Революція в Ірані і Туреччині

Іран

До початку ХХ століття Іран залишався відсталою країною, напівколонією Англії і Росії. Вища влада в країні належала шаху, що походив з династії Каджарів (правила з кінця ХVIII століття). В іранському селі, де мешкало більше половини населення, панували феодальні відносини і поміщицька сваволя. Через іноземну конкуренцію велика національна промисловість не розвивалася. У тяжкому становищі перебували ремісники, чия продукція не витримувала конкуренції дешевих іноземних товарів фабрично-заводського виробництва.

Глибока економічна й політична криза, яку переживав Іран, засилля іноземців, прогнилий державний лад, нестерпні умови життя простого народу — усе це сприяло піднесенню народного руху на початку ХХ століття. Формується потужний табір опозиції шахському режиму. Причому за обмеження шахської влади виступило й мусульманське духівництво. Воно було стурбоване зазіханням шаха на доходи церкви й проникненням у країну християнства. Тому революційний рух в Ірані розвивався під ідеологічним впливом мусульманського духівництва, під прапором ісламу.

Революція 1905–1911 рр.

Великий вплив на політичну ситуацію в Ірані мали революційні події 1905 р., що відбувалися в сусідній Росії. У грудні 1905 р. у Тегерані пройшла масова демонстрація протесту проти дій влади, що переросла в загальний політичний страйк. Її головними вимогами стали введення конституції і скликання меджлісу (парламенту). Події в Тегерані прийнято вважати початком іранської революції 1905–1911 рр. Фактично це був конституційний рух, що набув масового характеру.

Надалі хвиля повстань охопила й інші іранські міста. Під тиском народного руху, що набував розмаху, шах був змушений дати обіцянку виконати вимоги опозиції. Але ці обіцянки виявилися лише маневром реакції. Домігшись припинення масового руху в столиці, шах почав масові репресії проти його учасників.

У відповідь улітку 1906 р. здійнялася нова хвиля народного протесту. Конституційний рух набув великих масштабів. За цих умов шах пішов на поступки й оголосив про вибори в меджліс. Відкриття меджлісу відбулося в жовтні 1906 р., а в грудні його депутати затвердили першу іранську конституцію, проголосивши тим самим країну конституційною монархією (навесні 1907 р. конституція була доповнена цілою низкою важливих положень). Однак прийнята конституція майже одразу стала порушуватись урядом і його чиновниками. Тому революційний рух продовжував наростати.

Складним становищем в Ірані спробували скористатися Англія і Росія. У серпні 1907 р. була підписана англо-російська угода про розмежування сфер впливу в Ірані. Іран за цією угодою розділявся на три частини: Північний Іран (найбільш населений і заможний) залишався у сфері російського впливу, Центральний був оголошений нейтральним, а Південний визнавався сферою впливу Англії.

Спираючись на підтримку іноземних держав, шах Ірану Мохаммед Алі (ступив на престол у 1907 р.) у червні 1908 р. здійснив державний переворот. У Тегерані було уведено воєнний стан, меджліс розпущено, чинність конституції припинено.

Однак революційна боротьба на цьому не завершилася. У Тебрізі — адміністративному центрі іранського Азербайджану — почалося збройне антишахське повстання. Революціонери розпочали похід на Тегеран й у червні 1909 р. зайняли столицю. Шах Мохаммед Алі був змушений відректися від престолу на користь свого 10-річного сина, за часів правління якого було засноване регентство. Конституція була відновлена, був скликаний другий меджліс. Новий іранський уряд складався з помірковано-ліберальних діячів, що представляли інтереси великої торгової буржуазії й поміщиків.

Після деякого очікування в іранські події вирішили втрутитись іноземні держави. У 1911 р. царська Росія ввела свої війська в північні провінції Ірану, а Англія — у південні. Революційний рух був придушений. Меджліс знову розігнали. До влади на зміну поміркованим лібералам прийшли реакціонери. Ці події завершують іранську революцію.

Отже, революція 1905–1911 рр. виявилася незавершеною. Каджарська династія збереглася. Залишились недоторканними привілеї феодалів. Однак головна мета революції — введення конституційних обмежень шахського режиму — була досягнута. Іран став конституційною монархією. У роки революції зміцнили свої політичні позиції торговельна буржуазія і ліберальні поміщики.

Туреччина

На кінець ХIХ століття велика в минулому Османська імперія остаточно втратила свій колишній вплив на хід світової історії, перетворившись на напівколонію Заходу. Європейські держави оголосили Османську імперію «хворою людиною Європи» і привласнили собі право вирішувати її долю. Відбувався фактичний розділ османських територій. Боснія і Герцеговина перебували під австро-угорською окупацією, у Тунісі господарювали французи, Єгипет захопила Англія. Формально ці території залишалися у складі Османської імперії, але фактично вони перейшли під повний контроль іноземних держав. Використовуючи всі можливі засоби, іноземний капітал зайняв ключові позиції в усіх сферах турецької економіки. Це стримувало розвиток національної промисловості, де панував мануфактурний спосіб виробництва. Практично не розвивалося сільське господарство. Скрізь для обробки землі селяни використовували дерев’яну соху.

Буржуазно-революційний рух у Турції

Політична система імперії була по-середньовічному жорстокою і закостенілою. Після скасування конституції 1876 р. у країні встановився репресивний, нічим не обмежений, режим султана Абдул-Хаміда II. Період його правління (1876–1909 рр.) увійшов в історію Туреччини як час «зулюма» (гноблення).

Наприкінці ХIХ століття зароджується турецький буржуазно-революційний рух. Його визрівання мало свої особливості. У багатонаціональній імперії турки становили не більше третини її населення. Турецька буржуазна нація формувалася повільно. Буржуазія турецької національності була слабкою, переважно торговою. Це визначило її досить помірковану політичну позицію: вона не йшла далі вимоги про обмеження сваволі Абдул-Хаміда II і встановлення в Туреччині конституційно-монархічного ладу. Наприкінці ХIХ століття найбільш активною силою в турецькому буржуазно-революційному русі стала організація «Єднання й прогрес», що спиралася в основному на молоде офіцерство. Її членів у Європі називали молодотурками.

У 1907 р. у Парижі відбувся з’їзд молодотурків і буржуазно-революційних організацій інших національностей Османської імперії, що ухвалив рішення про підготовку збройного повстання з метою відновлення конституції 1876 р.

Молодотурецька революція 1908 р.

3 липня 1908 р. офіцери-молодотурки підняли повстання в Македонії. Спочатку виступили армійські підрозділи, але потім повстання підтримало й місцеве населення. 23 липня керівництво організації «Єднання й прогрес» в ультимативній формі зажадало від султана негайного введення в дію конституції 1876 р. Абдул-Хамід II, довідавшись про повсюдну підтримку заколотників, у ніч на 24 липня видав указ про відновлення конституції й призначення парламентських виборів. Це рішення султана молодотурки зустріли із захопленням й закликали народ до «відновлення порядку». Так закінчився військово-революційний переворот, який історики назвали молодотурецькою революцією.

Отже, після відновлення конституційного ладу молодотурки задовольнилися своєю перемогою. Заспокоєністю переможців спробували скористатися їхні супротивники. У квітні 1909 р. їм вдалося організувати заколот стамбульського гарнізону. На короткий час Абдул-Хаміду II вдалося повернути старі порядки і відновити свою владу в колишньому обсязі. Однак молодотурки, спираючись на вірні їм військові частини, зуміли придушити заколот і повернути собі контроль над столицею. Скликаний парламент скинув Абдул-Хаміда II. Його змінив старий і безвільний султан Мехмед V, що повинен був «царювати, але не управляти». Реальна влада опинилася в руках молодотурецьких лідерів, які посіли головні міністерські й адміністративні пости.

Молодотурки провели в країні низку реформ, з яких найважливіша стосувалася реорганізації армії, поліції й жандармерії. Але головну свою мету вони вбачали в тому, щоб відстояти цілісність імперії. Для досягнення своїх цілей вони взяли на озброєння доктрину османізму, відповідно до якої всі громадяни імперії, незалежно від їхньої національності, оголошувалися османами, а нетурецькі землі — невід’ємною частиною Туреччини. Під прапором османізму проводилося насильницьке потуреччення, відновилися погроми немусульманського населення. Найменші прояви визвольної боротьби пригноблених національних меншин жорстоко придушувалися.

Різко погіршилося міжнародне становище Османської імперії. Уже в 1908 р. Австро-Угорщина анексувала Боснію й Герцеговину. У 1911–1912 рр. Стамбул утратив свої останні північноафриканські володіння. Після Першої Балканської війни 1912–1913 рр. Туреччина втратила більшість володінь у Європі.

У січні 1913 р. група офіцерів на чолі з активним учасником революції Енвер-беєм здійснила державний переворот. Після цього молодотурецький режим став ще більш жорстким. Згубним виявилося рішення молодотурецького уряду прийняти бік Німеччини в Першій світовій війні, поразка в якій призвела до краху Османської імперії, а турецький народ поставила на межу національної катастрофи. У жовтні 1918 р., переконавшись у провалі своєї політики, молодотурецькі лідери відмовилися від влади й утекли до Німеччини, кинувши свою країну напризволяще.