3.1. Становлення світогляду е. Гевари: від дитячих років до Гватемальської революції

На думку багатьох вчених-істориків [1, 2, 6, 12, 18, 28, 31, 41], життя Че являє собою у певній мірі підсумок сучасного революційного досвіду. Народився у 1928 р., загинув у 1967 р., у віці 39 років. Його політична діяльність налічувала менше, ніж 14 років, але була надзвичайно насиченою: 1954 р. - участь у спротиві імперіалістичній інтервенції у Гватемалі; 1956-1959 рр. - Кубинська герилья, починаючи з десанту "Гранми" і закінчуючи переможним вступом до Гавани; 1959-1965 рр. - робота в уряді та дипломатичних місіях; 1966 р. - участь у партизанській боротьбі в Конго; 1967 р. - збройна боротьба й загибель у Болівії. На нашу думку, цілком логічно в спочатку проаналізувати фактори, які сприяли становленню Че як революціонера, а пізніше - специфіку впливу особи коменданте Гевари на процес державотворення на острові Свободи.

Доречно почати розгляд проблеми впливу особи на розвиток історичних подій з факторів, що власне сформували вищезгадану особистість такою, якою вона є, і що напряму пов'язано з особливостями її життя та діяльності.

Отже, говорячи про "появу" Ернесто Гевари, як революціонера, варто описати зародження революційних переконань та ідей у його свідомості. Більшість авторів [1, 8, 12, 23, 28, 31,51] зазначають, що лівих поглядів дотримувався батько Ернесто, що безпосередньо вплинуло на світогляд молодого Гевари.

Гевара Лінч вважав себе "демократом, противником янкі і капіталізму в цілому" [1, с. 4]. Його антикапіталістичним переконанням сприяв факт кількох невдач у веденні справ. Що стосується матері Че - то саме їй він мусить завдячувати тим, що у їх домі була атмосфера інтелектуальної богеми та духовного аристократизму. Усе своє життя донья Селія підтримувала культ поезії, музики, новизни ідей - у сукупності зі зневажливістю до грошей, яких все-рівно не вистачало [1, с. 5 ].

Ернесто з раннього дитинства мав доступ до літератури, адже вдома була солідна бібліотека, де можна було знайти Маркса, Кропоткіна, Неруду, Фройда. Звідти майбутній революціонер дізнався про ідеї, які згодом буде реалізовувати особисто.

Як не дивно, але власне військова література його не цікавила, хоча про подвиги героїв Війни за незалежність він добре знав. Серед книг, на думку дослідника В. Алексєєва, значне місце в становленні особистості Че посідають праці Сартра із відповідним розкриттям теми екзистенціалізму. По-перше, тому, що Ернесто вільно читав Сартра французькою; а по-друге, не слід забувати, що зазначений напрямок мав для нього особисте значення: хворий на астму, він доволі "скептично ставився до життя як до вічної даності й досить рано зрозумів необов'язковість власного буття, хоча й не міг змиритися з цим до останнього подиху..." [1, с.18].

Подією в житті покоління Гевари стала поетична версія історії Латинської Америки від доколумбових часів до середини XX ст. авторства Пабло Неруди. Це була ціла смуга, що співпала з формуванням світогляду однолітків Ернесто, світогляду, що під дією Неруди "отримав своєрідний радикально-поетичний склад, а самосвідомості майбутнього революціонера надав континентального й історичного масштабу" [1, с. 10]. Антикапіталістичний настрій "Всезагальної пісні" Неруди був близький молодому аргентинцю. Тягар бідності і вимушеної праці був йому знайомий, в батьківському домі бідність вважалася майже синонімом порядності і благородства, і Ернесто звик вірити, що капітал - непорядний, він пожирає слабких, а вцілілих обкрадає. На додачу, Неруда суб'єктивно бачив історичний експеримент в СРСР і занадто ідеалізував сталінізм, завищував рівень достатку і благополуччя громадян Радянського Союзу. Це призвело до того, що у Ернесто склалося специфічне сприйняття

СРСР як "батьківщини щастя". Хоча книга і напрям пропагували комуністичну партію [12, с. 22], проте Гевару партійність не приваблювала.

У 1941 році Е. Гевара вступає до Кордовського державного коледжу. У цей період юності найбільше враження на Ернесто справляють іспанські емігранти, які втікали до Аргентини від фашистських репресій під час Громадянської війни. Крім того, його батьки активно співпрацювали з Комітетом допомоги республіканській Іспанії, а також брали участь у заходах, націлених на пошуки і викриття фашистських агентів та шпигунів.

Поряд з активною участю батьків в опозиційному демократичному русі, існував й іще один фактор, що спонукав підліткову цікавість Ернесто світом революційної боротьби - рух, "навколо якого склалася така єдність сил, течій та організацій латиноамериканської лівої, який надовго залишиться унікальним для регіону: рух солідарності з антифашистською, революційною Іспанією..." [31, с. 1]. На думку відомого дослідника Й. Григулевича, "розповіді очевидців про перипетії Громадянської війни в Іспанії та про жорстоку політику, запроваджувану франкістами, ... здійснювали відповідний вплив на формування майбутніх політичних поглядів Ернесто..." [12, с. 7]. Сприяло такому формуванню світогляду Е. Гевари спілкування з очевидцями подій в Іспанії та їх дітьми, зокрема, сусідом родини Гевари був доктор Хуан Гонсалес Агіляр, колишній заступник прем'єр-міністра Негрина в уряді республіканської Іспанії, який емігрував до Аргентини після поразки Республіки; у коледжі Ернесто товаришував із своїм однолітком Фернандо Барралем, батько котрого загинув, борючись з фашистами; відомий республіканський генерал Хуардо часто гостював у Гевар тощо. Але не можна не помітити, що не зважаючи на ранню зацікавленість Е. Гевари світовими революційними подіями, його безпосередній прихід до революційного руху відбувся досить пізно (у 25 років).

У 1945 р. Е. Гевара вступив до Національного медичного університету (в Буенос-Айресі). В університеті він деякий час відвідував збори комуністичної групи, проте згодом втратив до цього інтерес, зробивши висновок, що там забагато сперечаються і, що ці суперечки дуже далекі від конкретних справ. Не надихнула його на симпатію до партійності і заколотницька діяльність батька, який брав участь в антипероністській змові і входив у групу громадського опору.

Навчаючись в університеті, Ернесто знову звертається до творів Ж.-П. Сартра, правда, у своїй прихильності до екзистенціалізму він не був поодиноким: Сартр став дуже запитаним у повоєнній Аргентині. Читаючи його твори ("Уявне", "Буття і ніщо", "Екзистенціалізм - це гуманізм"), молодий Гевара вирішує для себе ряд буттєвих питань: як розуміти самотність людини; як скористатись унікальним досвідом, отриманим від усвідомлення життя з невиліковною хворобою; як вийти через цю хворобу напряму до свободи. Частковою відповіддю на ці питання можна вважати таке рішення, свідомо прийняте Ернесто: "слід створювати не тільки власний світогляд, але й свій образ, потрібно ліпити себе кожним жестом, кожним словом і коленим мовчазним вчинком" [1, с. 8].

У цілому, університетський період Ернесто більшою мірою характеризувався цікавістю не до революційної чи політичної діяльності, а бажанням особистих професійних перемог. До речі, пізніше сам Гевара, виступаючи перед кубинськими лікарями, зазначав: "...Я, так само як і всі, хотів отримувати перемоги, мріяв стати знаменитим дослідником, мріяв невтомно працювати, щоб досягнути чогось такого, що кінець-кінцем прислужилося б усьому людству, але це були мрії про особисту перемогу... Я був, як і всі, продуктом свого середовища..." [71, с. 11]. Проте невдовзі він охолоне і до наукової роботи в галузі медицини.

Іншим фактом у житті, що вплинув на його світогляд, доречно вважати подорож по континенту, так звана подорож "Великою Америкою", коли Гевара на власні очі зміг побачити життя людей по всій Південній Америці. Умови праці чилійських шахтарів просто шокували аргентинця. За свідченням майбутньої дружини Ернесто - Ільди, він говорив, що якби ті шахтарі мали хорошого вождя, вони змогли б здійснити революцію і взяти владу в свої руки, адже вони хоробрі, як ніхто інший, - і біднішими бути вже не можуть [1, с.31].

Хоча ці слова були сказані трьома роками пізніше поїздки, коли Ернесто було 24 роки, проте думка почала визрівати вже тоді: злиденність, хоробрість, хороший вождь і факт взяття влади силою. Якраз ці ідеї можна вважати "скелетом" майбутнього революціонера.

Ще одна особливість революційних поглядів Гевари стала відомою у час подорожі континентом, коли на пропозицію свого друга Альберто Гранадоса, з яким вони разом подорожували по лепрозоріям, лишитися і здійснити індіанську революцію згори, він відповів: "Без стрілянини? Нічого не вийде, друже. Ти просто божевільний" [1, с. 33]. Це свідчить, про те, що вже тоді Че точно представляв для себе, що революцію можна втілити лише збройним шляхом, завдяки чому відбудеться повна зміна колишнього апарату влади. Доречно зазначити, що мілітаризм мислення - більшою мірою був результатом виховання в дусі іспано-американської традиції, згідно з якою малими силами, з надійною зброєю в руках можна добитися всього.

Зазначена подорож (Аргентина - Чилі - Перу - Бразилія - Венесуела - Майамі) докорінно змінила окремі світоглядні позиції майбутнього революціонера і призвела його до наступних висновків, записаних в його щоденнику:"...Нині існуючі диктатури, придушують свободу і відкидають людей на узбіччя суспільства... Людина, яка пише ці рядки, померла, ступивши знову на аргентинську землю... Всі ці поневіряння нашою "Великою Америкою" змінили мене набагато більше, ніж я міг очікувати..." [71, с. 17].

Цікавою, на наш погляд, є думка дослідника В. Алексєєва що до причин, які спонукали Гевару до подорожі: "... чи навряд Ернесто став подорожувати для того, щоб знайти правильну відповідь на питання: як змінити життя народів континенту на краще, як позбавити їх від злиденності та хвороб, як звільнити від гноблення великих землевласників, капіталістів та іноземних монополій. Швидше за все він хотів побачити в реальному вимірі відомі йому з книг факти несправедливості та гноблення..." [12, с. 12].

Але важко переоцінити наслідки цієї поїздки. Можна припустити, що подорож континентом переконала Е. Гевару, в тому, що він не буде лікарем, але дала змогу відчути себе громадянином великої формально не існуючої країни - Латинської Америки.

Окремо слід згадати першу революцію Ернесто, в якій він не брав безпосередньої участі, але яка певним чином вплинула на нього. Йдеться про болівійську революцію, датовану квітнем 1952 року, що була для країни 179-ою за рахунком. Саме ці події показали йому недоліки в революції. Свої юнацькі максималістські сподівання на участь у революції так і не вдалося втілити, оскільки у ньому, як учаснику, не були зацікавлені. Можливо, юнакові "хотілося просто відчути себе безпосереднім учасником події, яка, на його думку, могла змінити хід історії всього континенту. Він мав побачити революцію - і самостійно, без будь-яких (партійних) підказок розібратися в її суті..." [1, с. 20; 71, с. 23].

Але, перебуваючи в Ла-Пасі, зустрічаючись з шахтарським ватажком Хуаном Лечином, спостерігаючи за ситуацією революції, Гевара особисто переконався, що "революційний пафос більшості діячів нового режиму є удаваним, проте в глибині душі вони не вірять ні в кінцеве торжество революції, ні в її континентальне значення, при цьому значна частина представників потонула в корупції, скориставшись революційним безладом" [1, с. 45]. Таким чином, надія побачити "по-книжковому ідеальну" революцію не справдилася, а Ернесто, розчарувавшись на деякий час в ній - віддав перевагу археології та вивченню історії в Мачу-Пікчу. Результатом цих наукових розвідок можна вважати, зокрема, запис у щоденнику, зроблений Геварою на день його народження (14.06.1953): "... Я вірив, а після поїздки (до Перу) впевнився ще більше, що поділ нашої Америки на умовні й ілюзорні національності є цілковитою фікцією. Ми складаємо єдину цілу метиску расу, яка від Мексики до проливу Магеллана демонструє очевидні спільні етнографічні риси ..." [8, с. 12]. Слід зазначити, що про єдину Америку ("яку колись складатимуть молоді держави - штати однієї великої Республіки Америки") мріяв ще Симон Болівар.

Проте вищезгадане захоплення історією не задовольняло усього спектру життєвого пошуку бунтівника і тривало лише кілька місяців, допоки Гевара не вирушив за новою революцією ("...у Гватемалі важлива революція, потрібно на неї подивитися..." [1, с. 23]), що забезпечила його додатковим досвідом.

Гватемальська народна революція продемонструвала неприховане втручання СІЛА у справи країн Латинської Америки.

Зазначений розвиток подій уможливлювала специфіка світогляду того історичного періоду. Особливістю тогочасного світогляду була бінарність, яку акцентували і підсилювали як політики із СІЛА, так і їх опоненти з СРСР. Бінарність полягала у баченні стосунків двох наддержав і систем у форматі "Або ми - або вони". Для втручання в гватемальські справи урядовці із Білого Дому використали формальний привід, проголосивши президента Гватемали комуністом і вбачаючи в цьому серйозну загрозу створення потенційної прокомуністичної країни по сусідству. Таким же бінарним підходом скористався і Ернесто, позиціонуючи себе, як комуніст, на противагу вже американцям [1, с. 50]. Проте визначення себе комуністом не означало звичного вступу в компартію, навпаки він проігнорував спробу гватемальських комуністів залучити його до Гватемальської партії праці (ГПП). Свою відмову він мотивував так: якщо він колись і вступить до лав компартії, то зробить це виключно добровільно; не треба його вербувати.

Однак Гватемала по-іншому вплинула на життя Че - саме в цей період він познайомився з Ільдою Гадеа (перуанська революціонерка), що згодом стане його дружиною, а спочатку - була прекрасним співрозмовником, знавцем праць Маркса, Сартра, Фройда, Толстого, Горького, Достоєвського. Суперечки та дискусії щодо літератури та основних концепцій значно вплинули на бачення Геварою несправедливості і шляхів покращення ситуації пригноблених.

Дискусії Ернесто та Ільди посідають окреме місце в роботі з тієї причини, що саме в них і сформувався у свідомості Гевари образ Нової людини, нового суспільства, де матеріальна вигода не виступала єдиним стимулом [8, с. 61]. Через кілька років Че присвятить окрему статтю образу Нової людини. А сам факт бачення необхідності проголошення Нової людини, як мети суспільної трансформації, буде використовуватися і після смерті революціонера.

У часи перебування в Гватемалі в Ернесто спостерігається помітна світоглядна еволюція [1, с. 61]. Зокрема, оцінюючи перебіг подій, Гевара наділяє реальну революцію переважно наступальним сенсом. "...Світ потребує вдосконалення та й історія сама по собі - процес безперервного вдосконалення. Однак цей процес - дуже повільний: з позиції історії, життя однієї людини, життя покоління, або й цілої цивілізації - ніщо. Прискорити розвиток за допомогою революції, означає зробити історичний процес та окреме людське життя явищами, відповідними одне одному ..." [1, с. 24; 71, с. 27]. Це частково пояснює впертість, з якою він йшов назустріч революції.

З початком військових дій відбуваються певні трансформації і з його характером; він стає більш зосередженим, стриманим у розмовах (до того це було справжньою проблемою, бо Ернесто не вмів вчасно зупинитися і вислухати співрозмовника, часто просто кричав на незгодних опонентів). Навіть Ільда час від часу потрапляла під неконтрольовані сплески "експресії" Гевари, і ображаючись, залишала кімнату, допоки Ернесто не усвідомлював своєї необачності у методах ведення дискусії.

Поряд з тим, Гевара розв'язує для себе давню моральну дилему: остаточно вирішує не ставати лікарем: "Я зрозумів головне: для того, щоб стати революційним лікарем, перш за все, потрібна революція. Оскільки поодинокі, ізольовані, індивідуальні зусилля, чистота ідеалів, прагнення пожертвувати життям в ім'я найшляхетнішого з ідеалів нічого не варті, ... навіть якщо вони спрямовані проти ворожих урядів і соціальних умов, які перешкоджають руху вперед..." [1, с. 25].

Не лишився без змін і його погляд на способи боротьби за незалежність (якщо у часи навчання в університеті перевага надавалась методам ненасильницького спротиву, то зараз - марксистським ідеям).

Людина абсолютно цивільна, схильна насміхатися над армійською специфікою, він раптом починає цікавитися оборонною тактикою. Це закінчилося підготовкою пакету пропозицій для гватемальських урядовців. На думку Ернесто, влада діяла нерішуче і народ втратив віру у здатність тодішнього лідера Арбенса планувати і передбачати.

Перш за все, вважав аргентинець, необхідно було сформувати молодіжні загони, озброїти їх і негайно відправити на фронт. Далі слід розробити серйозний план оборони столиці, оскільки вирішальні бої, що не виключено, будуть проходити саме на підступах до міста. Також необхідно забезпечити можливість відходу в гори на випадок, якщо столиця буде захоплена. Проте такі, на перший погляд очевидні і потрібні ініціативи та пропозиції, були офіційною владою хоч і не відхилені від початку, однак проігноровані.

Якраз така реакція влади і підштовхнула Гевару до фактично першої дієвої спроби збору і керівництва малою революційною одиницею, тобто загоном молоді. Ретельно попрацювавши з картою міста, Ернесто спланував місця дислокації гватемальських добровольців, що були ним же зібрані в передмісті і об'єднані в невеликі загони з мінімальним озброєнням. Задоволений фактом того, що вперше в житті він працює на історію не із камінням, а з живими людьми, Ернесто намагався всіляко надихнути на боротьбу молодих повстанців. Але варто було командиру відійти ненадовго - і загін швидко | [ зникав. Сам Гевара згадував у мемуарах ті події наступним чином: "Треба було воювати, а ніхто не воював, потрібно було чинити опір, проте ніхто цього не робив..." [28, с. 25]. Його підвела, і не в останнє, переконаність в тому, що бідність органічно віддана революції. Віра в те, що президент дозволить роздати зброю народу також не отримала реалізації в житті. У результаті Арбенса було скинуто і встановилася маріонеткова влада військової хунти.

Е. Гевара розчаровується й у цій революції, оскільки, на думку В.Алексєєва, "революційні сили Гватемали не потребували його допомоги, та й сам Ернесто, наблизившись, наскільки це взагалі було можливо, до широкого полотна революції, знаходив на ньому все більше й більше дефектів:

некомпетентність кадрів, бюрократичні ексцеси, недбалість у державних фінансових справах, схильність політичних лідерів до тих ділових операцій, які приносили особисту вигоду..." [1, с. 28].

Але, не зважаючи на це, гватемальський період, на нашу думку, є дуже важливим, переважно з позиції його ролі в процесі становлення Че Гевари, як революційного борця. Це доводить публікація статті Ернесто "Я бачив падіння Арбенса", яка фактично є першою спробою оформити своє уявлення про світовий порядок та процеси, що відбуваються у світі. Велику увагу в цій роботі Гевара знову приділяє революції. Революція описується ним, як всесвітній феномен, де Латинська Америка має відіграти одну з вирішальних ролей. Причому, гватемальський досвід розглядається як позбавлений будь-якої оригінальності, це - пряма сутичка з американським імперіалізмом і частина континентальної та світової революції.

Згодом, за спогадами Ільди, ідеї, викладені в статті, Геварі довелося відстоювати у дискусії з Фортуні, главою Гватемальської Партії Трудящих. Ернесто наполягав на тому, що: "Якби Арбенс покинув столицю з групою істинних революціонерів, то результат міг бути зовсім іншим. Його статус, як глави держави зробив би його символом моральної сили" [1, с. 84].

Аналогічна з Гватемалою ситуація склалася у вересні 1955 року в Аргентині, і знову Ернесто дотримується точки зору про необхідність дати зброю народу, котрий і мусить обрати владу і режим. Гевара стверджував у розмові з дружиною: "Ти виявилася правою - він (Перон) подав у відставку, він не побажав чинити опору. Але люди хотіли битися, хотіли! Вони зібралися на Пласа дель Майо, чекали зброї, а їх розігнали кулеметними чергами..." [12, с. 88].

Проте найбільше враження на Гевару справила Кубинська революції 1953 року. Є різні точки зору дослідників, стосовно того, від кого і коли він дізнався про ті події в далекій Кубі, але фактично цікавість до них стає актуальною при знайомстві майбутнього коменданте з кубинцями у 1955 році. Хоча в кубинцях він вбачав цілий ряд "вад" - надмірна одержимість гігієною, манера надто швидко і незрозуміло розмовляти і т.д., проте його вразила їх терпимість в расовому питанні: аргентинцю, тобто Че, вирослому в расово однорідному суспільстві, було в новину те, що між "самбо прієто" (темношкірі з восьмою часткою крові білої людини) і просто білим кубинцем можуть бути дружні, братські взаємини. Змішана група кубинців являла собою в його очах прообраз майбутнього загальнолюдського братства.

Один із кубинців став хорошим другом Гевари і детально та з запалом розповів у всіх подробицях про штурм казарми Монкада. І цей, ще не згаслий азарт учасника живих революційних подій, міг викликати у Ернесто певну заздрість. Задоволено розповідаючи аргентинцю про свою революцію, кубинець Ньїко навіть і не думав про те, щоб залучити до цих справ когось стороннього.

Проблемність становища Ернесто полягала ще і в тому, що він, "навмисно відсторонюючись і від своєї батьківщини, і від аргентинської політичної еміграції - був для Ньїко та його товаришів просто ніким, подорожуючим дилетантом від революції"" [1, с. 94]. Ще гостріше Ернесто відчув свою самотність і відокремленість, коли галаслива компанія кубинців дружно залишила Гватемалу незадовго до падіння уряду Арбенса.

Однак Геварі пощастило знову зустрітися з кубинцями (причому існує кілька версій того, як це сталося). Нова зустріч відбулася вже на території Мексики.

За першою версією, один із кубинців страждав алергією і його привели до лікарні, де якраз чергував "лікар Ернесто". За другою версією - зустріч сталася ще раніше, десь у лютому 1955 року. Тоді Гевара підробляв за сумісництвом місцевим фотографом і віддавав на проявлення свої плівки в фотолабораторію, що належала кубинським емігрантам. За свідченням Ільди, її чоловік пропадав у цій лабораторії цілими днями.

За третьою версією, яка належить Раулю Роа, майбутньому міністру іноземних справ Куби, і викладена в одному з його інтерв'ю, Роа познайомився з Че в домі свого співвітчизника Рікардо Рохо відразу після поразки революції в

Гватемалі (яку, до речі, Ернесто переживав дуже болісно). Крім того, Рауль зазначав: "Уже тоді Че підносився над вузьким горизонтом креольських націоналізмів і міркував з позиції континентального революціонера" [28, с. 35].

З позиції "континентального революціонера" і болівійська реформа Віктора Пас Естенсоро, і гватемальський експеримент полковника Арбенса, і "Рух 26 липня" Фіделя Кастро були лише фрагментами континентальної (і в кінцевому результаті глобальної) боротьби. Такий підхід був новим і далекоглядним для прибічників Кастро, оскільки додавав їхнім планам що до скинення диктатора, глибокого сенсу і широких перспектив. Саме тому Ернесто дуже зацікавив кубинців в якості проповідника континентальної ідеї.

Чутки про аргентинця, котрий трактує марксистські тези набагато гостріше і простіше, ніж це пропонували пропагандисти Народно- соціалістичної партії Куби, зацікавили й Рауля Кастро [1, с. 95]. Він швидко знайшов спільну мову з Геварою, зокрема вони беззаперечно дотримувалися переконання, що Латинська Америка - це не місце, де можна отримати владу на демократичних виборах, для цього потрібна тільки збройна боротьба.

Зважаючи на сказане вище, особливої ваги набуває знайомство Ернесто з Фіделем Кастро, що відбулося в липня 1955 року. Гевара і не здогадувався, що Фідель, тогочасний лідер молодих ортодоксів, також дуже хвилювався і багато чого очікував від знайомства. На думку дослідника В. Алексєєва, Кастро вже тоді передчував, що самотужки йому буде складно знайти нові політичні орієнтири в антидиктаторській боротьбі. Бесіда під час першої зустрічі Ернесто і Фіделя тривала 10 годин. Розмова стосувалася міжнародної політики. Геварі потрібно було переконати свого співрозмовника в тому, що він володіє знаннями, які лежать поза межами знань креольського революціонера. Між іншим він зміг вразити Фіделя, який пізніше скаже: "Комусь ця людина може здатися божевільною, але її божевілля практичне й реалістичне. ... Че мав більш зрілі, порівняно зі мною, революційні ідеї. В ідеологічному і теоретичному плані він був більш передовим революціонером..." [1, 46]. Отже, Ф. Кастро повністю покладався на ерудованість, теоретичну підготовку та широту поглядів "безумного аргентинця".

Для Кастро, який, за його власними словами, дочитав "Капітал" до 370-ої сторінки, теоретичні надбання Ернесто були величезними. Сам факт того, що він виявився цікавим лідеру кубинців, додав Ернесто віри в свої сили і зміцнив революційні переконання, в яких відтепер він мав прибічників і однодумців.

Достатньо серйозне значення мало і те, що Гевару було визнано "своїм" серед іноземців, йому дозволили долучитися до колективу революційно налаштованої групи. Водночас слід зазначити, що таке право мали не всі, наприклад,близький друг Ернесто на ім'я Патохо, отримав відмову. Фідель мотивував це так: я особисто не бажаю інтернаціоналізації боротьби. Але, повторюсь, Ернесто отримав схвальну відповідь, хоча теж не був кубинцем.