2.2. Розквіт і занепад "вогнищ" боротьби

Це перший етап в історії партизанського руху після перемоги кубинської революції. У політичному плані головними натхненниками "вогнищ" були вже згадувані вище "ліві революційні" організації. їхньою соціальною базою були переважно латиноамериканські університети (студенти і ліва професура).

Ці організації практично не були представлені в профспілковому русі - в основному через жорстку протидію комуністів, а також соціал-демократичних і популістських партій, під впливом яких перебували провідні профспілкові центри. Крім того, і вони самі не виявляли особливої цікавості до профспілок, роблячи ставку на військову підготовку [ЗО].

Від слів "ліві революціонери" перейшли до справи: в Тукумані (Аргентина) намагався створити вогнище партизанської боротьби журналіст Массеті; у горах венесуельського штату Фалькон почали діяти загони Збройних сил національного звільнення; у Гватемалі під керівництвом Иона Соси і Луїса Турсіоса Ліми виникли Повстанські збройні сили; у Перу було створено Лівий революційний рух (МИР) на чолі з Луїсом де ла Пуенте Ульседою; Карлос Фонсека очолив виступи сандиністів у Нікарагуа. З перерахованих вище рухів, найбільших успіхів досягла венесуельська герилья, але і вона була розгромлена в середині 60-х років.

Кульмінацією цього етапу, проте, слід вважати герилью 1967 р. у Болівії, якою керував Че. Трагічна загибель партизанського команданте поставила під сумнів багато його постулатів, запозичених з досвіду кубинської революції: по- перше, жодному нерегулярному формуванню не вдалося перемогти регулярну армію, а по-друге, латиноамериканське селянство не перетворилося на новий революційний клас [56; 65]. Болівійська епопея теж не стала виключенням: існування "вогнища" партизанської боротьби не призвело до повстання в містах [Ю; 27].

Сьогодні, аналізуючи події тих років, можна з упевненістю сказати, що, за винятком венесуельської герильї, повстанські рухи ніде не стали серйозним чинником, який би вплинув на національну політику [59, с. 7]. Більше того, у багатьох випадках дії партизан мали епізодичний характер і умисне перебільшувалися відповідними владними структурами, щоб таким чином виправдати істотне обмеження громадянських свобод. Більшість організацій згодом визнали, що в той період вони припустилися "перекосу" в бік військових методів і недооцінили значення роботи з масами.

Як видно із вищезазначеного, вогнища партизанської боротьби у країнах "третього світу" розгорялися переважно там, де щільно перетиналися задачі національно-визвольних рухів та соціальної революції, тобто там, де партизанські війни мали народний характер.

2.3. Міська герилья

У кінці 60-х років виникли нові підпільні організації, які, врахувавши невдалий досвід партизанських "вогнищ", звернулися до стратегії переважно міської боротьби, мотивуючи це тим, що латиноамериканське суспільство - суспільство швидше урбаністичне, ніж сільське.

Найбільшого успіху ці рухи домоглися в країнах Ла-Плати. В Уругваї зародився Національно-визвольний рух "Тупамарос". В Аргентині на основі радикального крила пероністського руху, в першу чергу його молодіжних організацій, сформувався Рух "Монтонерос". Одночасно виникла Революційна народна армія (ЕРП), що перебувала на позиціях класичного марксизму [35, с. 40].

Отже, нові організації обмежували сферу своєї діяльності містами. їх структура також помітно змінилася. Якщо в колишній герильї основною бойовою одиницею була мобільна колона, то в міській нею стала диверсійна підпільна група, що діяла виключно автономно. Уругвайські "тупамарос"

почали практикувати нову форму дій - так звані "акції співчуття", покликані привернути симпатії населення, при здійсненні яких вони уникали насильницьких методів.

Міська герилья із самого початку знаходилася в непримиренному конфлікті з лівими партіями і популістськими рухами. Так, "тупамарос" невпинно таврували комуністів (вони зневажливо називали їх "тапамурос" - розклеювачами, натякаючи на прихильність КПУ до методів настінної пропаганди), а аргентинські "монтонерос" врешті-решт порвали з перонізмом і з самим Пероном, який на той час вже повернувся в Рожевий будинок [74]. Стосунки між "монтонерос" і членами ЕРП також далеко не завжди відрізнялися щирістю.

Ці організації так і не виробили власної стратегії, яка замінила б традиційні тези "осередкової" теорії, хоча в якийсь момент і вирішили перенести боротьбу в село, де на них чекала нищівна поразка. Так сталося з "монтонерос", коли вони спробували розгорнути партизанську боротьбу в Тукумані, і з "тупамарос", які вже на останньому етапі покинули свої редути в Монтевідео заради реалізації так званого "Плану Тату".

Врешті-решт герилья зазнала поразки. На зміну представницькій демократії у багатьох країнах прийшли військові режими, що докорінно змінило ситуацію. Держава скористалася контрповстанською стратегією, до якої входило значне посилення служб безпеки з метою ізолювати і придушити озброєні організації. Ці заходи супроводжувалися масовими репресіями та припиненням конституційних гарантій, набуваючи рис "брудної війни" [36, с. 134].

Куба в 70-і роки зосередила увагу на іншому континенті - африканському. З падінням португальської диктатури і отриманням незалежності Анголою і Мозамбіком її позиції на цьому континенті зміцнилися. Проте кубинська присутність в Африці в ці роки мала абсолютно інший характер, нічим не нагадуючи дії з підтримки латиноамериканської герильї. У даному випадку кубинці надавали підтримку урядам, що перебували при владі, їхня програма співпраці містила різні цивільні аспекти (відправка бригад лікарів, учителів, будівельників), що до власне військової допомоги, то вона здійснювалася як радниками, так і військовим контингентом.

Слід зазначити і те, що в Африці кубинці щільно співпрацювали з Радянським Союзом, зацікавленим у цих акціях з геополітичних причин; саме СРСР забезпечував їх озброєнням, військовими радниками і технічними фахівцями.

Перемога МПЛА в Анголі спростувала ще один "урок кубинської революції": тільки регулярні сили (кубинські РВС) зуміли розгромити регулярну армію (південноафриканську). Військові успіхи кубинців в Африці були свого роду реваншем за невдачі партизанського руху в Латинській Америці. Як з гордістю говорив Фідель Кастро в ті роки, "імперіалісти в Анголі отримали африканський Плайя-Хірон" [43, с. 179].

Тоді як кубинці активізували свою діяльність в Африці, Латинська Америка вступила в період "революційного спаду". За вже згаданими поразками герильї у Південній Америці невдачі спіткали повстанців у зоні Карибського басейну.

У Домініканській Республіці спроба розгорнути партизанську боротьбу закінчилася провалом, а лідер повстанців полковник Франсиско Кааманьо загинув при висадці на острів. У Гватемалі були розгромлені загони Йона Соси і Турсиоса Ліми, а в Нікарагуа молоді сандиністи пережили "Панкасанську катастрофу". У Венесуелі залишки повстанців під керівництвом Дугласа Браво з боями відступали під натиском урядових військ, тоді як ряд колишніх партизанських лідерів, критично оцінивши свою колишню діяльність, прийняли рішення повернутися до легальної політичної боротьби і заснували Рух до соціалізму (МАС) [35, с. 29].

Особливий випадок являє собою мексиканська герилья, що діяла як в гірських районах, так і в містах. У горах штату Герреро повстанські загони з'явилися в 60-70-і роки. їх основу складали невдоволені селяни, експлуатовані місцевими касиками; двома найбільш значними формуваннями командували сільські учителі Хенаро Васкес і Лусіо Кабаньяс, і хоча їм не вдалося розповсюдити партизанський рух на інші штати і вони були розгромлені, їх боротьба викрила гострі соціально-економічні протиріччя в країні, де упродовж багатьох десятиліть неподільно правила "державна" партія - ПРІ.

Бойові організації виникли і в містах. Так звана Ліга 23 вересня, що діяла в містах на півночі країни, а потім розповсюдила вплив на центральні штати, стала виразником невдоволення міських низів і формувалася в основному з університетських студентів, найбільш радикальних профспілкових діячів, представників інтелігенції.

Хоча мексиканська герилья тих років дуже мало вивчена, у загальних рисах її можна охарактеризувати як суто місцеве явище, що не мало ніякої підтримки ззовні, у тому числі і від кубинців, які всіляко від нього відхрещувалися. Це пояснювалося політикою мексиканського уряду, що підтримував стосунки з Кубою, незважаючи на тиск з боку ОАД і СІЛА. Таким чином, Мексика була одним з небагатьох союзників режиму Кастро в Латинській Америці, і кубинці не хотіли його втратити, віддавши перевагу реалізму дипломатії над "революційним ідеалізмом", як би їх за це не ганьбили мексиканські ультраліві [50].

Слід підкреслити іще один важливий момент: цей рух залишив глибокий слід у ряді районів Мексики, завоювавши там немало прибічників, багато з яких після розгрому повстанців сталі активістами різних громадських організацій, що об'єдналися згодом в сапатистський рух у штаті Чьяпас, і, можливо, брали участь в створенні таємничої Народної революційної армії, що з'явилася в горах Герреро і Оахаки в середині 90-х років [36, с. 139].

Отже, ні партизанські "вогнища", ні боротьба в містах, ні комбінація цих двох стратегій не забезпечили успіху, і в середині 70-х років в лавах озброєної лівої опозиції панувала невизначеність. Не кращим було становище і легальних лівих організацій, будь то прибічники Альєнде чи центральноамериканські соціал-демократи, аргентинські популісти чи уругвайські республіканці. Долею більшості з них стали репресії, еміграція, заборона на політичну діяльність.

Що стосується реакції СІЛА на усі ці події, то американцям було просто не до цього: в 1975 р. війська генерала Нгуена Дьєпа захопили Сайгон. Гіркота поразки посилилася за рахунок уотергейтського скандалу, що викликав політичну кризу. Можливо через це й активність кубинців в Африці не зустріла сильної протидії з боку СІЛА [46, с. 50].

Активно вплинути на ситуацію не змогла ні Куба, що "розвернулася обличчям до Африки", ні Радянський Союз, що приєднався до полеміки з "євро комуністами", і здавалося, що "пора революцій минула", принаймні для Латинської Америки. Проте саме в цей час загострюється соціально-політичне становище в Центральній Америці. У Нікарагуа зростає протест проти диктатури Сомоси, і на чолі цієї боротьби стає Сандиністський фронт національного звільнення. 19 липня 1979 р. загони сандиністів вступають в Манагуа, а підрозділи національної гвардії з боями відходять до кордону Гондурасу. Виникають перші ознаки того, що згодом отримає назву центральноамериканська криза, яка призвела до найзапеклішого збройного конфлікту в новітній історії Латинської Америки.