1.4. Ідеї діалектики

Лао-цзи, узагальнюючи історичні події, зв’язані з розвитком і занепадом рабовласницького ладу, висунув значну кількість діалектичних ідей.

У творі “Лао-цзи” є багато понять, які мають протилежне (антономічне) значення: високе і низьке положення, біда і щастя, краса – потворність, паскудство, добро – зло, життя – смерть, верх – низ, великий – малий, господар – гість, раніше – пізніше, лицевий – зворотний, справедливість – хитрість, важкий – легкий, розширювати – стискати, процвітати – гинути, давати – відбирати, сильний – слабкий, розумний – дурний, буття – небуття тощо.

Лао-цзи вважав, що обидва боки цих протилежних понять протистоять один одному (фань), але в той же час існують і взаємно переходять один в одне. Про це він говорить таким словами:

“Коли в Піднебесній усі знають, що гарне є гарним, з’являється потворність. Коли всі дізнаються, що добро є добром, з’явиться зло. Тому буття і небуття породжують одне одного, довге і коротке створюють форму, високе і низьке перекидають одне одного, тони і звуки викликають гармонію, попереднє й наступне йдуть один за іншим” (Лао-цзи, §2).

У цьому висловлюванні в концентрованому вигляді виражений погляд на протиріччя, які є взаємно протилежними, але “взаємно створюють одне одного”.

Лао-цзи відмітив аналогічний зв’язок “недоброї” і “доброї” людини, показав погляд про діалектичну єдність “учителя” й “винагородження”: “Добра людина – учитель недоброї людини, недобра людина – винагорода доброї людини. Якщо (недобра людина) не цінить свого учителя, а (добра людина) не любить винагороди, то, не дивлячись на розум, вони в корені помиляються” (Лао-цзи, §27). На думку Лао-цзи, добра людина є вчителем недоброї, але, зі свого боку, недобра людина може вберегти добру від помилок, тому кожна сторона відіграє свою роль, і ні однією з них не можна нехтувати. У цьому міститься глибока істина про необхідність надавати значення ролі протилежній учителеві стороні і вимагати, щоб у процесі навчання як “лицева” так і “зворотна” сторони беруть для себе щось позитивне. Адже необхідно “знати людей” і в той же час “знати себе”, потрібно “перемагати людей” і одночасно “перемагати себе”, свої недоліки, тому що тільки в цьому випадку можна добитися вищої мудрості й набути могутності.

Діалектичні ідеї Лао-цзи яскраво виражені в уявленні про взаємне перетворення протилежностей однієї в іншу. Наприклад: “вищерблене стає цілим, криве – прямим, порожнє – наповненим, старе – новим; прагнучи малого – набуваєш, прагнучи багато – помиляєшся” (Лао-цзи, §22); “надмірна скупість неминуче викликає великі видатки, надмірне нагромадження неминуче викликає великі втрати” (Лао-цзи, §14); “слабке перемагає сильне, м’яке перемагає тверде” (Лао-цзи, §78); “істоти, досягнувши розквіту, старіють” (Лао-цзи, §55); “хто має сильні війська, знищується; міцне дерево переламується” (Лао-цзи, §76); “О нещастя! Воно є опорою щастя. О щастя! У ньому затаїлося нещастя” (Лао-цзи, §58). Лао-цзи бачив, що перетворення предметів у свою протилежність є загальним явищем. У 40-му параграфі, він говорить: “Перетворення у протилежність – рух дао”, що є узагальненим вираженням вказаного явища.

Перетворення предметів у свою протилежність, на думку Лао-цзи, є процесом нагромадження кількісних змін. Він говорить, що: “Дерево в обхват товщиною виростає із маленького (ростка); дев’ятиярусна тераса починається з насипу землі; мандрівка в тисячу лі починається з першого кроку” (Лао-цзи, §64);” “Великі справи в Піднебесній обов’язково починаються з дрібниці” (Лао-цзи, §63). І хоч це загальновідомі істини, все таки вони є переконаним підтвердженням діалектики.

Крім сказаного, Лао-цзи дав філософське узагальнення перетворенню предметів у процесі розвитку, коли, досягнувши розквіту, вони починають хилитися до одряхління, старості і смерті, висловивши це у словах “предмети, досягнувши розквіту, старіють” (Ла-цзи, §55), які містять елементи діалектики, стверджуючи, що при досягненні розвитку предмети переходять у свою протилежність.

Лао-цзи висунув абстрактний і абсолютний принцип, сформулювавши його в §37 таким чином: “М’яке і слабке – слуги життя”. Виступаючи проти “міцного і сильного”, Лао-цзи прикладав усі зусилля для звеличування “м’якого і слабкого” і висунув широко відомий принцип “м’яке і слабке перемагає тверде і сильне”. Для прикладу візьмемо його слова, що “всі предмети, трава і дерева при своєму народженні ніжні і слабкі” (Лао-цзи, §76). Але вони володіють великою життєздатністю, повні життєвих сил і можуть перемагати сильне, що прямує до старості. він говорив, що: “У Піднебесній немає нічого м’якшого і слабшого від води. але вона нападає на міцне й сильне, і ніхто не може перемогти її” (Лао-цзи, §78), і, роблячи резюме, стверджував: “М’яке перемагає тверде, а слабке перемагає сильне” (Лао-цзи, §76).

У цілому в філософії Лао-цзи наявні примітивні діалектичні ідеї, але разом із тим спостерігається метафізична методологія вчення, затушування матеріалістичних елементів та ідей діалектики в містичному тумані об’єктивного ідеалізму. Філософія Лао-цзи як ідеологічна система, її позитивні та негативні сторони виявили великий вплив на розвиток філософії в наступні століття.

Розвиток Космосу проходить відповідно з певними зразками і принципами, які неможливо визначити чітко. Можна, однак, назвати їх – хоч і не зовсім точно – Дао, або Шлях.

Що стосується де (доброчесності, або сили), то до неї не можна прагнути, вона виникає спонтанно, природно.

Кращим способом реалізації Дао у зовнішньому світі є принцип увей – непередбаченої активності.

Непотрібно прагнути надмірної освіченості, підвищення ерудиції для вишуканості – навпаки, потрібно повернутися до стану “необробленого дерева”, або до стану “немовляти”.

Усі протилежності нероздільні, комплементарні, взаємодіють одне з одним. Це стосується і таких протилежностей, як життя і смерть.

Життя – це “м’яке” і “гнучке”. Смерть – це “жорстке” і “тверде”. Кращий принцип розв’язання проблем відповідно з Дао – це відмова від агресії, поступливість. Це не потрібно розуміти як заклик до підлеглості і залежності – потрібно прагнути оволодіти ситуацією, не застосовуючи надто багато зусиль.

Даосизм у Китаї займав скромне місце в системі офіційних релігійно-ідеологічних цінностей. Однак у період кризових ситуацій і великих потрясінь, коли державна адміністрація занепадала, даосизм виходив на перший план.

Конфуціанство

Конфуціанство – філософсько-етичне вчення давньокитайського мислителя 6 ст. до н.е. Кун Фуцзи. Основним твором конфуціанства є трактат “Луньюй” (“Бесіди і судження”), складений учнями Кун Фуцзи. Головним у конфуціанстві є поняття “жень” (гуманність) – моральний закон, який визначає взаємини людей в сім’ї і суспільстві і вимагає беззастережної покори молодих старшим за віком або за соціальним становищем. Конфуціанство обстоювало вічність соціальної нерівності. За Конфуцієм доля людини визначається “небесною волею”, тому поділ суспільства на “шляхетних” і “низьких” не може бути змінений. Кожна людина повинна точно знати своє місце в суспільстві і сумлінно виконувати пов’язані з цим обов’язки [9:309].

2.1. Кун-Фу-цзи – засновник філософської школи конфуціанства

Конфуцій – латинизована форма китайського Кун-Фу-цзи – “Вчитель Кун”, Кун-цзи, Кун-Цю, Кун Чжунні, Чжоу в царстві Лу, – 479 р. до н.е. Перший китайський філософ, особа якого історично доведена, творець конфуціанства [5:251]. Конфуцій є значною особою в китайській історії. Дитинство його було звичайним і пройшло в бідності: батько помер, коли йому було ще три роки, його виховувала мати. Вже в п’ятнадцятирічному віці він твердо вирішив, що буде вченим. Одружившись у 19 років, він вступив на державну службу, надіючись в практичній діяльності реалізувати свої ідеали. Але кар’єри Конфуцій не зробив і, прослуживши десять років на різноманітних посадах у різних царствах, він покинув служу, щоб цілком присвятити себе викладанню тих ідей, які він досягнув у безперервному читанні давніх книг і роздумів. До Конфуція з усіх сторін з’їжджалися учні, які прагнули навчитися – і всіх їх було прийнято з великою радістю: “Я никому не отказывал в их обучении, начиная с тех, кто приходил ко мне со связкой вяленого мяса” [6:138]. І справді, серед трьох тисяч учнів у 72 найбільших послідовників Конфуція були із знатних сімей та простолюдинами, та бідняками. Потрохи школа Конфуція отримала великий вплив в стародавньому Китаї.

Але якщо в якості учителя і вихователя молоді Конфуцій дійсно отримав визнання, – не випадково його називають першим китайським просвітителем, – то зі здійсненням реформ, які він пропонував все було інакше. Його адміністративна діяльність не мала успіху, і запропоновані ним реформи не зустріли підтримки правителів. Надто вже виразно погляди і пропозиції реформатора суперечили реальній обстановці, її можливостям і тенденціям.

Насправді, основний пафос вчення Конфуція був спрямований на засудження вад сучасного суспільства. Біди простого народу, продажність чиновників, відмова від давніх традицій – все це викликало різку критику філософа. Об’єктивна обстановка спонукала Конфуція виступити з новими поглядами і реформами. Однак для того, щоб це заперечення отримало моральне право на існування і необхідну соціальну силу, воно повинно було опиратися на визнаний авторитет. І Конфуцій знайшов такий авторитет в напівлегендарних зразках глибокої давнини.

Стремління опиратися на давні традиції з метою протиставити їх сучасності і таким чином вплинути на сучасників в потрібному напрямку знайоме історії багатьох суспільств. Однак особливістю конфуціанства було те, що це стремління було з перших кроків змінене і з часом фактично перетворилось на самоціль.

Трагедія самого Конфуція як соціального реформатора, який так і не зумів здійснити свої ідеали, але який заклав основи для їх процвітання в майбутньому, історично і логічно достатньо закономірна. Бо знайомлячись з його вченням, сучасники насамперед переконувались в тому, що він кличе їх назад, до “золотого століття минулого”.

При всьому цьому у поглядах Конфуція з самого їх виникнення було закладено те раціональне зерно, яке з часом дало великий урожай. Як це не парадоксально, але саме ті сторінки вчення, які високо підносили здобуті традиції далекого минулого і різко протиставляли їх “розпущеності” сучасного суспільства, виявились найзручнішими для створення стабільної і життєвоздатної соціальної структури через декілька століть після смерті філософа.

Для свого часу Конфуцій відрізнявся великої освіченістю і різносторонніми пізнаннями. “Конфуцій, – писав знаменитий китайський історик Фан Веньлань, дійсно був найкрупнішим мудрецем феодального суспільства, великим представником стародавньої культури Китаю” [7:134].