Павло Филипович
(1891 - 1937)
Про цього написано чимало, щоправда здебільшого як про поета, і на жаль, значно менше як про чудового літературознавця, професора, викладача.
Повнота творчого самовияву поета і вченого Павла Филиповича припадає на 20-ті роки. Прийшов він у літературу вже сформованою особистістю, інтелігент, вихований на гуманних ідеях української та світової літератури.
Сьогодні ми можемо тільки дивуватися, як вдавалося йому в жорстких умовах,
“залізної доби” досягти злагоди своїх поетичних захоплень і наукових інтересів.Народився Павло Филипович 2 вересня 1891 року в селі Калітанівка на Київщині (тепер Черкаська область) у родині священика. Середню освіту здобув у відомій колегії Павла Гологана, та закінчив її у 1910 році і того ж року вступив до Київського університету на правознавчий факультет.
Провчившись рік він переходить на історико-філологічний факультет слов’яно- руської філології. Писати почав рано, навчаючись ще у колегії. Перші твори написані російською мовою друкуються в російських журналах “Вестник
Европы”, “Жатва”, “Заветы” під псевдонімом Павло Зорев.
На національне самоусвідомлення Павла Филиповича вплинула буржуазна революція 1917 року, яку він сприймає як “державно-національне відродження українського народу”. Відтоді П.Филипович пише українською мовою, перейнятий вірою у відродження рідної землі:
Не хижі заклики пожеж,
Не безнадійний рев гармати –
В поля майбутнього зайшла ти –
Минулу радість в них знайдеш.
А давнє слово на сторожі,
Напівзабуте слово те,
Як пишне дерево, зросте
У дні співучі і погожі.
(“Не хижі заклики пожеж”)
З 1917 року Филипович працює посаді приват-доцента в Київському університеті до 1933 року – професором, викладачем історії літератури.
Для поетики та естетики Павла Филиповича характерна людяна сутність його лірики, філосовського освоєння фолькльорного різноманіття української народної творчості.
У своїй поезії він рівноуважений і до історичного досвіду людства, і до навколишнього життя.
Найкращим здобутком поета є інтимна лірика, її філосовським осягненням світу, відвертістю у найпотаємніших почуттях.
Кому не мріялось, що є незнана Муза –
Безжурна дівчина, привітна і струнка,
Яка в минулому з’явитися уміла,
Поетам радості, і вроди, і любові,
І навіть дудочку приносила тоненьку,
І награвала їй пісні сама.
(“Кому не мріялось...”)
За час, коли у 1919 році “Музагеті” з’вилися перші, написані українською мовою вірші, Павло Филипович видав поетичні збірки “Земля і вітер” (1922р.) та “Простір” (1925р.).
Збірка “Земля і вітер” – це лірика зрілого художника. Вона багато прикметами сучасного життя поета. Тяжіння до простоти та ясності, сховані в основі його метафоричних образів.
Драматичну роздвоєнність людини у двох світах показано у збірки
“Простір”. Виразно розкривається філосовсько-естетична сутність поезії
Павла Филиповича в його поглядах на людину та її призначення. Тогочасна пролетарська постанова полягала у тому, щоб зображати конкретну людину – шахтаря, будівника, цегляра, як у Рильського. Що ж до творів Филиповича, то його герої постають переважно, як образ узагальнений і вічний, до якого тягнуться усі роздуми поета. Таким прикладом є вірш “Різьбярі”:
В високій залі промину малюнки,
І пильної уваги не зверну
На пил, на штучні візерунки
І на залиту фарбами стіну
Перегоріли задуми колишні
І лілія не радує мене,
Коли не сяє крізь кольори пишні
Людське обличчя мудре і ясне.
Навряд чи Павло Филипович міг сказати про себе : ”Я молодий, бо з молодими”, хоча сподівання на молоде покоління у нього присутні. Собі, своєї поезії він відводить інше місце, заявляючи : “Пора і мені... засохлим листям осіннім промайнуть у майбутні дні” і обираючи “мудрість спокою.”
Павло Филипович до останнього часу майже не був “відкритий як літературознавець і критик.” Його літературознавчі праці зібрані у книжці
Элиот Т. С. Что такое Життя і творчість Павла Филиповича
Филипович Павло Петрович народився 2 вересня 1891 р. у с. Кайтанівка Звенигородського повіту на Київщині в сім'ї священика. Середню освіту здобув у знаменитій київській Колегії Павла Ґалаґана, по закінченні якої 1910 р. дістав золоту медаль. Потім поступив у Київський університет св. Володимира на юридичний, а згодом перевівся на історико-філологічний факультет. За дипломну роботу «Жизнь й творчество Е. А. Баратынского» (вийшла окремим виданням у 1917 р.) був нагороджений золотою медаллю і залишений при університеті як професорський стипендіат (разом з М. Драй-Хмарою). Від 1920 р. до самого арешту працював професором у Київському університеті (певний період — у Київському інституті народної освіти).
В літературу ввійшов як поет, перекладач і критик. Належав до угруповання «неокласиків», хоча в своїй поетичній практиці зазнав відчутного впливу і символістів, й імажиністів, і народнопісенної поетики. Для його творчості характерні емоційна врівноваженість, певна раціоналістичність мислення, заглибленість у вічні питання буття.
Друкуватися почав із 1910 р. російською мовою в журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Куранти», «Заветы» під псевдонімом Павел Зорев. З 1917 р. почав виступати в українській періодиці в журналі «Книгар». За життя з'явилося дві книжки віршів — «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Окремими виданнями, крім уже згаданих збірок, вийшли літературознавчі праці «Шевченко і декабристи» (1926), «Українське літературознавство за десять років революції» (1928), «З новітнього українського письменства» (1929).
Павло Филипович, порівняно зі своїми ровесниками, меншою мірою піддавався остракізму вульгарної критики. Часом його навіть пробували означити в ряду «неокласиків» як такого, що найближче стоїть до пролетарської літератури. Проте н лиху годину не забули і про нього.
5 вересня 1435 р. виписано ордер № 24 на арешт II. Филиповича. Того ж дня він був арештований на своїй квартирі співробітниками НКВС Кузнецовим і Бондаренком. Йому інкримінувалась участь у контрреволюційній націоналістичній організації. ЗО жовтня 1935 р. його справу було об'єднано зі справою М. Драй-Хмари. Оперуповноважений Бондаренко виніс постанову: «Следственные материалы в отношении обв. П. П. Филипповича и Драй-Хмары М. А. объединить в одно дело под № 99, о чем уведомить УСО НКВД УССР». Начальник ОО УГБ НКВС УРСР і КВО Бржезовський 9 листопада затвердив цю постанову. Але справа № 99 проіснувала недовго — вже 22 листопада вона була приєднана до справи № 1377, по якій проходили «М. Зеров і його група».
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року без участі звинувачення й захисту, розглянувши | судову справу по звинуваченню М. Зерова, П. Филипо-вича, А. Лебедя, М. Вороного, Б. Пилипенка і Л. Митькевича у контрреволюційній терористичній діяльності, визначив міру покарання П. Филиповичу: «десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна».
На початку червня він разом із іншими учасниками «банди» був етапований на Соловки, За спогадами сучасників, Филипович у таборі постійно перебував у стані глибокої депресії. Трагічно завершилася і доля його дружини Марії Андріївни Михайлюк-Филипович, яка збожеволіла, а на початку 1939 р. була вислана до Караганди, де сліди по ній загубилися. Павла Филиповича на той час уже не було серед живих. Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» була переглянута «особливою трійкою» УНКВС по Ленінградській області, її постановою від 9 жовтня і 1937 р. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання. Усіх їх розстріляли 3 листопада 1937 р.
Рішенням військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО 1—4 лютого. 1936 р. і постанова «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р. скасовані «за відсутністю складу злочину».
Павло Филипович реабілітований посмертно.
Павло Филипович (1891-1937) Павло Петрович Филипович народився 2 вересня (20 серпня за ст. ст.) 1891 року в с. Кайтанівці на Київщині (тепер Черкаська обл.) у сім'ї священика. Успішно закінчивши чотири класи гімназії в м. Златополі, він складає іспити в престижну Колегію (коледж) Павла Галагана. Навчається разом з Драй-Хмарою, і, як і той, в майбутньому прилучається до угрупування неокласиків, прихильників орієнтації на західну та античну літературу. Спершу пише вірші російською мовою, підписуючи їх псевдонімом Павло Зорєв. 1915 року блискуче завершує навчання на історико-філологічному факультеті (на який перейшов після першого курсу з правознавчого) Київського університету. Обдарованого юнака залишають в університеті як професорського стипендіата. 1917 року, сприйнявши революцію як "державно-національне відродження українського народу", Филипович активно включається в літературно-мистецький та суспільно-політичний процес. Свої вірші вже пише українською мовою. В той же час складає магістерські іспити на приват-доцента Київського університету, читає курс новітньої української літератури (1920 р.). На початку 1920-х Филипович активно виступає з літературознавчими, критичними статтями, активно займається перекладацькою діяльністю. Редагує збірники "Шевченко і його доба", пише статті до видань творів Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Олександра Олеся. Виходить і дві його поетичні збірки - "Земля і вітер" (1922) та "Простір" (1925). Естетичні погляди письменника формувалися під впливом символізму, однак його власні поетичні твори за ідейним та художнім змістом не можна однозначно віднести до конкретного напрямку літератури початку століття. "Він наче кував у собі дух гетівського активного пізнання, філософського збалансування суперечностей індивідуального і загального, життя і смерти, руїни і будови, минулого і майбутнього - у вічному світлі одности універсуму" - характеризує поетичне кредо поета Юрій Лавріненко. Незалежність від моди, традицій, своєрідне художнє мислення, висока культура слова - ось характерні риси поезій Филиповича. У своїх творах Филипович бачить людину як позачасовий, узагальнений та вічний феномен, виступає синтезою всеземного існування. Филипович переклав на українську твори Ш. Бодлера, П. Беранже, П. Верлена, багатьох слов'янських авторів. Він не оспівував бетон і залізо, "героїчні" трудодні, не писав агітаційних лозунгів. Письменника заарештували 1935 року. 30 жовтня 1935 року його справу було об'єднано зі справою його студентського товариша - Михайла Драй-Хмари під № 99. Ще пізніше її було приєднано до справи № 1377 - "М. Зеров та його група". 1936 року на закритому суді Филиповича було засуджено до 10 років ув'язнення і вислано до концтабору на Соловки. Є дані, що там йому додали ще 10 років ув'язнення з конфіскацією майна. Без будь-яких підстав "справу Зерова та ін." (по якій проходив і П. Филипович) було переглянуто "особливою трійкою" УНКВС. Спеціальною постановою від 9 жовтня 1937 року Зерову, Филиповичу, Вороному та Пилипенку було винесено вищу міру покарання. Розстріляли всіх 3 листопада 1937 року. Трагічно склалася доля дружини Филиповича - Марії Андріївни. Не витримавши горя, вона збожеволіла. 1939 року (чоловіка вже не було серед живих), "зважаючи" на її прохання перевести її до чоловіка на Колиму, її вислали до Караганди. Подальша її доля невідома. Твори: Література (Нью-Йорк-Мельбурн, 1971); Поезії (К., 1989), Літературно-критичні статті (К., 1991).
Филипович Павло Петрович народився 2 вересня 1891 р. у с. Кайтанівка Звенигородського повіту на Київщині в сім'ї священика. Середню освіту здобув у знаменитій київській Колегії Павла Ґалаґана, по закінченні якої 1910 р. дістав золоту медаль. Потім поступив у Київський університет св. Володимира на юридичний, а згодом перевівся на історико-філологічний факультет. За дипломну роботу «Жизнь й творчество Е. А. Баратынского» (вийшла окремим виданням у 1917 р.) був нагороджений золотою медаллю і залишений при університеті як професорський стипендіат (разом з М. Драй-Хмарою). Від 1920 р. до самого арешту працював професором у Київському університеті (певний період — у Київському інституті народної освіти). В літературу ввійшов як поет, перекладач і критик. Належав до угруповання «неокласиків», хоча в своїй поетичній практиці зазнав відчутного впливу і символістів, й імажиністів, і народнопісенної поетики. Для його творчості характерні емоційна врівноваженість, певна раціоналістичність мислення, заглибленість у вічні питання буття. Друкуватися почав із 1910 р. російською мовою в журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Куранти», «Заветы» під псевдонімом Павел Зорев. З 1917 р. почав виступати в українській періодиці в журналі «Книгар». За життя з'явилося дві книжки віршів — «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Окремими виданнями, крім уже згаданих збірок, вийшли літературознавчі праці «Шевченко і декабристи» (1926), «Українське літературознавство за десять років революції» (1928), «З новітнього українського письменства» (1929). Павло Филипович, порівняно зі своїми ровесниками, меншою мірою піддавався остракізму вульгарної критики. Часом його навіть пробували означити в ряду «неокласиків» як такого, що найближче стоїть до пролетарської літератури. Проте н лиху годину не забули і про нього. 5 вересня 1435 р. виписано ордер № 24 на арешт II. Филиповича. Того ж дня він був арештований на своїй квартирі співробітниками НКВС Кузнецовим і Бондаренком. Йому інкримінувалась участь у контрреволюційній націоналістичній організації. ЗО жовтня 1935 р. його справу було об'єднано зі справою М. Драй-Хмари. Оперуповноважений Бондаренко виніс постанову: «Следственные материалы в отношении обв. П. П. Филипповича и Драй-Хмары М. А. объединить в одно дело под № 99, о чем уведомить УСО НКВД УССР». Начальник ОО УГБ НКВС УРСР і КВО Бржезовський 9 листопада затвердив цю постанову. Але справа № 99 проіснувала недовго — вже 22 листопада вона була приєднана до справи № 1377, по якій проходили «М. Зеров і його група». Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року без участі звинувачення й захисту, розглянувши | судову справу по звинуваченню М. Зерова, П. Филипо-вича, А. Лебедя, М. Вороного, Б. Пилипенка і Л. Митькевича у контрреволюційній терористичній діяльності, визначив міру покарання П. Филиповичу: «десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна». На початку червня він разом із іншими учасниками «банди» був етапований на Соловки, За спогадами сучасників, Филипович у таборі постійно перебував у стані глибокої депресії. Трагічно завершилася і доля його дружини Марії Андріївни Михайлюк-Филипович, яка збожеволіла, а на початку 1939 р. була вислана до Караганди, де сліди по ній загубилися. Павла Филиповича на той час уже не було серед живих. Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» була переглянута «особливою трійкою» УНКВС по Ленінградській області, її постановою від 9 жовтня і 1937 р. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання. Усіх їх розстріляли 3 листопада 1937 р. Рішенням військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО 1—4 лютого. 1936 р. і постанова «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р. скасовані «за відсутністю складу злочину». Павло Филипович реабілітований пос Филипович Павло Петрович народився 2 вересня 1891 р. у с. Кайтанівка Звенигородського повіту на Київщині в сім'ї священика. Середню освіту здобув у знаменитій київській Колегії Павла Ґалаґана, по закінченні якої 1910 р. дістав золоту медаль. Потім поступив у Київський університет св. Володимира на юридичний, а згодом перевівся на історико-філологічний факультет. За дипломну роботу «Жизнь й творчество Е. А. Баратынского» (вийшла окремим виданням у 1917 р.) був нагороджений золотою медаллю і залишений при університеті як професорський стипендіат (разом з М. Драй-Хмарою). Від 1920 р. до самого арешту працював професором у Київському університеті (певний період — у Київському інституті народної освіти).
В літературу ввійшов як поет, перекладач і критик. Належав до угруповання «неокласиків», хоча в своїй поетичній практиці зазнав відчутного впливу і символістів, й імажиністів, і народнопісенної поетики. Для його творчості характерні емоційна врівноваженість, певна раціоналістичність мислення, заглибленість у вічні питання буття.
Друкуватися почав із 1910 р. російською мовою в журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Куранти», «Заветы» під псевдонімом Павел Зорев. З 1917 р. почав виступати в українській періодиці в журналі «Книгар». За життя з'явилося дві книжки віршів — «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Окремими виданнями, крім уже згаданих збірок, вийшли літературознавчі праці «Шевченко і декабристи» (1926), «Українське літературознавство за десять років революції» (1928), «З новітнього українського письменства» (1929).
Павло Филипович, порівняно зі своїми ровесниками, меншою мірою піддавався остракізму вульгарної критики. Часом його навіть пробували означити в ряду «неокласиків» як такого, що найближче стоїть до пролетарської літератури. Проте н лиху годину не забули і про нього.
5 вересня 1435 р. виписано ордер № 24 на арешт II. Филиповича. Того ж дня він був арештований на своїй квартирі співробітниками НКВС Кузнецовим і Бондаренком. Йому інкримінувалась участь у контрреволюційній націоналістичній організації. ЗО жовтня 1935 р. його справу було об'єднано зі справою М. Драй-Хмари. Оперуповноважений Бондаренко виніс постанову: «Следственные материалы в отношении обв. П. П. Филипповича и Драй-Хмары М. А. объединить в одно дело под № 99, о чем уведомить УСО НКВД УССР». Начальник ОО УГБ НКВС УРСР і КВО Бржезовський 9 листопада затвердив цю постанову. Але справа № 99 проіснувала недовго — вже 22 листопада вона була приєднана до справи № 1377, по якій проходили «М. Зеров і його група».
Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року без участі звинувачення й захисту, розглянувши | судову справу по звинуваченню М. Зерова, П. Филипо-вича, А. Лебедя, М. Вороного, Б. Пилипенка і Л. Митькевича у контрреволюційній терористичній діяльності, визначив міру покарання П. Филиповичу: «десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна».
На початку червня він разом із іншими учасниками «банди» був етапований на Соловки, За спогадами сучасників, Филипович у таборі постійно перебував у стані глибокої депресії. Трагічно завершилася і доля його дружини Марії Андріївни Михайлюк-Филипович, яка збожеволіла, а на початку 1939 р. була вислана до Караганди, де сліди по ній загубилися. Павла Филиповича на той час уже не було серед живих. Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» була переглянута «особливою трійкою» УНКВС по Ленінградській області, її постановою від 9 жовтня і 1937 р. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання. Усіх їх розстріляли 3 листопада 1937 р.
Рішенням військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО 1—4 лютого. 1936 р. і постанова «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р. скасовані «за відсутністю складу злочину».
Павло Филипович реабілітований посмертно.