4.5 Геваризм на міжнародній арені

Евакуація радянських ракет з Куби призвела у кінці 1962 р. до першого серйозного ускладнення в російсько-кубинських стосунках і стала джерелом постійного розчарування геваристів у революційній ролі Радянського Союзу, хоча впродовж 1963-1964 рр. розбіжності були тимчасово згладжені. Досить- таки скоро з'ясувалося, що радянські погляди стосовно Латинської Америки не співпадали з кубинськими. Керівництво радянського комунізму виявляло більше зацікавленості в мирному співіснуванні із Сполученими Штатами і в поліпшенні стосунків з урядами латиноамериканських країн, ніж у форсуванні соціалістичної революції південніше Ріо-Гранде [33, с. 281].

Ще гірше складалися стосунки Кастро і Гевари з офіційними комуністичними партіями Латинської Америки, що орієнтувалися на Москву. Незабаром після ракетної кризи з'явилися скарги на відсутність активної солідарності з боку усіх цих партій, за винятком тільки венесуельської, бо остання у той час брала активну участь в збройній боротьбі проти свого уряду, тоді як інші партії продовжували демонструвати прихильність так званому мирному шляху завоювання влади [75].

Остання спроба досягти компромісу в масштабі континенту була зроблена у кінці 1964 р., коли в Гавані зібралися представники усіх комуністичних партій Латинської Америки, за винятком прокитайських і троцькістських груп, що грали тоді абсолютно незначну роль. Але спроба закінчилася невдачею. Розбіжності між геваристами і офіційними комуністами наростали і кінець кінцем набули вкрай різкої форми, коли венесуельська, а дещо пізніше і гватемальська партії відійшли від партизанської боротьби у своїх країнах. Кастро назвав офіційних комуністів псевдореволюціонерами і у своїй промові

від 26 липня 1966 р. зайшов настільки далеко, що заявив: "Якщо ви мене запитаєте, хто є головною опорою імперіалізму в Латинській Америці, то я відповім вам: не олігархія, не армія і не північноамериканські шкіряні куртки, а псевдореволюціонери!" [37, с. 45].

Зростаюче відчуження між Москвою і партіями, що йдуть в її фарватері, з одного боку, та Кастро - з іншого, проте, не підштовхнуло кубинців до китайського табору. По-перше, хоч би вже тому, що наявні до 1967 р. невеликі прокитайські партії не відігравали якоїсь помітної ролі: практично ніде не застосовувалася зброя і, незважаючи на усю революційну фразеологію, навряд чи відрізнялися у своїй політиці від промосковських партій. По-друге, на Кубі не мав успіху небачений по масштабах культ особи Мао Цзедуна. По-третє, перехід до китайського табору привів би до остаточного розриву з Москвою і тим самим до смертельної кризи кубинської економіки. І, нарешті, по-четверте,

Кастро хотів утворити новий - свій власний - центр світової революції, який повинен був по можливості залишатися незалежним від двох інших [ЗО]. Для постановки останньої мети у Кастро були певні підстави, оскільки на той момент правда була переважно на його боці: революційні альтернативи, що конкурували з герильєризмом, виявилися неефективними. Курс на створення народного фронту, на так звану масову боротьбу, на мирний шлях завоювання влади майже всюди отримав поразку. Комуністична партія Аргентини - найстаріша і найбільша по чисельному складу Компартія Америки (вона виникла ще в січні 1918 р. під назвою "Інтернаціональна Соціалістична Партія" і понині відносить себе до засновників Комуністичного Інтернаціоналу) - отримала в 1957 р. на останніх вільних виборах, в яких вона змогла взяти участь, навряд чи більше 2,5% голосів. У наступне десятиліття її вплив став ще меншим. Останні з контрольованих нею профспілкових об'єднань вийшли з-під її керівництва, і виявилося, що вона абсолютно не в змозі протистояти перевороту, здійсненому військовими в 1966 р [39, с. 613].

У Мексиці, де вже у вересні 1919 р. була заснована партія, що прийняла назву комуністичної, становище було таким: ця партія аж до 1967 р. залишалася лише сектою, яка тільки впродовж нетривалого часу, - що було більш ніж два десятиліття тому - мала деяке зростання кількості членів.

Невеликою за чисельністю і маловпливовою залишилася також Комуністична Партія Колумбії, хоча вона в роки, що дістали характерну назву "Періоду віоленци" (тобто "періоду насильства") і ознаменовані перманентною громадянською війною, стала великою партією, підпорядкувала своєму впливу партизанські групи, але все ж-таки висловилася на користь масової політичної боротьби.

Нарешті, колись сильна Бразильська Комуністична Партія зазнала в 1964 р. майже катастрофічної поразки, коли військові поклали край адміністрації президента Гуларта, з якою комуністи щільно взаємодіяли. Тільки у Чилі перспективи для комуністів виглядали більш сприятливо, але і в цій країні, де до влади прийшли християнські демократи, не було підстав розраховувати на швидку перемогу комуністичних сил [256, с. 143].

У тому, що революціонери не могли покладати надій на військові путчі, так само як і в тому, що обмежені містами терористичні акції недостатні як засоби завоювання влади, переконував досвід ізольованих виступів двох гарнізонів, що мали місце в 1962 р. у Венесуелі. Нарешті, селянські "організації самозахисту" в Колумбії й селянські синдикати в Перу теж засвідчили той факт, що в них не закладено ніяких практичних передумов для революції.

Отже, немає нічого дивного в тому, що герильєризм став популярним і що саме молоді інтелігенти побачили в ньому єдиний прийнятний засіб для здійснення насильницької трансформації латиноамериканської дійсності, яка одностайно визнавалася ними як неминуча і необхідна [13, с. 259].

Зрозуміло, що великі надії, які покладалися на цей метод, теж виявилися поки нездійсненими. У жодній з країн, де він був застосований, геваристи не змогли записати у свій актив будь-яких серйозних успіхів; навпаки, зазвичай підсумком їх зусиль було одне - погіршення економічного, соціального та політичного становища цих країн [11]. У Гватемалі, Колумбії та Венесуелі партизани сьогодні знаходяться набагато далі від завоювання влади, ніж ще кілька років тому. У Перу в 1965 р. вони зазнали нищівної поразки, така ж доля очікувала в 1967 р. й на Гевару у Болівії, коли він за спробу створити новий В'єтнам розрахувався власним життям [73, с. 1].

Отже, проаналізувавши наведені вище факти, можна зазначити, що нині прибічники герильєризму вважають помилковими сподівання на швидкі успіхи, і говорять вже про перемогу революції у більш віддаленому майбутньому, настання якого очікується за кілька років, якщо не десятиліть. Реальність таких прогнозів не піддається ніякій емпіричній критиці. Але навіть якщо пророцтва щодо революції виявляться спростованими, то це ще не означатиме, що перед Латинською Америкою відкрита перспектива мирного розвитку по шляху реформ.

Таким чином, підсумовуючи матеріал, розглянутий нами у розділі, можна дійти наступних висновків.

Теоретичним визначенням історичного феномену "геваризм" може вважатися загальна назва філософських і практичних концепцій марксистської теорії, інтерпретованих, запропонованих і розвинених революціонером Е. Геварою. Геваризм вміщує послідовний розвиток ленінізму, специфічну інтерпретацію екзистенціалізму і, в практичній галузі, розвиток маоїстської концепції партизанської війни.

Провідними метаполітичними уявленнями геваризму виступають такі елементи: 1) антиімперіалістичний націоналізм; 2) "каудильїзм" ("принцип вождізму"); 3) орієнтир на партизанську групу, що бореться в горах й джунглях та утворює військово-політичний авангард потенційно соціалістичної, антиімперіалістичної і антиолігархічної революції.

Особливостями стратегічної концепції геваристів, на відміну від ортодоксальних марксистів, виступають: 1) Латинська Америка є центральним театром військових дій світової пролетарської революції; 2) доля світової революції вирішується в індустріально високорозвинених країнах (однією з яких стане Куба), а не залишається в руках СРСР чи якоїсь іншої країни; 3) латиноамериканська революція наділена націоналістичними і водночас соціалістичними рисами, що виходять за межі капіталізму; 4) революція відбуватиметься тільки збройним шляхом; 5) якщо революційна ситуація в регіоні поки відсутня, слід скерувати туди партизанські (селянські) загони, які очолюватимуть інтелігенти.

Специфічними особливостями геваризму в Латинській Америці були:

1. існуючі латиноамериканські традиції (ставлення до вождя, та до Революції);

2. узагальнення досвіду Кубинської революції; 3) своєрідність розвитку регіону (з 1960 р.); 4) волюнтаризм як провідний чинник психосоціальної дійсності; 5) перетворення націоналістичного антиімперіалізму на свого роду ерзац- релігію латиноамериканської інтелігенції.