Виховання у первісному суспільстві.

На перші ступені розвитку первісного суспільства - в допологовий суспільстві - люди привласнювали готові продукти природи і займалися полюванням. Процес добування засобів існування був по-своєму нескладним і в той же час трудомістким. Полювання на великих звірів, важка боротьба з природою могли здійснюватися тільки в умовах колективних форм життя, праці і споживання. Все було загальним, між членами колективу були відсутні соціальні відмінності.

Громадські відносини в первісному суспільстві збігаються з кровноспоріднених. Поділ праці і соціальних функцій в ньому базувалося на естественнобіологіческіх засадах, внаслідок чого існував розподіл праці між чоловіками і жінками, а також вікове поділ суспільного колективу.

Допологове суспільство ділилося на три вікові групи: діти і підлітки; повноцінні і повноправні учасники життя і праці; люди похилого віку і люди похилого віку, які не мають вже фізичних сил для повноцінної участі у загальному житті (на подальших ступенях розвитку первіснообщинного ладу число вікових груп збільшується).

Народжений людина спочатку потрапляв в загальну групу підростаючих і старіючих, де він зростав у спілкуванні з однолітками і людьми похилого віку, навчені досвідом. Цікаво, що латинське слово еducarе означає буквально «витягувати», у більш широкому переносному значенні «вирощувати», відповідно російське «виховання» має своїм корінням «живити», його синонім «годувати», звідки «вигодовування»; в давньоруської писемності слова «виховання» і «вигодовування» - синоніми.

Увійшовши у відповідний біологічний вік і отримавши певний досвід спілкування, трудові навички, знання правил життя, звичаїв та обрядів, чоловік переходив у наступну вікову групу. З часом цей перехід став супроводжуватися так званими ініціаціями, «присвятами», тобто випробуваннями, під час яких перевірялася підготовка молоді до життя: вміння переносити позбавлення, біль, проявляти хоробрість, витривалість.

Відносини між членами однієї вікової групи і відносини з членами іншої групи регулювалися неписаними, Нестра виконуваними звичаями і традиціями, які закріплювали складаються соціальні норми.

В дородової суспільстві однією з рушійних сил розвитку людини залишаються ще й біологічні механізми природного добору і пристосування до середовища. Але по міру розвитку суспільства складаються в ньому соціальні закономірності починають грати все більшу роль, поступово займаючи чільне місце.

В первісному суспільстві дитина виховувався і навчався в процесі своєї життєдіяльності, участі в справах дорослих, які в повсякденному спілкуванні з ними. Він не стільки готувався до життя, як це стало пізніше, скільки прямо включався в доступну для нього діяльність, разом зі старшими і під їх керівництвом привчався до колективної праці і побуті. Все в цьому суспільстві було колективним. Діти теж належали всьому роду, спочатку материнському, потім батьківському. У працю та повсякденному спілкуванні з дорослими діти і підлітки засвоювали необхідні життєві навички й трудові вміння, знайомилися зі звичаями, вчилися виконувати обряди, що супроводжували життя первісних людей, і всі свої обов'язки, повністю підпорядковувати себе інтересам роду, вимогам старших.

Хлопчики брали участь разом з дорослими чоловіками в полюванні і риболовлі, в виготовленні зброї; дівчинки під керівництвом жінок збирали і вирощували урожай, готували їжу, робили посуд і одяг.

На останніх етапах розвитку матріархату з'явилися перші заклади для життя і виховання підростаючих людей-будинки молоді, окремі для хлопчиків і дівчаток, де під керівництвом старійшин роду вони готувалися до життя, праці, «Посвячення».

На стадії патріархальної родової общини з'явилися скотарство, землеробство, ремесло. У зв'язку з розвитком продуктивних сил і розширенням трудового досвіду людей ускладнювалося і виховання, яка набула більш багатосторонній і планомірний характер. Діти привчалися до догляду за тваринами, землеробства, ремеслу. Коли виникла необхідність у більш організованому вихованні, родова громада доручала виховання підростаючого покоління найбільш досвідченим людям. Поряд з озброєнням дітей трудовими вміннями та навичками вони знайомили їх з правилами зародився релігійного культу, переказами, навчали письму. Сказання, ігри й танці, музика та пісні, все народне усна творчість грало величезну роль у вихованні моралі, поведінки, певних рис характеру.

В результаті подальшого розвитку родова громада стала «самоврядної, збройної організацією »(Ф. Енгельс). З'явилися зачатки військового виховання: хлопчики вчилися стріляти з лука, користуватися списом, їздити верхи і т. д. У вікових групах з'явилася чітка внутрішня організація, виділилися ватажки, ускладнилася програма «присвят», до яких готували молодь спеціально виділені старійшини роду. Стало приділятися більше уваги засвоєнню початків знань, а з появою писемності та письма.

Здійснення виховання особливими людьми, виділеними родової громадою, розширення і ускладнення його змісту і програми випробувань, якими воно завершувалося, - все це свідчило про те, що в умовах родового ладу виховання початок виділятися як особлива форма громадської діяльності.

Основні теорії походження виховання

Існує ряд теорій про походження виховання. Представники біологізаторської теорії (Г. Спенсер, Ш. Летурно) вважають, що виховання успадковане людьми з тваринного світу. З позицій психологічної теорії (П. Монро) в основі виховання лежить несвідоме інстинктивне прагнення дітей активно наслідувати дії старших. Релігійна концепція (К. Шмідт) в основу кладе твердження, що Бог, створивши людину, наділив її особливим даром – умінням виховувати. Представники трудової теорії (Ф. Енгельс, Л. Морган) стверджують, що поштовхом до виникнення виховання в людському суспільстві було виробництво найпростіших знарядь праці.

Майже всі дослідники сходяться у тому, що виховання невіддільне від людського суспільства і притаманне йому з самого початку його існування. Виховання виникло як наслідок потреби у передачі наступним поколінням нагромадженого виробничого, соціального i духовного досвіду.