8.Новаторство і.Нечуя –Левицького

Новаторство Нечуя-Левицького полягало й у тому, що він, з одного боку, створив чудові зразки "оповідного" стилю, розширюючи й збагачуючи попередні форми, а з іншого — здійснив перехід (що вже мав початок, зокрема в творчості А. Свидницького) до форм об'єктивно-епічного повістування, відкривши значні можливості для детальних характеристик персонажів, яскравих реалістичних описів соціального побуту, інтер'єру й пейзажу, для авторських ліричних, публіцистичних і філософських відступів та коментарів. Немале значення для розвитку Нечуєм-Левицьким засобів зображення дійових осіб у типових обставинах, тісних взаємозв'язків із соціальним середовищем мав досвід світової реалістичної літератури (особливо у великих епічних формах). Реалістичні точність і до-кладність характеристик у творах письменника поєднуються з поетизацією народних героїв, використанням жанрових та образних засобів українського фольклору (пісні, прислів'я, казки, легенди, анекдоти). Нечуй-Левицький відкриває в українській прозі нові явища пореформеної епохи: початки формування робітничого класу, зростання буржуазних відносин. Якщо згодом у творах російських письменників народницького напряму критика відзначала перевагу публіцистичного, суб'єктивного елементу над суто художнім, то в повістях Нечуя-Левицького на першому плані саме художньо-об'єктивне змалювання народних типів. В образах селян правдивість і точність зображення поєднуються з увагою до емоційно-поетичного світу особистості та мальовничого природного середовища, з яким герої тісно пов'язані. Стиль письменника позначений нахилом до живописної образності, до насичених, виразних народ-нопоетичних епітетів і порівнянь. Новаторство Нечуя-Левицького мало міцну базу в попередній українській літературі — від старовинних інтермедій і комічних віршів до набутків Котляревського, Квітки, Шевченка, Марка Вовчка. Чимало прислужився письменникові й досвід гоголівської школи. Він пильно придивлявся до "нового героя" романів Тургенєва, до манери Гончарова, Гоголя й Щедріна, до творчості західноєвропейських романістів, до літератури античного світу. Характерною особливістю реалістичного стилю Нечуя-Левицького є поєднання вимог і досягнень тогочасного мистецтва з багатовіковим досвідом українського фольклору. Це виявилося і в яскравості мови оповідань і повістей, й у засобах характеристик персонажів, і в побудові деяких творів, і навіть у досить частих повторах та прагненні довершеності й афористичності вислову. Починаючи з повісті "Дві московки", письменник наповнює свої твори народними піснями, прислів'ями, приказками. Вони входять до тексту як органічний складник, пов'язаний зі змістом відображуваних подій, із самим духом мислення героїв та їхніми почуттями.

Без того закономірного етапу, який пройшла українська проза в творчості І. Нечуя-Левицького, не можна уявити розвитку повістевого й романного жанрів, який досягнуто в творчості Панаса Мирного, Б. Грінченка, І. Франка, М. Коцюбинського. Наступні покоління творців соціально-психологічної прози, напруженої новітньої новели багато в чому відштовхувалися від художніх здобутків І. Нечуя-Левицького.