддаленість наших країн (10—14 тис. км), що породжує не тільки проблему транспортного забезпечення взаємної торгівлі — авіаційного та морського, а й проблему визначення ціни на товари імпорту чи експорту, що утруднює укладення навіть дуже вигідних контрактів. До того ж виникає проблема строків взаємних поставок, бо час — це також гроші. "За морем телушка — полушка, да рубль перевоз" — це російське прислів'я дуже точно визначає суть згаданих проблем.Україна і латиноамериканські країни ще недостатньо знають потенційні й реальні економічні можливості одне одного, а надто мало знають одне одного ділові кола і керівники підприємств та фірм. Інформаційне забезпечення економічної взаємодії є дуже нагальною справою. Дуже часто якісні українські товари потрапляють на латиноамериканські ринки не з України, а з третіх країн, у тому числі і з Росії, як і латиноамериканські до нас з Європи.Латиноамериканці й українці мають багато спільного, та все ж вони відрізняються системами цінностей та життєвої орієнтації, менталітетом та звичками, незнання яких також негативно впливає на стан наших взаємовідносин. І головне — відсутній чіткий і погоджений механізм перетворення добрих намірів у конкретні економічні дії.Подібність економічних проблем — ми, як і вони, шукаємо інвестицій, капіталів, нових технологій, ринків — породжує певну конкуренцію між нашими країнами на міжнародній арені, але водночас сприяє об'єктивному зближенню наших країн і народів. У керівників наших держав є політична воля і прагнення розвивати політичні й економічні відносини, однак юридична база цих відносин сьогодні ще не повністю задовольняє зростаючі потреби; наша зорієнтованість виключно на Європу дещо затінює економічні відносини з країнами регіону, зумовлює їх певну другорядність, що не відповідає національним інтересам України.На превеликий жаль, не завершено розбудову дипломатичних установ України в латиноамериканських країнах. Узалежнювати кількість наших посольств і консульств у регіоні від обсягу взаємних торговельних відносин є великою помилкою: наявність трьох посольств на 33 країни сьогодні виглядає анахронізмом, а тим більше віддання переваги виключно найбільшим країнам регіону. Підхід до цього питання має бути іншим: слід забезпечити відносно невеликою кількістю дипломатичних представництв весь регіон. Наші посольства мають бути розміщені в таких субрегіонах, як Центральна Америка (8 країн, Мехіко). Карибський басейн (ІЗ країн. Гавана). Амазонські країни (4 країни, Каракас), Андські країни (4 країни, Ліма), країни Південного конусу (4 країни, Бразиліа, Буенос-Айрес); в окремих країнах зазначених субрегіонів могли б функціонувати наші консульства.Забезпечення дипломатичної присутності України в усіх країнах регіону тим більше важливо, що економізація зовнішньої політики покладена переважно на наших дипломатів, покликаних виконувати й іншу вагому політичну роботу із захисту національних інтересів та підтримання належного міжнародного іміджу України; відомо, що наші внутрішні негаразди негативно впливають на цей імідж, тому в дипломатів України роботи завжди вистачає.Збіг чи подібність політичних інтересів і підходів наших країн до проблем сучасного світу і міжнародних відносин не замінить глибоких знань економічної кон'юнктури та ринків, господарської системи зв'язків та техніки зовнішньоекономічних відносин. Ми ще недостатньо знаємо особливості латиноамериканського економічного законодавства, торговельної практики, як і латиноамериканці не обізнані з нашою специфікою. Для ефективної взаємодії необхідно знати законодавчо закріплені у країнах регіону вимоги до іноземних товарів у площині охорони довкілля; усвідомити роль торговельних посередників, виставок, презентацій, тендерів. Незнання мови країни нашими економічними і торговельними контрагентами часто-густо виводить їх з числа потенційних учасників конкурсів: національне законодавство латиноамериканських країн вимагає надання' всіх необхідних документів (технології, опису та характеристик товарів тощо) мовою країни (іспанська, португальська, англійська). Важливо знати механізми укладення контрактів з латиноамериканцями: обов'язковими є міжнародна сертифікація товарів та послуг, страхування товарних угод відомими міжнародними страховими компаніями, презентація товару.З іншого боку, латиноамериканцям здаються дивними і незрозумілими такі поняття, як "бартер", "передоплата" та інші, які пишно розцвіли у вітчизняній практиці. Навчені гірким досвідом (їх не раз "кидали" наші нечесні купці), латиноамериканці вимагають подвійних гарантій чесності наших фірм і підприємств. До того ж в Україні під гучною назвою "спільних підприємств" зареєстровано понад ЗО компаній із символічним латиноамериканським капіталом, багато з яких використовуються для відмивання грошей та уникнення податків, а також для розміщення крадених грошей у карибських офшорах. Зазначене негативно впливає на імідж України та українських контрагентів, утруднює укладання так необхідних нам контрактів.Наші товари і послуги дуже часто не відповідають кліматичним та технічним особливостям латиноамериканських країн (спека, джунглі, вологість, електронапруга 110 вольт з частотою 60 герц тощо). Потрібно орієнтувати наше виробництво на випуск експортної продукції, пристосованої до умов Латинської Америки.Слід зважати й на те, що навіть дуже дешеві українські товари не можуть бути продані в латиноамериканських країнах набагато дешевше, ніж латиноамериканські або імпортовані з інших країн, оскільки їх продавців звинуватять у демпінгу. Це змушує латиноамериканських імпортерів відмовлятися від відносно дешевих українських товарів через високі податки на прибуток. Торгувати "напряму" дуже складно; аби, наприклад, відкрити у Бразилії зовнішньоторговельну фірму "Укрінтеренерго", знадобилися три роки надзусиль та указ Президента Бразилії. Не виправдалися наші надії на українську діаспору, на її допомогу в організації торгівлі з латиноамериканцями: представники діаспори слабко представлені в ешелонах влади і мають дуже обмежений вплив у промислових, банківських, торговельних колах латиноамериканських країн.Стає очевидним, що Україна не знайде в Латинській Америці інвестицій (їх там обмаль), капіталів (понад 80 % капіталів — іноземні), технологій (майже 90 % технологій — іноземні й не можуть бути передані іншим країнам). Але Україна може і повинна знайти в латиноамериканських країнах місткий ринок для своїх товарів. Латиноамериканці готові купити будь-які українські товари, але за певних умов: вони мають бути дешевші, технологічно досконаліші, краще пристосовані до латиноамериканського ринку і вимог законодавства, умови поставок —вигіднішими для покупців. Ось тут і починаються всі труднощі. До того ж кожна латиноамериканська країна с учасником певного інтеграційного об'єднання і дотримується чіткого правила: імпортувати можна те. чого немає у країн — партнерів по інтеграції, а це ще одна перешкода для просування наших товарів. З одного боку, країни Латинської Америки прагнуть дивсрсифікувати свої міжнародні економічні відносини, а з іншого — замикаються в інтеграційних об'єднаннях. Це означає, що потрібно шукати дорогу й до них. Заснувати спільне підприємство в Латинській Америці дуже важко, але можливо, як це доводить приклад співробітництва України і Бразилії в космічній галузі. Знання кон'юнктури ринків і вміле її використання на обопільну користь — ось ключ до співробітництва наших країн.Та об'єктивні труднощі в розвитку українсько-латиноамериканських економічних зв'язків не є головною причиною їх гальмування. На нашу думку, економізацію політичних відносин України з Латинською Америкою гальмують суб'єктивні чинники, а саме: відсутність науково обґрунтованої стратегії України щодо країн Латинської Америки, чітко налагодженого механізму реалізації домовленостей та концепції відносин з кожною латиноамериканською країною. Потрібні урядові рішення щодо розширення присутності України в регіоні (між іншим, у 1996 р. Президент Росії затвердив стратегію РФ у Латинській Америці); необхідно створити дієвий механізм двосторонніх відносин, перейти від одноразових угод до системи зв'язків.Передусім ідеться про організацію роботи в країнах регіону постійних торговельно-економічних представництв (місій), причому не обов'язково за рахунок бюджету, їх могли б утримувати на паритетних засадах держава, промислово-фінансові та інші комерційні організації, заінтересовані в розвитку відносин із країнами регіону. Працюючи під керівництвом наших посольств, місії взяли б на себе всю практичну роботу з розширення економічних, торговельних та комерційних зв'язків із країнами Латинської Америки і звільнили б персонал посольств від невластивих їм функцій (до речі, Італія тільки в Бразилії має понад 150 таких місій).Інше дуже важливе питання розробка механізмів акумуляції, вивчення та реалізації заявок і пропозицій українських та латиноамериканських контрагентів. Нині діє дуже складна і громіздка система роботи із зазначеними пропозиціями. Посольства і консульства не мають права на безпосереднє звернення до міністерств, відомств, фірм, організацій. Усі побажання латиноамериканців акумулюються у наших посольствах у регіоні, подаються в МЗС. а вже звідти доводяться до заінтересованих міністерств, відомств, об'єднань, фірм тощо. Посольства не в змозі дати швидку і вичерпну відповідь про просування заявки: від подання заявки до відшукування контрагентів проходить дуже багато часу, і латиноамериканці звертаються до інших країн. Втрачає Україна, втрачає її імідж.Потрібно реконструювати цю застарілу й неефективну систему. У 2000 р. МІС України та УСПП уклали угоду про співробітництво. Організація секції чи відділу Латинської Америки та УСПП сприяла б нагромадженню там пропозицій щодо конкретних комерційних угод та їх реалізації. УСПП вирішувала б питання відрядження до Латинської Америки спеціалізованих делегацій, взяла б на себе проведення тендерів у латиноамериканських країнах, надавала б посольствам і місіям інформацію про потенційні можливості українських контрагентів щодо Латинської Америки. Торгово-економічна палата України може взяти на себе організацію виставок, презентацій, "круглих столів", інформаційне забезпечення укладених угод. Створені, але неефективно діють двосторонні міжурядові комісії українсько-латиноамериканського співробітництва; між іншим, ні ТЕПУ. ні двосторонні комісії не мають відповідних штатних працівників для налагодження конкретних відносин і реалізації конкретних угод. Фондова біржа України могла б організувати продаж українських акцій на біржах Латинської Америки і латиноамериканських акцій на біржах України. Всі чотири зазначені інституції за керівництва й координації МЗС утворили б відповідну систему економізації латиноамериканської політики України.Вагомим питанням є створення загальнонаціонального центру вивчення Латинської Америки. У Росії діють Інститут Латинської Америки РАН (понад 150 штатних працівників), відділи або відділення Латинської Америки у дев'яти академічних інститутах РАН. комерційні центри дослідження кон'юнктури ринків регіону при бізнесових структурах Росії. У Московському державному інституті міжнародних відносин налагоджена підготовка фахівців із проблем Латинської Америки, а в багатьох вищих навчальних закладах Росії — спеціалістів з іспанської та португальської мов. В Україні проблемами регіону займаються поодинокі ентузіасти, а про цілеспрямовану підготовку кадрів латиноамериканістів доводиться тільки мріяти. Становище потрібно виправляти.Дошкульне місце українсько-латиноамериканських економічних відносин — відсутність їх банківського забезпечення. Якнайшвидше створення в Україні і в Латинській Америці відділень комерційних банків та їхніх банків-кореспондентів, кореспондентських рахунків сприятиме розвиткові взаємних відносин.Україна продає і може збільшити продаж у країнах Латинської Америки продукції машинобудування, автомобілебудування тощо. Тому забезпечення сервісного обслуговування проданої техніки, ремонту, постачання запчастин є найактуальнішим завданням. Якщо ми прагнемо стабільної присутності в регіоні, потрібно всі питання вирішувати комплексно.Ще одне вразливе місце наших комерційних відносин — це проблема страхування. Латиноамериканці вимагають, аби всі комерційні угоди страхувалися відомими світовими компаніями, як-от "Ллойд". Україна не є членом ГАТТ/СОТ. і це створює проблеми з сертифікацією та страхуванням вітчизняних товарів.Як уже зазначалося, латиноамериканці загалом знають мало про нас. а ми про них; тож необхідне поширення інформації про Україну, про її можливості іспанською, англійською та португальською мовами через Інтернет. засоби масової інформації комерційних структур і об'єднань. Українське радіо й телебачення, наші періодичні видання не доходять до країн регіону: зробити їх там присутніми — завдання не з легких, але його потрібно вирішувати.Представники української діаспори багато зробили для розбудови наших диппредставництв у країнах Латинської Америки. Слід ширше залучати їх до роботи в українських економічно-торговельних місіях, консульствах тощо. Це дешевше й вигідніше, ніж відряджати людей з України.Відомо, що філіали ТНК багато в чому визначають розвиток економіки Латинської Америки. її зовнішньоекономічну орієнтацію. Нам потрібно сміливіше співпрацювати з ними у світовому й регіональному масштабах.Таким чином, проблем економізації нашої зовнішньої політики щодо Латинської Америки є чимало. І вирішувати їх треба поступово, цілеспрямовано, планово. Якщо Україна хоче досягти успіхів на Латиноамериканському континенті, вона має посилити економічну складову своєї латиноамериканської політики. Інструментарій цієї політики має бути переглянутий відповідно до нових завдань. Можливо, відділ країн Латинської Америки у МЗС слід реорганізувати в Управління або створити при відділі сектори країн Центральної Америки, країн Карибського басейну. Амазонських країн, Андських країн, країн Південного конусу — відповідно до інтеграційних об'єднань у субрегіонах.