4. Своєрідність китайського мистецтва та його визначні досягнення.
З найдавніших часів і до середини XIX ст. на Далекому Сході послідовно, безперервно і майже виключно на влас-ній основі розвивалася одна з яскравих і самобутніх цивілізацій – китайська. Лише у II ст. до н.е. відбувся перший кон-такт з іншого високою культурою завдяки подорожі Чжан Цяня до Середньої Азії. І повинно було пройти ще 300 років, щоб китайці всерйоз зацікавилися закордонним культурним явищем – буддизмом.
Специфіка релігійних уявлень Китаю надавала високу естетичну цінність земному життю, що знайшло своє від об-раження в досягненнях китайської каліграфії і живопису, архітектури і театру, літератури і паркового мистецтва, китайської медицини та бойових мистецтв.
Потреби повсякденного життя призвели до накопичення багатьох наукових знань в галузі математики та астрономії, історії та географії. Важливим відкриттям став винахід шовкових тканин і лаку, паперу та компаса, пороху і прототипу сейсмографа. Китайці побудували Велику китайську стіну і проклали Великий шовковий шлях, створили філософію життя даосизм і конфуціанство. Зведені ними палаци, мости, канали і храми захоплювали чужинців. Шовкові тканини, вироби з лаку та напівдорогоцінного каміння склали китайським майстрам світову славу.
Традиційна китайська цивілізація за своїми здобутками у розвитку людини, суспільства і держави, за своїми досяг-неннями і впливом на навколишній світ порівнянна з античністю. Найближчі сусіди Китаю, країни Східної Азії (Корея, В'єтнам, Японія) використовували, пристосовуючи до потреб своїх мов, китайську ієрогліфічну писемність, китайська мова стала мовою дипломатів, державний устрій і система права формувалися за китайськими зразкам, на формування офіційної ідеології цих країн значний вплив справило конфуціанство або буддизм в китаїзованому вигляді.
Період Шан-Інь. Цей період в історії Китаю охоплює XVI–XI ст. до н. е. і походить від племен, що заселили доли-ну річки Хуанхе в II тис. до н.е. Саме тоді утворилася перша китайська держава, на чолі якого стояв правитель – ван, що був одночасно і верховним жерцем. У той час у всіх сферах життя мешканців Китаю відбулися значні зміни: були винайдені шовкопрядіння, бронзоливарна справа, зародилися основи містобудування.
Стародавні китайці у всіх явищах природи бачили волю духів і богів. У практиці ритуальних діянь народжувалася найдавніша піктографічна (картинна, візерунчаста) писемність – одне з головних досягнень Шанської цивілізації. Вона стала прообразом сучасної китайської ієрогліфічної писемності.
Коли в Китаї утворилася держава, виникло уявлення про Небо як могутнє верховне божество Всесвіту. Давні китай-ці вважали, що їхня країна знаходиться в центрі Землі, остання ж є квадратної і плоскою. Небо над Китаєм має форму кола. Тому вони і називали свою країну Чжунго (Серединне Царство) або Тянься (Піднебесна). У різні пори року для Неба і Землі приносили жертвопринесення. З цією метою за межею міста зводили спеціальні вівтарі: круглі – для Неба, квадратні – для Землі.
До наших днів дійшло багато виробів художніх ремесел, які призначалися для ритуальних церемоній на честь духів предків і божеств, які керували силами природи. Зокрема, майстерністю виконання відрізняються ритуальні бронзові посудини, що використовувалися для жертвопринесень. Підземні поховання знаті в епоху Шан-Інь представляли собою дві розташовані одне над одним глибокі підземні камери хрестоподібної або прямокутної форми. Їх площа сягала іноді чотирьохсот квадратних метрів, стіни і стеля були розписані червоними, чорними і білими фарбами або інкрустовані шматочками каменю, металу і т.п. Входи в поховання охороняли кам'яні фігури фантастичних звірів. Щоб душі предків ні від кого не залежали, в могили поміщали різні ремісничі вироби – зброю, бронзові посудини, різьблені камені, кош-товності, а також магічні предмети. Всі предмети, які клали в поховання, мали магічний сенс.
Періоди Чжоу і Чжаньго. У XI ст. до н.е. держава Шан-Інь було завойовано плем’ям Чжоу. Переможці, що засну-вали династію Чжоу (XI–III ст. до н.е.), швидко перейняли багато технічних і культурних досягнень переможених. Дер-жава Чжоу існувала досить довго, проте її процвітання було недовгим. На політичній арені з’явилися нові держави, і Китай уже до VIII ст. до н.е. вступив у смугу міжусобних воєн. Період з V по III ст. до н.е. отримав назву Чжаньго («воюючих царств»).
Нові царства втягнули в орбіту китайської цивілізації великі області.У містах розвивалася наука. Так, у столиці цар-ства Ци було створено перший в Китаї вищий навчальний заклад. Величезну роль у подальшому мистецькому житті Китаю зіграли два вчення, що виникли в середині I тис. до н.е. – конфуціанство і даосизм.
Конфуціанство, яке прагнуло зберегти порядок і рівновагу в державі, зверталося до традицій минулого. Засновник вчення Конфуцій, вважаючи себе зберігачем мудрості древніх, які служили зразком для наслідування,розробив цілу си-стему правил і норм поведінки людини – ритуал. Згідно з ритуалом, необхідно шанувати предків, поважати старших, прагнути до внутрішнього вдосконалення. Він створив також правила для всіх духовних проявів життя, затвердив су-ворі закони в музиці, літературі та живопису.
На відміну від конфуціанства даосизм зосереджував увагу на основоположних законах Всесвіту. Головне місце в цьому вченні займала теорія про Дао – Шлях Всесвіту, або вічну мінливість світу, підлеглого закономірностям самої природи, рівновага якої можлива завдяки взаємодії жіночого та чоловічого начал – інь і ян. Засновник вчення Лао-цзи вважав, що поведінка людини має направлятися природними законами Всесвіту, порушувати які не можна – інакше в світі порушиться гармонія, настануть хаос і загибель. Споглядальний, поетичний підхід до світу, закладений у вченні Лао-цзи, проявився в усіх галузях художньої життя давнього Китаю.
У періоди Чжоу і Чжаньго з'явилося безліч предметів декоративно-прикладного мистецтва, що служили ритуаль-ним цілям: бронзові дзеркала, дзвони, різноманітні предмети з священного каменя нефриту. Напівпрозорий, завжди хо-лодний нефрит символізував чистоту і завжди вважався охоронцем від отрути і псування (нефритові фігурки)..
Виробництво лаку, як і шовківництво тоді було відомо тільки в Китаї. У похованнях провінції Хунань в Централь-ному Китаї археологи виявили багато предметів лакового начиння. У гнучких переплетеннях візерунків, нанесених на чаші, блюда, підноси, відбилося прагнення вловити і зафіксувати рух Всесвіту.
Періоди Цинь і Хань. У III в. до н.е. після довгих воєн і міжусобиць дрібні царства об'єдналися в єдину, могутню імперію, на чолі якої встала династія Цинь (221–207 рр. до н.е.), а потім Хань (206 р. до н.е. – 220 р. н. е.). Правитель і ціньської імперії Цинь Ши-Хуанді (259–210 рр. о н.е.) був китайським імператором недовгий час, але зумів зміцнити центральну владу. Він знищив кордони самостійних царств і розділив країну на тридцять шість провінцій, в кожну з яких призначив столичного чиновника. При ньому були прокладені нові дороги, прориті канали, що з'єднали провінцій-ні центри зі столицею Сяньян (провінція Шеньсі). Була створена єдина писемність, що дозволило жителям різних об-ластей спілкуватися один з одним, незважаючи на відмінність місцевих діалектів.
Урочистий і парадний вигляд придбала ціньська столиця Сяньян. Місто обнесли потужної фортечними мурами з безліччю воріт і башт. За свідченням літописців, в ньому налічувалося близько трьохсот палацових комплексів, а широ-кі вулиці завершувалися масивними воротами.
Для захисту північних кордонів імперії від вторгнень кочових племен із залишків оборонних укріплень окремих царств було створено найпотужніше кріпосне спорудження того часу – Велика китайська стіна. Її довжина складала сімсот п'ятдесят кілометрів. Товщина стіни коливалася від п’яти до восьми метрів, у висоту стіна досягала десяти мет-рів. По всій довжині стіни розташовувалися сигнальні вежі, на яких у разі найменшої небезпеки запалювалися вогні. Від Великої китайської стіни до самої столиці була прокладена дорога.
З неменшим розмахом спорудили і гробницю імператора Цинь Ши-Хуанді. Її зводили (у 50-ти кілометрах від сто-лиці) протягом десяти років після сходження імператора на престол. Гробниця була оточена двома рядами високих стін, які в плані утворювали квадрат (символ Землі). У центрі розташовувався високий конусоподібний могильний па-горб. Круглий у плані, він символізував Небо. Стіни підземної усипальні облицьовані відшліфованими мармуровими плитами і нефритом, підлога встелена величезними полірованими каменями з намальованою на них картою дев'яти об-ластей Китайської імперії. На підлозі стояли скульптурні зображення п'яти священних гір, а стеля мала вигляд неба з сяючими світилами. Коли саркофаг з тілом Цинь Ши-Хуанді перенесли в підземний палац, навколо нього розташували величезну кількість предметів, що супроводжували його за життя: посуд, ювелірні вироби, музичні інструменти тощо.
Але підземне царство, не обмежувалося самим похованням. У 1974 р. на відстані півтора кілометрів від нього архе-ологи виявили одинадцять глибоких підземних тунелів, викладених керамічною плиткою. Розташовані паралельно один одному, тунелі служили притулком гігантського глиняного війська, яке охороняло спокій свого повелителя. Військо, розділене на кілька шеренг, вишикуване у бойовому порядку. Є тут і коні, і колесниці, також виліплені з гли-ни. Всі фігури виконані у натуральну величину і розфарбовані, кожен з воїнів має індивідуальні риси.
Сліди змін в країні були відчутні всюди, проте слід зауважити, що влада Цинь Ши-Хуанді грунтувалася на тоталь-ному контролі, доносах та терорі. Порядок і процвітання досягалися занадто крутими заходами, викликаючи відчай жи-телів Цинь. Після смерті Цінь Ши-Хуанді в 210 р. до н.е. на тлі загальної політичної нестабільності і невдоволення по-чалися повстання, які й привели імперію до загибелі.
У 207 р. до н. е. владу захопив вождь повсталих Лю Бан, майбутній засновник династії Хань, що правила протягом чотирьох століть. У II ст. до н.е. Ханьської імперія визнала конфуціанство і в ньому знайшла свою офіційну ідеологію з виразно вираженим релігійним відтінком. Епоха Хань в історії Китаю відзначена новим розквітом культури і мистецт-ва, розвитком науки. Китайські вчені доклали чимало зусиль, щоб переписати давні твори з старих бамбукових пласти-нок, що служили книгами, на шовкові свитки. Найважливішим відкриттям став винахід приблизно в I ст. н.е. паперу.
Головні центри ханьської імперії – Лоян і Чанань – споруджували за викладеними в стародавніх трактатах правилам – за планом з чітким поділом на квартали. Палаци правителів знаходилися на головній магістралі міста і складалися з житлових і парадних покоїв, садів і парків.
Знатних людей ховали в просторих гробницях, стіни яких були викладені керамічними або кам'яними плитами, а стелі підтримували кам'яні колони, які завершувалися, як правило, парою драконів. Зовні до похоронного пагорба вела Алея Духів – хранителів могил, обрамлена статуями звірів. В оформленні поховання головну роль грали рельєфи. Най-більш багаті за змістом рельєфи в похованнях провінцій Шаньдун і Сичуань. На рельєфах представлені сцени жнив, по-лювання на диких качок, легкі колісниці тощо. Всі зображення дуже реалістичні.
У давній період, що завершився падінням могутньої ханьської імперії (III ст.), яка розпалася на три царства, заро-дилися традиції китайського мистецтва, які багато в чому визначили його подальші шляхи.
Епоха Середньовіччя. Епоха Середньовіччя в Китаї тривала набагато довше, ніж у європейських країнах. Вона охо-пила період з кінця III до середини XIX ст. У цей час країна переживає духовне піднесення, всюди будуються міста, створюються чудові садово-паркові ансамблі. У перші століття нової ери зароджується пейзажний живопис. Середньо-вічний Китай прославився такими найважливішими відкриттями як винахід порцеляни, книгодрукування і каліграфії – мистецтва художнього письма.
Період Північна Вей. Після краху ханьської імперії Китай на півтора століття став здобиччю кочових племен, які розоряли міста, які знищували палаци, що грабували цінності. Країна знову опинилася роздробленою на дрібні царства. Початок нового об'єднання поклало створення в Північному Китаї держави Північна Вей (386–535). Знову стало нала-годжуватися господарство, зросли столиці – Пінчен (Датун), а потім Лоян. Імператори Вейского царства, вихідці з се-редовища кочівників, опинившись під могутнім впливом китайської культури, використовували китайську писемність, намагалися дотримуватися китайських звичаїв. Вони забороняли племінні обряди, одяг і мову.
У цей період в Китаї поширилася нова релігія – буддизм, що проникла в країну з Індії через Центральну Азію. Увіб-равши в себе місцеві філософські вчення, культи і вірування, буддизм швидко прижився на китайському грунті. Буд-дизм збагатив китайську культуру, привнісши у неї безліч міфів і легенд, що склалися в інших країнах.
У культурній та політичному житті Китаю важливу роль стали грати буддійські монастирі. До VI ст. на території царства Вей їх налічувалося близько 30 тисяч. Грандіозні монастирські комплекси вирубувалися в скелях, по типу ін-дійських. Будувалися також дерев'яні храми і високі багатоярусні башти – пагоди, в яких зберігалися буддійські релік-вії. Стадія формування буддійського мистецтва в Китаї найкраще представлена двома групами печерних храмів на пів-ночі: Юньган (Храм захмарних висот) в провінції Шаньсі і Лунмень (Ворота Дракона) недалеко від міста Лоян, в про-вінції Хенань. Печерні храми на Юньгані можна розглядати як приклад раннього стилю в мистецтві буддизму. Велика частина цих творів була створена в той же період, що і роботи в Аджанті (Індія).
Періоди Тан і Сун.. Повніше і найяскравіше особливості середньовічного мистецтва Китаю проявилися в період іс-нування двох могутніх держав – Тан (618–907) і Сун (960–1279). Мистецтво для освічених людей того часу видавалося настільки ж природним, як громадська діяльність. Наприклад, чиновники, що жили за часів Танської і Сунської динас-тій, були одночасно поетами, художниками, теоретиками мистецтва та чудовими каліграфами. Багато хто з них були членами імператорської Академії живопису, що відкрилася в X ст.
Монументальність і святковість – основні риси архітектури періоду Тан. Велика увага в VII–X ст. приділялася забу-дові багатолюдних столиць – Лояна і Чаньаня (суч. Сіань). Ці міста являли собою обнесені стінами фортеці, розділені на торговельні, житлові, палацові та храмові квартали. Як і в давнину, вони будувалися за прямокутним планом, з вули-цями, що перетинали місто з кінця в кінець. На головній магістралі міста, в північній його частині, розташовувався ото-чений стінами ансамбль імператорського палацу.
Палаци, садиби і храми зводили з дерева за єдиним принципом. Розміри будівлі суворо визначалися знатністю влас-ника. Основною формою будівлі був, як і в давнину, прямокутний у плані дерев'яний павільйон з каркасом із стовпів і поперечних балок. Будівля мала обхідну галерею зі стовпами, забарвленими червоним лаком, які разом з чепурними кронштейнами (доугун) підтримували широкі карнизи черепичних дахів. Ці виступаючі за межі будинку дахи з загну-тими кутами надавали архітектурним спорудам урочистості і завдяки своєму «летючому» силуету створювали йому особливу легкість. Крім того, дахи захищали будинок від дощу і палючого сонця.
У містах і за їх межами, недалеко від монастирів, зводили величні цегельні буддійські пагоди. Танські пагоди, що відрізнялися строгістю і гармонією пропорцій, мали обов'язково щасливе (непарне) число поверхів – три, п'ять, сім і більше. Найзнаменитіша з них – семиповерхова пагода Даяньта (Велика Пагода Диких Гусей), була частиною монасти-ря Цзуеньси в Чаньані. Цю 64-метрову споруду, зведену в 652 р., відрізняє велич і благородна простота форм.
Архітектура періоду Сун, хоча і грунтувалася на традиціях Танського зодчества, була набагато складнішою і різно-манітнішою. Зодчі стали приділяти більшу увагу обробці будівель, більш тонко продумували принципи поєднання ар-хітектури з природним оточенням. У пору розквіту Сунської держави (960–1127) у столиці Баньлян (суч. Кайфин) були проведені містобудівні реформи. Головні магістралі перетворилися на торгові вулиці, вздовж яких росли дерева, а кана-ли вкрилися мережею вигнутих, майстерно вибудуваних арочних мостів. Літописи повідомляють про широкий розмах будівництва палаців з рідкісних порід дерева.
Пагоди як і раніше залишалися монументальними, але ускладнилися їх конструкція та оздоблення. Такою є знаме-нита тета (Залізна Пагода), зведена в 1041–1044 рр.. поблизу Баньляна. Ця 57-метрова струнка вежа з тринадцятьма ви-тіювато вигнутими дахами облицьована керамічними плитами кольору іржі, звідки, власне, і пішла її назва – «залізна».
У XII–XIII ст. держава Сун під натиском кочівників позбулася колишньої могутності. Після захоплення столиці в 1127 р. племенами імператорський двір перемістився на південь, в Ханчжоу. Тут набули поширення ансамблі невели-ких присадибних садів. Водойми, альтанки і павільйони, загублені серед густої зелені, чергувалися там з ландшафтами, що відтворюють живу природу, але – побудовану за законами пейзажної картини.
Нові віяння проникли і в скульптуру Танського і Сунського періодів. Монументальній скульптурі і похоронній пластиці періоду Тан властиві ті ж гармонія і міць, що й архітектури. Статуї печерних храмів Могао поблизу Дуньхуана (Бодхісаттва) і Лунменя (Будда Вайрочана) відрізняються пластичної красою та невимушеністю рухів. Обличчя буддій-ських божеств (при дотриманні художниками загальних іконографічних законів) відображають китайський національ-ний тип. Особливе місце в мистецтві Китаю займає скельний храм Могао, печери якого вирубані у прямовисній скелі в 25 км від міста Дуньхуан в провінції Ганьсу. Храм почав будуватися в 366 р., і до кінця періоду Тан налічував вже близько тисячі печер, з яких до теперішнього часу збереглося близько половини. За своїми масштабами цей пам'ятник воістину унікальний - загальна площа збереглися в ньому настінних розписів становить 45 тис. кв. метрів. У печерах виявлено 2415 розфарбованих кам'яних скульптур (Бодхісаттв). Розписи Могао представляють тисячолітній пласт образотворчо-го мистецтва Китаю – від періоду Північна Вей (IV ст.) До періоду Юань (XIV ст.).
У VII–VIII ст. головне місце серед інших видів мистецтва зайняв живопис. Охопивши різноманітне коло явищ, він відобразив і захоплення людей перед красою Всесвіту, і світ тварин і рослин, і міський побут того часу. Важливу роль у становленні живопису цього періоду відіграли трактати теоретиків мистецтва, наприклад, трактат «Шість законів живо-пису», створений знаменитим художником Се Хе ще у V столітті.
Китайські живописці створювали свої картини на довгих полотнищах шовку або паперу, які мали форму горизон-тального або вертикального сувою, завершеного дерев’яним валиком. Шовк піддавали попередній обробці, потім роз-стилали на підлозі або на низькому столику. Писали тушшю і водяними фарбами. Коли картина була готова, її наклею-вали на цупкий папір і облямовували парчевим бордюром. Сувої зберігали в дорогоцінних шкатулках і виймали тільки для розглядання. Горизонтальні багатометрові сувої розгортали на столі, послідовно розглядаючи епізод за епізодом; вертикальні вішали на стіну, де їх можна було цілком охопити поглядом. На горизонтальних сувоях звичайно зображу-вали жанрові сцени, легенди, подорожі по знаменитим річках Китаю. На вертикальних свитках, як правило, виконували пейзажі. Часто живописець доповнював картини віршованими текстами, які писав каліграфічним почерком. Форма ви-тягнутого зверху вниз сувою допомагала створити відчуття величезного простору, показати неосяжність природи.
У китайському живописі отримали самостійне значення жанри, що стали на багато століть традиційними. Жанр «женьу» (люди) включав в себе все, що стосувалося зображення людини: портрет, історичні і міфологічні сюжети, сце-ни палацового побуту.
У жанрі живопису хуа-няо («квіти-птахи») знайшло поетичне тлумачення склалося ще в давнину уявлення про зна-чущість кожного явища природи. Філософська ідея «великого в малому» виражалася в тому, що одна гілка, одна квітка або птах ніби вміщували в себе весь Всесвіт. Багато живописців Танського і Сунського часу присвячували себе цьому жанру, з дивовижною зіркістю запам’ятовуючи легке оперення птаха, присів на дерево, чи красу якоїсь квітки, сумну чарівність в’янучих листя клена. Родоначальниками цього жанру вважалися Сюй Сі і Хуан Цюань, що жили в X ст. Кожен зображений мотив природи безпосередньо був пов'язаний з позитивною символікою. Так, пишна півонія симво-лізувала знатність і багатство, гнучкий бамбук – стійкість і мудрість, гранат з його незліченними зернами – численне потомство, вічнозелена сосна – довголіття, поєднання сосни, бамбука та дикоростучої сливи – вірну дружбу, персик – безсмертя.
Найбільш піднесені уявлення про час, співзвучні поезії, втілювалися в жанрі шань-шуй, що в перекладі означає «гори-води». Шань-шуй відбив уявлення про єдність головних сил Всесвіту, так як гори вважалися втіленням світлого чоловічого начала (ян), а вода – темного жіночого начала (інь).
Китайські пейзажні картини не були видами конкретної місцевості. Майстер писав краєвид не з натури, а створю-вав по пам'яті. Світ, побачений китайським художником у його великості, диктував особливі закони побудови просто-ру. Починаючи з часу раннього Середньовіччя китайські майстри, спираючись на досвід минулого, створювали теоре-тичні посібники, в яких розкривали секрети майстерності і намагалися осмислити велике триєдність Неба, Землі і лю-дини. Керуючись цими правилами, художники наносили тушшю на шовк або папір точний і швидкий малюнок, який не можна було стерти або виправити. Лінії і плями туші, різноманітні за тонкістю і відтінками, становили основу серед-ньовічного китайської живопису. У ній застосовувалися не світлотінь і лінійна перспектива, а характерна для Серед-ньовіччя так звана «розсіяна перспектива», яка будувалася за розробленими довгої практикою умовними законами. Вся сцена наче була побачена художником з високої гори. У своїх пейзажах китайські художники прагнули розкрити своє захоплення красою світобудови.
Багато художників Сунського періоду писали картини і на побутові теми в жанрі «люди». Вони зображували на своїх свитках, виконаних у мальовничій манері «гунбі», сцени міського життя, дитячі ігри тощо.
Періоди Тан і Сун – час розквіту всіх жанрів китайської середньовічної живопису. Однак саме у пейзажі найбільш яскраво і повно відбилися особливості духовної культури Китаю.
Величезну роль у мистецтві середньовічного Китаю грали декоративні ремесла, тісно пов'язані з архітектурою і жи-вописом. У період Тан широке розповсюдження отримали вироби з порцеляни. Кожен порцеляновий предмет являв со-бою твір мистецтва. Довгий час за межами Китаю не знали, як створюється порцеляна. Це було секретом і гордістю Танської імперії. Знамениті поети навіть присвячували порцеляні вірші.
Періоди Мін і Цін. У XIII ст. Сунська імперія припинила своє існування. Країна, завойована монголами, майже на дев'яносто років опинилася у владі чужоземної династії Юань. Істотний удар був завданий по культурі Китаю. Згоріли палаци, були розграбовані цінності. У цей важкий період найбільші китайські художники втікали на південь, знайшли притулок в далеких провінціях. Їхні картини сповнені смутку. Висловлюючи приховані від поверхневого погляду пору-хи душі, вони набули особливий алегоричній сенс. Найчастіше живописці, як, наприклад, У Чжень (XIV ст.), зображу-вали один який-небудь природний мотив, наприклад, бамбук, що гнеться під вітром. Він уособлював стійку духом бла-городну людину.
В результаті довгої боротьби в середині XIV ст. монгольське панування було повалено, і на зміну іноземній династії Юань прийшла китайська династія Мін (1368–1644). Подолавши розруху, з кінця XIV–початку XV ст. Китай, який став знову незалежною державою, пережив економічний розквіт і піднесення культури. Швидко росли і розвивалися міста, процвітали ремесла і торгівля. Споруджувалися палацові і храмові ансамблі, добудовувалася Велика китайська стіна, що протягнулася на той час уздовж північного кордону країни на три тисячі кілометрів. Проте вже до XVII ст. імперія знову переживала важкі часи. У 1644 р. країну захопили маньчжури, які встановили владу династії Цін і правили аж до 1911 р. Цінські правителі відгородили Китай від усього світу, обмеживши його контакти з іншими країнами, а в сере-дині XIX ст. роздерта протиріччями країна стала ареною боротьби західних держав і була перетворена на напівколонію.
Період Мін – час народження великих і урочистих архітектурних ансамблів. У країні за короткий термін знову були відбудовані і прикрашені новими спорудами імператорські резиденції Нанкін (південна) і Пекін (північна).
З 1421 Пекін став постійною столицею Китаю. Збудоване за зразком колишніх столиць, це місто було суворо орга-нізованим ансамблем. Дахи палаців, храмів, міських стін, веж над воротами та паркових павільйонів покривалися ко-льоровою черепицею відповідно до символіки: золотистий колір символізував могутність імператора, землю і стиглі плоди; синій - небесну блакить, мир і спокій; зелений – листя.
Головним ансамблем Пекіна був розташований в центрі монументальний і величний імператорський палац – так зване Заборонене місто, оточене з усіх боків червоними стінами десятиметрової висоти, а також ровом з водою. Саме тут протікала життя правителів Серединного царства. Імператорський палац, у якому жили кілька тисяч чиновників, охоронців, наложниць і рабинь, представляв собою свого роду державу в державі зі складною субординацією, зі своїми законами і судом. Загальна площа палацу становила 720 тисяч квадратних метрів. Кожна будівля мало своє поетичну назву. Величезний палацовий ансамбль входив, у свою чергу, в межі обнесеного стінами грандіозного «імператорсь-кого міста» (площею більше п'ятнадцяти квадратних кілометрів), куди входили храми, альтанки, пагоди, парк з штучно виритих великими озерами і високими насипними островами, а також храми і багато інших споруд.
Найбільш важливим храмовим ансамблем Пекіна, що втілив у своїй структурі давні символічні образи, є Тяньтань (Храм Неба), розташований в південній частині «зовнішнього міста». Ансамбль включає декілька священних споруд: кухню для приготування жер-товної їжі, палац, де імператор постив перед молитвою та ін. Круглі тераси храмів і їх сині дахи, ототожнювалися з Небом, а квадратна в плані стіна, що оточувала всю територію ансамблю, символізувала Землю. Найвища будівля ансамблю – Цяньаньдянь (Храм Молінь про Врожай), зведений в 1420 р., – це зафарбована червоним лаком дерев’яна, кругла в плані 38-метрова споруда, увінчана триярусним конічним черепичним дахом яск-раво-синього кольору. Вона зведена на високій біломармуровій терасі зі сходами і рельєфними огорожами. Щозими в Храм Неба прямувала урочиста процесія на чолі з імператором для щорічної молитви про урожай. Вся процедура по-винна була виконуватися в строгій відповідності з ритуалом. Щонайменша неточність – китайці були в цьому були твердо впевнені – могла привести до катастрофічних для всієї країни наслідків.
Архітектурні споруди часу правління маньчжурської династії – храми, пагоди, палаци і парки – відзначені яскравіс-тю і мальовничістю. У XIX ст. цінські правителі почали будувати для себе численні заміські резиденції. В архітектурі і декоративній скульптурі парків втілилося прагнення до розкоші і достатку, характерне для смаків того часу.
Живопис в XIV–XIX ст. не втратив своєї важливої ролі в житті Китаю. Однак він все більше тяжів до традицій ми-нулого. У стінах Академії живопису проповідував ідеї, згідно з якими художнику слід не вивчати натуру, а безпосеред-ньо слідувати класичним зразкам періодів Тан і Сун. Творча фантазія живописців сковувалася жорсткими приписами, які обмежували теми і методи роботи. Аж до смертної кари каралося найменше порушення встановленого канону у написанні фігур, дерев, а також загального устрою композиції. Проте найбільш талановиті художники навіть в рамках існуючих строгих правил створювали яскраві і виразні картини.
Високими художніми достоїнствами в періоди Мін і Цін відрізнялися декоративно-прикладні вироби, виконані в техніці перегородчастої емалі. Техніка виробництва цих виробів була надзвичайно складною і вимагала від ювелірів великої майстерності. Поряд з перегородчастої емаллю особливої славою в XV–XVIII ст. користувалися предмети з червоного лаку. Тканини та вишивки за своєю барвистістю і технікою виконання ніби копіювали лакові, фарфорові та емалеві вироби.
У період пізнього Середньовіччя на перше місце серед всіх декоративно-прикладних виробів вийшла порцеляна, технологія виробництва якої досягла небаченої раніше досконалості У XVIII ст. порцеляну стали вивозити в багато країн світу. Китайські порцелянові вироби й донині користуються великою популярністю в країнах Європи.