Р.Г.Симоненко Про геополітичний фактор в історії України // Укр. Іст. Журн.-2001- №3 –с.105-125.

Кілька років тому І.Лисяк –Рудницький започаткував дискусію про роль України в «модерній» історії на сторінках «Славік Рев»ю» , в якій взяли участь О.Пріцак і Д. Решетар. Однак її не помітили на Заході і не підтримали в Україні. У статті К.Цернака , яка присв»ячена історичним передумовам сучасних змін політичної карти Європи (з ХУ11 ст.) українські землі не розглядаются як вагома сила історичного розвитку в регіоні , де зіткнулися дві найбільші людські цивілізації. Коли ж до уваги все таки береться інтенсивна роль українських земель у міжнародному житті Середньовіччя , справа здебільшого зводиться до з»ясування їх ніби постійного хитання між Сходом і Заходом. Вважаємо , що подібне питання є правомірним щодо минулого країн розташованих на межі або поблизу «цивілізаційних розламів». Це стосується і поляків , яким не властивий комплекс «меншовартості». Нагадаємо текст лекції А.Валицького «Польща між Сходом і Заходом», де розглядається сутність «сарматської ідеології « польсько- литовської держави М.Стрийковського. Однак головна мета статті – внутрішня історія Польщі в аспекті боротьби за відновлення власної державності. В той час, як українській історіографії характерний нав’язливий пошук власного місця «між кимось і кимось» і байдужість до власного внеску у світову культуру і історію. У таких випадках по суті відсутній предметний аналіз дії геополітичного фактору в історії , його вплив на перспективи розвитку українського народу. Забуваються мотиви , що розгортали українські верхи у бік то Заходу (Польщі) , то Сходу (Росії) , як відзначав В.Липинський у бік «легенди Люблінської « та «легенди Переяславської». (108) Малоперспективно є говорити про Україну , яка прагнула кудись прихилитися , а потрібно зосередитися на вивченні її власних історичних інтересів :державних, геополітичних, цивілізаційних , економічних , соціальних .

Вже видано праці , в яких фахово досліджено проблеми міжнародних відносин і геополітики. Серед них «Україна у Центрально –Східній Європі» , в яких Україна постає не в якості буферного плацдарму між Сходом і Заходом , а повноправним політичним об»єктом – творцем відповідного цивілізаційного мікроклімату в центрально- східному регіоні європейського континенту.

Важливо у такому випадку не зменшувати увагу до внутрішніх реалій життя народу і території його проживання. Адже вони складають невід»ємну константу геополітичного фактора. Остання посилюється ще однією об’єктивною реальністю – незмінним геополітичним складником , властивим Україні упродовж усієї її історії ,- етнічні землі українського народу перебували й перебувають на перехресті найважливіших комунікаційних і торгівельних магістралей , на зіткненні основних цивілізаційних потоків , в одному із головним епіцентрів історичного протиборства й співробітництва Північ – Південь , згодом Схід –Захід. Природні особливості українських земель , окрема розташування значною мірою вплинули на їх історичний розвиток. Занадто добра земля, за А.Тойнбі , зумовлювала протягом тривалого часу безперервний тиск ззовні , а це відводило українським землям роль «форпосту» Європи , який захищав її тили. Понад тисячоліття наїзди азіатських кочівників знекровлювали давнє населення України. А це перешкоджало його природному потягу до гирла рік , що пливли руською землею до «Руського моря». (с. 108 -109).

Сучасні дослідники вживають до українських земель поняття «особлива контактна зона» - де відбувалися процеси масових контактів і протистояння різних цивілізацій , культур , конфесій. У Європі це Піренейський півострів на Заході , Україна та Балкани – на Сході, де протистояли християнська і мусульманська цивілізації.

У випадку завоювання арабами Іспанії , останні принесли на європейський континент здобутки своєї цивілізації , у випадках завоювання Візантії турками призвело до винищувальних війн. Зіткнення на Сході Європи перетворилося на нескінченні завойовницькі походи носіїв ісламу. Сили християнського світу були послаблені розколом на православ’я й католицизм та їх взаємним поборюванням. Багато подій історії середньовічної України можна охарактеризувати терміном , запропонованим учнем А.Тойнбі С.Хантингтоном , - «противоборство цивілізацій». (110).

Становлячи органічний чинник загально історичного процесу в Європі й світі , Україна входила в активне міжнародне життя в періоди кардинальних геополітичних змін , стаючи водночас його активним учасником і заманливим об’єктом зазіхань.

Становлячи органічний чинник загально історичного процесу в Європі й світі , Україна входила в активне міжнародне життя в періоди кардинальних геополітичних змін , стаючи водночас його активним учасником і заманливим об’єктом зазіхань.

Геополітичні фактори епохи Київської Русі.

1. Київ був близьким до країн розташованих на узбережжі Чорного і Азовського морів ( Болгарія, Хозарське царство, Крим ). Київ був зручним центром , звідки можна було тримати у своїх руках і далекий Новгород. Через Київ пролягали важливі торгові шляхи на Захід, в Європу, що забезпечувало торговельні і політичні зв’язки з державами Священної Римської імперії. Київ був розташований на відгалужені знаменитого «шовкового шляху» - між Азією та Європою. На заході новостворена держава була відмежована від експансіоністських держав Європи словянськими перед державами .

2. Історична потреба існування на розломі цивілізацій - осілої й кочової , християнської й мусульманської – великої і могутньої держави в якості форпосту для захисту тилів Європи. Водночас « Великий степ « як водорозділ між Європою і кочовою Азією забрав великі людські і матеріальні сили населення Подніпровя. І тим спинило слов»янську колонізацію «Великого Степу», але не змогло відвернути її.

3. Проживання чисельного й переважно однорідного населення на берегах однієї з найбільших рік Європи – Дніпра та в безпосередній близькості до інших басейнів –Волги й Дунаю , які вели до морів , що омивали Європу , забезпечувало Русі найзручніші на той час засоби торгівлі й виходу у близький і далекий світи, створювало умови для швидкого й органічного входження у міжнародне життя.

4. Завершення формування її геополітики відбулося у «героїчний» або «дружинний» період Київської Русі. За князювання Святослава Ігоревича ліквідовано Хозарський каганат на Сході , а на Півдні ( на Балканах і в Причорномор’ї ) вона виступила партнером –суперником Візантії . Наступники Святослава освоювали південний напрямок зовнішньої політики. Саме звідси до Русі прийшло християнство – тим Русь зробила вибір на користь Сходу. Пізніше Дунайське Пониззя стає активним колонізаційним районом Галицької Русі, засвідчуючи значимість південного напрямку геополітики для всієї Русі.

5. Походи Святослава визначили разом з тим органічну вразливість позицій Києва на Сході. Небезпека ,що загрожувала звідти всій Європі не була у повній мірі передбачена не лише дипломатією Русі , а й Європи . Ставши перешкодою на шляху ординської навали, ціною величезних людських втрат і матеріальних жертв Руська земля врятувала середню і західноєвропейську цивілізацію.

6. Західний (європейський) вектор геополітики Русі органічно виріс з її політичних і економічних інтересів . Перші ведуть початок з контактів з варягами і розширюються в зв»язку з русько- польськими й русько – угорськими , далі русько –чеським й русько – німецькими контактами. Розвиток торгівлі поглиблює ці зв’язки , лідером яких є Галицько- Волинська Русь.

Геополітичні аспекти бездержавного періоду України ( Х1У –перша половина ХУ11ст.) \\ Укр. Іст. Журн .- 2002-№ 6-С. 5-31.

Х1У ст.- століття вітчизняного парадоксу – втративши самостійне державне існування , українські землі стають Україною. І це є переконливий доказ , що основним фактором вітчизняної історії (серед інших важливих факторів) є історична творчість самого народу. До створення козацької держави у ХУ11 ст. шляхи забезпечення геополітичних інтересів українських земель ускладнюються, стають опосередкованими. Оскільки вони будуть включені у сферу впливу геополітичних інтересів інших держав – Орди , ВКЛ , Польщі .

Роль геополітичного фактора в бездержавний період історії України заслуговує на ретельне вивчення й осмислення для усвідомлення геополітичних інтересів України, шляхів утвердження в різні епохи. А це потрібно для вироблення адекватної реакції України на зміни в європейській та світовій геостратегії.

Розміщені у контактній зоні цивілізацій українські землі протягом усієї історії приваблювали не лише сусідів. До них виявляли увагу й великі тоді країни , що прагнули тоді панувати на обширах зіткнення цивілізаційних потоків, у стратегічно важливих регіонах , від яких залежить доля континентів.

Від ХШ ст. й до половини Х1У ст. політична карта континенту зазнавала суттєвих деформацій.

Відбиваючись за вирішальної участі народів Східної Центральної Європи від навали турок –осман , Західна Європа у 1618 -1648 рр накреслила нові контури геополітичної системи. Саме Вестфальский мирний договір 1648 року підсумував народження нової карти європейської політики – європейської системи рівноваги сил. Поза схемою сучасного геополітика практично опиняється Схід Європи.

Тепер у Центральній Східній Європі , яка окреслювалася поміж Швецією, Німеччиною та Італією , з одного боку, Туреччиною і Росією , - з іншого, міжнародні відносини були більш динамічними, ніж на Заході. Останній отримав можливість відносно стабільного розвитку .

Карта Східноєвропейської рівнини виглядала ніби- то розмитою. Хоча історичні процеси в усій Європі мали спільне спрямування – зіткнення тенденцій до створення мононаціональних держав , з одного боку, і багатонаціональних імперій ,- з другого. Неможливість вистояти наодинці у нерівній боротьбі з Ордою та османами обумовили переважання на Сході другої тенденції, що з особливою силою позначилося на долі українських земель. Постійні фактори її розвитку зазнали значних модифікацій. Сталася кардинальна зміна у розстановці сил на просторах Євразії , Причорномор’я , Близького Сходу та Балкан. Тепер Орда задає тон у цих відносинах. Геополітичні моменти історичного розвитку українських земель ускладнюються не тільки через втрату державності , а через втрату ролі південного- подніпровського центру з його економічною та політичною роллю через цивілізаційну роль Візантії. Позбавлені власної державності , роздроблені, економічно виснажені, українські землі виявилися неспроможними до веденя власної політики і стали об’єктом зазіхань західних сусідів.

Однак залишаючись на периферії континенту , народи Східної Європи , хоча й конфесійно поділені , долаючи внутрішні і зовнішньополітичні перешкоди , не тільки відстояли власне існування , вони продовжували виконувати роль форпосту, що захищав Захід – важливе середовище християнської цивілізації.

Зростало значення західного вектора української геополітики. І хоча після падіння Галицько –Волинської держави участь Південно- Західної Русі у розв’язанні міжнародних проблем старого континенту зменшилося , однак інтереси українські були представлені хоча й опосередковано у складі держав : ВКЛ та Польщі, Угорщини. (6-7).