2.3. Динаміка політичних і моральних засад? діяльності Че Гевари у процесі розбудови незалежної держави

Наразі вважаємо за доцільне розглянути сутність власне впливу особи Че як політика, економіста, фінансиста, ідеолога, дипломата на становлення молодої Кубинської держави.

Збройне повстання закінчилося перемогою - виникла необхідність налагоджувати мирне життя. Не всі революційні лідери були готовими до цього як морально, так і професійно. Ернесто Че Геварі, лікарю за освітою, довелося працювати над розвитком й аграрної, й банківської, й промислової галузей.

Починаючи з 3 січня 1959 р. Гевара, за розпорядженням Ф. Кастро, отримує один з провідних й надзвичайно відповідальних постів в уряді - пост начальника військового департаменту (коменданта) фортеці-в'язниці Ла-Кабанья, де мають відбуватися трибунали над військовими злочинцями. Й. Лаврецький пояснює вибір Кастро так: "Надійний гарнізон із «серйозних хлопців», масивні стіни, повна недосяжність для преси і взагалі будь-яких спостережень ззовні ... потрібен був непохитний, твердокам'яний революціонер, котрий зумів би захистити революційні трибунали від всякого втручання в їх роботу..." [28, с. 79].

Революційні трибунали виконують "Закон про військові контрреволюційні злочини", розроблений ще в горах Сьєрра-Маестри за безпосередньої участі Че. За цим законом до суду притягаються "військові полонені - кати, які за 7 років правління сержанта Батисти вбили біля 20 тис. кубинців..." [12, с. 48]. Доречно зазначити, що команданте ревно обстоював дотримання прав підсудних на адвоката, на виклик до трибуналу будь-яких свідків; переважна більшість судових справ була відкритою.

Але дотримання демократичних прав людини (навіть військового злочинця) зовсім не свідчить про лояльне ставлення Гевари до "класових ворогів". Звертаючись з промовою до полонених кадрових офіцерів фортеці, він зазначив: "Не можна одним ударом покінчити з механічним послухом, із застарілими поняттями про воїнський обов'язок, дисципліну, мораль. Однак не можна допустити співіснування переможців - сміливих, шляхетних, зазвичай, неосвічених - і переможених, які хизуються своїми військовими знаннями, мають спеціальну підготовку у галузі математики, інженерної справи, але всією душею ненавидять неписьменного партизана..." [68, с. 217]. Як видно, Че не вірив у роз'яснювальну роботу серед класових ворогів і, навіть думку про співіснування, вважав неприпустимою.

Одним з перших декретів Ф. Кастро від 9 лютого 1959 р., задовольняючи вимоги керівників Повстанської армії, Ернесто Че Геварі надавалося кубинське громадянство і він зрівнювався у правах з уродженими кубинцями. Так молода держава вшанувала заслуги коменданте перед кубинським народом. Зазначений закон нарешті позбавив Че відчуття "чужого" на острові Свободи, але не зменшив гостроти протиріч між Че та представниками нового уряду. Проблема полягала в тому, що Ф. Кастро віддав основні урядові пости помірним політикам й колишнім прибічникам Батісти, щоб не ускладнювати відносини із США. Кастро уникав різких соціальних змін і не хотів, щоб ліві радикали (по типу Че) входили до складу уряду. Гевара, на правах "обличчя революції", відкрито виступив проти такого рішення, вважаючи, що воно тільки посилить напруження між революційними й помірними [1, 3, 12, 28, 32, 51, 71].

Слід додати, що на перших порах Че не брав участі у законодавчій діяльності нового уряду (можливо тому, що в цей час активно керував роботою військових трибуналів). Він не був присутнім навіть на першому розширеному засіданні Ради міністрів за участю командирів Повстанської армії: його представником був капітан Нуньєс [44]. Ф. Кастро не міг не враховувати такої "критики зліва", але відповісти тим самим йому "заважало правило, згідно з яким у революції не може бути противників з лівого флангу (лише союзники), відповідно, для відповідної критики Че Гевара був недосяжний..." [1, с. 84].

Ситуація із участю в діяльності нового уряду для Че частково змінилася навесні 1959 р., коли у травні, на урочистому засіданні Ради міністрів у Сьєрра-Маестрі був прийнятий аграрний закон, одним із розробників якого виступав Гевара. Контролював виконання закону нещодавно створений Національний інститут аграрної реформи (ІНРА). Сам Гевара продовжував виконувати обов'язки коменданта фортеці Ла-Кабанья, не мав жодних урядових посад, але вже був незмінним учасником нарад ІНРА, які відбувалися за зачиненими дверима. "...Така "революція в революції"", яка ущільнювала час й дозволяла одним і тим самим людям приймати рішення й розпоряджатися їх виконанням, здавалася Че доцільною..." [71, с. 25].

Слід нагадати, що у Че вже був досвід запровадження аграрного закону в провінції Лас-Вільяс (осінь 1958 р.). Супроводжувала реформу стаття, написана команданте тоді ж і вміщена у газеті "Революсьон", де, зокрема зазначалося: "Повалення Батисти вирішує тільки одне з важливих завдань, друге - аграрну реформу - ще належить здійснити, і за неї потрібно воювати з такою ж наполегливістю, рішучістю і самопожертвою, з якою ми боролися проти батистівської диктатури. ... Сила партизан - у зв'язку з народом..." [1, с. 51]. Цю думку Че пояснював так: професійну армію може подолати невелика, але готова до будь-яких жертв група революціонерів-повстанців, але тільки за умови підтримки з боку народу. А якщо революція відбувається у відсталій аграрній країні (якою була Куба), то основною опорою революційних сил, крім робітників, є селяни, що становлять більшість населення.

Головним завданням на даному етапі становлення держави Че вважав боротьбу за здійснення аграрної реформи. На Кубі "2 тис. латифундистів володіють 47% всіх орних земель, 53% земель належить решті землевласників; не слід забувати, що кілька тисяч гектар землі знаходиться у руках іноземних монополій..." [12, с. 49]. Зважаючи на це, Гевара пропонує всі маєтки більші від 400 га експропріювати і безоплатно розподілити серед безземельних і малоземельних селян; вартість землі частково відшкодувати власникам державними бонами - за розцінками 1936 р. Бони забезпечували 4,5% річного доходу й мали гаситись протягом 20 років. Перспектива колективізації у тексті закону згадувалася лише раз - у формі побажання. Крім того, експропрійованими мали бути 20 сентралей, які забезпечували 82% експорту цукру, а значить, і солідну частину валютних надходжень країни. 11 з цих централей належали великим північноамериканським компаніям. Було вирішено: до кінця 1959 р. зазначені плантації і централі не зачіпати.

Першими від експропріації постраждали скотарі: державі відійшло 8 тис. ферм, де утримувалось 3 млн. голів великої рогатої худоби (все поголів'я тоді складало 5 млн.), що давало Ф.Кастро надію на те, що незабаром Куба стане солідним експортером м'яса.

Звичайно, порівнюючи цей закон з радянським Декретом про землю, який передбачав негайну конфіскацію земель поміщиків без жодного викупу, можна сказати, що останній був набагато радикальнішим. Але апелювати до радянського досвіду в ті часи на Кубі було не прийнято. "Спочатку, треба задовольнити вічну потребу селян у землі, яку вони хочуть обробляти. А потім, скориставшись духовним піднесенням військового часу, коли найбільш помітне братерство між людьми, слід стимулювати всі форми кооперування, наскільки дозволятиме рівень свідомості...", - писав Че [1, с. 86].

Зазначені міри стабілізували аграрну ситуацію на Кубі, до 1961 р. майже 60% землі було перерозподілено на користь дрібних власників (які до реформи мали лише 11% землі) [4, 42].

У листопаді 1959 р. Че Гевара був призначений на посаду президента Національного банка Куби. Своє рішення Ф. Кастро мотивував високим рівнем довіри до Че: "У роки війни цій людині довірялося виконання найбільш складних завдань. Зараз, у мирний час, ми викликали його дати найбільш жорсткий бій - бій іноземній валюті" [1, с. 94].

Валютні ресурси країни на той момент складали 75 млн. $, але їх запаси швидко зменшувались. Гевара застосував суперечливі й не одностайні способи утримування капіталу: націоналізація всіх банків; перехід всіх валютних фондів під контроль держави; призупинка оплати державних рахунків; різке обмеження обміну песо на долари для емігрантів; випуск більшої кількості паперових грошей; увесь валютний запас було переведено із США до Швейцарії [1, 9, 12, 19; 28]. Зазначені заходи не сприяли зростанню його популярності у середньому прошарку суспільства: раніше емігранти могли вивозити з собою у США до 10 тис. $ (а з моменту перемоги революції з Куби емігрувало 300 тис. осіб).

Рішучі дії Че виявились небезуспішними: "резерви золота та валюти, які зменшились до рекордно низької позначки в 50 млн. $, за кілька місяців зросли в три рази. Це був грандіозний успіх для фінансиста-початківця..." [1, с. 94].

Отже, у результаті концентрації в руках держави всіх валютних і фінансових фондів та операцій, революція почала контролювати діяльність промислових і торгових підприємств. Потім, шляхом створення Банка зовнішньої торгівлі, заснованого по ініціативі Че, всі зовнішньоторговельні операції теж перейшли під контроль держави.

Спираючись на аналіз економічної діяльності Че [1, 6, 12, 28, 32, 42, 49], в ній можна виокремити три періоди [42, 65, 68]: 1) 1957-1961 рр. (період практичної діяльності без теоретичного структурування й упорядкування); 2) 1961-1963 рр. (період створення теоретичної концепції економічного розвитку); 3) 1963-1965 рр. (період ревізії економічної концепції СРСР). Це дозволяє простежити еволюцію його економічних поглядів.

На першому етапі діяльність Че зосередилась на створенні тилових баз під час революції, проведенні часткової аграрної реформи, після перемоги революції він очолив індустріальний відділ Інституту аграрної реформи. У 1960 р. проводить масову націоналізацію іноземних підприємств і від'їжджає з дипломатичною місією до СРСР, КНР та КНДР. Ці зустрічі закінчились підписанням у Москві (грудень 1960 р.) економічних угод між Кубою та країнами "реального соціалізму". У цей період Че не виступає теоретиком, надаючи перевагу практичним діям. Навіть у телевізійному виступі із "Повідомленням про поїздку до соціалістичних країн" (січень 1961 р.), він тільки перераховує досягнення, повідомляє про підписання угод, не даючи їм жодного аналізу. Він говорить тільки про те, що країни соцтабору погодились надати невигідну для них економічну допомогу.

Пізніше з'являється розуміння того, що Куба поступово потрапляє у "донорську" залежність до країн "реального соціалізму", це змушує Че почати розробляти економічну концепцію прискореної індустріалізації.

Другий період економічної діяльності Че Гевари умовно розпочинається з того, що у лютому 1961 р. Че офіційно очолив міністерство промисловості й підготував документ "Задачі індустріалізації", де зазначив, що провідною умовою звільнення Куби від імперіалістичного гноблення є максимальний розвиток промислового виробництва, в тому числі товарів масового споживання - продовольства, одягу, взуття, ліків тощо та сировини для їх виготовлення. В це час США запровадили економічну блокаду Куби, перелічених вище товарів катастрофічно не вистачало [45, 48, 68].

Своє рішення перекваліфікуватися з лікаря на економіста сам Гевара пояснив так: " я не хочу лікувати окремих людей, я хочу лікувати народи. Медицина має справу з плоттю, яка не піддається ідеологічній експансії, економіка - піддається, і, якщо її належним чином перебудувати, виникнуть нові взаємини між людьми, очищені від матеріальної вигоди, від власності і грошей, на ґрунті цих стосунків виросте нова мораль, яка й призведе до розквіту вищої духовності і до формування нової людини..." [67].

У липні 1961 р. виходить його наступна стаття "Колективне обговорення, персональні рішення і відповідальність" [65, 67, 68]. У цій статті вперше відбувається теоретичне осмислення необхідних у промисловості перетворень. Вводиться термін "громадське підприємство" (по суті - галузь), що свідчить про необхідність створення великих промислових комплексів. Громадським підприємствам надаються певні свободи: укладати контракти на закупівлю матеріалів та продаж продукції; міняти керівний склад; розробляти бюджет та ін. Такі підприємства мали право на створення профспілок, необхідних для підвищення продуктивності праці, зміцнення трудової дисципліни, підготовка адміністративних кадрів з робітників і виховання "працівника нового типу". Робітники нового типу здатні працювати не за матеріальну винагороду, яка скасовується, а заради "революційної свідомості" і суспільного добробуту.

Третій етап у розвитку економічних поглядів Че має дві сторони. З однієї - отримують подальшого розвитку ідеї попереднього етапу (виховання "працівника нового типу", розвиток наукоємних галузей економіки, прискорена індустріалізація). З іншої - починається критика і ревізія економічної системи в СРСР, спрямована переважно на той аспект, що і в економіці СРСР, і в економіці країн соцтабору з'являються елементи ринкових відносин між державою та підприємствами, які полягають у наданні останнім кредитів під певний відсоток. На відміну від СРСР, на Кубі такі кредити виключно безвідсоткові. Поряд з тим Че виключає можливість співіснування ринкової системи і соціалізму; критикує радянську систему планування, за якої успіх залежить від економічних важелів, а не від економічного вибору трудящих; вважає помилкою СРСР спробу гібридизації капіталізму й соціалізму, що призведе виключно до кризи [65, 68, 74]. Це власне й спостерігалося в економіці СРСР з 1991 р.

Отже, говорячи про результати діяльності Че Гевари-економіста, слід зазначити, що незважаючи на недоліки і труднощі, рівень виробництва на Кубі тільки у 1963 р. зріс на 6%, порівняно з 1962 р. Поряд з тим, Че став ініціатором науково-технічної революції на острові: будучи міністром промисловості, він сприяв створенню Кубинського інституту розвитку машинобудування, Управління по нормативах, метрології та контролю якості, Центру наукової інформації, Інституту досліджень похідних від цукрової тростини, Інституту мінеральних ресурсів, Центру індустріальної автоматизації тощо.

Кубинська революція потребувала міжнародного визнання, і Че, як другій особі Куби, доводилось постійно очолювати важливі дипломатичні місії, націлені на пошуки союзників нового режиму, які б надали острову Свободи допомогу в умовах економічної блокади з боку СІЛА. Вектори дипломатичних місій Че були різноспрямованими, але орієнтувалися переважно: на СРСР та країни соцтабору; на афро-азійський напрямок; і власне на країни Латинської Америки.

Дипломатичні відносини з СРСР Куба розпочинає у лютому 1960 р., коли у Гавані відкривається радянська виставка досягнень науки, техніки і культури, де Че зустрічається з першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР Анастасом Мікояном. Переговори Че і Мікояна закінчилися підписанням ряду угод. СРСР зобов'язався надати Кубі кредит у розмірі 100 млн. $% з відстрочкою виплат на 12 років; купувати кубинський цукор протягом 5 років по 1 млн. т щорічно за цінами, вищими від світових; продавати нафту на 33% дешевше від північноамериканської [1, 6, 9, 19, 28, 38].

На думку більшості вітчизняних дослідників вважає, що ідеаліст Че вбачав у цій готовності до співпраці доказ домінуючої переваги ідеї над матеріальною вигодою і підтвердження лінійної концепції світового розвитку [1, 8, 12, 28, 51]. Че був переконаний, що "ідеологія не повинна і не може бути вигідною"[1, с. 95]. Найбільше задоволення команданте отримував від усвідомлення нового міжнародного статусу кубинського народу. "... Коли Ф. Кастро проголосив про можливість вигідної торговельної угоди з СРСР, кубинці відчули себе більш вільними, особливо дізнавшись про можливість укладання торговельних угод з будь-якою країною світу..." [12, с. 57].

Наступні події 1960 р. розвивалися відповідно до конфронтаційної логіки: компроміси між Кубою та США припинились, СІЛА зупинили поставки нафти на Кубу, Куба привласнила управління американськими нафтопереробними заводами; США проголосили цукрову війну, зменшивши ввіз кубинського цукру на 700 тис. т, кубинський уряд націоналізував всі американські підприємства й банки.

У вересні 1960 р. Че бере участь в роботі над Першою Гаванською декларацією, яка відбила погляди кубинських керівників революційного руху на погрози США. Високу оцінку в декларації отримала солідарність СРСР щодо революційної Куби. Четверта стаття декларації проголошувала, що "допомога, щиро запропонована СРСР Кубі у випадку нападу на неї імперіалістичних збройних сил, не може розцінюватися як акт втручання, а лише як яскравий вияв солідарності...Ми маємо бути достойні такої довіри" [12, с. 58].

У жовтні 1960 р. Че очолює кубинську делегацію, яка їде на Міжнародну нараду комуністичних і робочих партій у Москві, і просить допомоги М. Хрущова у вирішенні кубинсько-американського конфлікту. У відповідь він чує: "Куба отримає все, чого вона хоче!"

Че приписує добре ставлення радянських людей і керівників уряду виключно розвинутій свідомості та високій політичній підготовці. "Вражає глибоке розуміння нагальних потреб людства і високий рівень політичної підготовки всіх без виключення радянських громадян..." [65, с. 312].

Виступаючи у Гавані у січні 1961 р. із звітом про поїздку, Че Гевара говорить: "... СРСР завжди знаходиться на боці народів, які борються за мир та незалежність... Це допоможе латиноамериканським державам, їх керівникам, їх народам краще зрозуміти, що справжнє життя знаходиться саме тут. Це допоможе їм зрозуміти, що саме СРСР та країни соцтабору підтримають їх у боротьбі за незалежність і свободу, а також зрозуміти, що їх експлуатують американські імперіалісти..." [65, с. 313].

Серпень-вересень 1962 р. Че очолює кубинську партійно-урядову делегацію, яка напередодні Карибської кризи приїхала по "допомогу у будівництві металургійного комбінату". Повернення делегації на Кубу фактично співпало з прибуттям 40 радянських ядерних ракет типу "земля - повітря". Реально Че у цій поїздці було потрібно, "ущільнити революційний процес, щоб російський ракетний батіг хльоснув глобальну герилью..." [1, с. 109]. Отже, як видно, взаєморозуміння між Че та Хрущовим на той момент було повним, а уявлення команданте про світ так і залишились бінарними, хоча у світі очікувалось ядерне протистояння двох наддержав.

Офіційний звіт про візит Че до Москви виглядав так: "Уряд Куби, зважаючи на загрози агресивних імперіалістичних кіл, звернувся до Радянського уряду з проханням про надання допомоги у вигляді зброї та відповідних технічних спеціалістів для навчання кубинських військових. Радянський уряд із розумінням поставився до цього прохання, що й доводить підписання угоди..." [70, с. 87].

Перше жорстке розчарування щодо щирості обіцянок СРСР про допомогу, Че відчув, спостерігаючи за розв'язкою Карибської кризи: наддержави досягли компромісу, не рахуючись із інтересами маленької Куби. Гевара переконався, що світовий революційний процес затухає, а соціалістичний світ все більше схиляється до "переслідування власних егоїстичних інтересів", а початок в'єтнамської війни став для Че прямим доказом того, що н Москва, ні Пекін, зайняті своїми чварами, не виступають надійним тилом світового революційного руху [1, 12, 28, 71].

Листопад 1964 р. - Че на чолі з кубинською делегацією востаннє прибуває до Москви на святкування 47-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції. Він двічі зустрічається з новим керівництвом СРСР (Л. Брежнєвим), шукаючи підтримки свого плану про створення нових вогнищ збройної боротьби, але зрозумілої відповіді так і не дочекався. Надії Че на допомогу СРСР у створенні "одного, двох, багатьох В'єтнамів", на розпалювання "нових вогнищ світової герильї" не справдились.

Проаналізувавши протягом майже двох років специфіку міжнародної політики СРСР, він дійшов певного висновку, виголошеному у лютому 1965 р. на засіданні Другого економічного семінару афро-азійської солідарності в Алжирі. "Розвиток країн, які стали на шлях визволення, повинно оплачуватись соцкраїнами... СРСР не повинен вибудовувати відносини з Кубою та іншими країнами, що розвиваються на засадах взаємної вигоди, оскільки це - мовчазне сприяння експлуататорам... Соціалістичні країни мають моральне зобов'язання ліквідувати свою мовчазну спільноту з експлуататорськими країнами Заходу..."

[1, с. 117]. Критичний виступ Че шокувало керівництво СРСР, налякав кубинських комуністів та Ф. Кастро, котрий боявся втратити його підтримку.

Че вважав, що радянський імперіалізм нічим не кращий від американського, тому й шукав власного шляху до створення соціалістичного І суспільства, орієнтуючись на раннього Маркса, Леніна і Мао.

Починаючи з червня 1959 р. Че починає опановувати африканський та азійський вектори налагодження міжнародних дипломатичних контактів. Протягом 3-х місяців він відвідав такі країни третього світу: Єгипет, Судан, Марокко, Пакистан, Індію, Бірму, Індонезію, Цейлон, Японію, але ні у США, ні в СРСР не побував, так Куба демонструвала двом наддержавам свій нейтралітет. Поведінка Гевари як дипломата була непротокольною: робить сміливі заяви щодо неефективності реформ єгипетського президента Насера; покладає квіти до пам'ятника Ганді в Індії; жорстко критикує уряд Японії, яка переживає бурхливий економічний розвиток за зв'язки із США; вшановує пам'ять жертв атомного бомбардування у Хіросімі.

Повернувшись із подорожі, пропонує Кубі обрати афро-азійський шлях розвитку, оскільки ні капіталістичний, ні соціалістичний шляхи його не приваблювали. Зокрема, після відвідання Югославії, він остаточно переконався, що соціалістичний шлях розвитку Кубі не підходить: "югославське суспільство являє собою суспільство капіталістичного підприємництва при соціалістичному розподілі благ... Однак, думаю, що цей шлях для нас небезпечний, оскільки конкуренція між підприємствами, що виготовляють однакові товари, призведе до викривлення того, що, можливо, і є духом соціалізму..." [70, с. 117]. Єдиним виходом для Куби є проголошення про початок побудови соціалізму на кубинський манер, причому, зберігаючи принципи тотальної централізації і тотального планування.

У серпні 1961 р. Че представляє Кубу на конференції Міжамериканської економічної ради в Пунта-дель-Есте (Уругвай), де викриває імперіалістичний характер "Союзу заради прогресу", який створюють США. Гевара доводить

присутнім, що "на американські кредити можуть розраховувати тільки уряди країн, що дотримуватимуться проамериканського курсу; ця організація сприятиме розвитку лише другорядних галузей народного господарства і робити країни-учасниці ще більш залежними від американських монополій..." [12, с. 71]. Єдине, що Куба вимагала у США - недоторканості кордонів.

Після цього виступу Кубу було виключено з Організації американських держав. Отже, гарантій непорушності кордонів, економічної та політичної цілісності країни Че Гевара домогтися не зміг.

Протягом 1963-1964 рр. Че відвідав Францію, Чехословаччину, Алжир, представляв Кубу на конференції ООН по торгівлі і розвитку у Женеві, але виконував це як обов'язки міністра, не вбачаючи ні колишнього значення, ні смислу в зазначених дипломатичних місіях.

У грудні 1964 р. він виступив на Другому економічному семінарі в Алжирі, основна ідея промови - країни третього світу мають вимагати, щоб соціалістичний табір їм більше допомагав. І знову спостерігається свідомий поділ світу на "ваших" й "наших". "Ми" - це Куба, яка виступає спостерігачем на Семінарі, а "Ви" - співтовариство афро-азійських країн. Че вперто продовжує шукати союзників для розпалювання "світової гериль'ї".

Січень-лютий 1965 р. вже відомий виступ Че на засіданні Другого економічного семінару афро-азійської солідарності в Алжирі, який шокував і СРСР, і країни соцтабору, і кубинський уряд. Цілком логічно, що результати такої дипломатичної діяльності Че Гевари не могли залишитись не поміченими.

Повернувшись з чергової міжнародної місії (поїздка до КНР, Малі, Конго, Гвінеї, Гани, Дагомеї, Танзанії, Єгипту, Алжиру), Че має 40-годинну бесіду з Ф. Кастро, по закінченні якої пише відомого листа-відмову. В ньому йдеться про офіційну відмову від офіційної посади в уряд, від посади міністра, від звання команданте, від кубинського громадянств. Офіційно його більше нічого не пов'язує із Кубою, залишилися лише зв'язки іншого роду, від яких не можна відмовитися так, як від урядових посад [8, 28, 65].

Хотілося б зазначити: Че покинув всі урядові посади, але його політичний імідж залишився з ним назавжди, а після смерті образ Гевари став матеріальною силою як у Латинській Америці, так і за її межами.

Починаючи з 1959 р. і до смерті, політичні погляди Че еволюціонували в бік відмови від радянської (точніше, сталінської) системи. Починаючи з 1963 р. все більш помітним стає його прагнення знайти інший (власне кубинський) шлях до соціалізму. Вбивство команданте (Болівія, 9 жовтня 1967 р.) перервало надбання ним політичної зрілості, не дозволило впорядкувати праці, пов'язані з проблемами демократичного планування, з боротьбою проти бюрократії, але його марксизм набув певних відмінних рис [3, 29, 30-32, 65, 67].

Антидогматизм. Че детально вивчає процес бюрократичної догматизації марксизму у XX ст., аналізуючи схоластику, яка загальмувала розвиток марксистської філософії (можливо, мається на увазі сталінізм) і завадила дослідити період розбудови соціалізму.

Революційна етика, яка розкривається, зокрема у ставленні Че до полонених під час герилья; або в образі "нової людини". Че пояснює, що економічний соціалізм без політичної моралі його не цікавить; він боровся не тільки із зубожінням, а й з відчуженням, якщо комунізм зневажатиме фактори свідомості, він стане способом розподілу, а не революційною мораллю.

Поюралізм. Че відстоював принципи свободи дискусії у революційному таборі, повагу до різних точок зору. Він вважав, якщо неможливо розбити аргументи опонента, то слід дати йому висловити свою позицію. Неможливо силою перемогти переконання, бо це зупиняє всякий вільний ідейний розвиток.

Революційність. Починаючи з 1959 р. в роботах Че ставиться одна центральна ціль - революційне перетворення суспільства: "Або революція, або карикатура на революцію". Говорячи про створення "вогнищ герильї", він зазначав, що соціалістична революція - це справа не тільки авангарду, а й народних мас.

Гуманізм у Че розкривається через інтернаціоналізм; революціонер, в його уявленні, має "постійно розглядати проблеми людства як особисті проблеми". Можна припустити, що особиста участь Че в революціях у Конго і Болівії, і була практичним втіленням цих слів.

Отже, на становлення Че Гевари як героїчного герильєро та революційного керівника вплинуло складне поєднання цілого ряду різноманітних та різноспрямованих факторів, зокрема: особливості розвитку дитини-астматика, специфіка становлення світогляду у підлітковому та юнацькому віці, подорож "Великою Америкою", участь у Болівійській та Гватемальській революціях, знайомство з кубинськими революціонерами та перуанською революціонеркою І. Гадеа, зустріч з Ф. Кастро та боротьба за незалежність Куби.

Також слід врахувати такі внутрішньо-особистісні фактори як: свобода індивідуального вибору; приналежність до культури найбільш "прикордонної країни третього світу" - Аргентини, найбільш сприйнятливої до західної та європейської післявоєнної культури; особистісні риси (зокрема, загострене відчуття справедливості, здатність любити людей, шанування культу правди, гуманістичне спрямування особистості, чесність, відкритість новому досвіду та ін.).

Ідеалістичні погляди на світ, місце Куби та Латинської Америки у цьому світі підділися переоцінці під впливом як особистості самого Че, так і зовнішніх факторів, пов'язаних з його безпосередньою діяльністю на різних посадах в уряді Куби (керівник військового трибуналу, провідник аграрної реформи, президент Національного банку, міністр промисловості, міжнародний дипломат, ідеолог молодої Кубинської держави, критик Радянського соціалізму, борець за визволення латиноамериканських народів).

Розділ 4 Геваризм, як філософсько-практична концепція нових лівих