Місцеве самоврядування в Латвії

Історична довідка

Про існування самоврядних громад у ряді міст Латвії достеменно відомо починаючи з 13 сторіччя.

Після проголошення Республіки Латвії у 1918 році місцеві уряди формувалися на основі законодавства Російської Імперії. У радянський період мешканці формально обирали місцеві ради, але органи самоврядування у реальному сенсі не існували. Кандидати призначалися комуністичними лідерами, а не обиралися людьми і ніхто не міг ризикнути голосувати проти кандидатів. Тоді місцеве самоврядування не мало влади, а рішення приймали органи комуністичної партії.

Вибори місцевих і регіональних органів влади, що відбулися у грудні 1989 року, стали першим демократичним волевиявленням громадян після радянського режиму. Тоді вперше у післявоєнний період місцеві вибори мали змагальний характер, коли на одну посаду претендували більше одного кандидата. Реальне протистояння на виборах спостерігалося між прокомуністичними силами та Народним Фронтом Латвії, представники якого здобули перемогу у більшості округах. Депутати тоді прийшли на п’ять років, а їх кількість була досить великою - від п’ятдесяти до ста двадцяти, в залежності від кількості населення відповідної території. 120 депутатів було обрано до міської ради Риги – столиці Латвії.

Законодавче підґрунтя місцевого самоврядування було створено у 1990 році, коли Верховна Рада Латвійської РСР прийняла три окремі закони про районне, міське та сільське самоврядування.

Законодавча база місцевого самоврядування

Принципи місцевого самоврядування у Латвії базуються на вимогах Європейської хартії та закріплені в законодавстві республіки. Латвія ратифікувала 26 з 30 параграфів Хартії у 1996 році, прийнявши закон про Європейську хартію місцевого самоврядування. Нині й ці три параграфи ратифіковані парламентом, за виключенням положення про доступ до ринку капіталу.

Законодавчі рамки місцевого та регіонального самоврядування встановлені законом „Про самоврядування” від 1994 року. Кілька статей Конституції Латвії говорять про самоврядування, однак в них не йдеться про визнання його принципів. Тому вже більше 12 років дискутується питання щодо включення до Основного Закону цих принципів або цілої статті про самоврядування. Латвійська Асоціація місцевого і регіонального самоврядування щороку направляє відповідні звернення до Уряду.

Найголовніші закони, які визначають діяльність самоврядування в Латвії:

• Про самоврядування;

• Про вибори міських та сільських рад і об’єднаних муніципальних рад;

• Про бюджети місцевого самоврядування;

• Про вирівнювання фінансів місцевого самоврядування;

• Про адміністративно-територіальну реформу.

Місцеве і регіональне самоврядування

У Латвії діє самоврядування двох рівнів: місцеве і регіональне.

На місцевому рівні - 56 міст та 7 головних міст, 453 сільських муніципалітетів, 20 об’єднаних муніципалітетів (створені починаючи з 1998 року в рамках адміністративно-територіальної реформи).

На регіональному рівні - 26 районів та ті ж 7 головних міст (вони представляють обидва рівні одночасно).

Відповідно до реформи, що відбувається в країні, кількість самоврядувань постійно змінюється.

Самоврядування місцевого рівня жодним чином не підпорядковується регіональному. Райони (регіони) мають окремі владні функції та структуру.

Місцеве самоврядування – це місцеві представницькі органи, обрані громадянами, які за допомогою утворених ними ж організацій виконують функції, надані їм законодавством, а також делеговані Кабінетом Міністрів повноваження в інтересах держави та жителів відповідної території. Регіональне самоврядування – адміністративні органи районів. Вони не обираються напряму, а формуються з голів місцевого самоврядування в межах території району. Ці органи майже на 100 відсотків фінансуються загальними грантами з Фонду фінансового вирівнювання, але мають власні незалежні бюджети. Тому райони мають статус самоврядувань.

Функції та повноваження місцевого і регіонального самоврядування

Латвія є унітарною державою – парламентською республікою. Громадські функції вважаються державними, якщо вони за законом не передані чи до району, чи місцевому самоврядуванню або недержавним організаціям. Існує одне виключення з цієї системи – місцеві і регіональні влади можуть добровільно обирати свої функції, але лише, якщо вони не відносяться до компетенції іншого самоврядування або державної організації. У законі про самоврядування такі функції називаються добровільними (наприклад, муніципальна поліція або розвиток туризму).

Базовим принципом для розподілу повноважень є субсидіарність. Міські, сільські ради та об’єднані муніципалітети можуть виконувати стільки задач, скільки можливо, оскільки вони представляють нижчий рівень самоврядування.

Постійні функції місцевих і регіональних влад:

1. Організація надання муніципальних послуг (водопостачання, каналізація, теплопостачання, збирання, вивезення, утилізація побутового сміття).

2. Відповідальність за санітарний стан території, освітлення вулиць, утримання міських доріг, озеленення парків та місць відпочинку, контроль за вивезенням промислових відходів, попередження забруднення довкілля, створення та утримання кладовищ і місць для захоронення тварин.

3. Встановлення правил використання громадських водойм та лісів, якщо інші процедури не передбачені законодавством.

4. Відповідальність за освіту (початкові та середні школи, дитячі садочки), надання організаційної та фінансової допомоги позашкільним освітнім установам.

5. Підтримка культури, збереження національних традицій і цінностей.

6. Гарантування доступних медичних послуг та пропаганда здорового способу життя.

7. Надання соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям, старшим людям, інвалідам тощо.

8. Питання опікунства, опіки, усиновлення.

9. Надання житлової підтримки мешканцям.

10. Сприяння підприємницькій активності на своїй території та реалізація заходів для попередження безробіття.

11. Надання ліцензій та дозволів у сфері підприємництва.

12. Підтримка громадського порядку, боротьба з вживання м алкоголю та проти моральної деградації.

13. Встановлення правил щодо будівельних робіт у відповідності з Генеральним планом розвитку території. Нагляд за дотриманням цих правил.

14. Ведення державного Реєстру громадян.

15. Збирання даних для національної статистики.

16. Організація виборів суддів, проведення місцевих виборів на відповідній території.

17. Проведення заходів з реєстрації дітей, захист прав дітей на відповідній адміністративній території.

18. Участь у громадянській обороні

19. Організація надання транспортних послуг

20. Забезпечення свого представництва у Фонді Медичного Страхування,

21. Організація підвищення кваліфікації педагогічних працівників, методична освітня робота.

Функції у пунктах 1-18 віднесено до місцевого самоврядування, 19-21 – до регіонального. Однак, органи самоврядування міст виконують всі ці повноваження.

Дослідження, проведене Асоціацією, показало, що загальний перелік постійних, тимчасових та добровільних самоврядних функцій включає більше ніж 100 завдань, але багато з них не віднесені законодавством до конкретного рівня самоврядування. Проблема полягає у тому, що у багатьох законах лише йдеться про те, що „органи самоврядування відповідальні” за певні напрями. Це не зрозуміло, оскільки і органи місцевого самоврядування (міста, села та об’єднані муніципалітети), і регіональне самоврядування (райони) мають виконувати ці завдання. Тому їх реалізації залежить від можливостей органів самоврядування та персональної ініціативи політиків і працівників адміністрації.

Постійні функції регіонального самоврядування описані у законі про самоврядування. Можна сказати, що вони досить обмежені, але більшість районів виконують велику кількість добровільних функцій, чим суттєво підтримують місцеве самоврядування.