4. Державно-правовий режим.

У вітчизняній юридичній науці питання про державно-правовий режим вивчене недостатньо. В умовах недослідженості цієї проблеми питання про роль державно-правового режиму в структурі державного ладу конкретної країни у межах досліджень не розглядалося по суті. Незаперечним було лише те, що деякі наслідки еволюції державно-правового режиму не справляли суттєвого впливу на державний лад і не відігравали особливої ролі в його структурі. Хоча державно-правовий режим має важливе значення у формуванні будь-якої держави. Варто зауважити ще й те, що при дослідженні проблеми державно-правового режиму виникало безліч суперечностей про не розмежованість характеристик політичного і державного режимів.

Державно-правовий режим – це сукупність форм і методів здійснення державної влади та рівень участі громадян в управлінні справами держави і суспільства.

Це поняття відповідає на поняття здійснення державної діяльності і досягнення цілей, що стоять перед державою, а також настільки реально громадяни впливають на стан державних і суспільних справ. Поняття державно – правового режиму не слід ототожнювати з поняттям „політичний режим”, хоча за значенням вони і близькі одне до одного. Останнє поняття має ширше значення і характеризує не тільки методи діяльності державних органів, що визначається поняттям „державно-правовий режим”, а й можливості та форми діяльності всіх елементів політичної системи – політичних партій, рухів, інших об'єднань громадян.

Розрізняють демократичний і антидемократичний державно-правові режими.

Демократичний режим – це стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у формуванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини.

Політичний режим є настільки демократичний, наскільки держава гарантує людині прояв її свободи у трьох аспектах: як індивідуальну (особисті); як соціальному суб'єкту (члену громадських і професійних груп, інших інститутів суспільства); як громадянинові (підданцю держави), міра свободи якого конституційно визначена і гарантована

Різновиди демократичного режиму: ліберально-демократичний, національно-демократичний, радикально-демократичний.

До основних ознак демократичного режиму належать:

а) рівність громадян перед законом, гарантованість державою їх прав і свобод;

б) виборність представницьких органів влади населенням;

в) юридично визначена строковість повноважень представницьких органів;

г) розвинена система демократичних інститутів;

д) пряма участь громадянина у вирішенні загальних справ;

е) реальне здійснення поділу державної влади.

В умовах антидемократичного державно-правового режиму при здійсненні державної влади значно звужується, а то й зовсім усуваються можливості реального впливу громадян та їх об'єднань на управляння державою, обмежуються або порушуються основні права людини, влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи.

До основних ознак антидемократичного режиму належать:

а) формальне закріплення в конституційних актах мінімуму прав і свобод громадян при відсутності правових механізмів та інших гарантій їх здійснення;

б) надмірна централізація державної влади;

в) застосування примусових методів управління;

г) протиправне використання силових структур.

Різновидами антидемократичного режиму є:

• деспотичний (режим необмеженої влади і свавілля в управлінні);

• тиранічний (панування тиранічних способів здійснення влади при режимі одноособового правління в античних державах);

• військово-диктаторський;

• расистський;

• фашистський;

• мусульмансько-фундаментальний;

• тоталітарний.

Тоталітарний режим – крайня форма антидемократичного режиму, він характеризується повною владою держави над людиною; забороною існування демократичних організацій, вторгнення і контролем над діяльністю громадян; політичною цензурою; відсутністю гласності; репресіями по відношенню до опозиції та іншодумців. Ідеологія тоталітарних режимів завжди революційна. Термін і поняття „тоталітаризм” проявився в західній науці в 30-ті роки ХХ ст. для характеристики фашистських і комуністичних режимів, а спеціальні дослідження можна було побачити в 50-ті роки ХХ ст. (Х. Арендт, Р. Арон).

Х. Арендт в книжці „Происхождение тоталитаризма” (1951 р.) вбачала різницю тоталітаризму від більш ранніх форм абсолютизму, тиранії чи диктатури у:

- тоталітарності контролю, досягаємо з допомогою сучасних технологій;

- утворення з допомогою системи терор психологічної ситуації повної незалежності та відчуття приниженості.

Р. Арон вважав, що тоталітаризм полягав у таких трьох складових:

- велич тоталітарного режиму в ролі спасителя людства;

- перетворення держави в всемогучий інструмент партії з необмеженою владою;

- установлення обов'язкової ідеології, яка оправдає тоталітарний режим.

У більшості сучасних країн державно-правові режими (країни Північної та Західної Європи, Північної Америки). І лише в не багатьох країнах, переважно Близького Сходу, Африки зберігаються різні модифікаційні антидемократичних державно-правових режимів, основи яких знайшли своє закріплення в конституціях країн.