Р.Г.Симоненко Про геополітичний фактор в історії України // Укр. іст. журн.-2001- №3 –С.105-125.

Автор розглядає ґенезу геополітичних інтересів України. Пропонована розвідка , не претендуючи на вичерпне висвітлення проблеми , має на меті оглянути загальний вплив геополітичного фактора в історії України до кінця ХУШ ст. , коли ситуація на її західних і східних рубежах суттєво змінилася. Оскільки було роз»Рязане одне з головних завдань української історії – здобуто широкий вихід до Чорного моря, створено на Півдні базу для мирного і швидкого економічного розвитку, відкрито перспективні морські шляхи в Європу і на Близький Схід. На Заході поділи Польщі призвели до переходу Правобережжя й Волині під владу Росії , а Галичини та Буковини – під владу Австрії. (с. 108 -109).

Першоджерела геополітики закладалися історичною творчості народу на ранніх етапах його розвитку , тривалими багато віковічними міграціями, природним потягом до розселення на зручних торговельних і транспортних шляхах , пошуками плідних земель для землеробства. Геополітичне бачення раніше виникає у народів , які переходять від скотарства до землеробства.

Геополітика досліджує суттєві напрямки історії України - складання й об»єднання етнічних земель , розмежування із сусідами , зовнішньополітичні концепції як невід»ємний чинник державотворення й національної свідомості , участь у міжнародних процесах. Пов»язаність геополітичних інтересів із захистом проживання обширу проживання нації , яка здобула власну державність, становить осьовий історичний зріз , що допомагає простежити наступність і динаміку процесів етногенезу , націо- й державотворення , місце народу в людській цивілізації.

Історичне з»ясування дії геополітичного фактора , його позитивів і негараздів на різних етапах розвитку народу й країни , виявлення сталості й змінності їх дозволить визначити й захистити самодостатність України у сучасних міжнародних відносинах.

Кілька років тому І.Лисяк –Рудницький започаткував дискусію про роль України в «модерній» історії на сторінках «Славік Рев»ю» , в якій взяли участь О.Пріцак і Д. Решетар. Однак її не помітили на Заході і не підтримали в Україні.

У статті К.Цернака , яка присв»ячена історичним передумовам сучасних змін політичної карти Європи (з ХУ11 ст.) українські землі не розглядаются як вагома сила історичного розвитку в регіоні , де зіткнулися дві найбільші людські цивілізації. Коли ж до уваги все таки береться інтенсивна роль українських земель у міжнародному житті Середньовіччя , справа здебільшого зводиться до з»ясування їх ніби постійного хитання між Сходом і Заходом. Вважаємо , що подібне питання є правомірним щодо минулого країн розташованих на межі або поблизу «цивілізаційних розламів». Це стосується і поляків , яким не властивий комплекс «меншовартості». Нагадаємо текст лекції А.Валицького «Польща між Сходом і Заходом», де розглядається сутність «сарматської ідеології « польсько- литовської держави М.Стрийковського. Однак головна мета статті – внутрішня історія Польщі в аспекті боротьби за відновлення власної державності. В той час, як українській історіографії характерний нав’язливий пошук власного місця «між кимось і кимось» і байдужість до власного внеску у світову культуру і історію. У таких випадках по суті відсутній предметний аналіз дії геополітичного фактору в історії , його вплив на перспективи розвитку українського народу. Забуваються мотиви , що розгортали українські верхи у бік то Заходу (Польщі) , то Сходу (Росії) , як відзначав В.Липинський у бік «легенди Люблінської « та «легенди Переяславської». (108) Малоперспективно є говорити про Україну , яка прагнула кудись прихилитися , а потрібно зосередитися на вивченні її власних історичних інтересів :державних, геополітичних, цивілізаційних , економічних , соціальних .

З геополітикою тісно пов’язано вивчення історії кордонів України.

Вже видано праці , в яких фахово досліджено проблеми міжнародних відносин і геополітики. Серед них «Україна у Центрально –Східній Європі» , в яких Україна постає не в якості буферного плацдарму між Сходом і Заходом , а повноправним політичним об»єктом – творцем відповідного цивілізаційного мікроклімату в центрально- східному регіоні європейського континенту.

Основний зміст геополітичного фактора становлять : 1) національні інтереси України ; 2) загально зовнішньополітична ситуація й розрахунки сусідів –держав щодо її земель. Геополітичні інтереси пов’язані з розвитком національної свідомості й української ідеї , перемогами і поразками у боротьбі за державність.

Складові геополітичного чинника не були застиглими упродовж століть. На них позначалися соціально-економічні й державно- політичні трансформації , панівні ідеологічні світогляди, міжнародні відносини у навколишніх регіонах , як у і світі. Ці чинники у свою чергу зазнавали впливу матеріальних і духовних факторів ( прогрес виробництва, технологій , військової техніки . У другому випадку – це цивілізаційні аспекти внутрішнього і міжнародного життя. Зазначає ,що нерідко виникає спокуса надто широкого оперування цивілізаційними категоріями , що призводить до певного відриву культурологічних конструкцій від реалій внутрішнього життя об’єктів взаємовпливу – населення й країни. Це особливо стосується регіонів , розташованих на межі цивілізацій , зокрема християнської і мусульманської .

Важливо у такому випадку не зменшувати увагу до внутрішніх реалій життя народу і території його проживання. Адже вони складають невід»ємну константу геополітичного фактора. Остання посилюється ще однією об’єктивною реальністю – незмінним геополітичним складником , властивим Україні упродовж усієї її історії ,- етнічні землі українського народу перебували й перебувають на перехресті найважливіших комунікаційних і торгівельних магістралей , на зіткненні основних цивілізаційних потоків , в одному із головним епіцентрів історичного протиборства й співробітництва Північ – Південь , згодом Схід –Захід. Природні особливості українських земель , окрема розташування значною мірою вплинули на їх історичний розвиток. Занадто добра земля, за А.Тойнбі , зумовлювала протягом тривалого часу безперервний тиск ззовні , а це відводило українським землям роль «форпосту» Європи , який захищав її тили. Понад тисячоліття наїзди азіатських кочівників знекровлювали давнє населення України. А це перешкоджало його природному потягу до гирла рік , що пливли руською землею до «Руського моря». (с. 108 -109).

Сучасні дослідники вживають до українських земель поняття «особлива контактна зона» - де відбувалися процеси масових контактів і протистояння різних цивілізацій , культур , конфесій. У Європі це Піренейський півострів на Заході , Україна та Балкани – на Сході, де протистояли християнська і мусульманська цивілізації.

У випадку завоювання арабами Іспанії , останні принесли на європейський континент здобутки своєї цивілізації , у випадках завоювання Візантії турками призвело до винищувальних війн. Зіткнення на Сході Європи перетворилося на нескінченні завойовницькі походи носіїв ісламу. Сили християнського світу були послаблені розколом на православ’я й католицизм та їх взаємним поборюванням.

Багато подій історії середньовічної України можна охарактеризувати терміном , запропонованим учнем А.Тойнбі С.Хантингтоном , - «противоборство цивілізацій». (110).

Становлячи органічний чинник загально історичного процесу в Європі й світі , Україна входила в активне міжнародне життя в періоди кардинальних геополітичних змін , стаючи водночас його активним учасником і заманливим об’єктом зазіхань.

1. Грандіозні переселення народів зруйнували Римську імперію . Затухання процесів великого переселення сприяло формуванню Київської держави на великих просторах Східноєвропейської рівнини. Це відповідало процесам західноєвропейським- там теж з часом формуються великі європейські імперії.

2. Через порівняно невеликий проміжок часу – кінець 1 – початку 2 тис. новий потік завойовників зі Сходу захопив і Великий причорноморський степ – природний колонізаційний терен Руської землі. Київська Русь врятувала європейську цивілізацію від смертельної небезпеки дорогою ціною – колись велика і могутня імперія на Сході Європи припинила своє існування.

3. Повстання й розвиток держави Б.Хмельницького відбувалося відразу після закінчення першої загальноєвропейської (Тридцятилітньої ) війни 1618 -1648 рр. Україні належала першорядна роль у зміні співвідношення сил на пограниччі двох континентів – вона опинилася у центрі євразійської політики. Володіння Україною не тільки визначило господаря Східної Європи , а й забезпечило йому вихід до теплих південних морів, накреслюючи контури розстановки сил і напрями еволюції міжнародних відносин у ХУШ – Х1Х ст. Нарешті становлення сучасної України безпосередньо пов’язане з глобальними геополітичними перетвореннями ХХ ст.

Геополітичні фактори епохи Київської Русі.

1. Природність державного обєднання внаслідок етногенезу осілих , близьких а способом ведення господарства східнослов’янських спільнот на терені Східноєвропейської рівнини.

2. Київ був близьким до країн розташованих на узбережжі Чорного і Азовського морів ( Болгарія, Хозарське царство, Крим ). Київ був зручним центром , звідки можна було тримати у своїх руках і далекий Новгород. Через Київ пролягали важливі торгові шляхи на Захід, в Європу, що забезпечувало торговельні і політичні зв’язки з державами Священної Римської імперії. Київ був розташований на відгалужені знаменитого «шовкового шляху» - між Азією та Європою. На заході новостворена держава була відмежована від експансіоністських держав Європи словянськими перед державами .

3. Історична потреба існування на розломі цивілізацій - осілої й кочової , християнської й мусульманської – великої і могутньої держави в якості форпосту для захисту тилів Європи. Водночас « Великий степ « як водорозділ між Європою і кочовою Азією забрав великі людські і матеріальні сили населення Подніпровя. І тим спинило слов»янську колонізацію «Великого Степу», але не змогло відвернути її.

4. Проживання чисельного й переважно однорідного населення на берегах однієї з найбільших рік Європи – Дніпра та в безпосередній близькості до інших басейнів –Волги й Дунаю , які вели до морів , що омивали Європу , забезпечувало Русі найзручніші на той час засоби торгівлі й виходу у близький і далекий світи, створювало умови для швидкого й органічного входження у міжнародне життя.

5. Початкові геополітичні інтереси давньоруської держави виникали переважно під впливом повсякденних природних умов і життєвих потреб . З бігом часу ці інтереси збагачувалися , наповнювалися складниками економічного , політичного , цивілізаційного змісту.

6. Завершення формування її геополітики відбулося у «героїчний» або «дружинний» період Київської Русі. За князювання Святослава Ігоревича ліквідовано Хозарський каганат на Сході , а на Півдні ( на Балканах і в Причорномор’ї ) вона виступила партнером –суперником Візантії . Наступники Святослава освоювали південний напрямок зовнішньої політики. Саме звідси до Русі прийшло християнство – тим Русь зробила вибір на користь Сходу. Пізніше Дунайське Пониззя стає активним колонізаційним районом Галицької Русі, засвідчуючи значимість південного напрямку геополітики для всієї Русі.

7. Походи Святослава визначили разом з тим органічну вразливість позицій Києва на Сході. Небезпека ,що загрожувала звідти всій Європі не була у повній мірі передбачена не лише дипломатією Русі , а й Європи . Ставши перешкодою на шляху ординської навали, ціною величезних людських втрат і матеріальних жертв Руська земля врятувала середню і західноєвропейську цивілізацію.

8. Західний (європейський) вектор геополітики Русі органічно виріс з її політичних і економічних інтересів . Перші ведуть початок з контактів з варягами і розширюються в зв»язку з русько- польськими й русько – угорськими , далі русько –чеським й русько – німецькими контактами. Розвиток торгівлі поглиблює ці зв’язки , лідером яких є Галицько- Волинська Русь.

9. Інтереси Києва на північному сході у цей період навряд чи належать до пріоритетних в геополітиці. Аж до розгрому Києва Батиєм йде мова про об»єднання всіх земель Русі та збереження спільної державності федеративної за устроєм.

10. На північному заході геополітичні інтереси Русі , зокрема Києва, виглядають забезпеченими. (122-123).

Геополітичні аспекти бездержавного періоду України ( Х1У –перша половина ХУ11ст.) \\ Укр. Іст. Журн .- 2002-№ 6-С. 5-31.

Х1У ст.- століття вітчизняного парадоксу – втративши самостійне державне існування , українські землі стають Україною. І це є переконливий доказ , що основним фактором вітчизняної історії (серед інших важливих факторів) є історична творчість самого народу. До створення козацької держави у ХУ11 ст. шляхи забезпечення геополітичних інтересів українських земель ускладнюються, стають опосередкованими. Оскільки вони будуть включені у сферу впливу геополітичних інтересів інших держав – Орди , ВКЛ , Польщі .

Роль геополітичного фактора в бездержавний період історії України заслуговує на ретельне вивчення й осмислення для усвідомлення геополітичних інтересів України, шляхів утвердження в різні епохи. А це потрібно для вироблення адекватної реакції України на зміни в європейській та світовій геостратегії.

Розміщені у контактній зоні цивілізацій українські землі протягом усієї історії приваблювали не лише сусідів. До них виявляли увагу й великі тоді країни , що прагнули тоді панувати на обширах зіткнення цивілізаційних потоків, у стратегічно важливих регіонах , від яких залежить доля континентів.

Східна Європа після ординського нашестя

Ординська навала викликала істотні зрушення на великих просторах Євразії. Повністю зберегти позиції християнської цивілізації не вдалося. Оскільки зник один із форпостів християнства у Східній Європі –Київська Русь. Погіршилося становище і Візантії , оскільки загарбання Ордою природного регіону східнослов’янської колонізації – Причорноморського степу підривало інтенсивні зв’язки Царгороду з Подніпровям і Подністров’ям , надійність «шляху із варяг у греки» . Коли ж турки –османи увірвалися на Балкани й після Косовської битви 1389 року дісталися Дунаю, «грецький шлях « опинився перед подвійною загрозою – зі Сходу і Заходу. Нова ситуація украй ускладнила загальне становище українських земель. Якщо у Північно- Східній Русі було збережено наявні в момент нашестя удільні князівства , то Київській землі підшукувалися володарі , які з часом відмовлялися від колись престижного великокняжого столу. Київ виявився не спроможний відстоювати геополітичні інтереси Південно –Західної Русі, особливо щодо Подунав»я та Балкан. Останні стали ареною багатовікового

Зіткнення християнської й мусульманської цивілізації , впливаючи на буття українських земель.

Від ХШ ст. й до половини Х1У ст. політична карта континенту зазнавала суттєвих деформацій. Поглибилася криза німецької імперії , яка дробилася на невеликі князівства. Зростала роль Франції. Німецька імперія встояла , а Київська Русь –ні. Змінилася розстановка геополітичних гравців у Європі. Тепер у Центральній Східній Європі , яка окреслювалася поміж Швецією, Німеччиною та Італією , з одного боку, Туреччиною і Росією , - з іншого, міжнародні відносини були більш динамічними, ніж на Заході. Останній отримав можливість відносно стабільного розвитку .

Відбиваючись за вирішальної участі народів Східної Центральної Європи від навали турок –осман , Західна Європа у 1618 -1648 рр накреслила нові контури геополітичної системи. Саме Вестфальский мирний договір 1648 року підсумував народження нової карти європейської політики – європейської системи рівноваги сил. Поза схемою сучасного геополітика практично опиняється Схід Європи.

Однак залишаючись на периферії континенту , його народи , хоча й конфесійно поділені , долаючи внутрішні і зовнішньополітичні перешкоди , не тільки відстояли власне існування , вони продовжували виконувати роль форпосту, що захищав Захід – важливе середовище християнської цивілізації.

Карта Східноєвропейської рівнини виглядала ніби- то розмитою.Хоча історичні процеси в усій Європі мали спільне спрямування – зіткнення тенденцій до створення мононаціональних держав , з одного боку, і багатонаціональних імперій ,- з другого. Неможливість вистояти наодинці у нерівній боротьбі з Ордою та османами обумовили переважання на Сході другої тенденції, що з особливою силою позначилося на долі українських земель. Постійні фактори її розвитку зазнали значних модифікацій. Сталася кардинальна зміна у розстановці сил на просторах Євразії , Причорномор’я , Близького Сходу та Балкан. Тепер Орда задає тон у цих відносинах. Геополітичні моменти історичного розвитку українських земель ускладнюються не тільки через втрату державності , а через втрату ролі південного- подніпровського центру з його економічною та політичною роллю через цивілізаційну роль Візантії. Позбавлені власної державності , роздроблені, економічно виснажені, українські землі виявилися неспроможними до веденя власної політики і стали об’єктом зазіхань західних сусідів.

Водночас зростало значення західного вектора української геополітики. І хоча після падіння Галицько –Волинської держави участь Південно- Західної Русі у розв’язанні міжнародних проблем старого континенту зменшилося , однак інтереси українські були представлені хоча й опосередковано у складі держав : ВКЛ та Польщі, Угорщини. (6-7).

Українські землі у складі Литовсько –Руської держави

Литва виступила об’єднавчим центром руських територій раніше Москви. (О.Є . Пресняков , І.Б. Греков) . Сьогодні місце великого князівства Литовського у боротьбі східних словян проти ординської влади - предмет значної уваги істориків. Варіантні погляди а цю проблему висловлюють , зокрема , Ф.М. Шабульдо та О.В. Русіна.

Відсутність державності виключає політичні взаємини між суб’єктами міжнародного права , веде до переходу під чужу руку». Новий господар українських земель утверджується на геополітично важливих торгівельних і міграційних землях з Півночі на Південь , із Сходу на Захід, забезпечуючи собі стратегічно вигідні умови на великих просторах Євразії. З часів Київської Русі ці землі відігравали роль форпосту християнської цивілізації від азійських орд і тепер вони залишалися «оборонним валом» Європи. Він був живим – тут зберігалося і прогресувало матеріальне і духовне життя , позбавлені державності , українці продовжували зберігати власну мову , культуру , релігію. Вони зберігали свою свідомість , формували тактику відновлення власної державності , обирали союзників для досягнення цієї мети. (с.8)

Він вважає перспективним вивчення такої теми , як вклад українців у культуру та захист європейської цивілізації , яку порушив В.А. Потульницький у статті «Українська та світова історична наука : рефлексії на межі століть « та Інтелектуальні впливи Заходу на духовне життя української еліти ХУ11 – ХУШ ст.» (Укр. іст. журн. -2000-№1-4; Київська Старовина – 2001- №1-4) Віддалені від інших східнослов»янських земель не лише межами окремих удільних князівств , а й кордонами , нав’язаними Ордою , Подніпров»я й Галичина мали більшу свободу, ніж приволзькі руські князівства. Це був віддалений , але все таки автономний улус Золотої Орди. На нього поширювалася фіскально – адміністративна система ординського управління. В той час , як північні руські території були васалами Орди. У боротьбі проти Литви , хрестоносців Заходу Владимиро – Суздальська Русь повною мірою спиралася на підтримку Орди. Це сприяло відстоюванню геополітичних інтересів Русі , оскільки ця політика слугувала у першу чергу інтересам Орди. Тому у Х1У-ХУ ст. геополітичні інтереси Південно – Західної Русі та північно – Східної розходилися. Так , у другій половині ХШ ст. послаблюється інтерес північних земель Русі до київської спадщини , а більше уваги приділяється суперництву з Литвою за Західну Русь. Ці землі з самого початку (з 1259- 1325 рр) займають анти литовські позиції , спираючись на татар. У Х1У ст. Москва активно вступає у боротьбу за київську спадщину з « етнічно строкатою» Литовсько –Руською державою, яка на той час мала територіальні , економічні , військово- політичні переваги , включно з зовнішньополітичною орієнтацією на Західну Європу.

Ці обставини (ординське завоювання Русі і перетворення Північно-Східної її частини на васала Орди , яка у міжнародних відносинах спиралася на підтримку татар) вплинули на тодішні геополітичні пріоритети Південно – Західної Русі , яка схилялася на бік союзу із Литвою. (с.9)

У Х1У-ХУ ст. геополітичні інтереси Південно-Західної і Північно-Східної Русі розійшлися. Основна небезпека для Подніпров»я полягала з Півдня, однак розраховувати на допомогу колишньої Русі вони сподіватися не могли , оскільки Північно – Східна Русь виступала союзницею ординців. Тому для неї єдиним союзником могли стати землі Русі , які не зазнали ординського завоювання.

Вважає , що геополітичні аспекти українсько –литовського зближення вимає з»ясування мотивів з обох сторін. Маємо уяснити питання – чи реальну політику обрала Південно – Західна Русь в часи ординського ярма ? Чи Литва могла стати противагою Золотій Орді та її доменам на Півдні , певною мірою захищаючи населення українських земель ? Чи оптимальним для ослаблення ординського ярма стало входження українських земель до складу ВКЛ ? Чи відповідає дійсності його самоназва і характеристика як Литовсько – Руської держави ?(10).

Історія взаємин литовських і руських пройшла ряд етапів : у Х11- на початку ХШ ст. це набіги з півночі та походи за даниною з Київщини та Волині. Іноді фронт литовської експансії змикається з польською , а часом литовці з русичами спільно протидіють польському наступу. Посилається на О.Преснякова , що у подальшому коло спільних інтересів литовців і русинів зростає, особливо у часи виникнення союзу литовських племен, особливо маючи на увазі , що політичний центр нової литовської держави знаходився на руській території – у Чорній Русі при найтісніших зв’язках з південною Руссю.

У Х11 ст. Литва формується як балто – словянська держава , її правителі йменуються «королями Литви й Русі» , у Х1У ст.. прибирає назву «Великого князівства Литовського , Жомойтського і Руського». Еволюція назви держави засвідчує ,що розширення її території відбувалося за рахунок східно- словянських земель. (10).

Перетворення ВКЛ на найбільшу державу Східної Європи збіглося з остаточим розпадом Київської Русі. Включення до Литви територій , які належали до високорозвинених у суспільно –політичному й культурному відношенні регіонів Давньої Русі не було процесом однобічним. Він не міг здійснюватися без більш або менш значної співдії руського населення , що дбало про свої життєві інтереси.

Якими були ці інтереси і як вони відповідали тодішній геополітичній ситуації у Східній Європі ?

Агресивність Орди щодо Русі й Литви змінює співвідношення войовничих і мирних засад литовських акцій на Півдні на користь останніх , робить їх більш зваженими. Посилюється прагнення відрізаної від Балтики Литви не просто розширитися , а й здобути опору на півдні для протидії нашестю німецьких орденів, який А.Тойнбі кваліфікує як «смертельний тиск Заходу». Не знімається з порядку денного і необхідність постійно оглядатися на міцніючу Польщу. Однак брак свідоцтв з історії Литви і українських земель робить примарним детальний показ зростаючої тенденції до співробітництва та єднання литовців та русинів. Цитує І.Крипякевича , що у ХШ ст. українська колонізація пішла на землі над Німаном і Двиною за Данила Галицького , який у боротьбі з ятвязьким племенами і прусами розширив державу на північний захід. Але така колонізація не була сильна і численна, щоб зберегти український характер – вона розплилася серед білоруського населення. Багатшими є відомості про походи Литви на Південно – Західну Русь. Взаємини між землями Південно – Західної Русі й Литви розвивалися у колі інтересів татарської займанщини. Відчуваючи більшу загрозу Чернігово- Сіверська й Київська землі відвертіше прагнули до взаємодії з Литвою , ніж Волинь та Галичина , які довше зберегли власну державність. Визнає , що ВКЛ було вагомим фактором геополітичного розкладу сил у Східній Європі і перебувала під сильним впливом більш високої руської культури , мала офіційну мову руську , відіграючи роль одного з об’єднавчих центрів руських земель. Значний збіг геополітичних потреб Литви й Південно – Західної Русі створювали реальне поле для їх спільної боротьби проти Орди. (11) Орда становила загрозу на шляху встановлення зв’язків з Західною Європою , а це заважало й інтересам Литви та Польщі. Зростання зовнішньо- політичної небезпеки з боку німецьких рицарів зближувало позиції Галицько – Волинської Русі і Литви. Першим реальним кроком до укладання довготривалого політичного союзу між ними був договір Данило Романовича і Міндовга у 1254 році. Після смерті обох правителів їх діти продовжують дотримуватися договору , при чому за спостереженнями С.М.Соловйова , «Литва готувалася остаточно злитися з Руссю під владою одного із синів Данила «. О.Пресняков розкриває шляхи оформлення такого тісного союзу- «унії» литовсько –руського народів. Він вбачає природність такого союзу , оскільки ВКЛ була литовсько –руською державою (її державний устрій , військова організація , культура мали руське походження). Звертає увагу , що утворення Литовсько- Руської держави фактично розпочалося задовго до походу Ольгерда в Південно – Західну Русь. Тут він поділяє думку М.Ф. Котляра.

Однак перебування галицького князя Шварна на литовському престолі було нетривалим. Пояснення цьому він бачить у тезі О.Преснякова , що спроба утвердитися на великому литовському престолі руській династії не вдалася без опори на об’єднані сили південної Русі , які на той час були розбиті княжими роздорами, і яким сильним не був руський елемент у Литовській державі, побудованій на руській основі , але без такої опори він міг відігравати керівне значення у подальшій організації. Зростаючі впливи Литви позначилися і на її зовнішньополітичних і військових акціях на півдні – визначилися наміри скористатися геополітичною спадщиною Київської Русі. Особливо приваблювала ідея здобути вихід до Чорного моря та вирішити проблему захисту своїх рубежів від ординців . Спільну небезпеку для українських земель і Литви становив Крим, оскільки він став на заваді виходу до моря , зберігаючи свої важелі у визискуванні населення українського (зберігалися упоминки ). Специфіка економічної та політичної структури Кримського ханату становила небезпеку для його сусідів, оскільки Крим робив ставку на примусові платежі від сусідів. Населення Подніпров»я й Поділля стало жертвою войовничих нападів , полону і продажу у рабство. З Х1У ст. бере свій початок державність Криму , а з другої половини Крим на декілька століть стає , за визначенням М.Грушевського, «згубним фактором в історії українського життя».

Це військо –політичне зближення Литви й Південно – Західної Русі стало вагомим фактором міжнародних відносин , на що звертали увагу В.Т.Пашуто , М.К. Любавський, І.Б.Греков. Балтійське питання з часом перетворилося на Лівонське і стало європейським.

Взаємини з Кримом наочно виявили геополітичні позитиви і негативи Великого Степу в історії України. Привертає увагу думка Я.Дашкевича щодо особливостей українських кордонів :»Степовий кордон а Україні - це дві зони реального політичного і й воєнного впливу , слідом за яким , а деколи попереду яких просувалося народногосподарське використання територій , часто навіть усупереч бажанням політичної влади».Йдеться про народну колонізацію, природним об»єктом якої був причорноморський степ і яка не припинялася в «литовську добу» історії. (с.13).

Південно – Західна Русь стояла перед відповідальним вибором. Знесилена кочовиками й феодальними війнами , вона зазнала величезних територіальних , людських , політичних і моральних втрат від ординського нашестя. Частина населення знищили ординці , частина врятувалася в галицькій землі, на Волині. Приплив населення з Київщини у Прикарпаття зміцнив західних русичів. Тому , на думку М.Любавського , Галицько –Волинські землі стали лідером на Русі. Він звертав увагу , що це переселення сприяло консолідації руського народу і виокремленню української народності . Спадщина Галицько –Волинського князівства вагомо позначилася не тільки на подальшій долі західноукраїнських земель, на думку О.Преснякова «ця південно –руська держава» залишила по собі живу традицію у суспільно – політичній осібності, якою південно –руські землі користувалися у складі Литовської держави і Польського королівства. Це сприяло збереженню української народності. Пошук шляхів для її виживання доводилося вести за умов бездержавності та кардинальної зміни геополітичної ситуації у Східній Європі. Знесилене виснажливою боротьбою населення Подніпров»я не могли власними силами відродити втрачену державність. Вихід вони вбачали у об»єднанні з антиординськими силами Литви. Наводить вислів Р. Батури , що успіхи Литви у боротьбі з монголо –татарами були складою частиною боротьби , яку вела Русь , починаючи з ХШ ст. Цитує перефразоване прислів»я , що за таких умов «литовській гість видавася кращим за татарина». Перехід з –під принизливої залежності Орди у залежність від Литовського князівства часто сприймалося як визволення. (14).

Він погоджується з О.Пресняковим , що це була не інкорпорація , оскільки литовські князі , так само як і руські , «спиралися на місцеві інтереси й взаємини, тримають себе як самостійні князі, що перебувають у слабкій залежності від великого князя.»

Окреме значення у розвитку ВКЛ належало Києву – державному, політичному й релігійному центру давньої Русі. Він і далі уособлював в історичній свідомості східних словян «золотий світанок їх розвитку й культури». Володіння Києвом зміцнювало міжнародні позиції Литви , України , що народжувалася.» Вся Русь має належати Литві»,- заявляв у 1358 році Ольгерд , домовляючись з Тохтамишем проти Сарая. Перебуваючи у складі ВКЛ , українські землі за багатьма важливими показниками відігравали у ній провідну роль, що й створювало передумови й певні умови для розвитку власної матеріальної і духовної культури. Особливість соціальної структури цієї держави – «синтез ранньофеодальних інститутів незавершеного феодалізму корінної Литви з розвинутими структурами феодально- роздробленого устрою» земель Київської Русі. Перехід у склад ВКЛ давало можливість українським землям послабити ординське іго і дістати можливість необхідний час для національного згуртування. У перший період перебування українських земель у складі ВКЛ органічні зв’язки між західними землями й Наддніпрянщиною зміцнювали місцевих феодальних володарів і боярство Волині , княжі роди яких існували у ХУ –ХУ1 ст. Так виглядали своєрідні шляхи «перетікання київської спадщини» в українську історію , спір про яку продовжується і нині. «Темні (маловідомі) віки « перебування українських земель у складі Литви певною мірою зберігали перспективи національного державотворення. Оскільки вирішувалися недосяжні за Орди зовнішньо- політичні завдання. Кордони ВКЛ швидко просувалися на Південь. Литва переймає українські геополітичні інтереси , вона допомагає створювати заслін на шляху грабіжницьких походів татар з Криму. Але боротьба проти татарської загрози все - таки залишалася центральною проблемою української історії до кінця ХУШ ст. Однак започаткували її вирішення литовські правителі за Вітовта , коли він намагався порозумітися із Тохтамишем і укласти з Кримським ханством договірні дружні відносини. Захист геополітичних інтересів , успадкованих від Русі, не був простим альтруїзмом з боку Литви, оскільки нова держава намагалася утримати вихід до Чорного моря і стати гравцем міжнародної політики у Причорномор»ї. (15).

Принципова оцінка реальної ролі Литви в історії українських земель пов’язана із дискусією щодо «Синьоводської проблеми» . Позиції сторін певною мірою залежать від ставлення до ВКЛ як одного із центрів об»єднання руських земель . Ввважає ,що позиція Ф.Шабульдо більш є переконливою. Перемога на Синіх Водах помітно вплинула й на розклад геополітичних сил у Східній Європі , вперше підваживши безроздільне панування Золотої Орди у регіоні. Це був перший удар по Орді , завданий Литвою задовго до Куликовської битви , яка була лише наслідком і розвитком подій того військового підриву сил Орди. Однак перемога Ольгерда не означала повного звільнення Південно – Західної Русі від Орди , оскільки ще за Володимира Ольгердовича на грошах київського князя карбували тамгу. Однак сплата данини не була рівнозначною ординського панування . В умовах бездержавності українські землі повинні були шукати захисту від ординського ярма . Об’єктивне розходження геополітичних інтересів Південно – Західної Русі і північно – Східної визначило різний стиль відносин їх з Золотою Ордою. Тому тактичні зобовязання підтримати їх антимосковські дії боку Литви не були занадто несподіваними. Адже і Москві колишнє спільне історичне минуле не заважало організувати похід на непокірний татарам Новгород і Твер, а дещо пізніше разом з татарами воюватиме з Сіверським землями, а потім Іван Ш спонукатиме Менглі- Гірея нападати на Київ. Тоді у Х1У ст.. ВКЛ воюватиме з Москвою за Смоленські землі. Водночас Литва активно протидіяла німецькій загрозі в інтересах всієї Русі.

До часу ВКЛ стримувала й розгортання польської руйнівної експансії на українські землі. Цьому сприяла і внутрішня структура ВКЛ. Руська основа і значна децентралізація Литви дали можливість зберегти мову , право, судочинства й місцевої адміністрації , церковний статус окремим землям , особливо Київській, яка зберігала основні традиції києво- руського періоду. Під впливом більш розвиненого руського цивілізаційного середовища литовські володарі не виявляли намірів докорінно змінювати його традиції й звичаї. (17).

Розуміючи всю складність застосування сучасних термінів для характеристики середньовіччя, наважимося зазначити, що визначена обопільним прагненням до об»єднання і вищістю культури руського населення віротерпимість Великого князівства Литовського у феодальні часи може вважатися однією з головних ознак суспільств , що нині йменуються демократичними. (с. 17).

На рубежі Х1У- початку Х Уст. проблема віротерпимості набула особливої гостроти , оскільки західне і східне християнство, що були раніше цілком ізольованими , тепер , за А.Тойнбі, опинилися у безпосередньому зіткненні по всій континентальній лінії від Адріатичного моря до Льодовитого океану. Україні судилося потрапити в епіцентр цього жорстокого протистояння. Тому перебування у складі віротерпимого ВКЛ давало українським землям шанс на збереження цивілізаційної ідентичності її населенню. Литва прийняла християнство пізніше від інших держав Європи , до того ж наступ католицьких хрестоносців викликав до Кревської унії загальне несприйняття ще не хрещених литовців , або щойно навернених до католицтва. Майже півстоліття язичники –литовці відбивали агресію хрестоносців , але проповідники обох гілок християнства не зазнавали у Литві жодних переслідувань. Руська основа ВКЛ знімала проблему ставлення до релігійних вірувань населення приєднаних до неї земель Південно- Західної Русі.

Чи мала Литовсько – Руська держава достатні можливості надовго захистити українські землі від татар та Москви? На це питання важко відповісти позитивно. Бурхливе розширення ВКЛ не забезпечувало їй органічну тривку структуру, загострення внутріполітичної боротьби за владу ускладнювало й нормальне життя південних володінь. До того, християнізація Литви по західному обряду віддаляла більш передові – економічно і культурно – елементи від центральної влади. Водночас він погоджується з М.Грушевським, що «незвичайні здобутки литовської політики в українських справах в значній мірі були завдяки її руському характеру Великого князівства Литовського». (с.19).