10. 2. Окупаційний режим в Україні (1941-1944)

Липень 1941 року був надзвичайно тяжким для радянських військ. Головною воєнно-політичною подією літньо-осінньої кампанії 1941 року стала оборона столиці України. Вона продовжувалася з 11 липня до 26 вересня. Німці планували взяти місто з ходу, але не змогли. До військ Південно-Західного фронту під командуванням генерала Кирпоноса, які обороняли Київ, влилось 200 тис. добровольців - жителів Києва, ще 90 тис. добровольців поповнили народне ополчення і винищувальні батальйони. 160 тис. чоловік працювали на будівництві оборонних споруд під Києвом.

Під час оборони Києва радянські війська використовували піхоту, артилерію, танки, повітряно­десантні війська, але сили були нерівні. Наприкінці серпня німці захопили всю Правобережну Україну і вийшли до Дніпра. Захисникам Києва загрожувало оточення. Але генерал Кирпонос одержав від ставки дозвіл на виведення військ тільки 17 вересня, коли кільце оточення вже замкнулось. У результаті в київському оточенні опинились чотири армії. Більше ніж 665 тис. захисників Києва потрапили до німецького полону. Це була найбільша воєнна катастрофа з відомих до того часу в історії. Загинули під час прориву оточення командуючий фронтом генерал-полковник М. Кирпонос, член військової ради М.Бурмистренко, начальник штабу фронту генерал- майор В. Тупіков. 19 вересня 1941 року гітлерівці зайняли Київ.

Стільки ж армій загинуло і на Південному фронті: під Уманню - в серпні і в районі Мелітополя - в жовтні 1941 року.

Під тиском переважаючих сил ворога радянські війська залишили 6 липня Кишинів. Але під Одесою, де спільно з німецькими вели наступ 18 румунських дивізій, окупанти були зупинені. Одеса мала величезне стратегічне значення як друга за розмірами військово-морська база Чорноморського флоту, великий морський транспортний вузол і промисловий центр. Одесу захищала Приморська армія, дії якої підтримували Черноморський флот і Дунайська флотилія. Оборона Одеси тривала 73 дні - з 5 серпня по 16 жовтня 1941 року, незважаючи на недостатню кількість зброї, боєприпасів, продовольства, питної води і людей. Героїчна оборона Одеси зірвала плани німецького командування "блискавично" захопити Крим і Донбас.

З великими зусиллями Ставці вдалося відновити Південно-Західний фронт, який зайняв оборону на лінії Ворожба-Лебедин-Красноград- Новомосковськ. Новим командуючим фронтом було призначено маршала С. Тимошенка. Але стримати подальший наступ німецько-фашистських військ ослаблені частини Червоної Армії не змогли. 25 жовтня гітлерівці захопили Харків. На кінець жовтня 1941 року Південно-Західний фронт закріпився на лінії Вовчанськ-Балаклея-Красний Лиман. Війська Південного фронту також змушені були відступати, зупинивши ворога лише за 50 км від Ростова-на-Дону. На цих рубежах радянські війська протримались до літа 1942 року.

Несприятливо розвивались події на півдні України. 30 вересня ставка вирішила евакуювати війська Одеського оборонного району в Крим. У планах німецького командування півострову відводилось значне місце. Він мав стати плацдармом для здійснення контролю за акваторією Чорного моря. Сюди мала надходити нафта з Румунії. З середини вересня бої розгорнулись у районі Арабатської Стрілки та Перекопського перешийку. Ворог мав значну перевагу у військовій силі та техніці, і радянські війська змушені були відступати. Воєнні дії в Криму очолили віце-адмірал Г. Левченко і його заступник по сухопутних військах генерал П. Батов. Незважаючи на героїчні спроби солдатів і матросів стримати натиск ворога, німцям все ж удалося прорвати оборону і змусити радянські війська відступити до Севастополя і Керчі.

250 днів і ночей продовжувалась героїчна оборона Севастополя, яка зірвала плани німецького командування вже в 1941 році захопити Кавказ. Але утримати Крим під своїм контролем Червона Армія не змогла. 29 жовтня гітлерівські війська прорвали фронт, а 16 листопада під тиском переважаючих сил ворога радянські війська змушені були залишити Крим і евакуюватися на Таманський півострів. У липні 1942 року Севастополь захопили німці.

Таким чином, через чотири місяці після початку Великої Вітчизняної війни німецькі війська окупували майже всю Україну (останній населений пункт України - місто Свердловськ Ворошиловградської області радянські війська залишили 22 липня 1942 року). У грудні 1941 року вони контролювали 42% території Європейської частини СРСР з населенням близько 80 млн. чоловік. В полоні у ворога опинились 3,8 млн. військовополонених (з них близько 1,3 млн. - українці).

Захопивши Україну, німецькі окупанти поводили себе як хазяї, установили тут свій "новий порядок". Вони ліквідували цілісність України, розділивши її територію на кілька окупаційних зон. Північна Буковина, Ізмаїльщина, Одеська область і деякі райони Вінницької, Миколаївської та Херсонської областей ввійшли до складу Румунії під загальною назвою "Трансністрія". Львівську, Дрогобицьку, Станіславську та Тернопільську області під назвою "Галичина" приєднали до створеного на території Польщі генерал-губернаторства. Під безпосередню владу військового командування потрапили Чернігівська, Сумська, Харківська, Ворошиловградська та Сталінська (сучасна Донецька) області та Крим. Вони створювали "прифронтову зону".

Усі інші області ввійшли до складу "рейхскомісаріату України", на чолі якого стояв відомий своїми злодійствами проти українського народу Ерік Кох. Рейхкомісаріат з центром у м. Рівному було поділено на 6 генеральних округів з центрами у містах Дніпропетровську, Мелітополі, Миколаєві, Києві, Житомирі, Рівному.

Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція (гестапо), збройні загони націонал-соціалістичної партії Німеччини (СС), служба безпеки (СД) та ін. Частина місцевого населення допомагала окупантам. Вона стала основою формування загонів допоміжної поліції. Представники місцевого населення призначались бургомістрами в містах, сільськими старостами.

Згідно з гітлерівським планом "Ост", Україна розглядалась як "лебенсраун" ("життєвий простір") для німецького народу. Вона повинна була постачати сировину та продукти харчування для "нової Європи". На територію України, після закінчення війни, гітлерівське керівництво планувало переселити німецьких колоністів. До українців німці ставились як до людей другого сорту, відводячи їм роль майбутніх рабів німецьких колоністів.

Конкретно план "Ост" передбачав онімечення і колонізацію українських земель, фізичне винищення слов'янського населення, масове насильницьке переселення частини населення України до Сибіру. Протягом ЗО післявоєнних років (до 1970 року) планувалось завершити переселення німців в Україну.

В Україні було створено мережу концентраційних таборів, їх кількість досягла 180. Гітлерівська машина смерті працювала без відпочинку: масові розстріли військовополонених і мирних громадян - українців, росіян, євреїв, циган та представників інших націй - стали звичним явищем. Наприклад, у Києві протягом 103 тижнів окупації кожного вівторка та п'ятниці фашисти проводили розстріли в Бабиному яру. Про масштаби цієї акції можна судити хоча б за такими фактами: лише за п'ять днів з 29 вересня до 3 жовтня 1942 року німці розстріляли в Бабиному яру близько 150-160 тис. мирних жителів. Велетенською братською могилою для мирних жителів Харкова став Дробицький яр. І таких "Ярів" на території України було тисячі. Усього за роки окупації в Україні загинуло близько 3,9 млн. осіб цивільного населення. Ще десь 1 млн. 336 тис. військовополонених загинули в концтаборах. Німці проводили розправи з комуністами, комсомольцями, представниками радянської влади. Фізичний терор супроводжувався терором моральним. Окупанти вивішували на магазинах, ресторанах, перукарнях таблички: "Лише для німців", "Українцям вхід заборонено". Місцевому населенню заборонялось користуватись міським транспортом, телеграфом, аптеками, залізничним транспортом. Були закриті школи, вищі навчальні заклади.

Відбувалось безпрецедентне пограбування економіки України. До Німеччини з України вивозилось устаткування заводів і фабрик, локомотиви і вагони, сировина і матеріали, зерно і худоба. Ешелонами на захід вивозився родючий український чорнозем. Фашисти, особливо в містах Західної і Правобережної України, пограбували сотні музеїв, картинних галерей, бібліотек, інших культурних закладів.

На каторжні роботи до Німеччини вивозили молодь, працездатних жінок і чоловіків. Усього за роки окупації з України вивезли близько 2,4 млн. осіб (500 тис. з них після завершення війни з різних причин так і не повернулись додому).

Нацисти спалили сотні міст і селищ міського типу, тисячі сіл, пограбували і привели в цілковиту непридатність підприємства, шахти, колгоспи, радгоспи, МТС. Лише прямі збитки, завдані гітлерівцями Україні, становили 285 млрд. крб. (у довоєнних цінах).