14. Політична система суспільства: сутність, структура, функції та тенденції розвитку
Політична система - це існуюча в усіх самостійних суспільствах система взаємодії, яка виконує функції інтеграції і адаптації (усередині суспільства, поза ним і між суспільствами) за допомогою застосування легітимного фізичного примусу
Система (грец. – ціле, складене з частин з'єднання) - безліч закономірно пов'язаних один з одним елементів (предметів, явищ, поглядів, знань і так далі), що є певним цілісним утворенням, єдністю. Сама теорія систем активно почала формуватися на Заході з кінця XIX ст. у рамках так званої «загальної теорії систем». Політологія включає в систему процеси, інститути, поведінку громадян, колективні організації, громадську активність або пасивність, дію і взаємодію. У зв'язку з цим під політичною системою розуміється сукупність державних, партійних і громадських органів, організацій, осіб, що беруть участь в політичному житті країни.
Ця система забезпечує інтеграцію усіх елементів суспільства і само існування його як єдиного, централізованого керованого політичною владою організму. Залежно від часу і місця поняття «Політична система» має різний зміст, оскільки найбільш значні компоненти політичної системи варіюються відповідно до типу політичного режиму (авторитаризм, демократія,
тоталітаризм), типу правління держави (монархія, республіка), стосунків влади (партії, уряд) і форм громадської і політичної репрезентації (плюралізм, корпоративізм).
Характерними ознаками політичної системи є: універсальність (політична система охоплює своєю дією усе суспільство); контроль (над застосуванням фізичного та іншого примусу); легітимність (здатність виносити ухвали, що зобов'язали, мають високу вірогідність того, що люди ї підкорятимуться).
три типи легітимності політичної системи :
ідеологічну легітимність, що спирається на прихильність громадян
цінностям і принципам, яких дотримується керівництво;
структурну легітимність, що витікає з переконання в корисності
існуючих інститутів політичної влади і прихильності нормам, відповідно до
яких ця влада була наділена правомочністю;
особову легітимність, тобто вираження схвалення діяльності
конкретних політичних лідерів.
Структуризація політичної системи залежить від теоретичних уявлень про її сутність.
Як зарубіжні, так і українські вчені досить одностайно виділяють в структурі політичної системи такі її підсистеми, як інституційна, нормативна, функціональна, комунікативна, культурна. як зарубіжні, так і українські вчені досить одностайно виділяють в структурі політичної системи такі її підсистеми, як інституційна, нормативна, функціональна, комунікативна, культурна.
Нормативну підсистему утворюють різні норми – правові, моральні, політичні традиції, що регулюють політичне життя. Норми визначають поведінку людей в політичному житті, їх участь в процесах висунення вимог, перетворення цих вимог в рішення, здійснення рішень. Норми підрозділяються на два типи: норми-звички і норми-закони.
Функціональна підсистема виражається у формах і методах здійснення
влади, різних напрямах політичної діяльності. Узагальнене вираження це знаходить в понятті «політичного режиму» (демократичного, тоталітарного, авторитарного).
Комунікативна підсистема охоплює всілякі форми взаємодії як усередині політичної системи, наприклад, між партіями і державою, так і з іншими політичними і неполітичними системами, наприклад, між політичною і економічною системами, між політичною системою однієї країни і між країнами. Класична класифікація функцій політичної системи належить Р. Алмонду. Він стверджує, що всі системи мають два базові набори функцій – вхідні і вихідні. До перших він відносить політичну соціалізацію, політичне рекрутування, артикуляцію (вираження) інтересів, агрегацію (узгодження) інтересів, політичну комунікацію. До других – нормотворчість, нормозастосування, контроль за виконанням норм.
Політична соціалізація виражається в залученні громадян до політичної діяльності. За допомогою політичного рекрутування заповнюються осередки в політичній системі, в його основі лежить та або інша форма відбору.
Артикуляція інтересів здійснюється шляхом пред'явлення вимог до тих, хто виробляє політичні рішення. Вимоги можуть пред'являтися як окремими людьми, так і групами (асоційованими і неасоційованими), як по офіційних, так і по неформальних каналах. Агрегація інтересів відбувається у формі узагальнення і узгодження претензій і вимог, перетворення їх на деяку політичну позицію, додання їй вигляду політичної платформи, політичної заяви, програми. Найчастіше ця функція здійснюється партіями, профспілками й іншими громадськими організаціями. Політична комунікація є процесом різних взаємодій, в тому числі обміну інформацією між різними елементами політичної системи, а також між політичною системою і середовищем. За допомогою цієї функції забезпечується зв'язок між різними структурами політичної системи.
Однією з найважливіших вихідних функцій системи Алмонд вважає нормотворчість, в процесі якої розробляються правила і закони, регулюючі політичну поведінку. Процес нормотворчості складається з ряду етапів: вироблення політики і вибір загальних цілей, розробка рішень і конкретних правил для досягнення цілей. Відповідно до цього вони підрозділяються на норми-цілі і норми-засоби. Політичні норми не зводяться лише до правових норм, що мають приватний характер, функцію нормотворчості виконують законодавчі, а також виконавчі й судові органи.
Вживання правил і норм передбачає введення їх в дію і виконання. Цю функцію виконують не лише виконавчі органи і адміністративна бюрократія, але також законодавчі й правові структури.
Контроль за дотриманням норм – це тлумачення законів, припинення дій, які порушують норми, врегулювання конфліктів, накладення санкцій за порушення норм. Ця функція здійснюється переважно судовим органами.
У марксистській політичній літературі критерієм політичних систем є тип суспільно-економічної формації, економічний базис суспільства. У марксистській типології політична система тісно пов'язувалася з соціально-економічною і класовою структурою суспільства. Відповідно до цих критеріїв виділялися рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична політичні системи. У кожному з визначень політичної системи вказується не лише на формаційний тип системи, але і на правлячий клас – рабовласників, феодалів, буржуазію, пролетаріат. Відмітна особливість даної типології полягає в тому, що виділені типи систем чітко слідують один за одним в історичним часі.
У найбільш поширеній немарксистській типології політичні системи поділяються на демократичні, тоталітарні і авторитарні залежно від характеру політичного режиму; на відміну від марксистської інтерпретації, вони передбачають можливість одночасного існування в історії.
Типологія, запропонована Г. Алмондом, заснована на різних типах політичної культури. В сучасному світі він виділяє 4 типи політичних систем: англо-американську, континентально-європейську, доіндустріальну і частково-індустріальну, тоталітарну.
Тенденції:
Нині всі колишні соціалістичні країни (Україна не є винятком) переживають перехідний період. Йдеться про перехід від авторитарно- тоталітарного суспільного устрою до демократичної правової держави, а в майбутньому – до громадянського суспільства. При цьому слід мати на увазі, що перехід відбуватиметься поетапно. Перший етап – фундаментальна зміна усталених політичних і економічних структур. Другий – розвиток і закріплення демократичних процесів, зміцнення економічних інститутів, стабілізація виробництва. І нарешті, третій етап – політична консолідація як неодмінна умова економічного піднесення. Особливості нинішнього етапу перехідного періоду полягають в тому, що Україна завершила початковий етап перехідного періоду – проголошення незалежності та набуття атрибутів держави і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування.
- подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору демократичним засадам в управлінні суспільством на всіх рівнях його соціально-політичної організації, повсюдне запровадження виборів посадових осіб, зокрема глав обласних та районних державних адміністрацій;
- будівництво справді демократичної, правової, соціальної держави на принципах демократії і політичного плюралізму; з ефективно діючим парламентом, авторитетним Президентом, високопрофесійним урядом, незалежними судовими органами, незалежними засобами масово інформації;
- законодавче забезпечення можливості встановлення балансу політичних сил, яке спонукало б до рівноваги стримуючих противаг, законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, їхнього плідного співробітництва;
- законодавче забезпечення залучення представників політичної опозиції, засобів масової інформації до участі у діяльності владних інститутів, розробки, прийняття та реалізації важливих державних законів;
- забезпечення реальної підзвітності виборчих органів влади, політичних сил, що їх утворюють, перед виборцями і створення умов, які б дозволяли змінність влади, що вичерпала законодавчий термін або не виправдала довір'я відповідного електорату;
- формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства вільних людей і їхніх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій;
- забезпечення дійової участі громадськості у формуванні та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави;
- забезпечення необхідних прав для розвитку політичної нації в цілому і кожного етносу окремо, формування і зростання національної свідомості і самосвідомості, політичної культури владної еліти і кожного громадянина;
- своєчасне самооновлення політичної системи України з урахуванням внутрішнього і міжнародного становища, тобто її постійна самоадаптація.__
Фундаментальні політичні ідеї Нового та Новітнього часу.
Конституція України про основні напрямки демократизації політичної системи суспільства.
Україна потребує посилення державної влади, формування сильної демократичної держави, оскільки зараз ми маємо ще не досконалу, не сильну державу, в якій значна частина проголошених у Конституції України положень поки що є формальними деклараціями та побажаннями і потребує детальнішого розкриття у відповідних законах (хоча сам зміст Основного Закону України засвідчує її демократичний вибір, розкриває суть демократії, проголошує її основні засади). Наприклад, принцип плюралізму за нинішніх умов здійснюється в Україні у гіпертрофованому вигляді більше 100 політичних партій претендують на те, щоб стати керівною силою у суспільстві і державі. Це свідчить, насамперед, про обмеженість соціальної підтримки та частковий характер їх стратегій. Конституція сама по собі робить можливою доволі значну амплітуду політичних рішень. Враховуючи ці та інші моменти, а також характер політичних подій, що відбуваються нині в Україні, можна говорити про незавершеність конституційного процесу в Україні. Але вже саме проголошення демократії, конституційне закріплення її засад повинно сприяти утвердженню стабільності та злагоди у суспільстві. Звичайно, демократію не можна запровадити вердиктом, її не можна насадити через усунення протилежних поглядів, її успіх не гарантовано навіть після того, коли усі визнають її ідеалом. Але формальне – конституційне – гарантування все ж необхідне, оскільки тільки воно створює необхідні умови для того, щоб неформальне і неофіційне буття народу перетворило демократію на довершений факт.
"Сильна держава – це держава, яка функціонує ефективно і здатна протистояти тиску з боку конкуруючих економічних та політичних груп влади і діє в інтересах усіх людей, що складають національну державу… Слабка держава – держава, в якій не забезпечуються державні та приватні послуги, необхідні для людського розвитку" Один з попередніх уроків, який уже можна винести із нинішньої політичної ситуації в країні, полягає у тому, що рух України на шляху демократизації, освоєння сучасних форм політичного та економічного життя, які демонструють свою ефективність у розвинутих країнах Заходу, суттєво гальмується відсутністю в українському суспільстві усталених демократичних традицій, розвинутого демократичного мислення, яскравих і переконливих зразків демократичної поведінки.
На жаль, сьогодні ще далеко не всі суб’єкти політичного процесу в Україні починають усвідомлювати, що свобода не має нічого спільного з уседозволеністю та протиправними діями; що демократія – це не тільки право вільно висловлювати свої думки, але й відповідальність за висловлене, а також реальне забезпечення проголошених демократичних принципів організації спільного життя; що ринкову економіку в розвинутих країнах давно вже включено у демократичну систему відносин соціальної держави, оскільки в іншому раз втрачається її головне призначення – задоволення потреб усього суспільства.
Якщо говорити, про конкретні напрямки інтенсифікації демократичних перетворень в Україні, то, з нашої точки зору, потрібно виокремити наступні.
По-перше, неухильне дотримання принципу розподілу влади за умов законодавчого забезпечення процесу узгодження дій виконавчої і законодавчої влади, здійснення ними своїх конституційних компетенцій, оскільки як демократія, так і демократичне врегулювання стають неможливими без права і належних законів.
По-друге, більш чітке конституційне визначення того, якою ж врешті-решт є наша держава. Доки не буде узаконений цей важливий алгоритм її функціонування, про взаємодію та взаєморозуміння, як і про розмежування функцій між гілками влади годі буде й говорити.
По-третє, першорядною умовою нашого демократичного поступу повинна стати не декларативна, а реальна солідаристська основа суспільства, яка б допомогла прагматично оцінити реальний стан наших реформ. Демократичні структури можуть вважатися консолідованими за умови, якщо вони виконують функції підтримання порядку та управління.