Розділ іі Історичний розвиток світової та вітчизняної філософії

Тема 2 Стародавня філософія

 

ФІЛОСОФІЯ ДАВНЬОГО КИТАЮ

 

ПЛАН

 

Філософія давнього Китаю, її першооснови і принципи. Система категорій і понять філософії

Даосизм

Лао-цзи – засновник філософської школи даосизму.

“Дао де цзи” – вчення про дао та де

Суть об’єктивного ідеалізму дао

Ідеї діалектики Лао-цзи

Конфуціанство

2.1. Кун-Фу-цзи – засновник філософії школи конфуціанства

2.2. “Луньюй” – канонічне джерело конфуціанства

2.3. Жень – центральна ідея вчення Конфуція

Висновки

Список використаних джерел

 

 

Філософія Давнього Китаю, її першооснови і принципи.

Система категорій і понять китайської філософії.

Китай – це одна з найдавніших цивілізованих держав світу. Паростки філософських ідей в Китаї з’явилися ще в первісному суспільстві, коли люди, виходячи з власного трудового досвіду, прагнули зрозуміти світ природи. Філософія давнього Китаю як теорія пізнання навколишнього світу, як порівняно цілісний світогляд, зафіксований на письмі, виникла тільки в рабовласницькому суспільстві, яке створилося уже в середині другого тисячоліття до нашої ери в державі Шан-Інь (ХVІІІ-ХІІ ст. до н.е.).

Усі свої думки, надії та мрії давні китайці звертали до неба, верховного володаря, оскільки від нього, за їх уявленнями, залежало їх особисте життя і справи в державі, й усі природні явища. Саме звідси й виник термін танься – “Піднебесна”, який став синонімом Китаю як країни і держави.

Першоосновою китайської філософії уже в 8-5 ст. до н.е. вважалося поширене вчення про п’ять стихій, або першоелементів природи. Давньокитайські мислителі вчили, що зв’язок п’ятьох “першооснов”: води, вогню, металу, дерева й землі – створюють усі багатства явищ і речей.

Одночасно ж відбувалося становлення головних принципів учення про протилежні і взаємозв’язані сили ян і інь, дія яких розглядалась як причина руху і мінливості в природі.

Вони були символом світла, легкості, чоловічого начала (ян) і темряви, важкості, жіночого начала (інь), взаємодія яких породжує спочатку всі п’ять стихій, а пізніше і все, що існує.

Як і в Стародавній Індії, філософська думка Китаю зумовлена не лише певними суспільними чинниками, а має ще й глибокі ідейні витоки. Їх складає низка напівміфологічних пам’яток китайської писемності – “Шіцзин” (“Книга пісень, або Канон віршів”), “Шу цзин” (“Книга історії”), “Іцзин” (“Книга змін”). Остання привертає особливу увагу, оскільки, на думку багатьох дослідників, вона виникла як текст на основі найдавнішої ворожби і згодом стала підручником для філософствування, оскільки малозрозумілий і загадковий архаїчний зміст її давав широкий простір для розвитку творчої філософської думки. Це стосується і книги “Шу цзин”, багато фрагментів якої присвячено мантиці – мистецтву ворожіння. Проте поряд з мантичною спрямованістю у названих книгах простежується досить сильна раціоналістична тенденція, розвиток якої під впливом суспільно-практичних та духовних обставин і призвів до формування філософських шкіл – даосизму, конфуціанства та ін.

Давньокитайська філософія висунула і розвинула цілу низку філософських категорій, наприклад: небо (тянь), людина (жень), шлях (дао), закон природи (лі), буття (ю), небуття (у), предмет (у), життєві сили (ци), темне начало (інь), світле начало (ян), п’ять стихій (усін), а також назва (мін), сутність (ши), знання (чжи), дія (сін), форма (сін), дух (шень), довжина (чу), сучасність (цзинь), тотожність (тун), відмінність (і), добро (шань), зло (е), властивість (сін), штучність (вей), людинолюбство (жень), обов’язок (і), заслуга (чун), користь (лі) і т. ін.

У примітивних діалектичних ідеях періоду Чуньцю і Чжаньго особливо багато місця приділялося поясненню спільного характеру протиріч у явищах. У результаті появилися певні поняття: “гармонія” (хе), “взаємодопомога” (янцзи), “взаємозавершення” (сянчен), “протистояння” (фань), “перетворення” (чжуаньхуа) тощо, які виражають уявлення залежності протиріччя від іншого і їхнього перетворення.

“Суперництво усіх шкіл” на ідеологічному фронті в період Чунь-цю-Чжаньго і особливості філософської боротьби, що проходила, показують, що розвиток давньої китайської філософії вступив у новий, важливий історичний етап. Зміст і форми філософської боротьби в цей період глибоко вплинули на всю філософську боротьбу, яка мала місце в періоди філософських династій Цинь і Хань. Звідси виступає необхідність вивчення філософських ідей періоду Чуньцю-Чжаньго як основи вивчення історії китайської філософії.

Враховуючи вищевикладені попередні зауваження, перейдемо до розгляду основних проблем, які були поставлені окремими давньокитайськими мислителями і покажемо, як ці проблеми ними зав’язувалися.

Даосизм

Даосизм – це учення про “дао” або “шлях” (речей), виник у Китаї в 6-5 ст. до н.е. Основоположником даосизму вважається Лао-цзи. Його основні ідеї викладені в книзі “Дао де цзін” [10:99]. Даосизм виступав проти панування і гноблення, закликав повернутися до первісного общинного життя. Визначними прихильниками даосизму були Ян Чжоу, Сунь Цзянь, Інь Вень, Чжуан-цзи, що жили у 4-3 ст. до н.е. [10:99].

Лао-цзи – засновник філософської школи даосизму

Лао-цзи “Старий мудрець”, “Старе немовля” – давньокитайський філософ, якому приписується авторство на класичний даосизький трактат “Дао де цзин” (деколи навіть сам цей твір називають його іменем “Лао-цзи”). Сучасна наука піддає сумніву історичність Лао-цзи, хоч у науковій літературі він часто визначається основоположником даосизму. Згідно з відомостями, поданими Сима Цянем (2 ст. до н.е.) в “Ши цзи”, Лао-цзи (який часто змінював свої імена, які відомі ще як Лі Ер, Лао Дань, Лі Боян, Лао-лай цзи) жив у 6 ст. до н.е. в царстві Чу [5:159], в повіті Ку, волості Лі, в селі Цюйжень [4:47]. Діяльність Лао-цзи (Учитель Лао, він же Лао Дань), будучи не відображеною на сторінках джерел, недоступна для детального вивчення. Опираючись на запис, що міститься в розділі “Тянься (Піднебесна)”, у творі Чжуан-цзи і в розділі “Життєпис Лао-цзи” в “Історичних записках”, можна сказати, що Лао-цзи був дещо старший за Конфуція. Він служив охоронцем бібліотеки царства Чжоу, де зустрічався з Конфуцієм [5:159]. У книжці “Великі мислителі Сходу” [2:18] конкретизовано, що Лао-цзи працював “у державній бібліотеці (архіві) царства Чжоу”. Бачучи ослаблення династії Чжоу, яка знаходилася у той час в занепаді (хоч за життя Конфуція воно було взірцем ідеальної держави), Лао-цзи пішов зі служби, поселився в самотності і, прийнявши незалежну позу, став шукати для себе відірване від реальності щасливе життя [4:48]. Поступово Лао-цзи щораз менше задовольняло навколишнє, і він вирішив покинути Китай. Лао-цзи відправився на Захід, однак начальник прикордонної сторожі впізнав мудреця й відмовився пропустити його через кордон, доки той не викладе суті свого вчення в письмовій формі. Лао-цзи нічого не залишалось, як написати “Дао де цзин” – невеликий текст, який складався із 81 розділу, 5000 знаків, що він і зробив за два чи три тижні. Передавши рукопис начальнику застави, мудрець сів на свого вола і поїхав у західному напрямі. У країнах Далекого Сходу дуже популярні зображення Лао-цзи, який від’їжджає верхи на волі.

Все викладене здається фахівцям досить сумнівним, однак китайці протягом тисячоліть були переконані в істинності цих відомостей. Єдиної думки про дату і місце смерті Лао-цзи немає. Одні вважали, що з Китаю він направився в Індію і став учителем Сіддхартхи Гаутами, побачивши його сидячим під деревом Бодні. Гаутама зразу ж досягнув просвітлення і став з часом відомий як Будда [2:18].

У крім цього, в період проникнення в Китай буддизму одержала поширення доктрина “Хуа ху” (“освіта варварів”), згідно з якою буддизм виник у результаті проповіді прибулого в Індію Лао-цзи. Даоська традиція стверджує також, що Лао-цзи набув секрет безсмертя і взагалі не помер – до цього часу мандрує по хмарах разом із іншими безсмертними або перебуває серед зірок.

“Чжуан-цзи”, навпаки, описує похорон Лао-цзи, на який зібралося багато паломників, що не особливо відповідає образові Вчителя, який відкрив недуальність життя і смерті. У його рідному місті, сьогодні відомому під назвою Луй, була навіть споруджена усипальня, яка до сьогодні привертає увагу туристів. Кажуть, що в ній поховані Лао-цзи і його мати.

По мірі посилення значення “Дао де цзина” переоцінювалася й роль самого Лао-цзи. І, на кінець, він став для даосів фігурою божества космічного значення [2:18]. За одною з легенд, він навіть оплодотворив матір царевича Сіддхартхи – майбутнього Будди Шакьямуні.

При династії Хань Лао-цзи об’являється втіленням дао, що існувало спочатку “перед Небом і Землею”, і починає вшановуватися як вище даосиське божество – Лао-цзюнь (“Старий правитель”). Виникає вчення про його численні втілення як мудрого наставника давнини, в тому числі міфічного Жовтого імператора (Хуан-ді). Культ Лао-цзи характерний для всіх напрямів даосизму, а віра в те, що Лао-цзи подарував одкровення (відкриття) магу Чжан Даоліну (2 ст.) і призначив його самого і його нащадків своїми намісниками на землі, лежить в основі релігійної доктрини школи Чженьї [5:159].

У Китаї збереглося багато зв’язаних із Лао-цзи легенд – його вважають одним із безсмертних, святим, приписують багато священних текстів, і, як видно зі сказаного вище, вважають, що він був учителем Будди в Індії. І все ж найбільш важлива легенда стосується авторства “Дао де цзи”. Багато учених як на Заході, так і на Сході висловлюють сумніви в тому, що в “Дао де цзина” був тільки один автор, і в тому, що цей текст був створений у період, коли, вважають, жив Лао-цзи, а деколи навіть у самому існуванні Лао-цзи як історичної особи.

Але оскільки точних відомостей про це немає, будемо вважати, що “Дао де цзи” все-таки належить перу Лао-цзи.