5. Мистецтво Японії, його специфіка та характерні зразки.

Японія розташована на островах Тихого океану (Хонсю, Хоккайдо, Кюсю, Сікоку та ін), що протягнулися уздовж азіатського узбережжя з півночі на південь. Японські острови знаходяться в зоні частих землетрусів і тайфунів. Це при-вчило японців постійно бути напоготові, задовольнятися скромним побутом, швидко відновлювати житло і господарст-во після стихійних лих. Незважаючи на природні стихії, що постійно загрожують благополуччю людей, японська куль-тура відображає прагнення до гармонії з навколишнім світом, вміння бачити красу природи у великому і в малому.

За уявленнями давніх японців, божества не мали людиноподібного або ж звіроподібного вигляду, але втілювалися в самій природі – у Сонці, Місяці, горах і скелях, річках і водоспадах, деревах і травах, які вшановувалися як духи – камі («камі» в перекладі з японської означає «божественний вітер»). Таке обожнювання природи лежить в основі національ-ної японської релігії, яка називається синтоїзм (від японського «синто» – «шлях богів»).

У перші століття нашої ери, із утвердженням синтоїстський релігії, були зведені головні святині Японії в Ісе і Ідзу-мо (550). Простотою і ясністю своїх конструкцій (з дерв’яних колод, прямокутні в плані, позбавлені вікон, із двосхилим дахом, підняті стовпами над землею) вони заклали основу традиції японського зодчества. Побутова кераміка відрізня-лася ясністю форм і строгістю геометричного візерунка. Поширилися ритуальні бронзові мечі, дзеркала, дзвони. У IV–VI ст., з утворенням у центрі острова Хонсю держави Ямато, споруджувалися грандіозні кургани правителів. Розташо-вані на їх поверхні глиняні фігурки магічного призначення («ханіва») – воїнів, жерців, придворних дам, тварин тощо – відрізняються живою безпосередністю міміки і жестів.

Період Середньовіччя, що тривав в Японії понад тисячу років (VI–XIX ст.), Був найбільш плідним для японського мистецтва.

Періоди Асука (552–645) і Нара (645–794). Значною подією в розвитку японської культури стало знайомство з буд-дизмом в кінці V ст. Поряд з писемністю і витонченої континентальної культурою, принесеною буддійськими ченцями, нова релігія поклала початок контактам Японії з рештою азіатського світу, перш за все з Кореєю. Ранній японський буддизм, швидко пристосовуючись до місцевих традицій, настільки зблизився зі споконвічною японською релігією – синтоїзмом, що з часом відбулося їх своєрідне злиття – синтоїстські божества і обряди стали органічною частиною буд-дійських ритуалів.

З поширенням буддизму почалося інтенсивне зведення буддійських монастирів, що наслідували корейські і китай-ські зразки. Найбільшу популярність набув Хорюдзі (кін. VI – поч. VII ст.) – невеликий храмовий комплекс, розташова-ний за межами міста Нара, місце зосередження найважливіших пам’яток японського буддизму і найстаріших у світі де-рев’яних будівель. Храмовий ансамбль включав: багатоярусну пагоду, головний храм – кондо (Золотий Зал), зал для проповідей, сховище буддійських сутр, житла ченців та інші споруди. Храмові споруди розташовувалися на прямокут-ній площі, оточеної двома рядами мурів з воротами. Будинки зводилися на основі дерев’яної стійко-балкової каркасної конструкції. Пофарбовані червоним лаком колони і кронштейни підтримували масивний черепичний, вигнутий по краях одно-або двохярусний дах. Краса ансамблю Хорюдзі полягає в рівновазі і гармонії двох різних за формою буді-вель – храму з його легкими, ніби в польоті, дахами і спрямованої вгору пагоди, яка завершується шпилем з дев’ятьма кільцями – символом буддійських небесних сфер.

Центральну частину буддійських храмів складали вівтарі, на яких стояли скульптури божеств із золоченої бронзи або розфарбованого дерева. Статуям вищих божеств VII ст., що наслідують ранньосередньовічній пластиці Китаю і Ко-реї, властиві суворість і аскетичність, відчуженість. Більш різноманітні за типом та позами божества милосердя – бодхі-сатви (босацу). Так, медитуючий бодхісаттва з Корюдзі відрізняється миловидним обличчям і вишуканими жестами.          У період Нара (645–794) – період утвердження ранньофеодальної централізованого держави – будується (з 710 р.) перша постійна японська столиця – Хейдзьо (суч. Нара). Місто забудовували за зразком регулярних в плані китайських міст. Головні храмові ансамблі міста – Тодайдзі (743–852) і Тоседайдзі (заснований в 752). Це монументальні архітек-турні комплекси, що займають великі площі, відрізняються чіткою симетрією планів, величчю та міццю складових їх конструкцій. З укрупненням храмів змінився і характер пластики – образи стали різноманітнішими, примножилася кількість статуй. Матеріалом для скульпторів стали також глина і так званий сухий лак. Техніка останнього, типова для Східної Азії, полягає в накладенні тонких шарів лаку на тканину, обмотану навколо глиняного (іноді дерев’яного) стержня, який виймається, після того як оболонка затвердіє. Використання глиняної моделі та повторюваних шарів лаку дозволяло художникам домагатися дивовижних за своїми тонкощами деталей.

Відчуття підйому, що переживається державою, і усвідомлення своєї могутності відбилися у створенні монумен-тальних героїзованих образів божеств, зазначених рисами етнічної своєрідності. Так, у середині VIII ст. була відлита з бронзи колосальна статуя Будди Вайрочана (яп. Бірусяна), на виготовлення якої пішло чотириста тонн міді, вісімдесят дві тонни олова і велика кількість золота. Статуя, що досягала у висоту п’ятнадцяти метрів, з усією наочністю втілила прагнення імператорської влади зробити Японію головною країною буддійського світу. Згаданий вище храмовий комп-лекс Тодайдзі (Великий Східний Храм) будувався як вмістилище для цієї монументальної святині, причому, спочатку була виготовлена статуя, а потім вже побудований храм. У наступні століття і статуя, і храм неодноразово руйнувалися, і тепер про них можна судити лише за реконструкціям. Але навіть реконструкція статуї справляє незабутнє враження.

Період Хейан (794–1185). Переміщення в 794 р. столиці в Хейан (сучасний Кіото) поклало початок так званому пе-ріоду Хейан (794–1185). Це час кризи централізованої держави, піднесення національної творчої свідомості, відроджен-ня численних елементів синтоїстський культури. У зв’язку з розквітом езотеричних (таємних) буддійських сект, що ототожнювали Будду з самою природою, почалося будівництво монастирів в гірській місцевості; серед них найкраще зберігся комплекс в Муродзі.

Скульптура початку періоду Хейан також відображає зміни, що сталися в японському буддизмі, і розвиток більш самобутнього смаку. Тверде дерево замінило бронзу, глину і сухий лак попередніх століть; тіла стали більш масивними і важкими, холодні обличчя застигли в медитативному трансі. Езотеричні ритуали секти Тендайсю і особливо Сингонія не залишили місця для магічного натуралізму попередніх століть, замінивши його зверненими в себе трансцендентни-ми образами, які відрізнялися і від сучасних їм китайських і корейських зображень.

Друга половина періоду Хейан, відома також як період Фудзівара (по імені правлячої сім’ї), відкриває новий вимір в японському мистецтві. Мистецтво XI і XII століть розвивається на основі придворної естетики, що випливає із заступ-ництва культурі, як це було в Китаї династії Сун, де натхненність з’єдналася з чудовим смаком до мистецтва вишукано-го і витонченого. Деякі з найбільших досягнень у мистецтві і літературі Східної Азії були створені саме в цей період, тобто в перші століття II тисячоліття.

Перше сторіччя епохи Хейан свідчить про підйом езотеричного буддизму, проте в решту часу переважали послідов-ники Будди Амітамбхі (яп. Аміда) – молитовної школи, чиє мистецтво змальвувало радості «чистої землі» і жахливі му-ки буддійського пекла. Мистецтво концентрувалася на зображеннях Аміди і бодхісаттв.

В период Хейан в буддійскому живопису ортимали широкое розповсюдження ікони-мандали, що являли собою символические схеми світобудови. До цього ж периоду відносятся перші зразки светського живопису, представлені в горизонтальних сувоях, що ілюстують аристократичні повісті й романи. Характерною особливістю культури тієї епохи, створеною досить вузьким колом аристократичного стану, був культ краси, прагнення знайти у всіх проявах матеріаль-ного і духовного життя притаманну їм чарівність, іноді невловиму. Твори живопису того часу, які отримали надалі на-зву «ямато-е» (в буквальному перекладі — «японский живопис») прагнуть розкрити елегічно-сумний настрій героїв.

У декоративно-прикладному мистецтві періоду Хейан виділяються лакові вироби (столики, шкатулки і т.п.), вико-нані в техніці «макі-е» (присипка золотим порошком, нанесення малюнка золотом).

Періоди Камакура (1185-1333) і Муроматі (1333-1573). Друга половина XII ст. була часом руйнівних громадянсь-ких воєн з трагічними наслідками для багатьох японських храмів і пам’яток культури та мистецтва. Боротьба за владу двох найбільших аристократичних сімейств завершилася перемогою воєначальника Мінамото Йорітомо, що проголо-сив себе сегуном – правителем країни. Почався період панування військового стану – бусі (в європейській термінології – самураїв), під впливом якого виникли нові ідеали як у житті японського суспільства, так і в мистецтві. Головною по-дією в архітектурі XII–XIII ст. стало відновлення споруд у старій столиці Хейдзьо (суч. Нара), зруйнованих і спалених під час міжусобних воєн. Так, у 1199 р. були заново зведені Великі Південні ворота ансамблю Тодайдзі і відновлений Дайбуцуден (Зал Великого Будди).

Буддизм періоду Камакура прагнув до загальнодоступності; серед його численних течій виділяється секта дзен (споглядання), що своїм прагматизмом і культом подвигу підкріплювала моральні принципи самурайства. Мистецтво стає надбанням більш широких кіл, у ньому з’являється тяга до простоти, злиття релігійного та світського начал. Ха-рактерні для тієї епохи подібні до китайських зразків монастирі секти Дзен.

У скульптурі отримують втілення численні образи божеств і святих, сприйнятих з буддійської-синтоїстського пан-теону, а також обожнювання діячів буддизму і воєначальників. З їх дерев'яними скульптурними зображеннями пов’яза-но бурхливий розвиток портретного жанру. Знаменитим скульптором періоду Камакура був Ункей (помер у 1223), з майстерні якого виходив безперервний потік блискучих творів.

Через популярність різних буддійських шкіл в Японії на прикрашання храмів робилися вельми значні пожертвуван-ня, що зумовило масштабність художніх замовлень. Яскраве свідоцтво тому – колосальна порожниста фігура Будди Аміди біля Камакура. Це друга за величиною японська скульптура Будди, її висота 13,4 метри. Нині статуя знаходиться просто неба, але колись вона «жила» в своєму власному храмі, побудованому на пожертвування. Скульптура дещо на-слідує мистецтво сунского і танського Китаю. Розміщення священних амулетів, текстів і реліквій усередині буддійсь-ких статуй було звичайною практикою, але, в даному випадку, ті що моляться могли буквально фізично увійти всере-дину статуї. Вгору, до її голови, вели сходи, і там знаходилися ще одна невелика фігура і святилище для поклоніння.

У декоративно-прикладному мистецтві високого рівня досягла обробка мечів і кинджалів. В оформленні лакових виробів набули поширення нові техніки (у тому числі багатошаровий лаковий рельєф «така-макі-е»). Широко пошири-лося виробництво керамічних виробів.

У період Муроматі (1333-1573) провідною ідеологією стає дзен-буддизм, в якому тепер замість культу подвигу на перший план виступає поетична й естетична основа єдності людини з навколишнім його світом (будь то природа чи до-машнє середовище). Всі види творчості підкоряються дзенській естетичній концепції, заснованій на категоріях «сабі» («прихована краса») і «вабі» («сільська простота»). Базована на дзенській ідеології ідея зв’язку з природою сприяла формуванню в архітектурі стилю «сеін-дзукурі». Головними його рисами були: розсувні зовнішні стіни, внутрішні пе-регородки.

Нові стилістичні риси почали проявлятися в архітектурі заміських палаців (Kінкаку (Золотий павільйон), Гінкаку (Срібний павільйон)). У садово-парковому мистецтві також відбулися зміни. Мистецтво створення садів було давно ві-доме на Далекому Сході. Традиційний сад (що складався з дерев, чагарників, штучного водоймища, мостів тощо) був неодмінним атрибутом буддійських монастирів, а також резиденцій правителів і знаті. У період Муроматі монастирські сади стали організовуватися на основі дзенських повчань, згідно з яким просвітлення досягається спогляданням приро-ди у всій її величі і нескінченній мінливості. Серед дзенських садів можна виділити два основних типи: пейзажний – складався з каменів, дерев, мохів, водойм, і плоский (що складався з піску та каміння). Різновид японських садів – «тя-ніва» (чайні сади), пов'язані з культом чаю та чайною церемонією, отримав поширення з кінця XV ст.

З формуванням культу чайної церемонії, в якій важливу роль відігравали чаші і вази, було пов'язано процвітання керамічних центрів у різних регіонах Японії. Чайна церемонія визначила і розвиток (з кінця XV ст.) мистецтва складан-ня букета – ікебана.

У XIV–XV ст. під впливом вчення секти Дзен з її особливою увагою до природи в Японії почав розвиватися пей-зажний живопис (спочатку під впливом китайських зразків). Протягом півтора століть японські художники освоювали китайську художню систему, зробивши монохромний (одноколірний) пейзажний живопис надбанням національного мистецтва. Її найвищий розквіт пов'язаний з ім'ям видатного майстра Тоє Ода (1420–1506), більше відомого під псевдо-німом Сессю. Перші свої роботи Сессю створив під час подорожі по Китаю. Пізніше, вже на батьківщині, в «Довгому сувої пейзажів» художник знайшов власний погляд на світ і свій особливий живописний почерк. У своїх пейзажах Сес-сю, користуючись одними лише тонкими відтінками чорної туші, зумів відобразити всю багатоколірність світу приро-ди і її незліченних станів: насичену вологою атмосферу ранньої весни, пронизливий вітер і холодний осінній дощ, не-рухому застилість зими.

Наслідування национальному живопису «ямато-е» отримало развиток в розписах на сувоях, ширмах, перегородках і т.п., для яких характерне сочетание поєнання умовно-декоративного характеру композиции з підкреслено правдоподіб-ним зображенням окремих мотивів.

Періоди Момояма (1573-1614) і Едо (1614-1868). Для мистецтва періоду Момояма (1573–1614) характерний відхід від середньовічного релігійного сприйняття світу до більш чуттєво-конкретного. В архітектурі з другої пол. XVI ст. традиційні види культових споруд втратили домінуюче значення, отримали переважання замки і чайні павільйони. Японські замки запозичували риси європейських оборонних споруд. Ззовні вони були захищені стінами і водоймища-ми; всередині зміцнювалися рядами стін, розташованих навколо площі з покоями. У структуру замку входила також башта-донжон, яка складалася з кількох поверхів-ярусів з виступаючими дахами і фронтонами. У період найвищого розквіту замкової архітектури був зведений Замок Хімедзі поблизу Кобе – один з найкрасивіших, що за білизну своїх веж і стін отримав назву Замку Білої Чаплі. Після об’єднання країни і припинення міжусобиць оборонна функція замків знизилася, поступово вони перетворилися на парадні палацові резиденції (Замок-палац Нідзе в Кіото).

Яскравим представником японского декоративного живопису періоду Момояма був Кано Ейтоку. Період Момояма (буквально по-японськи «Персиковий пагорб») – час коли політична влада знаходилась в руках Тоетомі Хидейосі. Це був період чванливості і екзотики, багатих прикрас і показної величі, втім, не позбавлений всеосяжної і вражаючої кра-си. Вважають, що в деякій мірі період Момояма по духу відповідав епосі бароко яка почалася у Європі в кінці XVI ст. Свою назву цей період отримав від місцезнаходження росписаного Кано Ейтоку одного з найкрасивіших палаців Т. Хи-дейосі поблизу Кіото.

Період з 1614 по 1868 рр. отримав найменування Едо – за назвою нової столиці (суч. Токіо).

В период Едо досягли розквіту разні школи монохромного живопису. В развитку декоративного живопису важливу роль зіграла так звана школа Сотацу – Корін (від імен видатних майстрів Таварая Сотацу и Огата Корін). Ці майстри поєднали технику традиційного живопису на свитках с прийомами настінних розписів попередніх часів.

Важливим видом образотворчого мистецтва, що виник в епоху пізнього Середньовіччя, була гравюра на дереві. У створенні гравюри, крім художника, який створював малюнок і писав своє ім’я на готовому листі, брали участь різьбяр і друкар. Спочатку гравюра була однотонною, і її розфарбовував від руки сам художник або покупець. Потім винайшли друк в два кольори, а в 1765 р. художник Судзуки Харунобу вперше застосував багатоколірний друк. Для цього різьбяр накладав на спеціально підготовлену дошку подовжнього розпилу (з деревини груші, вишні або японського самшиту) кальку з малюнком і вирізував необхідну кількість друкарських дощок залежно від колірного вирішення гравюри. Іноді їх було більше тридцяти. Після цього друкар, підбираючи потрібні відтінки, на особливому папері робив відтиски. Його майстерність полягала в тому, щоб добитися точного збігу контурів кожного кольору, що отримувались з різних дощок.

Найвідомішим майстром японської гравюри кінця XVIII – першої половини XIX ст. був геніальний художник Кацу-сіка Хокусай (1760–1849). Його мистецтву властиві небачений по широті обхват всіх явищ життя, інтерес до всіх її про-явів – від простої вуличної сценки до величних природних стихій. Творчість митця грунтується на багатовіковій живо-писній культурі Японії. Хокусай вивчав творчість старих китайських майстрів, був знайомий з європейською гравю-рою. Майстер виконав більше тридцяти тисяч малюнків і проілюстрував близько п’ятисот книг. Вже сімдесятирічним стариком, Хокусай створив однин з найзначніших своїх творів – серію «Тридцять шість видів Фудзі», що дозволяє по-ставити його в один ряд з найвидатнішими художниками світу. Показуючи гору Фудзі – національний символ Японії – з різних місць, Хокусай вперше розкриває образ батьківщини і образ народу в їх єдності. Новаторство Хокусай – в са-мій суті його мистецтва, його глибинній змістовності, зв’язках зы своїм часом. Художник побачив життя як єдиний процес у всьому різноманітті його проявів, починаючи від простих відчуттів людини, її повсякденній діяльності і закін-чуючи навколишньою природою з її стихіями і красою. Творчість Хокусай, що увібрала в себе багатовіковий досвід мистецтва свого народу, – вершина в художній культурі середньовічної Японії, і її блискучий підсумок.

У декоративно-прикладному мистецтві розвивалося фарфорове виробництво, що грунтувалася на досвіді китайсь-ких і японських народних майстрів. Широке розповсюдження отримали посудини з поліхромним розписом у вигляді композицій з квітів, птахів і метеликів. Процвітало виробництво високохудожніх виробів з лаку. Були розроблені прин-ципи ефектного оформлення бавовняних тканин. У XVIII – першій половині XIX ст. отримала широке розповсюдження

мніатюрна скульптура – нецке.