Висновки

У результаті проведеної роботи ми дійшли наступних висновків.

Герилья представляє собою військову стратегію, що передує побудові певного нового суспільства, а партизан, є втіленням найвищих людських чеснот, прообразом прийдешньої "нової людини"; крім того актуальним є визначення герильї, як підривної діяльності, що здійснювалася у межах міжнародного плану, метою якого було поширення впливу на Латиноамериканський континент одного з головних учасників холодної війни - Радянського Союзу.

Підходи до феномену герильї завжди були і багато в чому залишаються украй ідеологізованими, що ускладнює його осмислення.

Вплив Кубинської революції на латиноамериканських лівих був величезним і тривалим. Навряд чи можна погодитися з твердженням, ніби усі партизанські рухи того періоду були інспіровані Гаваною, але те, що кубинці не приховували своїх симпатій до них і у міру можливостей їх підтримували і надихали, поза сумнівом.

Болівійська епопея не стала виключенням: існування "вогнища" партизанської боротьби не призвело до повстання в містах, на що в теоретичному плані геваризм робив велику ставку.

За винятком венесуельської герильї, повстанські рухи ніде не стали серйозним чинником, який би вплинув на національну політику. Більше того, у багатьох випадках дії партизан мали епізодичний характер і умисне перебільшувалися відповідними владними структурами, щоб таким чином виправдати істотне обмеження громадянських свобод. Більшість організацій згодом визнали, що в той період вони припустилися "перекосу" в бік військових методів і недооцінили значення роботи з масами.

Ні партизанські "вогнища", ні боротьба в містах, ні комбінація цих двох стратегій не забезпечили успіху, і в середині 70-х років в лавах озброєної лівої опозиції панувала невизначеність. Не кращим було становище і легальних лівих організацій, будь то прибічники Альєнде чи центральноамериканські соціал- демократи, аргентинські популісти чи уругвайські республіканці. Долею більшості з них стали репресії, еміграція, заборона на політичну діяльність.

Однією з небагатьох серйозних перемог герильєро в 70-х роках XX ст. доречно назвати перемогу сандиністської революції, яка надихнула гватемальські та сальвадорські бойові організації.

Із закінченням холодної війни партизанський рух в Латинській Америці не перестав існувати. Продовжували озброєну боротьбу деякі старі угрупування, виник ряд нових, а інші бойові організації, що з'явилися на попередньому етапі, розширили свій вплив (ФАРК, ЕЛЛ, "М-19", Сапатистська армія національного визволення на чолі із Субкоманданте Маркосом). Сапатизм обумовлюється причинами швидше етнокультурного, ніж політичного чи класового характеру. Основою цього протесту виступає дискримінація селян - індіанців штату Чьяпас. Законність їх вимог визнана і офіційним Мехіко, і опозицією.

Геваризм являє собою філософську і практичну концепцію марксистської теорії, інтерпретовану, запропоновану і розвинену аргентино-кубинським революціонером Ернесто Геварою.

Ернесто Че Гевара прийшов у політичне життя латиноамериканського регіону доволі пізно - у 25 років, маючи доволі ідеалістичне й романтичне уявлення про політичну картину тогочасного світу. На становлення світогляду такого типу вплинув цілий ряд різноспрямованих та не однозначних в плані оцінки факторів, зокрема: ліві погляди батька; демократичні й до того ж феміністичні орієнтації матері; доступ до найрізноманітнішої літератури (Маркс, Кропоткін, Неруда, Фройд, Сартр та ін.); захоплення подіями Громадянської війни в Іспанії та поетичною версією історії доколумбової Америки; пошуки власного життєвого шляху під час навчання у Національному медичному університеті; перша подорож "Великою Америкою" і знайомство з реаліями життя людей по всій Південній Америці; вивчення недоліків Болівійської революції 1952 р., в якій сам Гевара безпосередньої участі не брав; участь у першій справжній революції - Гватемальській народній (1954 р.) і нове розчарування; знайомство з перуанською революціонеркою Ільдою Гадеа. Найбільший вплив на становлення політичних поглядів майбутнього коменданте мало знайомство з учасниками недавньої Кубинської революції (1953 р.) та її безпосереднім лідером - Ф. Кастро.

Результатом впливу всіх зазначених вище факторів була поява бінарності свідомості (поділ світу на "своїх, тих, хто з нами" і "чужих, тих, хто проти нас"); формування позиції континентального революціонера і перші ідеологічні напрацювання щодо методів партизанської боротьби, образу партизана та образу "Нової людини".

Етапом зламу в світоглядних позиціях Гевари була його участь у Кубинській революційно-визвольній війні (1956-1959 рр.). Його погляди набувають більш відповідного історичним реаліям змісту. З'являються перші чітко усвідомлені й ідеологічно обґрунтовані ідеї необхідності світової герильї, яка має розпочатися у латиноамериканському регіоні.

Активна й самовіддана діяльність на різних урядових посадах незалежної Куби (керівник військового трибуналу, провідник аграрної реформи, президент Національного банку, міністр промисловості, міжнародний дипломат, ідеолог молодої Кубинської держави, критик Радянського соціалізму, борець за визволення латиноамериканських народів) призвела до жорсткої переоцінки окремих замислів та переконань Че, але не змусила його відмовитися від жодної з ідей.

Особливої цінності набувають як мінімум три уроки, які коменданте виніс із свого неспокійного і перенасиченого подіями життя: 1) поїздка по Латинській Америці навела його на думку про необхідність антиімперіалістичного повстання для звільнення пригноблених народів у країнах третього світу;

2. досвід Кубинської революції доводить, що єдиним шляхом до набуття справжньої незалежності є розрив стосунків з продажною національною буржуазією ("Або соціалістична революція - або карикатура на революцію");

3. проаналізувавши дипломатичні зв'язки Куби з СРСР та країнами соцтабору, дійшов висновку і мав сміливість виголосити його, що соціалістичні країни не надають інтернаціоналістичної допомоги безвідплатно, не підтримують боротьби країн третього світу за незалежність тощо.

Зазначені уроки прискорили формування переконання Че в тому, що Куба має вибудовувати свій (не радянський) соціалізм. Ідеологічними засадами кубинського соціалізму мали виступати такі принципи: антидогматизм, етика, плюралізм, революційність, гуманізм. Окремі принципи пізніше стануть основними постулатами геваризму, як філософсько-практичної концепції нових лівих у Латинській Америці. А сама концепція отримає назву за прізвищем Гевари - "авантюриста особливого роду", якого видатний філософ Ж-П. Сартр назвав найдосконалішою людиною двадцятого століття.

Геваризм містив у собі послідовний розвиток ленінізму, специфічну інтерпретацію екзистенціалізму і, в практичній галузі - розвиток маоїстської концепції партизанської війни. Геваризм, хоча і не став внаслідок загибелі Че Гевари цілісною завершеною системою, був сприйнятий і включений як одна із складових частин до теорії нових лівих.

Геваризм виріс на ґрунті, по-перше, латиноамериканської традиції, по- друге, узагальнення досвіду Кубинської революції і, по-третє, аналізу розвитку Латинської Америки, починаючи з 1960 р.

У жодній з країн, де геваризм був застосований, геваристи не змогли записати у свій актив будь-яких серйозних успіхів; навпаки, зазвичай підсумком їх зусиль було одне - погіршення економічного, соціального та політичного становища цих країн.

Сучасні прибічники герильєризму вважають помилковими сподівання на швидкі успіхи, і говорять вже про перемогу революції у більш віддаленому майбутньому, настання якого очікується за кілька років, якщо не десятиліть.

Постать Ернесто че Гевари є настільки контрастною та непересічною, а його вплив на революційний процес у Латинській Америці та стратегію ліворадикальних рухів загалом є водночас і значним і суперечливим, що зумовлює необхідність подальших наукових досліджень і комплексного пвідходу до проблеми геваризму.