О мікрон вінницькі мури — як джерело освіти в краї
Видання друге
Вінниця, 2010
Розвідка Омікрона «Вінницькі Мури – як джерело освіти в краї» вперше побачила світ у 1913 р. Вона до сьогодні залишається єдиним окремим виданням з історії єзуїтського комплексу у Вінниці, але була відома лише фахівцям.
Перевидається до 100-річного ювілею публікації та 400-річного – заснування Вінницьких Мурів. Ілюстрована рідкісними світлинами, архівними документами і планами. Розрахована на краєзнавців і всіх, кому цікава історія рідного краю.
Розвідка «Винницкие Муры – как источник просвещения в крае» (далі «Вінницькі Мури...»), попри майже 100-річний вік, залишається єдиним окремим виданням з історії єзуїтського комплексу у Вінниці. Не зменшують її значення і деякі фактографічні помилки чи упереджені інтерпретації фактів. Тому до 100-річного ювілею публікації та 400-річного – заснування самих Мурів постала ідея перевидати дослідження, відоме лише у вузьких краєзнавчих колах.
Твір уперше побачив світ на шпальтах друкованого органу Вінницького міського управління – щоденної суспільно-літературної газети «Юго-Западный край» – 1913 р., у рубриці «Винницкая старина». Автор підписався псевдонімом «Омикрон». Того ж року розвідка вийшла окремо як відбиток із часопису у друкарні міського управління (де друкувалася й газета). На її обкладинці зазначалося, що весь виторг від видання йде в розпорядження Товариства допомоги незабезпеченим учням Вінницької міської гімназії.
Нам відомі лише три збережені примірники «Вінницьких Мурів...»: один – у Російській національній бібліотеці (Санкт-Петербург), другий – у Вінницькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. К. А. Тімірязєва, третій – у приватній колекції Юрія Шиліна (Вінниця).
Оригінальне видання має 41 сторінку, не містить ілюстрацій. На першій сторінці вгорі зазначено рубрику «Винницкая старина», нижче – заголовок «Муры – как источник просвещения в крае».
Тема дослідження та його назва
Вінницькі Мури займають чільне місце серед інших пам’яток Вінниці з огляду на свій вік, роль в історії міста та архітектурні особливості. За часів Омікрона вінничани називали Мурами виключно будівлі колишнього єзуїтського комплексу. З 1920-х років цим найменням охоплюють споруди двох давніх католицьких монастирських комплексів – єзуїтського і домініканського.
Як твердить паспорт архітектурної пам’ятки «Мури» (складений 1976 р.), єзуїтський монастир був заснований у 1610–1617 рр., а домініканський – 1624 р., відтак споруди оточено «високим кам’яним муром з баштами». Там же дізнаємося, що під час оборони «обидва монастирі утворювали єдину фортецю», яка відігравала значну роль в другій половині ХVII та першій половині XVIII ст. Те саме зустрічається у багатьох авторів до сьогодні.
Згідно з візитацією Вінницького домініканського кляштору 1823–1824 рр. рішення перевести домініканців до Вінниці (з Черленкова) ухвалено капітулою і затверджено луцьким єпископом 1624 р.1 Там же дізнаємося, що ченці збудували у Вінниці «поряд з мурами колегіуму кс[ьондзів] єзуїтів із західного боку на купленій, а пізніше різними наданнями приватних осіб збільшеній ділянці маленький дерев’яний костьолик із кляштором, коштом сумки 4 000 злотих, виділених при переміщенні в[ельможним] Стефаном Черленківським, першим їхнім фундатором, і завдяки офірам доброчинців»2. Шимон Окольський датує це будівництво 1630 роком3. Деякі дослідники вважають, що муровані стіни зі стрільницями навколо домініканського кляштору зведено 1647 р.4, однак спорудження потужних стін навколо «маленького дерев’яного костьолика», який навіть не був парафіяльним, все-таки видається малоймовірним. Вірогідно, огорожа також була дерев’яною.
Той домініканський осідок у Вінниці двічі був зруйнований: 1648 р. козаками і татарами та перед 1700 р. – татарами. Після першого руйнування його відбудував Стефан Черленківський, після другого – Михайло Калетинський, однак на початку XVIII ст. костьол і кляштор було розібрано1. Повернув домініканців до міста брацлавський земський суддя Міхал Ґрохольський, який разом із дружиною Анною з Радзімінських фундував їм муровані будівлі. Костьол і кляштор розмістилися трохи вище, ніж раніше, однак у межах давнього комплексу. Будівництво тривало в 1750–1758 рр.2 Ймовірно, саме тоді домініканський осідок було оточено муром на кшталт єзуїтського. Між монастирями височів мур, частину якого становили стіни двох єзуїтських флігелів.
Відтак зрозуміло, що мурований домініканський комплекс, збудований у 1750-х рр., не міг становити «єдину фортецю» з єзуїтським у другій половині ХVII і першій половині XVIII ст.