2.5.Норми міжнародного права як джерела кримінального права України.

Із прийняттям Закону України "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. статусу джерела кримінального права України набули укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори. Вони становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Міжнародні кримінально-правові норми, що стосуються Загальної частини кримінального права, як норми-принципи безпосередньо, не зазнаючи ніяких змін, імплементуються у національне законодавство України. Такими є норми чотирьох Європейських конвенцій, ратифікованих Україною 22 вересня 1995 р., які для України набули чинності з 1 січня 1996 р., а також норми Конвенції країн СНД "Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних відносинах" 1993 р. (Мінськ)2, яка для України набула чинності 14 квітня 1995 р. [12, с.31].

14 червня 1994 року між Україною та Європейським Союзом було підписано угоду про партнерство та співробітництво.

Парламентська Асамблея вважає, що відповідно до ст. 4 Статуту Ради Європи Україна здатна і бажає виконувати обов’язки члена Ради Європи, визначені у ст. 3: "Кожний член Ради Європи обов’язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, які перебувають під його юрисдикцією, і щиро та ефективно співпрацювати в досягненні мети Ради Європи", -у контексті запевнень вищих посадових осіб держави (лист Президента України, Голови Верховної Ради України та Прем’єр-міністра України від 27 червня 1995 року) та на основі наведеного нижче:

- з 1992 року Україна бере участь у багатьох заходах Ради Європи, у міжурядових програмах співробітництва та допомоги, зокрема у сферах реформування правової системи та прав людини, а також як "спеціальний гість" у роботі Парламентської Асамблеї та її Комітетах;

- розробляється Спільна Програма Комісії Європейських Співтовариств і Ради Європи щодо реформування правової системи і місцевого самоврядування, виконання якої заплановано розпочати восени 1995 року;

- протягом одного року з моменту вступу будуть прийняті відповідно до принципів Ради Європи у сфері законодавства: - нова Конституція; - рамковий документ про правову політику України щодо захисту прав людини; - рамковий документ про правову та судову реформи; - нові кримінальний та кримінально-процесуальний кодекси; - нові цивільний та цивільно-процесуальний кодекси; - нові закон про вибори та закон про політичні партії;

- роль та функції Генеральної прокуратури будуть змінені (особливо щодо здійснення загального контролю за додержанням законності) шляхом перетворення цього інституту в орган, який відповідатиме принципам - Ради Європи;

- - незалежність судової влади, відповідно до принципів Ради Європи, буде забезпечено, зокрема стосовно призначення та перебування на посаді суддів; до процедури призначення суддів залучатиметься професійна асоціація суддів;

- статус правничої професії буде захищено законом та буде засновано професійну асоціацію адвокатів [2, с.214].

Парламентська Асамблея зазначає, що Україна поділяє те, як тлумачаться зобов'язання, викладені у п. 11, та має намір:

- підписати на момент приєднання Європейську Конвенцію з прав людини; протягом одного року ратифікувати Конвенцію та Протоколи №№ 1, 2, 4, 7 та 11 до неї; до набрання чинності Протоколом № 11 визнати право особи звертатися до Європейської Комісії з прав людини, а також визнати обов’язковість юрисдикції Європейського Суду з прав людини (ст.ст. 25 та 46 Конвенції);

- протягом одного року з моменту вступу підписати та протягом трьох років ратифікувати Протокол № 6 Європейської Конвенції з прав людини, який передбачає скасування смертної кари в мирний час, та ввести мораторій на виконання смертного вироку, який набирає чинності з моменту приєднання;

- не підписувати у рамках СНД Конвенцію з прав людини та інші відповідні документи СНД, поки не здійснені нові дослідження щодо сумісності двох юридичних інструментів, - беручи до уваги той факт, що індивідуальні звернення, які подаються відповідно до цієї Конвенції, можуть призвести до неможливості ефективного використання права на індивідуальне звернення відповідно до ст. 25 Європейської Конвенції з прав людини;

- протягом одного року з моменту вступу до Ради Європи підписати та ратифікувати Європейську Конвенцію про запобігання тортурам, нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню;

- підписати, ратифікувати та, разом з тим, застосовувати основні принципи інших конвенцій Ради Європи, таких як Конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах, Конвенція про передачу засуджених осіб, Конвенція з питань відмивання, пошуку, арешту та конфіскації доходів, одержаних злочинним шляхом;

- намагатися вирішувати міжнародні спори мирними засобами (зобов’язання, яке розповсюджується на всі держави - члени Ради Європи) [2, с. 219].

6. Правовий звичай як джерело кримінального права.

Правовий звичай — це одне з джерел права, звичаєве право — це окремий вид позитивного права, що складається з правових звичаїв. Звичаєве право є первісна форма позитивного права. Тривалий час воно було єдиним видом права, аж до появи писемності і появи нового виду права — закону, або писаного права. Проте, тривалий час звичай не визнавався самостійним джерелом права. Тільки теоретики так званої “історичної школи права”, яка існувала в XIX столітті, переконливо довели важливість і значення правового звичаю як джерела права. Вони ж підкреслили головну відмінність звичаєвого права і закону. Творцем першого є не держава, а саме суспільство, його основою є правова свідомість широких народних мас. Отже, характерними ознаками звичаєвого права є, по-перше, те, що правові норми звичаєвого права, або правові звичаї творяться без прямого наказу з боку держави чи її органів; по-друге, звичаєве право є право неписане. Щодо останньої ознаки, то зрозуміло, що і норми звичаєвого права можуть бути записані і дійсно записуються, але факт запису, матеріальної фіксації, не буде для цього права істотним, бо воно діє не тому, що записане, а тому, що воно визнається правом у масовій свідомості і масово виконується. Проблема звичаєвого права є однією з найскладніших і слабо розроблених проблем у правознавстві. Звичаєве право не приведене до стрункої системи; не встановлено меж фактичної чинності правових звичаїв; не проведено більш-менш чіткого розмежування поміж правовим звичаєм та звичаєм побутовим, немає також одностайності і щодо самого походження та характерних рис звичаєвого права. В цілому ж, можна дата таке визначення правового звичаю — це норма позитивного права, що виникла самостійно, без державно-владної волі чи санкції з боку держави, з правосвідомості всього народу або певних суспільних груп та набула юридичної сили в результаті тривалого застосування її, як обов'язкової. На нинішній день правовий звичай має доволі обмежене коло застосування. Це пояснюється двома причинами. По-перше, цілий ряд правових звичаїв знаходять своє закріплення у чинному законодавстві і перестають відігравати роль власне правового звичаю, перетворюючись в норми права, закріплені в нормативно-правових актах. По-друге, при розвинутій законодавчій системі потреба правового регулювання реально існуючих правових відносин оперативно знаходить відповідну реакцію з боку законодавчаї влади, не даючи можливості сформуватися правовому звичаю. На сьогоднішній день правовий звичай в Україні, до певної міри, застосовується у цивільно-правових відносинах, в морському праві тощо. Звичай має більше значення в релігійно-общинній правовій системі, яка має місце в деяких країнах Азії та Африки.

Договір як джерело права також має тривалу історію і певне використання і поширення у сучасному правовому житті. Значна правотворча роль належить договору ще з часів родового ладу і процесу становлення держави. Саме тоді взаємовідносини між окремими групами людей, які складали певні роди чи племена, базувалися або творилися на договірних засадах, коли шляхом договірних відносин погоджувалися і встановлювалися певні правила мирного співжиття. Ще римські юристи вважали, що виникнення закону та звичаю обумовлене саме договором-погодженням громадян, який у випадку закону проявлявся у голосуванні, а у випадку правового звичаю — у мовчазній згоді. І в давні часи, і на сучасному етапі правотворча роль договорів найяскравіше проявляється в галузі міжнародного права, тобто права, яке регулює взаємовідносини між незалежними одна від одної державами. Володіючи суверенітетом, держави не мають над собою якоїсь вищої влади, вони не мають ані спільного державного апарату, ані єдиного законодавчого органу, який би мав право видавати обов'язкові для держав правові норми, ані суду, який би з власного права та без попередньої їхньої згоди розв'язував спори і конфлікти між ними. Проте, все це не виключає впорядкованості міжнародних, або, власне, міждержавних відносин й існування міжнародного ладу, який є доволі стабільним. Отже, виходить, що відсутність в міжнародному житті законодавчої влади не виключає можливості творення та фактичного панування правових норм у відносинах міжнародного характеру. Джерелами міжнародного права вважаються міжнародний правовий звичай та спільне рішення, тобто міжнародний договір. Для виникнення і чинності цього права найважливіше значення має той факт, що держави самі визнають його необхідність та вважають своїм обов'язком підпорядковуватися і виконувати норми міжнародного права. Міжнародні договори, особливо двосторонні, за винятком суто політичних та договорів, які регулюють державні кордони, мають нормативний характер, тобто встановлюють правила поведінки. Тобто, у сучасних міжнародних відносинах договори мають значення законів. Ними встановлюються точні об'єктивні норми права, які кожен з учасників договору зобов'язується виконувати, здебільшого на своїй території, стосовно другої сторони — держави — та, у відповідних випадках, стосовно громадян цієї держави. При цьому, також слід зазначити, що міжнародне право регулює найрізноманітніші проблеми, що стосуються різних галузей права — цивільного, кримінального, торгового тощо. На нинішньому етапі можна стверджувати чітку тенденцію розвитку міжнародного права, визначальним джерелом якого є договір; роль міжнародного правового звичаю, як такого, якому бракує точності змісту та юридичної оформленості, постійно зменшується. Але договір на сучасному етапі розвитку суспільства має значення не тільки в міжнародному житті. Важливу роль в регулюванні трудових відносин відіграє договір між власником підприємства або уповноваженим ним органом та трудовим колективом, тобто всіма робітниками та службовцями даного підприємства, тобто колективний договір. В цілому, договори базуються на диспозитивних нормах права, тобто на нормах, які надають можливість учасникам правовідносин самим домовитися про взаємні права і обов'язки. У правовому житті є два види договорів: договори-угоди та нормативні договори, останні є джерелом права. Відмінність між цими договорами полягає у тому, що в першому кожна зі сторін бажає свого результату, наприклад договір купівлі-продажу — одна сторона бажає продати, друга купити певну річ; в нормативному ж договорі обидві сторони бажають одного — встановити спільну норму; по-друге, у першому випадку мотиви в обидвох сторін різні, в другому — один і той самий мотив — свідомість потреби певної правової норми; і третя відмінність — договір-угода творить тільки правовідношення, нормативний договір створює об'єктивну правову норму. І, незважаючи на те, що конкретний нормативний договір спрямований на створення правової норми, покликаної регулювати відносини обмеженого кола осіб, але зважаючи на значну кількість таких договорів, вони є важливим джерелом права не тільки в міжнародному, але і у внутрішньому державному житті.