84 Эстетика в.С. Соловьева.

Владимир Сергеевич Соловьев (1853–1900) – русский религиозный философ, поэт, публицист и критик, отвергая материализм революционных демократов, предпринял попытку объединить христианское вероучение, немецкий классический идеализм (главным образом Шеллинга) и научный эмпиризм. Собственно, эта метафизическая система создавалась им для обоснования жизненно-нравственных поисков. Он связывал философское творчество с позитивным разрешением вопроса “быть или не быть правде на земле”, понимая правду как реализацию христианского идеала. Важнейшим понятием его концепции является “всеединство”. Всякая вещь познается через свое отношение к целому, а это целое не просто множественность вещей, а нечто большее. Нельзя понять, что такое ветка, не зная дерева, но нельзя понять и дерева, не увидев леса. Всеединство – такая органическая целостность, в которой каждая часть находит свое место, обретает свой смысл и при этом не теряется, не растворяется, как в игре симфонического оркестра каждый инструмент, вписываясь в общую музыкальную гармонию, сохраняет свое значение и самостоятельность, т.е. всеединство мироздания, по Соловьеву, подобно слаженной игре огромного симфонического оркестра. Смысл мироздания – в достижении всеобщего синтеза и гармонии, вселенского примирения.

В. Соловьев уверен, что мир, созданный Богом, не полностью впал в зло хаоса и беспорядка, не порвал со своим Творцом. Связующим звеном между Богом и миром, “душой мира” является София – Божественная Премудрость. Христианство не только вера в Бога, но и вера в человека. Человек, конечно, слаб, ограничен, ничтожен, слишком близок к животности, но одновременно он свободен, сверхприроден, устремлен к абсолютному, вечному, к высшей полноте и завершенности. В этой двойственности, промежуточности человека и трагизм его положения, и надежда на обретение новых вершин. Но история далека от завершения, человек далек от совершенства. Человечество находится на пути к богочеловечеству, к одухотворению природы, соединению с Богом и “собиранию Вселенной”. Обе осуществленные веры – в Бога и человека –сходятся в одной истине богочеловечества.

Красоту Соловьев рассматривал как абсолютную ценность бытия и “идею воплощенную”. Идея, или “достойный вид бытия”, есть “полная свобода составных частей в совершенном единстве целого”. Со стороны совершенства или законченности своего воплощения, как реально ощутимая в чувственном бытии, идея есть красота,т.е. красота – это доброи в то же время истина, чувственно воплощенная в материальном бытии.

Возвышенная цель искусства – теургия, т. е. творчество по воле Божией, которое призвано “одухотворить нашу действительную жизнь” и воплотить в ней совершенные идеалы добра, истины и красоты.

85 Зігмунд Фрейд

стверджував, що немає такого наміру чи вчинку людини, яке не можна було б пояснити за допомогою схем психоаналізу. І дійсно, він зумів знайти тлумачення навіть думок і снам людини, що розкриває приховані мотиви, комплекси й страхи людини.

Психоаналіз і психоаналітична естетика. Психоаналіз–метод психотерапії, а також психологічне вчення, розвинуте відомим австрійським психіатром Зигмундом Фрейдом (1856–1939 рр.).

Вчення Фрейда склалося на межі XIX – XX ст. Спочатку воно ставило перед собою досить скромну мету – віднайти причини і методи лікування невротичних захворювань та патологічних відхилень, які зустрічаються в окремих людей. Проте уже в перші десятиріччя існування психоаналізу значно розширились його межі, він став філософським вченням, яке намагалося поширити висновки, здобуті під час вивчення психічно неповноцінних лю-дей, на всі сфери нормальної людської діяльності. Ідеї психоаналізу швидко поширювались, знаменитим став і сам засновник психоаналізу Зигмунд Фрейд, якого почали сприймати як «справжнього сина епохи Шопенгауера та Ніцше», як революціонера, що знищив класичну психологію. На початку XX ст. психоаналіз набув широкого визнання серед інтелігенції Європи, а починаючи з 1909 р. теорія австрійського психіатра знайшла прихильників і у США.

Популяризації ідей Фрейда сприяли дев'ять психоаналітичних конгресів, проведених Фрейдом та його послідовниками між 1908 і 1925 рр., а також численні публікації європейських психоаналітиків. Зазначимо, що вже у перші десятиліття існування психоаналізу Фрейд наполегливо працював над розробкою теорії нового методу, над понятійно-категоріальним апаратом, вів значну емпіричну роботу, особисто корегував відбір хворих пацієнтів, яким психоаналіз міг допомогти найкращим чином. Фрейд наполягав: хворий повинен мати певний рівень інтелектуального розвитку, бути не надто старим і «виявляти характер».

Психоаналіз, на думку 3. Фрейда, грунтується на трьох положеннях, без врахування яких він втрачає цілісність, а саме: 1) позасвідоме; 2) вчення про дитячу сексуальність, яке, по суті, переросло у твердження, що сублімована (перетворена) статтева енергія є джерелом творчої активності людини; 3) теорія сновидінь.

Вчення про позасвідоме було вихідним положенням у психоаналізі, його, за висловом Фрейда, «першим ко-роблячим твердженням». Проте Фрейд не був першовідкривачем у цій галузі. Поняття «позасвідоме» покладено в основу теоретичних концепцій Ф. Гербарта, А. Шопен-гауера, Г. Лебона. Зазначило, що в «Автобіографії» 3. Фрейд віддавав належне тим теоретикам, ідеї яких тією чи іншою мірою вплинули на формування окремих положень психоаналізу: «Я завжди був відкритий для ідей Г. Т. Фехнера і у найважливіших пунктах спирався на цього мислителя». Фрейд визнавав також значний збіг психоаналізу з ідеями «примату аффективності і першорядного значення сексуальності», що містилися в роздумах А. Шопенгауера, та з окремими ідеями Ф. Ніцше. Проте, стверджував Фрейд, знайомство з творчістю цих філософів відбулося вже пгсля формування основних ідей психоаналізу – для нього «важливим був не пріоритет, а неупередженість» '".

. Позасвідоме віддає свідомості частину свого внутрішнього змісту, свого «психічного багажу» – тобто тієї важливої та різноманітної інформації, якою воно володіє. Проте далеко не все те, чим володіє позасвідоме, повинно усвідомлюватися, зауважує Фрейд. Він також переконаний, що свідомості властива агресивність, консервативність, які повністю не трансформують зміст позасвідомого у сферу свідомості, звужують ту інформаційну насиченість, якою володіє позасвідоме.

Між сферами позасвідомого та свідомого існує, на думку Фрейда, третя сфера – передсвідомого. Вона виконує роль своєрідного «сторожа». Передсвідоме вводиться вченим з метою регулювання взаємодії між свідомістю і позасвідомим.

Варто зазначити, що в позиції Фрейда існує певне протиріччя між формальним визначенням місця і ролі позасвідомого у психіці людини та фактичним знанням головних його рис. Визначити ті риси (а вони розкрили б нам внутрішній зміст позасвідомого) нелегко. На жаль, Фрейд не систематизував їх. З нашої точки зору, найважливішими ознаками позасвідомого Фрейд вважав такі: а) позачасовість, б) спадковість, в) активність, г) інфантильність, д) ірраціональність. Позасвідоме служить також непохитною основою для найрізноманітніших психічних нашарувань. Будь-які інші сфери психічного життя людини, які визнає Фрейд, виступають лише як надбудова, що має власні риси в окремих індивідів або цілих рас. Але з час руйнування цієї надбудови однорідним у всіх виявляється позасвідомий фундамент – такого висновку дійшов учений. Причину неврозів, різних аномалій людської психіки Фрейд вбачав у придушенні позасвідомого, насамперед дитячих сексуальних спогадів. Інфантильні сексуальні потяги створюють, на його думку, серцевину позасвідомого. Звідси й основна мета психоаналізу – проникнути у позасвідомі психічні процеси.

Займаючись терапією психоневрозів і дослідженням причин, що їх викликають, вчений виявив неврози, можливою причиною виникнення яких був конфлікт між сексуально-еротичними потягами, з одного боку, і морально-психологічними обмеженнями, з другого. У зв'язку з цим він припустив, що неврози виникають внаслідок придушення сексуально-еротичних бажань.

• До Фрейда класична психологія вивчала прояви свідомості у здорової людини. Як психопатолог, вивчаючи характер і причини неврозів, Фрейд наштовхнувся на ділянку людської психіки, яка раніше не вивчалась, але мала велике значення для життєдіяльності людини, - це «несвідоме». На думку Фрейда, більшість наших бажань і прагнень несвідомі. У сновидіннях, гіпнотичних станах, у фактах нашої поведінки: описках, обмовках, неправильних рухах тощо - знаходить вираження «несвідоме». Людська психіка, за Фрейдом, - структура з трьома головними рівнями: несвідоме, підсвідоме і свідоме. Створена Фрейдом модель особистості виступає як комбінація трьох головних інстанцій. «Воно» (id) - глибинний пласт несвідомих нахилів, сукупність інстинктивних потягів, основа діяльності індивідів; «Я» (Ego) - сфера свідомого, яке відділилося від «Воно» в процесі еволюції з метою адаптації до зовнішнього середовища, посередник між «Воно» і «зовнішнім світом». «Над-Я» (Super ego) 3являється в момент виникнення людського суспільства, воно, немовби вища істота в людині, включає засвоєні індивідом соціально значущі норми і заповіді, соціальні заборони влади, батьків і авторитетів. Ця психічна інстанція успадковується й актуалізується у відносинах зі своїми батьками в психіці кожної людини. «Над-Я» одержує енергію від інстинктивних прагнень, разом з тим «Над-Я» — саме та інстанція, яка пригнічує інстинктивні потяги, жорстко обмежує та спрямовує діяльність «Я». «Над-Я» - джерело почуття вини і мук совісті. «Несвідоме» Фрейд вважає центральним компонентом, який відповідає суті людської психіки, а свідоме - лише особливою інтуїцією, надбудованою над «несвідомим». На думку Фрейда, глибинний пласт людської психіки функціонує на основі природних інстинктів, «первісних прагнень» з метою одержання найбільшого задоволення. Основою первісних потягів виступають сексуальні нахили, які Фрейд називає «лібідо» (прагнення, бажання, пристрасть). Вони охоплюють усю сферу людської любові, включаючи батьківську любов, дружбу .