2.4. Військово-політичні організації Центральної Америки

Центральноамериканська криза почалася з перемоги сандиністської революції, яка надихнула гватемальські та сальвадорські бойові організації. Криза не призвела до озброєних конфліктів у Гондурасі і Коста-Ріці, але втягнула у свою орбіту й ці країни. Якоюсь мірою учасницею подій стала і Панама, де при владі у той час перебував генерал Нор'єга [9, с. 189].

Прихід до влади сандиністів незабаром викликав відповідну реакцію СІЛА, що не бажали допустити створення "нової Куби". І ось вже спалахує конфлікт між сандиністським урядом і озброєною опозицією, що розташувалася в Гондурасі і спиралася на технічну та фінансову підтримку США.

Перемога сандиністської революції стала можливою внаслідок ізоляції режиму Сомоси, який відштовхнув від себе після вбивства Педро Хоакіна

Чаморро навіть підприємницькі кола. Припинила підтримку Сомоси й розірвала стосунки з його урядом і адміністрація Картера, поставивши йому в провину численні порушення прав людини, включаючи вбивство американських журналістів. Таким чином, перемога сандиністів була швидше політичною, ніж військовою [10].

Прийшовши до влади, сандиністи створили регулярні збройні сили, спираючись на широку підтримку кубинців. Генералові Арнальдо Очоа і сотням інших кубинських військових радників вдалося перетворити загони ненавчених повстанців на досить боєздатні підрозділи. У свої кращі часи Сандиністська народна армія налічувала більше 90 тис. бійців.

Проте дуже скоро ця армія зіткнулася з опором контрас, що вдерлися на територію країни з Гондурасу, намагаючись дестабілізувати режим Даніеля Ортеги. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що сандиністам довелося вдатися до "контрповстанської" стратегії, проте на відміну від усіх відомих повстанських рухів в Латинській Америці, їх супротивник спирався на міцну підтримку могутнього союзника в особі СІЛА.

У середині 70-х років озброєні організації стали створюватися в Сальвадорі. Такою була реакція частини опозиції на утиск демократичних прав і свобод, що виразився, зокрема, у фальсифікації президентських виборів, на яких двічі перемагав представник християнських демократів і обидва рази влада відповідала репресіями і переслідуваннями демократичних сил.

У сальвадорській герильї брали участь представники різноманітних соціальних груп та ідеологій. Найбільш впливовими організаціями були Народні сили звільнення і Революційна народна армія, що змагалися за вплив у країні з місцевою компартією. Виникло і кілька дещо дрібніших угрупувань. До озброєної опозиції приєдналися деякі служителі церкви, натхненні виступами архієпископа Ромеро, який засудив правлячий режим. У результаті в країні склалася досить широка гамма студентських, профспілкових, селянських, військових та інших організацій, які поступово об'єдналися у Фронт національного звільнення ім. Фарабундо Марті (ФМЛН) [50].

У 1981 р. ФМЛН здійснив спробу генерального наступу. Проте його погано озброєним і недостатньо навченим бійцям не вдалося отримати перемогу над урядовими військами, але, втім, й урядові сили не зуміли вибити повстанців з їх баз, і упродовж усієї війни Чалатенанго, Морасан і вулкан Гуасапа залишалися основними бастіонами партизан.

Сальвадорська герилья зруйнувала багато колишніх канонів партизанської боротьби: вона діяла, практично не маючи тилу, в густонаселеній країні. Партизани не уникали населення, а немовби розчинялися в ньому, почуваючись дуже комфортно [10].

Спочатку повстанці намагалися сформувати великі підрозділи і створили бригаду ім. Рафаеля Арсе Саблаха у складі декількох сотень бійців, надавши їй навіть артилерію. Проте дуже скоро з'ясувалося, що бригада є зручною мішенню для авіації і може бути легко виявлена радарами чи американськими розвідувальними супутниками, зважаючи на це, довелося її розформувати.

З цього моменту війна набула іншого характеру. Герилья узяла на озброєння стратегію "концентрації і розосередження", тоді як урядові війська за допомогою американських інструкторів удалися до досвіду "воєн малої інтенсивності". Значно зросла чисельність сальвадорської армії: з 15 тис. на початку конфлікту до 60 тис. осіб наприкінці війни [55].

За десять років сальвадорська герилья перетворилася на справжню армію - зі своїм спецназом, розвідувальними службами, військовими училищами, збройовими майстернями, органами пропаганди і досвідченим штабом - Головним командуванням.

У листопаді 1989 р. ФМЛН здійснив другий генеральний наступ. Впродовж трьох днів партизани утримували під контролем частину Сан- Сальвадору. Отримати перемогу їм знову не вдалося, але завдяки цьому наступу були створені умови для початку переговорного процесу, що завершився підписанням мирної угоди в січні 1992 р.

Повстанські організації виникли і в Гватемалі. Із самого початку вони прагнули створити собі міцну соціальну базу, для чого, зважаючи на специфіку країни, проголосили своїми головними завданнями поліпшення становища селянства і захист прав індіанського населення. Так виникли Партизанська армія бідняків (ЕГП) і Революційна організація озброєного народу (ОРПА) [35, с. 12].

* Реакція гватемальської влади була швидкою й енергійною: з початку 80-х вони стали запроваджувати жорстоку політику "випаленої землі", висунувши незабаром ідею створення "зразкових сіл" і організації патрулів самооборони, що дозволило озброїти близько мільйона осіб. Герилья була розгромлена стратегічно; тисячі селян знайшли притулок у Мексиці або в районах, не зачеплених бойовими діями. Партизани, об'єднавшись навколо Гватемальської національної революційної єдності (УРНГ), побудували укріплення в горах Кіче і дали відсіч всім спробам армійських підрозділів вибити їх звідти. Вони зуміли встояти, але не перехопити стратегічну ініціативу. Таке становище зберігалося до 90-х років, коли почалися переговори, що привели до підписання мирних угод у грудні 1996 р [46, с. 50].

Як справедливо зазначав Едельберто Торрес Рівас, військово-політичні організації Центральної Америки засвоїли уроки поразок двох попередніх етапів. Ідеологічний плюралізм, прагматична організаційна структура, міцна соціальна база, що включала широку мережу громадських організацій, а також гнучка політична програма докорінно відрізняють їх від повстанців 60-х і міської герільї 70-х років.

Не слід забувати про те, що центральноамериканська криза розвивалася в умовах холодної війни. Адміністрація Рейгана робила усе, щоб уникнути повторення нової Куби і нового В'єтнаму. У загальних рисах стратегія США зводилася до наступного: вони надаватимуть будь-яку підтримку своїм союзникам, але тільки не військову. Тим самим вони наче сигналізували протилежному табору: інтервенції не буде, якщо в Нікарагуа не розташуються радянські або кубинські війська [26, с. 11].

Центральноамериканський конфлікт поступово залучив до своєї орбіти більшість населення тих країн, де велися бойові дії. На відміну від попередніх етапів озброєна боротьба здійснювала рішучий вплив на всі політичні процеси і мала широкий міжнародний резонанс. Сальвадорському ФМЛН, сандиністам і меншою мірою гватемальським партизанам вдалося привернути на свій бік громадську думку у багатьох країнах світу. Користуючись досвідом аналогічних кампаній солідарності з В'єтнамом і особливо з демократичною Чилі, створювалися численні організації і мережі активістів на підтримку боротьби центральноамериканських повстанців. Цікаво, що значна допомога була отримана ними від громадських організацій СІЛА [10].

Слід зазначити іще одну важливу обставину: поступова зміна програмних установок центральноамериканської герильї. Якщо на етапах "осередкової" і міської боротьби програмні цілі (що робити у разі приходу до влади) носили досить розпливчастий характер і часто зводилися до закликів розпочати процес "соціалістичного будівництва", то тепер повстанці Центральної Америки були вимушені висувати конкретніші і чіткіші цілі. В першу чергу це стосується сандиністів, бо саме вони прийшли до влади, і складні процеси створення нової економіки і нової політичної системи вимагали від них продуманих та компетентних дій.

З часом у політичних програмах герильї провідне місце посіли вимоги демократизації життя суспільства, що було природно: самі методи діяльності і неоднорідний склад більшості військово-політичних організацій робили неможливим перехід "до єдиної партії"" або до жорстких марксистських схем. У партизанських таборах влаштовувалися богослужіння; ключову роль на переговорах відігравали політики та фахівці з числа соціал-християн і соціал- демократів; у широкому спектрі політичних сил, що входили в герилью, компартії складали меншість [1, с. 204].

Міжнародний стан також сприяв подібній еволюції. У Радянському Союзі почалася "перебудова". Європейські соціал-демократи, що симпатизували повстанцям, на чільне місце висували принципи плюралізму і демократії. Країни-члени Контадорської групи, зацікавлені в мирному вирішенні конфлікту, дотримувалися аналогічних позицій. Усе це сприяло "демократизації" програм центральноамериканської герильї.

Нові програмні цілі військово-політичних організацій несподіваним чином співпали з вимогами нікарагуанської опозиції (і СІЛА): вільні вибори, плюралізм і змінюваність влади, повага прав людини. Відкривалася можливість для політичного вирішення конфлікту, причому США не мали заперечень що до того, щоб повстанські організації, склавши зброю, перетворилися на легальні політичні партії.

Відлуння центральноамериканської герильї сягнули і півдня Америки. На початку 80-х років у Чилі виник так званий Патріотичний фронт ім. Мануеля Родрігеса, який спирався на компартію та її стратегію "народного повстання" і "поєднання усіх форм боротьби". Найбільш активними дії цього угрупування були у 1986 р., коли її члени організували замах на генерала Піночета [51].

"Родригісти" були найбільшою, але не єдиною військово-політичною організацією в Чилі. Там ще деякий час продовжував діяти Лівий революційний рух; виникло і украй радикальне МАЛУ "Лаутаро". Усі ці організації припинили існування завдяки не лише діям держави, але і процесам демократизації, що розгорнулися в країні [10].

Отже, у 70-х роках центральноамериканська герилья набуває двох чітких відмінностей від попереднього періоду (міської герильї): 1) поступові зміни програмних установок (у період міської боротьби програмні цілі були розмиті і часто закликали до "соціалістичного будівництва", а тепер цілі набули більше конкретики); 2) вимоги демократизації життя суспільства стають провідними.