27. «Жертва забутого майстра» є.Кононенко (або інший твір письменниці): образ сучасної жінки.

Євгенія Кононенко (*17 лютого 1959, Київ) — сучасна українська письменниця і перекладачкаПисьменниця занурює читача в інтригу, початок якої середина 18 століття. Таємничий скульптор Іоанн Георг Пінзель і його містична творчість надихають не лише справжніх поціновувачів мистецтва, а й тих «мисливців за великими грішми», котрі добре розуміються на унікальних творах минулого. Саме з такими «знавцями» та їх добре продуманими діями, мета яких вивезти з України її художні скарби, зустрічаємось у цьому історико-містичному детективі. Зацікавлений читач, прочитавши роман і наукові додатки, напевне, згадає «Код да Вінчі».Роман багатоплановий, має кілька сюжетних ліній. Крім таємниць видатного скульптора, що їх намагаються розкрити двоє грероїв роману, перед читачем постає й інша, не менш містична загадка, пов’язана з життям Мішеля (героя роману). Поєднання двох історій, які своєрідно віддзеркалюють одна одну, надає романові особливого колориту й робить напрочуд цікавим. Але й ці два основні пласти не вичерпують проблематику твору.Центром роману є перекладачка і її „хлопчик” (як можна так по-дурному називати чоловіка?), у неї був чоловік-непотріб, тепер цей багатий французький „хлопчик” Мішель. У неї проблеми, у неї щось не те з психікою, просто нудно людині, вона йде до психіатра і витрачає гроші. Перекладачка називається Леся, але працює як Маріанна. У неї є син. Колись вона одружилась 13 числа, а потім розвелась. Дивина та й годі, як сказав би Йонеско, жінку Пінзеля теж звали Маріанна і вони теж одружились 13 числа, а потім також розлучились. Дивина та й годі. Пінзель був поганий коханець, вона була нещасна з ним. Який, збіг, все як у головної героїні, через триста років одна і та ж історія.

28. Посколоніальний дискурс і.Малковича: пошук ідентичності

У 80-ті роки ХХ ст. в українській літературі формується нова поетична   генерація, назва якої – «вісімдесятники» – пов’язана не cтільки з часовими рамками, скільки з наявністю власної філософії мистецтва, індивідуального почерку та художньої естетики. До цього покоління зараховують і Іва́н Анто́нович Малко́вич (10 травня 1961, Нижній Березів, Косівський район, Івано-Франківська область) — український поет і видавець, власник і директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Вірші Івана Малковича перекладено багатьма мовами. Слід наголосити, що в поетичному світі І.Малковича переважає театральність самозміни, тобто маскування героя. Досить поширеною в його ліриці є «маска» митця-конформіста, що була притаманна для українського суспільства 1980-х років – «перехідної доби», коли всілякі «перефарбування» набули гротескної форми і засвідчили гостру кризу в суспільстві на різних рівнях його буття. За Н.Зборовською, «маска потрібна для того, щоб приховати живе обличчя» [2, 398]. Особливо це актуально для митців колоніальної і постколоніальної держави. На цьому акцентує і О.Ковальчук: «Але головним джерелом театральності стає прагнення людей підігрувати іншим, часто здаватись, а не бути собою, мислити за узвичаєними нормами, рівнятись на невідомо ким установлені низькопробні естетичні смаки…» [3, 133]. Головним персонажем низки Малковичевих поезій став герой, поведінка якого позначена елементами театральності або цілком співвідноситься з так званою театралізованою поведінкою. Своєрідна естетика поетичної театральності І.Малковича, основу якої становить маскування, вимальовується у вірші «Чоловік». Ідеться про тип людини, як за будь-яких обставин «нап’ялює маску хамелеона», зраджуючи своєму покликанню, щоразу граючи різні ролі. У І.Малковича «маска актора» символізує митця, який, хоч і ненавидить фальш свого вимушеного «акторства», все ж змушений пристосовуватися до нав’язуваних соціумом обставин. Навіть при першому знайомстві з Малковичевою лірикою впадає в око особливий, ні з чим незрівнянний дух театральності, який простежується у текстах з будь-якими мотивами – історичними, міфологічними, культурологічними, інтимними. Про що б не писав автор, які б події не ставали предметом його поетичного розмислу (драматичні, трагедійні чи чисто ліричні), театралізація поглиблює ідейний задум та основну емоційну тональність текстів.