2. Мистецькі надбання народів давньої Месопотамії.
Територія Передньої Азії включає в себе кілька природних зон: Межиріччя (долина річок Тигру і Євфрату), яку греки називали Месопотамією; півострів Мала Азія з прилягаючим до нього гірськими районами; східне узбережжя Се-редземного моря, Іранське і Вірменське нагір’я. Народи, що населяли в давнину цей великий регіон, одними з перших заснували держави та міста, створили чудові твори мистецтва.
Мистецтво народів стародавньої Передньої Азії на перший погляд може здатися складним і загадковим: сюжети, прийоми зображення людей або подій, відображення просторово-часових відносин – все це грунтувалося на специфіч-них уявленнях і віруваннях давніх людей. За кожним персонажем стінного розпису або скульптури стоїть система аб-страктних понять – добро і зло, життя і смерть і т.п. Для вираження цих понять художники прибігали до мови символів, розібратися в якій сучасній людині не так просто. Символікою наповнені не тільки сцени з життя богів, але й зображен-ня історичних подій, які розумілися давніми як звіт людини перед богами за вчинені ним діяння. Чимало творів месопо-тамського мистецтва пов’язані з релігійними і міфологічними сюжетами. У переказах і поемах часто розповідається про фантастичних істот – напівлюдей, напівтварин, що постійно супроводжують, богів, героїв і звичайних людей. Ці ж персонажі є розповсюдженим мотивом в образотворчому мистецтві.
Історія мистецтва країн давньої Передньої Азії, що почалася на рубежі IV–III тис. до н. е.. у Південному Межиріч-чі, розвивалася протягом декількох тисячоліть.
Мистецтво Шумеру й Аккаду. Шумери і аккадці – два давніх народи, які створили неповторний історичний і культурний вигляд Межиріччя IV–III тис. до н. е. Відомо, що вони з’явилися в Південній Месопотамії не пізніше IV тис. до н. е. Їх міста Ур, Урук, Ніппур, Лагаш та ін. були самостійними державами, що мали свого правителя й армію.
Природні матеріали, придатні для будівництва (камінь, дерево), в Межиріччі були відсутні, більшість шумерських будівель зводилися з необпаленої цегли. Храми в Шумері зазвичай будували на утрамбованій глиняній платформі, яка захищала будівлю від повеней. До платформи вели довгі сходи або пандуси (похилі пологі майданчика). Стіни плат-форми, так само як і стіни храму, фарбували, обробляли мозаїкою і вертикальними прямокутними виступами – лопат-ками. Храм, що панував над житловою частиною міста, нагадував про нерозривний зв’язок Неба і Землі. Храм являв собою прямокутний низький будинок із плоским дахом, товстими стінами й без вікон. Храм мав внутрішній дворик, на одній стороні якого стояла статуя божества, на іншій – стіл для жертвопринесень. Висвітлювався храм за допомогою прорізів під дахом, а також через високі входи, оформлені у вигляді арок. Перекриття зазвичай спиралися на балки, але застосовувалися також склепіння й куполи. За таким же принципом будувалися і палаци й звичайні житлові будинки.
До нашого часу збереглися прекрасні зразки шумерської скульптури, створені на початку III тис. до н. е. Пошире-ним типом скульптури був так званий адорант – статуя стоячої або сидячої людини, яка молиться зі складеними на грудях руками.. Адорантів зазвичай дарували храму. Особливо виразні величезні очі адорантів, найчастіше скульптори їх інкрустували. Характерна особливість шумерської скульптури – в умовності зображення. У предметах, знайдених у храмі Тіль Барсіба (суч. Ірак) підкреслюються об’єми, вписані в циліндри й трикутники, наприклад, в спідницях, які яв-ляють собою плоскі конуси, або в торс , подібних трикутниках, з передпліччям, теж мають конічну форму. Навіть дета-лі голови (ніс, рот, вуха і волосся) зводяться до трикутної форми.
Стіни шумерських храмів прикрашалися рельєфами, що оповідали як про історичні події, що відбувалися в житті міста (таких як військові походи, закладка храмів і т.п.), так і про повсякденны справи (господарські роботи та ін.). Рельєф ділився на кілька ярусів, послідовно відбивали низку подій. Всі персонажі були однакового зросту, проте пра-вителів зазвичай зображували крупніше інших.
Потреби в ознаменуванні перемоги у постійній боротьбі за владу між містами зумовила появу нового типу рельєфу меморіального характеру. Мова йде про стели – кам’яні плити різних розмірів, що мають заокруглену верхню частину і зображення з історичної або релігійної тематики. Однією з найефектніших стел є Стела царя Еаннатума (Стела шулік), від якої збереглися фрагменти. Стела присвячена перемозі Еаннатума, шумерського князя Лагаша, над містом Уммою.
Особливе місце в шумерській культурній спадщині належить гліптиці – різьбі по дорогоцінному або напівдорого-цінному камінню. Збереглося багато шумерських різьблених печаток у формі циліндра. Печатку прокатували по глиня-ній поверхні і отримували відбиток – мініатюрний рельєф з великою кількістю персонажів і ясною, старанно вибуду-ваною композицією. Для мешканців Межиріччя печатка була не просто знаком власності, а предметом, що мав магічну силу. Печатки зберігали, як талісмани, дарували храмам, поміщали в поховання. Найбільш частими мотивами зобра-жень були ритуальні бенкети. Інші мотиви становили легендарні герої Гільгамеш і його друг Енкіду, що борються з чудовиськами, а також антропоморфні фігури людинобиків. У найдавніші часи це казкова істота з головою й тулубом людини, бичачими ногами й хвостом шанувалася скотарями як захисник стад від хвороб і нападу хижаків. Пізніше йо-му почали приписувати роль сторожа володінь різних богів. Не виключено також, що під виглядом людинобиків зобра-жували Енкіду, який, маючи людську подобу, прожив частину свого життя в лісі, звичками і поведінкою не відрізняю-чись від тварини. З часом цей стиль поступився зображенням тварин, рослин або квітів.
Наприкінці XXIV ст. до н. е. територію Південної Месопотамії завоювали Аккадці. Їх предками вважаються семіт-ські племена, що поселилися в глибоку давнину в Центральній і Північній Месопотамії. Цар аккадців Саргон Давній (Великий) підпорядкував собі ослаблені міжусобними війнами шумерські міста і створив першу в цьому регіоні цент-ралізовану держава – царство Шумеру й Аккаду, яке проіснувало до кінця III тис. до н. е. Завойовники дбайливо по-ставилися до споконвічної шумерської культури. Вони освоїли і пристосували шумерський клинопис для своєї мови, не знищили давні тексти і твори мистецтва. Релігія Шумеру була сприйнята аккадцями, тільки боги отримали нові імена.
У аккадський період виникає нова форма храму – зіккурат. Він являє собою східчасту піраміду, на вершині якої міс-тилося невелике святилище. Нижні яруси зіккурату, як правило, фарбували в чорний колір, середні – в червоний, верхні – в білий. Форма зіккурату очевидно символізує сходи в Небо. Під час III династії в Урі був побудований перший зікку-рат колосальних розмірів, що складався з трьох ярусів (з основою 56 х 52 м і висотою 21 м). Підносячись над прямокут-ним фундаментом, він був спрямований на чотири сторони світу. Пізніше зіккурат в Урі перебудували, збільшивши число ярусів до семи. Сім ярусів зіккурату ототожнювалися з семи рівнями всесвіту.
У шумерський і аккадський періоди в Месопотамії та інших областях Передньої Азії визначилися основні напрямки архітектури і скульптури, з плином часу вони отримали подальший розвиток.
Мистецтво Старовавилонського царства. У 2003 р. до н. е. царство Шумеру й Аккада припинило своє існування, після того, як в його межі вторглося військо сусіднього Еламу і розгромило столицю царства – місто Ур. Період з XX по XVII ст. до н. е. називають Старовавилонським, тому що найважливішим політичним центром Месопотамії в цей час був Вавилон. Його правитель Хаммурапі після запеклої боротьби знову створив на цій території сильну централі-зовану державу – Вавілонію. Старовавилонська епоха вважається золотим століттям месопотамської літератури: розріз-нені оповіді про богів і героїв злилися в поеми. Широко відомий епос про Гільгамеша, напівлегендарного правителя Урука в Шумері. Творів образотворчого мистецтва і архітектури того періоду збереглося мало: після смерті Хаммурапі Вавилон не раз піддавалася нашестю кочівників, які знищили багато пам’яток.
У парадних композиціях, що зображують урочисте предстояння царя перед божеством, використовувалися тради-ційні прийоми: фігури героїв нерухомі і напружені, деталі їхнього зовнішнього вигляду не розроблені. Саме в такому, «офіційному» стилі виконана базальтова стела царя Хаммурапі з Суз. Стела царя Хаммурапі – символ месопотамської цивілізації. Вона є не тільки твором мистецтва, але також історико-літературним пам’ятником і найбільш повним зве-денням законів давнини, що передує біблійним законами.
У творах мистецтва, що зображають життя звичайних людей, образотворча манера зовсім інша. Прикладом тому служить невеликий рельєф з Вавилону, який представляє двох жінок: одна грає на лірі, а інша –на ударному музичному інструменті. Їх пози граціозні і природні, а силуети витончені. Подібні маленькі композиції із зображеннями музикан-тів або танцюристів – цікава частина Старовавилонської скульптурної спадщини.
Обидва стилі зображення химерно з’єдналися в розписах палацу в Марі – великому місті, розташованому на пів-нічний-захід від Вавилона, у XVIII ст. до н. е. завойованому і зруйнованому Хаммурапі. Сцени з життя богів представ-ляють собою суворі, позбавлені руху композиції в чорно-білих або червоно-коричневих тонах. Проте в розписах на по-бутові сюжети можна зустріти і живі пози, і навіть спроби передати глибину простору.
Дійшли до наших днів статуетки домашніх божеств і геніїв-охоронців, що відрізняються деякою грубуватістю і в той же час – великою свободою виконання (Цариця темряви та ін.). Збереглися також численні твори гліптики.
Мистецтво Ассирії. Ассирія – потужна, агресивна держава, чиї кордони в період розквіту простягалися від Серед-земного моря до Перської затоки. Ассирійці жорстоко розправлялися з ворогами: руйнували міста, влаштовували ма-сові страти, продавали в рабство десятки тисяч людей, депортували цілі народи. У той же час завойовники з величез-ною увагою ставилися до культурної спадщини підкорених країн, вивчаючи художні принципи чужих майстрів. Поєд-навши в собі традиції багатьох культур, ассірійське мистецтво набуло неповторного вигляду.
В архітектурі Ассирії зустрічаються всі відомі раніше типи будівель, наприклад, зіккурат. Новизна полягала у став-ленні до архітектурного ансамблю. Центром палацово-храмових комплексів став не храм, а палац. З'явився новий тип міста – місто-фортеця з єдиним суворим плануванням.
Прикладом такого міста може служити Дур-Шаррукін (суч. Хорсабад, Ірак) – резиденція ассирійського царя Сарго-на II (VІІІ ст. до н. е.). Більше половини загальної площі міста займав палац, зведений на високій платформі. Його ото-чували потужні стіни висотою в 14 метрів. У системі палацових перекриттів застосовувалися склепіння та арки. У стіні були сім проходів (воріт). У кожному проході, по обидва боки воріт, стояли гігантські фігури фантастичних вартових Шеду – крилатих биків з людськими головами. Позаду Шеду стояли великі статуї крилатих геніїв-охоронців.
Прикрашаючи покої в царських палацах, ассирійці віддавали перевагу рельєфу, створивши в цьому виді мистецтва власний стиль. Головні особливості ассірійського рельєфу сформувалися до IX ст. до н. е., яким датується ансамбль з палацу царя Ашшурнасірапала II (883-859 рр. до н. е..) у Кальху (суч. Німруд, Ірак). Палац прикрашав цикл рельєфів, які прославляли царя як полководця, мудрого правителя, фізично дуже сильну людину. Комплекс рельєфів палацу став взірцем для всіх наступних творів ассірійської скульптури.
Найбільш відомим твором ассірійської скульптури вважається ансамбль з палацу царя Ашшурбаніпала в Ніневії (VII ст. до н. е.). З вражаючою майстерністю і емоційною силою виконані рельєфи, що зображують сцени полювання (Поранена левиця, Полювання на оленів), військові тріумфи (Ашшурбаніпал на колісниці і еламські полонені), риту-альні бенкети (Бенкет в саду). На відміну від аналогічних зображень з Кальху з їх урочистою і дещо уповільненою дією тут все знаходиться в стрімкому русі. Вигляд тварин анатомічно точний, пози природні й виразні, а агонія вмираючих львів передана з винятковою правдоподібністю і яскравістю.
Наприкінці VII ст. до н. е. Асирію знищили її давні супротивники – Мідія і Вавилон. У мистецтві давнини традиції Ассирії, особливо в області монументального рельєфу, ще довгий час привертали до себе увагу. Зокрема, вони вплину-ли на скульптуру Стародавнього Ірану.
Мистецтво Нововавилонського царства. Нововавилонське царство, особливо його столиця Вавилон, пережило багато зльотів і падінь. Історія Вавілонії – це нескінченна низка військових конфліктів, з яких вона далеко не завжди виходила переможницею. Тільки після того, як Ассирія припинила своє існування, Вавилон зміг зайняти чільне стано-вище в Передній Азії. Короткий період його розквіту припав на роки правління Навуходоносора II (605–562 рр. до н. е). Вавілон став одним з найбагатших і красивих міст Месопотамії, політичним і релігійним центром. У місті налічувалося понад п’ятдесят храмів. Вавилонська культура продовжила традиції шумеро-аккадського періоду.
Від блискучої епохи Навуходоносора II збереглося вкрай мало пам'ятників. Однак завдяки історичним джерелам, вчені зуміли частково відновити архітектурний вигляд міста. Найзнаменитішою спорудою Вавилона був зіккурат Ете-менанкі, присвячений верховному богу міста Мардуку. У висоту зіккурат досягав дев’яноста метрів, саме його прийня-то вважати прототипом легендарної Вавілонської вежі. Навуходоносор II збудував у місті величезний палац з висячими садами, який греки вважали одним із семи чудес світу.
У місто вели вісім парадних в’їзних воріт, що носили імена головних божеств. Від кожних воріт була прокладена священна дорога до храму, присвяченому однойменному божеству. Таким чином, вся територія міста сприймалася як священний, храмовий простір.
До наших днів збереглися руїни воріт богині Іштар; ці ворота мали для вавілонян особливе значення – від них повз храм Мардука йшла Дорога процесій, по якій відбувалася урочиста хода. Наприкінці XIX – на початку XX ст. німецькі археологи відкопали велику кількість уламків міської стіни, використовуючи які, вдалося повністю відновити історич-ний вигляд воріт Іштар, які були реконструйовані (у натуральну величину) і нині експонуються в музеї Берліна.
Протягом багатьох століть нової ери про Вавилон, так само як і про Ассирію, люди знали за біблійним оповіданням. На їх основі склався образ агресивної держави, що зневажає всі норми суспільної моралі. Дійсно, у своєму прагненні до завоювань, у своїй нещадності до переможених Вавилон не поступалася Ассирії: на його території проживало чимало народів, насильно переселених з рідних місць. Проте до Вавилону в давнину ставилися з повагою. Його не спіткала сумна доля Ніневії. Персидський цар Кір II Великий, який захопив країну в 539 р. до н.е., не став руйнувати Вавилон, а з тріумфом увійшов до міста як переможець, тим самим віддавши данину його великому минулому.
Мистецтво імперії Ахеменідів. Перси і мідяни – племена індоєвропейського походження, що населяли Іран, – вперше згадуються в ассірійських хроніках IX ст. до н. е. У 550 р. до н. е.. перський цар Кір II Великий, який походив з династії Ахеменідів, повалив мідійського царя і приєднав Мідію до своєї держави. У 539 р. до н. е. Перське царство підкорило Вавілонію, в 525 р. до н. е. – Єгипет, потім поширило свій вплив на міста Сирії, Фінікії, Малої Азії і перетво-рилося на гігантську імперію. Ахеменідські правителі проводили гнучку та далекоглядну політику по відношенню до завойованих держав. Кожне з них оголошувалося сатрапією (провінцією) Персії та обкладалося даниною. При цьому завойовники не руйнували міста, виявляючи терпимість до традицій, релігії і культури підкорених народів. Панування Персії на сході тривало близько двохсот років і було зламане тільки в 331 р. до н.е. під час східного походу Александра Македонського.
У VI–V ст. до н. е. офіційною релігією імперії Ахеменідів став зороастризм. Засновник зороастризму Заратуштра стверджував, що в основі світобудови лежить постійна боротьба між божествами добра і зла – Ахура-Маздою і Анхра-Манью, що почалася ще до створення Всесвіту. Людина має свободу вибору між добром і злом, однак моральний і ре-лігійний обов’язок кожного – бути на боці добра. Важливе місце у вченні Заратуштри займає шанування «священних стихій» - землі, повітря та вогню (символу Ахура-Мазди). Прийнявши зороастризм, Ахеменіди внесли до нього ряд змін. Вони зберегли існуючі раніше культи древньоіранських богів – бога сонця Мітри, богині води і родючості Анахі-ти і т.д. При цьому головним божеством залишився Ахура-Мазда.
Перським майстрам нелегко було знайти самостійний шлях у мистецтві, оскільки їх оточували твори більш давніх і яскравих культур, ніж їх власна. Вивчаючи й запозичуючи чужі традиції, вони все ж зуміли створити свою власну ху-дожню систему, яка отримала назву «імперського стилю». Ахеменідське мистецтво було придворним, призначеним символізувати і прославляти могутність і велич держави та царської влади. Йому притаманні урочистість, масштаб-ність, сувора ритмічність композиції.
Найважливішою спорудою ахеменідського мистецтва є палац – грандіозний архітектурно-скульптурний комплекс, у якому все підкорялося одній ідеї – прославлянню влади царя. Палац був символом царської влади і за формою являв собою синтез різних елементів – месопотамських, єгипетських і грецьких. Палац зводився на платформах, які були по-в’язані з терасами різного рівня. Різні поверхи з’єднувалися монументальними парадними сходами з облицюванням, покритим барельєфами. По периметру палац огороджується зубчастої стіною. Величний вхід-портал відповідно до ассирійської традиції охоронявся колосальними статуями людинобиків.
Любов до всього грандіозного і пишного, характерна для ахеменідської архітектури, відсутня в похоронних спору-дах, які зводилися з граничною скромністю. У Пасаргадах збереглася гробниця Кіра II – сувора споруда заввишки оди-надцять метрів, яке віддалено нагадує месопотамський зіккурат.
Давня перська столиця Сузи, зруйнована ассирійцями, була знов відбудована в правління знаменитих перських царів – Дарія I, Ксеркса і Артаксеркса I. У плануванні та декорації царського палацу в Сузах виразно простежуються традиції Месопотамії. Всі приміщення палацового комплексу були згруповані навколо великих внутрішніх дворів. Вхід до головного двору резиденції Дарія I прикрашав вишуканий по композиції і колірній гаммі кахельний рельєф із зобра-женням царської гвардії. Оформлення задньої стіни північного фасаду – викладене кахлями фігур крилатих биків – на-гадує ворота богині Іштар у Вавилоні.
Найбільш показовим зразком ахеменідських містобудування є місто Персеполь, який є символом величі царської влади. У Персеполі був побудований найбільший монументальний ансамбль ахеменідської архітектури, що зводився протягом царювання Дарія I, Ксеркса, і Артаксеркса I. Зокрема, Ксеркс спорудив монументальні вхідні ворота, що охо-ронялися колосальними биками як зсередини, так і зовні. Він назвав їх «Воротами всіх народів».
Рельєф широко застосовувався у декорації ахеменідських архітектурних споруд. Створюючи рельєфи, майстри з Персеполя використовували досвід ассірійських митців, але на відміну від них ніколи не наповнювали свої композиції рухом або емоційним напруженням. У всякому зображенні переважає послідовний порядок, з фігурами строгих Конту-рів, які рухаються в урочистих процесіях. Навіть композиції, присвячені битвам, статичні і урочисті. Техніка ахеменід-ських рельєфів відрізняється високою професійною майстерністю і ретельністю в обробці деталей.
Обробка металів була тією різновидом мистецтва, в якій ахеменідські майстри домоглися найбільш визначних ус-піхів. Справжні віртуози з тонким смаком, вони виготовляли розкішні багатоколірні коштовності, зброю, прикраси, столовий посуду та ін. Нерідко ювелірні вироби прикрашалися зображеннями тварин. Були дуже поширені прикраси зі вставленими коштовними каменями і скляної глазур’ю. Типовим посудиною тієї епохи була посудина у формі рогу, нижній кінець якого був оформлений у вигляді верхньої частини тулуба якогось звіра.
3. Мистецтво у культурі Стародавньої та Середньовічної Індії. До XIX ст. Індія не мала спільної назви. Перси і китайці називали країну Сіндх, греки вимовляли це слово як «Індос». Мусульмани, що завоювали Індію в XII–XIII ст., дали їй ім'я Хіндустан (Країна індусів), яке в Європі звучало як Індостан. Назва «Індія» у його сучасному значенні з’я-вилося лише в XIX ст.
Індію населяють численні народи, які мають різне походження і культури і розмовляють на різних мовах. Тут спів-існують різні релігії. Велика частина населення Індії сповідує індуїзм. Індуїзм характерний давніми традиціями духов-ної та матеріальної культури, традиційними уявленнями індійців про богів, про світ і про себе, численними культовими обрядами, що здійснюються на честь богів індуїстського пантеону.
Релігійні погляди індійців яскраво виражаються в їх самобутньому образотворчому мистецтві. Найдавніші уявлення про походження і будову Всесвіту, про богів, про існуючі у Всесвіті зв’язки і структури, буквально пронизують індій-ське мистецтво протягом всієї його багатовікової історії.
Невичерпним джерелом, з якого індійські художники, скульптори і архітектори черпали зразки для художніх форм, була природа. Майстри уподібнювали елементи архітектури і скульптури формам рослин і тварин. Створені їх руками твори мистецтва не просто вписувалися в навколишній природний ландшафт, а зливалися з ним в єдиний гармонійний ансамбль. Ці особливості індійського мистецтва проявилися вже на ранніх етапах його розвитку.
Хараппа і Мохенджо-Даро. Найдавніша індійська цивілізація виникла в басейні Інду в III тис. до н. е. Найбільш значні знахідки, пов’язані з цієї культурою, були зроблені в Хараппа і Мохенджо-Даро – давніх містах, розташованих на території нинішнього Пакистану. Планомірні розкопки почалися тут в 1920-і рр. Культура знову відкритої цивіліза-ції була названа Хараппською або культурою Мохенджо-Даро.
Хараппській поселення розташовувалися на величезній території: на сході вона тягнулася до Делі, на півдні - до бе-регів Аравійського моря. Вважається, що хараппська цивілізація існувала з середини III до половини II тис. до н. е.. Про високий рівень розвитку цієї цивілізації говорить строга планування міст, наявність писемності і творів мистецтва. Мо-ва і писемність Хараппи поки не розшифровані, хоча знайдено вже досить велику кількість печаток з написами.
Міста будувалися за чітким планом: вулиці перетиналися під прямим кутом. Як правило, великий місто складалося з двох частин: «нижнього» міста і «верхнього» міста. «Верхнє» місто являло собою фортецю на пагорбі, де жили пред-ставники міської влади та жерці. Тут же знаходилися різні громадські споруди: зерносховища, купальні і т.п. Призна-чення знаменитих купалень Мохенджо-Даро поки невідомо – можливо, вони служили басейном для ритуальних обми-вань, а може забезпечували побутовий комфорт населення. Примітно, що в «верхньому» місті не будували палаців або храмів. У цьому плані хараппська цивілізація істотно відрізняється від цивілізацій Давнього Єгипту та Передньої Азії. У «нижньому» місті проживала основна частина населення. Будинки зводилися з обпаленої цегли і складалися з декіль-кох приміщень. Заможні городяни жили в дво-і триповерхових будинках. Прокладені вздовж вулиць стічні канали яв-ляли собою одну з найдавніших систем міської каналізації.
Образотворче мистецтво відомо за знайденими археологами печатками-амулетами, а також статуетками з міді, ка-меню та обпаленої глини. Так, у Мохенджо-Даро була виявлена бронзова статуетка дівчини-танцівниці. Ймовірно, саме в хараппському мистецтві вперше виник мотив танцю, настільки популярний в індійській скульптурі. Одна із великих скульптур, знайдених в Мохенджо-Даро, представляє собою погрудноє зображення бородатого чоловіка з великими, схематичними рисами обличчя. Вважається, що цей бюст зображує жерця чи божество.
Особливу групу знахідок становлять печатки. Вони виявлені майже у всіх великих містах долини Інду, зараз їх налі-чується близько двох тисяч. Печатка є квадратною, круглою або циліндричною пластиною з міді, глини чи слонової кістки із заглибленим зображенням. Такі печатки дають рельєфні відбитки. Зазвичай на печатці вирізалося зображення божества або священної тварини, що супроводжується написом.
Про релігію хараппців відомо дуже мало, немає точних даних і про причини занепаду Хараппської цивілізації.
У II тис. до н. е. в долинах Інду і Гангу почали розселятися індоєвропейські племена аріїв, які вторглися до Індії з північного заходу. Відомості про культуру аріїв дійшли до нас завдяки Ведам – священним текстам на санскриті.
X–IV ст. до н. е. (період від перших Вед до династії індійських правителів Маур’їв) не залишив пам’яток матері-альної культури. Про цей час розповідає епос Давньої Індії – «Махабхарата» і «Рамаяна», в якому згадується чимало стародавніх династій та назв держав. Образотворче мистецтво Індії століттями черпало з «Махабхарати» і «Рамаяни» сюжети і образи, які відображені в архітектурно-скульптурних ансамблях, настінних розписах і мініатюрах.
Імперія Маур'їв. У 321 р. до н. е. в Індії виникла перша централізована держава – імперія Маур’їв. Давньогрецькі автори описували його столицю – Паталіпутру. Під час правління царя Ашоки (ІІІ ст. до н.е.) в якості державної релігії був прийнятий буддизм.
Буддизм - світова релігія поряд з християнством і ісламом. Одне з головних уявлень буддизму полягає в тому, що життя є страждання. Подолати його і пізнати істину можна, пройшовши шлях порятунку. Вищою метою в буддизмі є нірвана – психологічний стан повноти внутрішнього буття, відсутність бажань, досконалої задоволеності, абсолютної відчуженості від зовнішнього світу. Нірвана дає повне звільнення від пут матерії, від нескінченного ланцюга народ-жень і смертей (сансари).
Ашока демонстрував своє звернення до буддизму енергійним розповсюдженням віри по всій Індії – від Бенгалії до Афганістану – за допомогою указів, висічених на монументальних колонах з каменю. У використанні колон Ашока слі-дував раннім ведійським віруванням, почерпнутим з Рігведи. Колони (стамбхи) символізують вісь Всесвіту, яка з’єднує Небо й Землю і уособлює Світове Дерево Життя.
Вінчали стамбхи капітелі зі скульптурними зображеннями тварин, що означали царські підношення Будді. Найзна-менитіша з них - Левова капітель з Сарнатха (сер. III ст. до н.е.). Згідно з переказом, стовп, що ніс цю капітель, був встановлений в тому місці, де Будда виголосив свою першу проповідь. Капітелі Ашоки призвели до виникнення ран-ньої буддійської скульптури.
Під час правління царя Ашоки в архітектурі набули поширення буддійські меморіальні та поховальні споруди - сту-пи. Ранні ступи служили місцем поховання реліквій самого Будди. Одна з найдавніших збережених ступ була споруд-жена в Санчі (бл. 250 р. до н.е.).
Рання ступа була зведена також у Бхархуте, за царя Ашоке. Однак власне ступа до нас не дійшла, збереглася лише огорожа з воротами. Значення цих ранніх ступ – в багатстві представлених на них образів: жанрові сцени, епізоди з по-передніх життів історичного Будди і самостійні фігури можуть слугувати наочною енциклопедією мистецтва раннього періоду. На стовпах воріт висічені рельєфи із зображенням найдавніших ведійських божеств. Це якшы і якшіні, духи підземних надр і сил природи, тісно пов’язані з культом родючості. Якши і якшіні зображувалися у вигляді людей, вва-жалися нижчими божествами, проте їх роль значна: в широкому сенсі вони були охоронці вчення, а у вузькому – охо-роняли буддійський храм від злих духів, в силу цього їх часто зображували попарно на воротах і огорожах ступ та ін-ших культових споруд.
В релігії буддизму і індуїзму величезне значення надається царству тварин. В уявленні індійця люди, тварини, рос-лини і навіть вищі божества завжди пов'язані між собою нерозривними узами. У багатофігурних сценах вражає відчут-тя всепроникаючою життя, енергії, одушевляються всі форми. Любов до природи, схиляння перед її міццю і достатком, життя, торжествуюча у всіх її проявах, – ось основна тема індійського мистецтва, і, зокрема, архітектурно-пластичного ансамблю в Санчі.
Широке поширення за Маур’їв отримала монументальна скульптура з каменю. У скульптурі раннього буддизму зображення Будди в образі людини не зустрічалися. Будда і його вчення постають в образах священного дерева (під ним Учитель досяг просвітлення), трону Будди і Колеса Закону, зображення ступи або відбитка стопи великого пропо-відника. Ці зображення символізували різні етапи життєвого шляху Будди: народження, поширення вчення, парінірва-ну і т.п. Стиль цих зображень узагальнено-декоративний і нагадує різьбу по дереву або слонової кістки. При Маурьях створювалися статуї, що вражають завершеністю і досконалістю форм. Така, наприклад, скульптура якшіні з Дідарганджа (бл. II ст. до н. е). Богиня в образі молодої жінки з пишними формами стоїть тримаючи в руках опахало. Чудове полірування надає статуї завершеність, а пишні форми якшіні поєднуються з найдрібнішими деталями її одягу і прикрас.
Кушанська імперія. У I ст. до н. е. – III ст. н. е. в Індії правила Кушанська династія. Кушанські правителі створили величезну державу, що включала в себе території Північної Індії, а також деяких областей сучасного Пакистану, Афга-ністану та Середньої Азії. У цей період мистецтво Індії досягло розквіту. В архітектурі і скульптурі розвивалися основ-ні тенденції, закладені при Маур’ях, виникли і нові культові образи, перш за все – антропоморфні зображення Будди.
У I ст. до н. е.. в культовій архітектурі Індії широко поширилися печерні храми – чайтьї. Ця техніка одержала пере-важний розвиток у зонах з гірськими плато, які утворюють ступінчасті стіни з твердого каменя великої протяжності. Прикладом такого роду споруд є чайтья в Карлі. Перед печерою височіли дві колони, їх увінчували капітелі, подібні маурійським. Найважливішою деталлю фасаду є величезне підковоподібне вікно, яке служить основним джерелом світла в храмі. У молитовний зал ведуть три входи, від яких починаються коридори, що символізують шлях Будди. Центральний коридор відділений від бокових рядами колон зі скульптурними капітелями. У цьому архітектурному просторі зі скульптурою, створюється незвичайний ефект гри світла і тіні. У дальньому кінці молитовного залу під-носиться ступа – найбільш конкретний з символів буддизму.
Зовнішній фасад чайтьї в Карлі прикрашають скульптурні рельєфи з чоловічими і жіночими фігурами. Можливо, тут зображені дарувальники, на кошти яких було побудовано храм. У трактуванні чоловічих фігур мужність поєдну-ється з м’якістю. Скульптури жінок уподібнюються традиційному для Індії зображенню богині родючості. Пари, зображені на фасаді, уособлюють і два ідеали краси, і два начала в природі – чоловіче і жіноче. Їх з'єднання народжує все живе на землі.
У I–IV ст. в художній культурі Індії сталися значні зміни. В образотворчому мистецтві з'явилися антропоморфні зображення Будди, тобто його почали зображати в образі людини, а не у вигляді символів, як це було раніше. У цей пе-ріод серед інших виділяються дві основні школи буддійської скульптури: Гандхара (північний захід) і Матхура (північ).
Імперія Гуптів. З 320 р. по VI ст. на півночі Індії правила династія Гуптів. До кінця IV ст. вони об'єднали під своєю владою більшу частину Північної Індії. До правління Гуптів переживали розквіт наука, філософія, література. Були за-писані древні усні трактати з різних галузей знання. Час правління Гуптів став і прославленим періодом в індійському мистецтві.
Правителі династії Гуптів протегували буддизму, проте самі були прихильниками індуїзму. Поступово індуїзм аси-мілював буддійську віру. До кінця періоду Гуптів поширення і розвиток буддизму відбувалося здебільшого за межами Індії, в довколишніх регіонах (Непал, Шрі-Ланка).
Найвідоміший зі скульптурних образів Будди кінця V ст. Будда-проповідник з Сарнатха. Божественний Будда си-дить у позі лотоса на троні, багато прикрашеному скульптурними зображеннями та орнаментом. Це постать, сповнена великої духовної сили.
В епоху Гуптів зводилися численні буддійські храми і палаци. Розвивалося також печерне зодчество. Зразком чудо-вої єдності архітектури, скульптури і живопису є знаменитий печерний комплекс в Аджанті (IV–VII ст.).
Аджанта є подковоподібною скелею з 29 печерами, які підрозділяються на два основні типи – чайтья (місце для моління) і віхара (житлові приміщення для буддійських ченців). Молільні-чайтьї виходять на схил гори зігнутими на зразок арок портиками; зовнішні стіни щедро прикрашені образами Будди і Бодхисаттв. Разні їх розміри і довільне розташування – результат того, що ці фігури встановлювалися впродовж тривалого часу.
Більшість печер Аджанти представляють традиційний тип віхари – з’єднання житлових приміщень і залу для проповідей. Використовуючи простори стін віхари, художники створили найраніші з відомих зразків індійського живо-пису. Ніші внутрішньої стіни заповнені образами, по стінах тягнуться живописні фризи, стелі розписані символами не-бесних сфер. Якість і масштаб творів принесли їм славу світових шедеврів. Велика частина розписів в Аджанті відно-ситься до кінця V – початку VI ст., але добре збереглися
У гуптській художній культурі буддійське мистецтво пережило свій останній розквіт.
Індія VI–IX ст. В VI ст. Північна Індія знову розпалася на регіональні царства, правителі яких протегували індуїз-му. Індуїзм – основна релігія Індії. Одне з її положень – вчення про перевтілення душ, обумовлене попередніми вчин-ками, доброчесними або поганими. Пантеон цієї релігії надзвичайно великий. В Індії цього поріоду переважно зводили-ся храми головним індуїстським богам – Брахмі (Творець світу), Вішну (Бог-охоронець) і Шиві (Бог-руйнівник).
У VII ст. на півдні Індії в портовому місті Махабаліпурамі був зведений величезний храмовий ансамбль. Цей священний комп-лекс був побудований на природному майданчику, розташованому між горами і океаном. Таким чином, комплекс як би сполучав дві природні стихії – воду і землю. До ансамблю увійшли печерні храми індуїстів, вісім невеликих святилищ, вирубаних з цілісної скелі, знаменитий прибережний храм Шиви, а також широко відомі наскельні рельєфи. У архітектурі комплексу виділяються монолітні храми-ратхи, присвячені епічним героям «Махабхарати». Ці маленькі храми Махабаліпурама чергуються з висіченими з скель великими фігурами священних тварин – слонів, левів і биків. Тварини, що «розгулюють» і «відпочивають» серед ратх як би пов'язують архітектурні форми з природним ландшафтом. Центром храмового комплексу є величезнй (біля 30 метрів в довжину) наскельный рельєф «Схождення Ганги на землю». Темою цього наскельного рельєфу є сходження на землю священної річки Ганги.
Перед скельным рельєфом облаштований майданчик, на якому в давнину розігрувались релігійні театралізовані вистави. Підчас них рельєф слугував своерідним фоном и заменяв декорації.
Видатним шедевром храмового зодчества Індії періоду раннього Середньовіччя став храм Кайласанатха в Еллорі. Він є неперевершеним шедевром і однією з найбільш вражаючих архітектурних споруд світу. Це монолітний комплекс, висічений з єдиної скелі величезних розмірів. Храм будувався впродовж 150 років. При його будівництві було видовба-но 200 тисяч тонн гірської породи. Храм присвячений богові Шиві, він представляє гору Кайласа – обитель Шиви в Гі-малаях. Прямокутний двір храму, опоясаний зсередини рядами ніш із статуями божеств, включає виділене шикхарою (пірамідальним завершенням) головне святилище і багатоколонний зал для тих, що моляться. Індійське скульптурне мистецтво раннього середньовіччя досягло вершини в цьому прекрасному комплексі з монументальними статуями і рельєфами, відміченими гострим драматизмом образів і динамікою складних композицій.
Великими храмовими центрами раннього и зрілого Середньовіччя, розміщеними в Центральній і Південно-Східній Індії, є Бхубанешвар и Кхаджурахо. Характерным прикладом храмової архітектури цього периоду может слугувати комплекс Кандар’я Махадева в Кхаджурахо (X–XI вв.). Окремі частини будівлі – святилище, зал для тих, що моляться, вестибюль, вхід – знаходяться на одній осі і щільно примикають один до одного. Кожна з цих частин завершена від-особленою баштовою надбудовою. Башта святилища – найвища, решта храмових башт ступінчасто знижується у на-прямку до входу.
Храми Кхаджурахо прикрашені рельєфами, що є чудовими зразками храмової скульптури. Зображення фігур чоло-віків і жінок – одні з кращих в середньовічному мистецтві. Легкі нахили і виразна пластика фігур створюють примхли-вий складний ритм всього скульптурного оформлення цієї споруди. Ансамбль в Кхаджурахо є прекрасним зразком ін-дійської художньої культури, в якому втілений принцип єдності Всесвіту. Цю особливість індійського мистецтва так охарактеризував знаменитий індійський філософ XIX ст. Рабіндранат Тагор: «Індія завжди мала один незмінний ідеал – злиття з Всесвітом».