• Розглянути найбільш типові приклади організації органів влади та управління в суб'єктах федерації (США, Індія, Бразилія, Швейцарія, ФРН).

• Регіоналістська держава, конфедерація, унія, співдружність.

• Адміністративна автономія в державі.

• Тема 4 Форма держави в зарубіжних країнах

• Важливе значення для юридичної теорії взагалі і для теорії конституційного права зокрема має поняття форми держави. Під формою держави прийнято розуміти сукупність основних структуроутворюючих ознак організації та діяльності державної влади. Ця категорія відповідає на питання – хто і як править в суспільстві, як організовані та діють в ньому державно-владні інститути, як об’єднане населення на даній території, яким чином воно пов’язане через різноманітні територіальні та політичні утворення з державою в цілому, як, і за допомогою яких методів та прийомів здійснюється політична влада. Від форми держави в значній мірі залежить суспільно-політичне життя, стійкість та стабільність державних інститутів. Крім того, у наші дні термін «форма держави» також слугує доктринальним цілям, зокрема класифікаціям держави.

• Форма держави передбачає єдність трьох основних сторін організації державної влади: форми правління, форми державного устрою та політичного (державного) режиму.

• Історична практика свідчить, що в межах одного типу держави зустрічається різноманіття її форм. Це зумовлено цілим рядом причин. Головними серед них можна назвати наступні:

• 1. Історична традиція розвитку національної державності. Так, стійкість монархічних форм правління в таких державах, як Великобританія, Швеція, Японія в значній мірі пояснюється тим, що монархія в цих державах існувала на протязі багатьох століть.

• 2. Історичними особливостями становлення національної державності. Наприклад, прийняття федеративної форми державного устрою такими країнами, як США, ФРН, Швейцарія, Аргентина, Мексика пояснюється історичними умовами виникнення самої держави, а не національними моментами.

• 3. Національним складом населення даної країни. Саме ця обставина зумовила встановлення федерації в таких багатонаціональних державах, як, наприклад, Індія чи Бельгія.

• 4. Вибір тієї чи іншої державної форми в молодих країнах, що звільнились від колоніальної залежності, в значній мірі залежав від впливу метрополії. Не дивно, що в багатьох колишніх колоніях монархічної Великобританії (Тринідад і Тобако, Ямайка, на ранніх стадіях в Індії та Пакистані) після проголошення незалежності була встановлена монархічна форма правління, в той же час, як колишні колонії республіканської Франції в своїй більшості стали республіками (Кот д’Івуар, Бенін, Буркіна-Фасо, Габон, Мавританія). Іноді метрополія нав’язує колишній колонії певну державну форму. Так Великобританія нав’язала Малайзії федеративну форму державного устрою.

• 5. Істотно впливають на вибір форми держави в конкретній країні такі фактори як рівень культури громадян (як загальнолюдської, так і політико-правової), рівень соціально-економічного розвитку країни, її міжнародне становище та характер взаємовідносин з сусідами.

• Все це свідчить про те, що форма правління, форма державного устрою, політичний режим країни не народжуються стихійно, а в значній мірі зумовлені цілим рядом важливих факторів та обставин.

• Форма правління – це організація верховної влади, що характеризується її формальним джерелом та принципами взаємовідносин між вищими (центральними) органами державної влади (глава держави, парламент, уряд) і населенням.

• Таким чином, форма правління відповідає на питання про те, як організована верховна суверенна державна влада, які органи її здійснюють і які принципи взаємовідносин між ними.

• Головною, визначальною ознакою форми правління є правовий статус глави держави (виборний та змінюваний в республіці, спадковий – в монархічній державі).

• Для сучасних держав характерні дві форми правління: монархія та республіка.

• Монархія – це така форма правління, при якій верховна державна влада юридично належить одній особі, яка займає свою посаду у встановленому порядку престолонаслідування та по життєво.

• В сучасному світі монархії становлять приблизно шосту частину загальної кількості країн світу. Однак розповсюджені монархії по континентам світу далеко нерівномірно. В Європі нараховується 10 монархій: Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція.

• На Американському континенті також 10 монархій: Канада, Антигуа і Бар буда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Гренада, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Крістофер і Невіс, Сент-Лусія, Ямайка. В Австралії і Океанії 6 монархій: Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Соломонові острови, Тонга, Тувалу. В Азії – 13 монархій: Бахрейн, Бруней, Йорданія, Малайзія, Камбоджа, Кувейт, Катар, Оман, ОАЕ, Саудівська Аравія, Таїланд та Японія. І лише 3 монархії в Африці: Лесото, Свазіленд та Марокко.

• Ряд специфічних рис має монархічна форма правління в країнах, що входять до Співдружності, яку очолює Великобританія. 351 країна Співдружності – 15 знаходяться у відносинах особистої унії з Великобританією і власних монархів не мають (Австралія, Нова Зеландія, Канада, Барбадос, Ямайка тощо). Англійська королева є королевою кожної з цих країн. Однак в її відсутність функції глави держави здійснює генерал-губернатор, який призначається королевою за поданням уряду відповідної країни з числа її громадян.

• Загальна тенденція сучасності свідчить про поступовий перехід від Монархічної форми правління до більш демократичної республіканської. В другій половині ХХ ст. монархія була ліквідована в Болгарії, Італії, Румунії, Греції, Афганістані, Ірані та деяких інших країнах. Однак є випадки і поновлення монархії (в Іспанії після смерті диктатора генерала Франко).

• Хоча монарх – глава держави, однак не завжди йому належить верховна влада, не завжди він реально править країною. Верховна влада вмонархіях інколи здійснюється системою вищих органів, що включає главу держави, парламент, уряд, а іноді навіть неформальні структури (сімейна рада, вище духовенство, в деяких мусульманських країнах рада оли-шура при монарху, особливо якщо вона приймає одноосібні рішення). Тому при вивченні конституційного права зарубіжних країн не обмежуються констатацією факту монархії, а розрізняють певні її види: абсолютну, дуалістичну та парламентську (конституційну).

• Абсолютна монархія. В наш час форма абсолютної монархії є рудиментарною і в «чистому» вигляді не зустрічається. Ця форма правління була характерною для феодальної формації.

• В умовах абсолютної монархії принцип представницького правління не використовується. Абсолютною є монархія, в якій глава держави єдиний суб’єкт суверенітету. Інших носіїв права на владу в цих державах немає.

• Політична влада не може бути предметом спорів та політичної боротьби, оскільки питання про владу однозначно вирішено формою правління. Тому в цих країнах відсутні або заборонені політичні партії. Крім того, піддані, в принципі, не повинні мати політичних прав, оскільки наявність таких прав дає їм можливість претендувати на те, що не може належати нікому іншому, крім монарха. Монарх є вищою законодавчою та судовою інстанцією, керує діяльністю уряду. Міністри мають статус слуг монарха і зобов’язані йому безумовно підкорятись. Монарх не обов’язково входить до структури уряду і є його офіційним главою. Зазвичай призначають «першого слугу» в складі уряду – прем’єр, візир тощо. Однак є випадки, коли монарх сам очолює уряд, а можливо і інші міністерства. Так в Омані султан одночасно є прем’єр-міністром, міністром оборони, фінансів та верховним головнокомандувачем.

• На сьогодні напівабсолютні монархії існують в країнах Перської затоки – Бахрейні, Катарі, Кувейті, ОАЕ, Саудівській Аравії, Омані. Всі ці держави формально є конституційними. Тут монархами були октроїрувані лоби, що звичайно мають назву конституцій або основних законів. Їх дія часто призупиняється і більшість з них фіксують, що вся влада в країні походить від монарха (однак є положення про владу Аллаха і народа) і над ними стоїть Коран. В цих країнах є парламенти. Однак вони носять консультативний характер (в Катарі парламент так і називається – Консультативні збори) і монархи мають право на власний розсуд їх розпускати. В Об’єднаних Арабських Еміратах члени парламенту (Національних зборів) призначаються емірами семи еміратів (Радою емірів), а парламент діє в якості дорадчого органу навіть не при Раді емірів, а при уряді, який також призначається емірами. Таким чином, хоча в названій групі країн є як конституції, так і парламенти, вони насправді не обмежують владу монархів.

• Особливе значення в системі управління в існуючих нині абсолютних монархіях відіграє сімейна рада та мусульманська релігія. Сімейна рада – неформальний, але досить впливовий орган, який складається з членів правлячої сім’ї, близьких родичів монарха та деяких особливо авторитетних знавців Корану. В Саудівській Аравії сімейна рада може відсторонювати короля від влади і призначати на його місце нового з цієї ж сім’ї (не обов’язково сина). Всі члени сімейної ради отримують від держави ренту. Король – одночасно вища духовна особа – імам, а іслам – державна релігія.

• Сучасні абсолютні монархії розташовані в регіоні Перської затоки завдяки використанню нафтових ресурсів змогли забезпечити економічне процвітання своїх країн.

• Дуалістична монархія – перехідна форма правління від абсолютної до обмеженої (конституційної) монархії, при якій повноваження глави держави до певної міри обмежені. Влада розподілена між двома центрами – монархом і парламентом. Дуалістична монархія – нестійка форма правління, оскільки кожний з існуючих центрів влади намагається отримати всю її повноту. Приклади «класичної» дуалістичної монархії навести непросто в силу того, що дуалізм може коливатись як в одну, так і в іншу сторону. Спостерігачі та експерти стверджують, що в країні існує дуалістична монархія, в той же час як самі жителі переконані, що монархія абсолютна. З певними застеріганнями в сучасному світі до числа дуалістичних монархій можна віднести Йорданію, Марокко та Непал.

• Законодавча влада в дуалістичній монархії належить парламенту, який обирається підданими, або їх частиною. Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати її безпосередню, або через ним же призначений уряд. Судова влада належить монарху, однак може бути більш-менш незалежною.

• Розподіл влад при даній формі правління має обмежений характер. Хоча закони приймаються парламентом, монарх має право абсолютного вето, без його згоди закон в силу не вступить. Крім того, монарх може видавати надзвичайні укази, які за своєю юридичною силою в деяких випадках навіть вищі за закони, а головне, може розпускати парламент, змінюючи фактично дуалістичну монархію на абсолютну. Наприклад, в Йорданії після розпуску парламенту в 1974 році наступні парламентські вибори відбулись в 1989 році.

• Уряд за свою діяльність несе відповідальність лише перед монархом, а не перед парламентом. Останній має можливість впливати на діяльність уряду лише використовуючи своє право приймати державний бюджет країни. Однак така можливість з’являється лише один раз на рік. Крім того, йдучи на конфлікт з урядом, парламент йде фактично на конфлікт з монархом, тим самим наражаючись на небезпеку розпуску.

• Парламентарна монархія. Ця форма правління притаманна високорозвиненим державам, де перехід від феодальних відносин до капіталістичних відбувався поступово, а не супроводжувався докорінним зламом колишніх інститутів державної влади (Великобританія, Японія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Швеція тощо). Тут ми можемо чітко прослідковувати принцип розподілу влад при визнанні принципу верховенства парламенту над виконавчою владою. Тут ми маємо таку юридичну форму, яка забезпечує правління двох суверенів – народу і монарха, закріплюючи основні політичні повноваження за народно-представницьким органом (парламентом), а формально – юридичні за монархом.

• В парламентській монархії – відсутній дуалізм влади. Тут діє формула, згідно з якою монарх «царює, але не править». Його влада обмежена не лише в сфері законодавства, але й в сфері державного управління та контролю над урядом. Юридично за монархом зберігається право призначати главу уряду та міністрів, але робить він це у відповідності з пропозиціями лідерів партійних фракцій, які мають більшість голосів в парламенті (або в його нижній палаті). Формально міністри вважаються слугами монарха, а сам уряд – урядом монарха. Однак ні уряд, ні окремі міністри відповідальності (індивідуальної або колегіальної) перед монархом не несуть. В силу діючого тут принципу парламентарі уму уряд формується парламентським шляхом і несе відповідальність за свою діяльність лише перед парламентом. В разі винесення парламентом вотуму недовіри уряду останній йде у відставку або звертається до монарха з проханням розпустити парламент та призначити позачергові вибори.

• В парламентарній монархії монарх зазвичай позбавлений будь-яких дискреційних повноважень (повноважень розсуд). Всі акти, які виходять від монарха, набувають юридичної сили лише за умови, якщо вони контрасигнуються (сорішаються підписом) прем’єр-міністром або відповідним міністром. Тим самим вони приймають на себе відповідальність за цей акт монарха, бо сам монарх, в силу свого правового статусу, таку відповідальність нести не може (у Великобританії діє аренум «Король не може бути неправий»).

• Формально законодавчим органом є не парламент і не монарх, а особлива конструкція, сформульована англійцями як «Король в парламенті». Це означає, що прийняття законів віднесено до спільної компетенції монарха та представницького органу. Юридично це виражається в тому, що будь-який закон не може бути прийнятим, «поки сесія парламенту не відкрита королевою», що всякий парламентський акт набуває юридичної сили тільки після його підписання монархом. Разом з тим санкція монарха на прийняття парламентських рішень – акт формальний. Монарх або не має права накладати вето на рішення парламенту (Японія, Швеція), або вже століттями не використовує цю прерогативу (Великобританія, Норвегія).

• На відміну від дуалістичної монархії, в парламентарній монархії центральне місце в системі державних органів займає уряд, який не лише здійснює повноваження та прерогативи монарха, але й контролює та направляє всю діяльність парламенту.

• Таким чином, ми бачимо, що в сучасних розвинутих країнах монархія не відіграє істотної ролі в здійсненні державного керівництва суспільством. Виникає питання: чому державна влада зберігає цей непотрібний та досить витратний для державного бюджету інститут».

• Аналіз політичної практики сучасних монархічних держав свідчить, що монарх, не дивлячись на те, що він позбавлений реальної влади, виконує в суспільстві досить важливі функції. По-перше – він є символом нації. По-друге, монархія зберігається як резервний політичний заклад, який може бути використаний в умовах політичних криз. Монархи, будучи позбавленими реальної державної влади, зберігають так звані «сплячі» повноваження, які можуть «прокидатись» в потрібний момент. Наприклад, в 60-ті роки ХХ ст.. у Великобританії було декілька випадків, коли симпатії виборців ділились навпіл. Жодна політична партія не мала смоги сформувати уряд. Тоді королева Єлизавета ІІ, використавши свої «сплячі повноваження», призначила прем’єр-міністром Гарольда Макміллана. В 1981 році в Іспанії завжди рішучим діям короля Хуана Карлоса, який використав свої повноваження верховного головнокомандувача, вдалось уникнути захоплення влади військовими.

• Республіка – форма правління, при якій всі вищі форми державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональними представницькими органами (парламентами). Характерною ознакою республіки є наявність обраною на певний термін глави держави – як правило, президента, влада якого юридично похідна від виборців або від представницького органу.

• Республіканська форма правління найбільш демократична, оскільки виключає існування будь-якого державного органу, наділеного владними повноваженнями, формально не пов’язаного відповідальністю перед народом. Однак це не виключає можливості існування викривлених різновидів республіки, що характеризуються релегітимністю влади. Наприклад, коли в країні відбувається переворот, в результаті якого на чолі держави стає одноосібний диктатор (він може називатись як завгодно) чи група диктаторів (хунта, політбюро тощо), форма правління офіційно може проголошуватись чи залишатись республіканською, однак її демократична сутність вихолощується. Це відбувається і в тому випадку, коли законно обрана або призначена посадова особа (президент, прем’єр-міністр тощо) захоплює повноваження, які не належать йому за конституцією, або відмовляється залишити свою посаду по закінченню строку повноважень. Іншими словами, коли відбувається узурпація влади.

• В межах республіканської форми правління прийнято розрізняти президентську, парламентську республіки та республіку змішаного типу.

• Президентська республіка. Ця форма правління дещо нагадує дуалістичну монархію, оскільки створювалась за її прикладом. Президентська республіка вперше була встановлена в США в кінці ХVIII ст.. і за основу бралась форма правління колишньої метрополії – Великобританії, яка на той час фактично була дуалістичною монархією.

• Основними характерними рисами президентської республіки є:

• 1. Основним принципом організації та здійснення влади є принцип розподілу влад. Це означає, що в конституційному законодавстві відповідної країни проводиться чітке розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади.

• 2. Глава держави – президент, обирається без участі парламенту, шляхом прямих виборів або через колонію виборщиків (США), до складу якої не можуть входити члени парламенту.

• 3. Президент є одночасно главою держави та главою виконавчої влади.

• 4. Президент формує та очолює свою виконавчу адміністрацію (США, Мексика) або уряд (Перу, Киргизія), які відповідальні лише перед ним, а не перед парламентом. Таким чином, уряд формується на позапарламентській основі. При цьому діє принцип несумісності депутатського мандату та портфеля міністра. В уряді президентської республіки, як правило, відсутня посада прем’єр-міністра.

• 5. Парламент не може звільнити або відправити у відставку адміністрацію (уряд). Хоча слід зазначити, що в деяких президентських республіках зустрічається посада за «адміністративною» прем’єр –міністра та право парламенту звільняти деяких міністрів.

• 6. Президент не має права дострокового розпуску парламенту.

• Президентська республіка створює сприятливі юридичні умови для концентрації в руках президента величезних повноважень. В свою чергу, відсутність у президента права розпуску парламенту позбавляє уряд можливості застосовувати по відношенню до загальнонаціонального представницького органу погрози дострокових виборів, що є звичайною практикою в парламентарних країнах. Таким чином, в президентській республіці при умові дотримання конституційної законності уряд більш стабільний, а парламент має більше реальні повноваження. Чим в тих країнах, де формально проголошена парламентська система.

• Історично президентська республіка вперше була проголошена в США на підставі конституції 1787 року. Північноамериканська форма правління з тих пір отримала розповсюдження в багатьох державах. Але більше всього в Латинській Америці та в державах, що протягом ХХ ст.. звільнились з-під колоніальної залежності.

• Однак при фактичній оцінці президентської республіки в тій чи іншій країні завжди слід звертати увагу на особливості політичного режиму в цій країні. В науці конституційного права існує термін «суперпрезидентська республіка». Він застосовується для характеристики особливої різновидності республіканської форми правління, що характеризується концентрацією всіх юридичних і фактичних важелів державної влади в руках президента, який в такому випадку як правило є не лише главою держави, але й главою уряду та лідером правлячої партії. Інколи законодавство зарубіжних країн закріплює за цією вищою посадовою особою необмежене право розпуску парламенту, право запровадження на свій розгляд надзвичайного та інших особливих старів, право видавати декрети, що мають силу закону, одноосібно призначати та звільняти голів місцевих (регіональних) адміністрацій, судів тощо. Таким чином виникає президентсько-монархічна республіка, яка являє собою форму президентського абсолютизму. При такій формі правління практично відсутні конституційні механізми зміщення президента зі своєї посади, не функціонує характерна для «класичної» президентської республіки система «стримок та противаг» у вигляді сильного парламенту та незалежного суду. Мають місце випадки фактичної передачі президентських повноважень від батька до сина у спадок. В наш час ця різновидність республіки існує в Сирії, Азербайджані, КНДР, Туркменістані, Узбекистані, в деяких країнах Африки тощо.

• Парламентарна республіка характеризується проголошенням принципу верховенства парламенту, перед яким уряд несе політичну відповідальність за свою діяльність. Формально відмінною особливістю парламентарної республіки є наявність посади прем’єр-міністра. За своєю суттю парламентарна республіка дуже близька до парламентарної монархії, за тим виключенням, що монархію очолює монарх, який володарює за власним правом, а в парламентарній республіці главою держави є обраний президент.

• Дана форма правління юридично характеризується наступними ознаками:

• 1. Глава держави – президент обирається парламентом (або за його активної участі).

• 2. Президент парламентарної республіки формально наділяється значними повноваженнями, але на практиці фактично не впливає на здійснення державної влади. Будь-яка дія президента, включаючи розпуск парламенту та накладання вето, може бути здійснена лише за згодою уряду. Нормативні акти президента набувають юридичної сили тільки після контрасигнації (підпису) їх відповідним міністром або прем’єр-міністром, які і несуть за них відповідальність.

• 3. Парламент є повновладним органом, який формує уряд.

• 4. Главою уряду – прем’єр-міністром призначається лідер партії парламентської більшості або лідер партійної коаліції. Він формує уряд на парламентській основі, склад якого, як правило, затверджується парламентом або його нижньою палатою. Участь глави держави – президента – в формуванні уряду номінальна.

• 5. Уряд несе політичну відповідальність перед парламентом (або його нижньою палатою) і залишається при владі до тих пір, коли він має підтримку парламентської більшості. Тому в парламентарній республіці за умови дотримання конституційної законності правління завжди носить партійний характер, що зовсім не є правилом для президентської республіки.

• 6. Відповідальність уряду перед парламентом носить солідарний характер. Недовіра до одного члена уряду (особливо до прем’єр-міністра) тягне за собою відставку всього уряду. Однак вотум недовіри в парламентарних республіках урівноважується правом уряду у відповідь на вотум недовіри звернутись до глави держави (президента) з вимогою розпустити парламент або його нижню палату і призначити достроково вибори.

• Таким чином, слід мати на увазі, що для парламентарної республіки в значно більшій мірі, ніж для президентської, характерний розрив між юридичним і фактичним становищем всіх вищих органів державної влади: проголошується верховенство парламенту, але фактично він працює під жорстким контролем з боку уряду; встановлюється відповідальність уряду за свою діяльність перед парламентом, але фактично парламент майже завжди може бути розпущений урядом, який втратив його довіру; президент наділяється широкими повноваженнями, але здійснює їх не він, а уряд.

• Парламентарна республіка менш розповсюджена форма правління, ніж республіканська президентська. В наш час парламентарними республіками є Італія, ФРН, Австрія, Швейцарія, Ірландія, Ісландія, Греція, Індія, Ізраїль, Ліван, Туреччина та деякі інші.

• Змішана (напівпрезидентська) республіка – вперше виникла у Франції за Конституцією 1958 р., яка писалась під тодішнього Президента Французької Республіки Шарля де Голля.

• Прихильники змішаної республіканської форми намагаються сумістити ознаки парламентарної та президентської республік та забезпечити розумний баланс влад в системі «президент-уряд-парламент». В центрі цієї системи стоїть глава держави – президент, який наділяється широкими повноваженнями. На прикладі Франції спробуємо розглянути притаманні змішаній (напівпрезидентській) республіці характеристики президентської та парламентської республік.

• Риси президентської республіки:

• 1. Глава держави – президент, як правило, вибирається електоратом на прямих, загальних виборах без участі парламенту.

• 2. Президент формує уряд на парламентській основі (діє принцип несумісності портфеля міністра та депутатського мандату).

• 3. Уряд фактично відповідальний перед президентом, а не перед парламентом. Президент здійснює загальне керівництво рештою уряду, у відповідності з конституцією головує на його засіданнях.

• 4. Голова держави юридично наділяється дійсно широкими повноваженнями, включаючи надзвичайні, в той же час, повноваження парламенту обмежень.

• Риси парламентарної республіки:

• 1. Президент є тільки главою держави, але не главою виконавчої влади. На чолі уряду стоїть прем’єр-міністр.

• 2. Уряд формально відповідальний перед парламентом або його нижньою палатою.

• 3. Президент має право достроково розпустити парламент.

• Недоліки змішаної форми правління є те, що встановлюється система влади, яка залежить від його особистих якостей. Показовим є той факт, що в більшості країн, де було повалено тоталітарні режими (Португалія, Польща, Болгарія, Румунія, республіки колишньої федеративної Югославії, більшість країн СНД) встановлювалась змішана республіканська форма правління, при якій всенародно обраний президент, часто будучи харизматичним лідером, не втручаючись в політичне управління, направляє політичний курс держави. Глава уряду, який здійснює поточне управління, часто виступає в ролі «хлопчика для биття»: якщо щось йде не так, то причина не в політичному курсі президента, а в поганому проведенні цього курсу урядом. Тут, вірогідно, відіграють свою роль певні риси національної психології, які склались за довгий період одноосібної влади. Хоча в самій Франції парламент посилює свої повноваження, в той час як вплив Президента дещо слабшає. На це впливає ціла низка рішень органів конституційного контролю – Конституційної Ради, а також стійкі демократичні традиції французького суспільства.

• Паралельно з республіканською та монархічною формами правління існують так звані «гібридні форми правління», які неможливо чітко віднести до республіканської чи монархічної форми. Сюди можна віднести так звані монархії з республіканськими елементами (Малайзія, Об’єднані Арабські Емірати). В Малайзії за Конституцією 1957 року глава держави – монарх (його титул Янг Ді-Пертуан Антонг – що це точно означає, можуть зрозуміти лише малазійці) обирається на п’ять років не громадянами і не парламентом, а Радою правителів штатів, до складу якої входять не всі глави штатів, а лише султани (глави) 9 з 13 штатів. Чотири штати мають республіканську форму правління, і тому глави цих штатів участі у виборах глави держави не приймають. Султани обираються на посаду глави держави по черзі і в Раді правителів тому ведеться спеціальний список. Таким чином, Малайзія являє собою своєрідну форму правління – виборну (або ротаційну) монархію.

• Елементи виборності існують і в ОАЕ, які являються колективною монархією, яку очолює Рада емірів. Еміри семи еміратів раз на п’ять років обирають голову Ради емірів – президента, який виконує функції глави держави. За характером своїх повноважень він ближче до президента парламентської республіки, чим до монарха абсолютної монархії. По традиції на цю посаду обирається глава найбільшого емірату – Абу-Дабі.

• Республіки з монархічними елементами та республіки без деяких республіканських елементів. Раніше вже говорилося про по життєвих президентів. Вперше таку посаду було запроваджено в Югославії для Йосипа Броз Тіто, першого президента Югославії, який очолював боротьбу югославського народу проти фашистських загарбників. В 60-70-х рр. ХХ ст. таку форму було запроваджено в деяких країнах Азії та Африки: Індонезія, Туніс, Уганда, Центрально-Африканська Республіка (тут взагалі президент Бокасса проголосив себе імператором), Екваторіальна Гвінея тощо. В Корейській Народній Демократичній Республіці сина по життєвого президента Кім Ір Сена в 1994 р. було проголошено спадкоємцем і керівником країни. Республіка з монархічними елементами в наші дні особливо розбудовується в деяких країнах СНД

• Багатьох республіканських елементів позбавлена форма правління, що створюється в умовах військових режимів (президентсько-мілітарна республіка). Президенти таких республік не обираються населенням чи будь-яким іншим легітимним органом. Вони проголошуються президентами групами своїх спільників по заколоту, які утворюють військову, революційну, тимчасову чи будь-яку іншу раду. Парламент в таких умовах розпускається, конституція цілком або в значній частині відміняється чи призупиняється, управління будується на основі жорсткої ієрархії військових влад.

• В науковій літературі зустрічається термін «теократична республіка», яким визначається такий різновид республіки, де головною особою є духовний лідер держави – особа, яка очолює домінуючу релігійну конфесію. Конкретним прикладом може служити Ісламська Республіка Іран, де за Конституцією 1979 р. передбачена посада президента, якого обирають виборці, та керівника держави, яким є вища духовна особа (імам або факір). Керівник Ірана обирається або призначається радою експертів, яка була створена в 1982 р. з представників вищого духовенства країни. Фактично тут існують два глави держави – світський та духовний.

• Форма державного устрою – це національно-територіальний поділ держави, що визначає правове становище її складових частин та характер взаємовідносин місцевих органів влади з центральними.

• Питання про державний устрій – це питання про те, як організована територія даної держави, з яких частин вона складається і яке їх правове становище.

• Необхідно зазначити, що не лише форма правління, але й форма державного залежить від цілої низки соціальних, історичних, національних, географічних та інших умов. При цьому слід зазначити, що в більшості держав відсутній прямий зв’язок між територіальним устроєм та національно-етнічним складом населення. Унітарні держави можуть бути як багатонаціональними, так і етнічно однорідними.

• В науці конституційного права виділяють дві основні форми державного устрою – унітарну та федеративну.

• Унітарна форма державного устрою є домінуючою в світі. Для держав, які вважаються унітарними (цілісними, простими, єдиними), притаманні такі основні юридичні ознаки:

• 1. Єдина конституція, норми якої застосовуються на всій території країни без будь-яких виключень та обмежень.

• 2. Єдина система вищих органів державної влади (глава держави, парламент, уряд), юрисдикція яких розповсюджується по всій території країни. Функціональна, предметна та територіальна компетенція вищих органів державної влади та підпорядкованої їм центральної адміністрації ні юридично, ні фактично не обмежені повноваженнями будь-яких регіональних органів.

• 3. Єдине громадянство. Населення унітарної держави має єдину політичну приналежність. Адміністративно-територіальні одиниці власного громадянства мати не можуть.

• 4. Єдина система права. Місцеві органи управління зобов’язані застосовувати нормативні акти, які прийняті центральними органами державної влади.

• 5. Єдина судова система, яка здійснює правосуддя на всій території країни, керуючись єдиними нормами матеріального та процесуального права. Місцеві судові органи є ланками єдиної централізованої судової системи.

• 6. Територія унітарної держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають будь-якої політичної самостійності. Місцеві органи управління, що створюються в адміністративно-територіальних одиницях, підпорядковані центральним органам державної влади та центральній адміністрації.

• Таким чином, унітаризм передбачає бюрократичну централізацію всього державного апарату. Прийшовши на зміну феодальної роздробленості, унітаризм історично був прогресивним явищем, він обумовлювався потребами єдиного ринку, зручностями при здійсненні державної влади і не пов’язувався з національно-етнічною чи расовою структурою населення.

• Притаманна унітарним державам централізація може проявитись в різних формах. В залежності від ступеню та форми контролю з боку центру за місцевою владою виділяють три різновидності унітарних держав: децентралізовані, відносно децентралізовані та централізовані.

• До числа децентралізованих можна віднести держави, в яких регіональні органи формуються незалежно від центральних органів, тому юридично відносини між ними будуються на засадах децентралізації (Великобританія, Нова Зеландія, Японія). Відносно децентралізовані – держави з розвинутою адміністративно-територіальною автономію, про які мова буде йти далі (Португалія, Іспанія, Італія). До централізованих відносяться унітарні держави, в яких переважає централізм в державному управлінні і тому підпорядкування регіональних органів центру здійснюється посадовими особами, які призначаються зі столиці (Данія, Казахстан, Норвегія, Узбекистан тощо).

• Федеративна держава – це складна, союзна держава. На відміну від унітарної держави, яка складається з адміністративно-територіальних одиниць, складовими частинами федерації (Союзна Республіка Югославія) або державні утворення, які можуть мати різні назви: штаби (США, Індія); землі (Австрія, ФРН); провінції (Канада, Пакистан); кантони (Швейцарія); емірати (ОАЕ) тощо.

• В наш час, серед зарубіжних країн існує 24 федеративних держави: шість в Європі (Австрія, Бельгія, Німеччина, Росія, Швейцарія, Югославія), чотири – в Азії (Індія, Малайзія, ОАЕ, Пакистан), сім – в Америці (Аргентина, Бразилія, Венесуела, Канада, Мексика, Нев’є та Сент-Кристофер, США), п’ять – в Африці (Ефіопія, Коморські острови, Нігерія, Танзанія, Судан), три – в Океанії (Австралія, Папуа-Нова Гвінея, Федеративні Штати Мікронезії).

• В залежності від особливостей створення, федеративні держави поділяються на договірні та не договірні.

• Договірні федерації – це такі союзні держави, які виникли на підставі договору майбутніх суб’єктів федерації, як правило, незалежних держав. До числа договірних федерацій прийнято відносити США, Швейцарію, Малайзію тощо.

• В недоговірних федераціях (їх ще називають конституційними) центральна державна влада надає значну самостійність адміністративно-територіальним одиницям і вони перетворюються в суб’єктів федерації. Така перебудова відбувається, як би з доброї волі унітарної влади.

• До числа не договірних федерацій можна віднести Бельгію, Канаду, Індію, Пакистан, Нігерію тощо. Суб’єкти таких федерацій, як правило, не мають суверенітету, у них менше прав і більше обов’язків. Це пояснюється тим, що центральна влада, наділяючи суб’єктів правами та повноваженнями, в той же час намагається їх обмежити. Коли ж суб’єкти об’єднуються самі, то в їх інтересах залишити собі більше повноважень і прав.

• З точки зору структури розрізняють симетричні та асиметричні федерації. В симетричних федераціях суб’єкти рівноправні між собою за правовим статусом (Німеччина, Австралія, ОАЕ). В асиметричних федераціях (США, Індія, Росія) суб’єкти яких мають різний правовий статус.

• Федеративна форма державного устрою має наступні характерні ознаки:

• 1. Територія федеративної держави в політико-адміністративному відношенні не являє собою єдиного цілого. Вона складається з території об’єктів в федерації. Однак в деяких федераціях є такі територіальні одиниці, які не являються суб’єктами федерації. Так, в США в самостійну одиницю виділено Федеральний округ Колумбія, в межах якого знаходиться столиця держави – Вашингтон.

• 2. Суб’єкти федерації, як правило, наділяються установчою владою – їм надається право приймати власну конституцію. Це право закріплюється відповідними положеннями загально федеральної (союзною) конституції, яка встановлює також принцип субординації. Згідно з цим принципом конституції суб’єктів федерації повинні відповідати союзним конституціям. Однак дякі федерації не наділяють суб’єктів установчою владою. Так, з 26 штатів Індії тільки штат Джемму та Кашмір має власну конституцію.

• 3. Суб’єкти федерації наділяються в межах встановленої для них конституції правом видання законодавчих актів. Ці акти, які діють лише на території суб’єкта федерації, повинні відповідати союзному законодавству. Принцип пріоритету загальнофедерального законодавства діє в усіх без виключення федераціях.

• 4. Суб’єкти федерації можуть мати свою власну правову та судову системи. Верховні суди федерації являються вищими судовими інстанціями для всіх судів країни, включаючи суди суб’єктів федерації та здійснюють конституційний нагляд за законодавством суб’єктів федерації.

• 5. Існує федеральне громадянство, хоча в деяких випадках формально визнається громадянство суб’єктів федерації. Загальнофедеральне громадянство підкреслює сутність федерації як держави, що об’єднана сильнішою владою. Громадянство суб’єктів федерації носить формальний характер, хоча б в силу того, що «окремо» від загально федерального воно не існує. Система подвійного громадянства фіксується конституціями більшості федеративних країн (США, ФРН, Австрія, Швейцарія тощо). Однак конституції деяких федерацій (Індія, Малайзія, Росія) визнають лиш загально федеральне громадянство.

• 6. Важливою юридичною ознакою федерації слід вважати двопалатну (бікамеральну) структуру федерального парламенту. На сьогодні однопалатна система існує лише у Венесуелі та Танзанії. Нижня палата розглядається як орган загально федерального представництва та вибирається по територіальним виборчим округам. Верхня палата представляє інтерес суб’єктів федерації. Застосовуються два принципи представництва суб’єктів федерації у верхній палаті: рівного та нерівного представництва. При рівному представництві кожний суб’єкт федерації, незалежно від кількості населення, направляє до верхньої палати однакове число депутатів (в Сенат Конгресу США – по два сенатора від кожного з 50 штатів). Згідно принципу нерівного представництва, норма представництва суб’єктів федерації у верхній палаті встановлюється в залежності від чисельності населення (Австрія, Індія, Канада, Швейцарія, ФРН тощо). Принцип рівного представництва на практиці може призвести до того, що переважаючий вплив у верхніх палатах отримають малонаселені суб’єкти федерації.

• За методом формування верхні палати федеральних парламентів поділяються на виборні (США, Мексика, Австрія) та ті, що призначаються (Канада, Росія, ФРН).

• Щодо статусу суб’єктів федерації, то слід зазначити, що він дуже близький до статусу суверенної держави, хоча в сучасній конституційній теорії домінуючою є точка зору, що суб’єкти федерації державного суверенітету та права виходу з федерації (сецесії) не мають. Однак в деяких конституціях зустрічається термін «суверенітет», за допомогою якого характеризується правовий статус суб’єктів федерації (Мексика, Швейцарія тощо), хоча це суверенітет розуміється як дещо обмежений.

• Слід сказати, що атрибути держави, державно-правові ознаки у суб’єктів федерації досить істотні. Крім раніше названих ознак (система органів влади, конституція, громадянство, власне законодавство та судова система) суб’єкти федерації мають власну державну символіку – герб, прапор, гімн. Ця символіка підкреслює їх самостійність.

• Ознакою суверенітету в низці держав є право участі в міжнародних відносинах, а в деяких випадках мати власні представництва в інших державах. Так, канадська провінція Квебек має 50 представництв в різних державах, землі ФРН – 30, штати США – 100. Однак ці представництва виконують економічні та культурні, а не політичні завдання, та створюються лише з дозволу загально федерального міністерства закордонних справ. Крім того, в деяких федераціях їх суб’єкти мають право заключати угоди економічного та культурного характеру між собою, а також з іноземними державами (франкомовна канадська провінція Квебек заключила ряд міжнародних угод з Францією).

• При аналізі федералізму одним з найбільш складних питань є юридичне та фактичне розмежування компетенції між федерацією та її суб’єктами.

• Існує декілька способів такого розмежування, в основу яких покладається різне співвідношення чотирьох елементів: 1) виключні повноваження федерації; 2) виключні повноваження суб’єктів; 3) спільна компетенція федерації та суб’єктів; 4) залишкові повноваження, які не охоплені жодним з перерахованих елементів. На підставі цих елементів способи розмежування компетенції між федерацією та її суб’єктами можуть бути зведеними до п’яти варіантів.

• 1. Полягає в тому, що конституція встановлює виключну компетенцію федерації, а всі інші питання віднесено до ведення її суб’єктів (Танзанія, Ефіопія, Югославія). До аргументів ведення федерації зазвичай відноситься оборона, транспорт, пошта, телеграф, зовнішня політика тощо). При даному способі розмежування існує тенденція до розширення повноважень федерації і загалом толкування конституції органами конституційного контролю.

• 2. Цей спосіб полягає в тому, що встановлюється виключна компетенція суб’єктів федерації, до якої федеральні органи не мають права втручатися (як правило, визначаються питання, по яких федеральні органи не можуть приймати закони). У чистому вигляді цей спосіб майже не застосовується, однак поряд з іншими використовується за конституціями США, Швейцарії та деяких інших країн. Він надає певні гарантії суб’єктам від втручання в сферу їх ведення з боку федеральних органів. Однак, до ведення суб’єктів зазвичай віднесено питання, що не мають принципового значення.

• 3. За цим способом конституції встановлюють дві сфери компетенції: федерації та її суб’єктів (Аргентина, Канада тощо). Іноді в конституції дається вичерпний перелік питань, що віднесені до обох сфер, а іноді чітко перераховані лише федеральні повноваження, повноваження ж суб’єктів характеризуються в «негативному плані» - говориться про те, які міри федерація не в праві застосовувати по відношенню до її суб’єктів. При застосуванні цього способу важливого значення набуває питання про залишкові повноваження, що не згадуються ні в першому, ні в другому переліку. Тому конституція може містити спеціальне зауваження, згідно з якою не названі в конституції повноваження можуть бути віднесені до компетенції або федерації, або її суб’єктів. В першому випадку це означає величезне розширення повноважень федерації, в другому – надаються додаткові повноваження суб’єктам, зміцняється їх самостійність.

• 4. Конституції деяких держав визначають три сфери компетенції: компетенцію федерації, її суб’єктів та спільну компетенцію федерації та її суб’єктів. Ця остання сфера в конституціях та конституційній теорії часто має назву співпадаючої або конкуруючої компетенції. Так в спеціальному додатку до Конституції Індії 1949 р. визначено 97 штатів, які віднесено до компетенції федерації, а 66 штатів, які відносяться до компетенції штатів. Багато з цих питань носять комбінований характер і дещо співпадають. Залишкові повноваження віднесено до ведення федерації. В сфері компетенції, що співпадає, діє принцип верховенства федерального права. Суб’єкти можуть видавати закон з даних питань лише при умові, що ці відносини не врегульовані федеральним законом. Трьохчленний спосіб розмежування компетенції досить складний і в деяких інших федеративних державах, крім Індії, не застосовується.

• 5. Цей спосіб, притаманний конституціям Пакистану, Нігерії та деяких інших країн. Він полягає в тому, що конституція містить перелік лише двох сфер – федеральної та спільної компетенції. Переліки виключних повноважень суб’єктів не існує. Конституція містить загальне формулювання: всі питання, що не ввійшли до вказаних двох переліків (залишкові повноваження), відносяться до виключного ведення суб’єктів федерації, і в цій сфері закон суб’єкта федерації має перевагу. Іншими словами, діє закон суб’єкта, а не федеральний закон. Такий підхід має свої переваги в порівнянні з охарактеризованою вище трьохчленною класифікацією. Він позбавляє переліки компетенції від надмірної «жорсткості» і сприяє зміцненню самостійності суб’єктів федерації в рамках федеральної конституції. В новітніх федеральних конституціях все частіше застосовується саме цей спосіб.

• Для здійснення виключних повноважень федерації на території суб’єктів в деяких федераціях створюються територіальні федеральні органи–делегатури (департаменти, управління, відділи) тих міністерств, які займаються питаннями загально федеральної компетенції (наприклад, внутрішніх справ, юстиції, транспорту, інформації тощо). Якщо ці питання віднесено до спільної компетенції федерації та суб’єктів, такі структури зазвичай знаходяться у подвійному підпорядкуванні відповідних органів федерації та її суб’єктів.

• Оскільки федеральні конституції та закони мають верховенство, існує федеральний контроль за дотриманням конституції (а також федеральних законів, що прийняті у відповідності з повноваженнями федерації) суб’єктами федерації. Тут можна виділити регулярний та надзвичайний способи контролю.

• Регулярний контроль здійснюється перш за все конституційними та іншими судами або іншими органами конституційного контролю. Крім того, діє контроль по лінії виконавчої влади, яка, на відміну від законодавчих органів, створює в суб’єктах федерації свою управлінську вертикаль. Застосовується також фінансовий контроль за правильним використанням федеральних субсидій її суб’єктами.

• Разом з тим, в багатьох федераціях існують надзвичайні способи федерального контролю, які отримали узагальнююче визначення «федеральний примус». До них можна віднести: введення надзвичайного стану на території суб’єкта (суб’єктів) федерації, президентське правління в суб’єктах, федеральне управління, інститут федеральної інтервенції (втручання), призупинення власного управління суб’єкта федерації, резервування законів суб’єктів федерації з деяких питань на розгляд глави держави, федеральне законодавче заміщення.

• Крайнім способом федерального примусу є військові дії. Вони використовувались при сецесії (спробах виходу зі складу федерації) деяких суб’єктів в США, Швейцарії, Нігерії, Пакистані, Росії. Про можливість застосування федерального примусу говорять конституції США, ФРН та інших країн. Однак, наприклад, в Австрії він не передбачається.

• Конфедерація на відміну від федерації, - не союзна держава, а союз держав, що об’єднуються на підставі договору для здійснення спільних політичних цілей і які зобов’язуються узгоджено приймати рішення, в тому числі з питань внутрішньодержавних відносин. Юридично підставою конфедерації є договір, що заклечається державами-союзниками і який не являється основним законом чи конституцією. Члени конфедерації не здійснюють остаточної передачі власного суверенітету, політичної правоздатності на користь союзу.

• Зберігаючи власну державність, учасники конфедерації відмовляються від самостійного рішення низки політичних питань. До ведення конфедерації зазвичай передається розгляд питань оборони, фінансової політики, митної справи, спільної участі в міжнародних відносинах. Можлива висока ступінь уніфікації в сфері кредитно-грошової та правової систем, статусу особи та інших інститутів, що регулюються конституційним (державним) правом.

• Конфедерація має право приймати рішення для виконання покладених на неї функцій. Однак ці рішення не є законами, а скоріше актами міжнародного, а не національного права.

• Для координації спільних дій конфедерація може створювати власні вищі органи. Однак ці органи можуть спілкуватися лише з урядами країн, членів союзу і не мають права безпосередньо звертатись до громадян цих країн. Глава конфедерації наділяється представницькими, координаційними, а не керівними (імперативними) повноваженнями, притаманними багатьом главам держав.

• Не викликає сумніву право держав на вихід зі складу конфедерації, який може здійснюватись або за згодою сторін, або в силу простої денонсації державою договору про створення союзу (одностороння відмова від участі в союзі). Сецесія зі складу конфедерації можлива і у випадку закінчення терміну дії союзного договору.

• Конфедерація – союз менш тісний та стійкий в порівнянні з федерацією. Історично вони носили тимчасовий характер: перетворювались у федерацію або взагалі розпадались на окремі держави.

• Серед найбільш відомих називають конфедерацію Нідерландів, яка існувала з 1579 по 1795 рр.; конфедерацію США з моменту проголошення незалежності до прийняття федеральної конституції (1776-1787 рр.); конфедерацію Швейцарії, що існувала з 1291 по 1798 рр. Остання в 1815 р. була поновлена, однак аналіз сучасної Конституції Швейцарії свідчить, що це класична федерація. Конфедерацією був і Германський союз, який проіснував з 1815 по 1866 рр.

• В 60-ті рр. ХХ ст. спробу утворити конфедеративний союз здійснили Єгипет та Сирія. Класичною конфедерацією був союз між двома африканськими країнами – Сенегалом та Гамбією, який отримав назву Сенгамбія і проіснував з 1982 по 1989 рр.

• В наш час не має можливості певно стверджувати про існування конфедерації. В 1994 р. було укладено досить незвичайну «Рамочну угоду» про створення Конфедерації між Росією та Герцеговиною (без участі третього суб’єкта Боснійської федерації – Республіки Сербської) та Хорватією. Істотні ознаки конфедеративного союзу мають НАТО та ЄС.

• Унія представляє собою спільність держав, як5і очолюються єдиним монархом. Її не можна прирівнювати до конфедерації, оскільки вона завжди об’єднує монархії і виникає не на підставі договору, а в силу приналежності одному монарху права на престол в двох чи більше державах. Учасники унії в повній мірі зберігають свою державність, а суверенітет монарха, який її очолює, збільшується пропорційно кількості держав, які входять до її складу.

• Розрізняють два види унії – унію особисту та унію реальну.

• Особиста унія встановлюється між державами, в яких умови і порядок престолонаслідування відмінні. Наприклад, в одній державі жінки відсторонюються від участі в наслідуванні трону, а в іншій вони мають право претендувати на престол. Такі унії виникають випадково, в силу того, що одна і та ж сама особа стає одночасно спадкоємцем двох монархів в різних країнах. Так само випадково вони і розпадаються, хоча ця випадковість запрограмована самим характером особистої унії. Рано чи пізно один з нащадків спільного монарха займе престол в одній з країн, тоді як за законом іншої країни його правління не відбудеться. Так в ХІХ ст.. розпались унії між Англією та Ганновером, Голландією та Люксембургом. В Англії королева Вікторія мала всі підстави займати престол, в той же час в Ганновері особи жіночої статі від престолу відсторонювались; Голландію очолила королева Вільгельміна, а в Люксембурзі вона прав на престол не отримала.

• В реальних уніях законодавство держав встановлює єдиний порядок престолонаслідування. Спадкоємець трону в одній країні одночасно є спадкоємцем трону в усіх державах, що складають унію. Розпад реальної унії чи вихід з неї окремої країни відбувається лише в результаті зміни форми правління в одній з держав, ліквідації там монархії. Таким чином на початку ХХ ст. в результаті Першої світової війни розпалась Австро-Угоршина.

• Розпад реальної унії можливий також в силу зміни династії в одній з країн. Так Норвегія вийшла зі складу унії зі Швецією в результаті того, що конфлікт між королем і норвезьким парламентом з питань організації консульської служби дав формальні підстави розцінити дії монарха як відмову від виконання своїх функцій. Норвезький парламент прийняв рішення про перехід королівських прав в іншу династію і колишній король зберіг свою владу лише в Швеції. В 1943 р. припинила існування унія між Данією та Ісландією в результаті переходу останньої до республіканської форми правління. В 1975 р. Мальта, ставши республікою, вийшла зі складу унії з Великобританією.

• В наш час єдиним прикладом реальної унії є відносини між деякими державами з числа країн-членів Британської Співдружності. До її складу входить загалом 49 держав. Основна їх частина знаходиться в досить близьких політико-економічних відносинах з центром Співдружності – Великобританією. І лише чотирнадцять з них об’єднані ще і в унію під спільною короною.

• Автономні утворення у зарубіжних державах. Автономія в конституційному (державному) праві визначається як внутрішнє самоврядування певної частини держави, яка відмінна від інших її частин деякими специфічними особливостями: історичними, культурними, релігійними, побутовими, мовними, географічними, а іноді і національними. Автономія притаманна як унітарним (Італія, Іспанія, Великобританія, Данія, КНР, Португалія, Фінляндія тощо), так і федеративним (Індія, Росія) державам.

• В залежності від різних обставин в науковій літературі використовується три автономії: персональна, корпоративна та територіальна.

• Персональна автономія створюється тоді, коли певна етнічна група чи національне меншинство проживають розрізнено (наприклад, в Австрії чи Угорщині) і створюють свої об’єднання, які в основному займаються питаннями культури та побуту, однак в різних формах можуть приймати участь і в політичному житті. Таку форму автономії часто називають культурно-національною.

• Корпоративну автономію пов’язують з існуванням певних мовних спільнот, для яких резервується певна частина місць в державному апараті, а держслужбовці інших етнічних груп, які працюють в даній місцевості, повинні знати мову та побут місцевого етносу. Судовий процес та викладання в школі можуть здійснюватись на місцевій мові. Таку форму автономії мають зареєстровані касти та племена в Індії.

• Територіальна автономія може бути національно-територіальною (етнотериторіальною), однак може створюватись і за іншими ознаками. В залежності від обсягу повноважень існує дві форми територіальної автономії – політична (її ще називають державною або законодавчою) та адміністративна.

• Політична автономія передбачає більш високий статус автономної одиниці. Вона характеризується тим, що її суб’єкти мають практично всі зовнішні ознаки держави: парламент, уряд, громадянство, місцеве законодавство та ряд інших атрибутів, в тому числі і державну символіку.

• Іноді політична автономія має конституцію чи спеціальний акт, який виконує її функції. Різні форми політичної автономії існують в багатьох країнах. Це Північна Ірландія, Нормандські острови та острів Мен у Великобританії, Аландські острови в Фінляндії, заселені переважно шведами, Гренландія в Данії, Корсика у Франції, 20 автономних областей в Італії, 17 автономій в Іспанії тощо. В наш час аналіз конституцій таких держав як Італія, Іспанія, Південно-Африканська Республіка, Шрі-Ланка дає змогу говорити про появу нової форми держави, вся територія якої, а не окремі частини, складається з автономних утворень. Звичайно ці держави відносять до унітарних, однак насправді вони мають цілий ряд особливостей, які роблять їх відмінними від складних унітарних держав, що мають автономії в своєму складі, та від федерацій. В літературі такі держави іноді називають регіональними (регіоналістськими) і розглядають як початкову стадію переходу від унітарної держави до федеративної.

• Адміністративно-територіальна автономія як правило створюється в зв’язку з особливим географічним положенням територіальної одиниці (острів, віддалена місцевість в горах тощо). Вона не має права видавати свої власні місцеві закони, хоча її представницькі органи видають нормативні акти в межах своїх повноважень. Однак в порівнянні зі звичайними адміністративно-територіальними одиницями, які теж видають нормативні акти місцевого значення, адміністративна автономія наділяється більш широкими правами.

• Адміністративна автономія існує в меншій кількості країн, чим політична. в Нікарагуа є два округи, населені англомовними індіанськими племенами, в Молдові – два округи, де проживають гагалузи. З 2000 р. адміністративною автономією став Уельс у Великобританії. Існує Автономний край Воєводіна в складі Республіки Сербії – суб’єкті Югославської федерації. Адміністративною автономією користується острів Тобаго в Республіці Трінідад і Тобаго як і багато інших островів в острівних державах. Досить розповсюджена адміністративна автономія в Індії і особливо в Китаї. Тут їх значно більше ста. В Китаї існує три ступені автономії: автономний район, який є найбільшим автономним утворенням (найбільший з них за територією – Тибет), автономні округи (середня ланка) та автономні повіти (низова ланка).

• Поряд з різними формами територіальної автономії в деяких країнах використовується культурно-національна автономія, про яку мова йшла вище. Ця форма використовується в Австрії для угорців, словенів, хорватів, чехів та деяких інших розрізнено проживаючих національностей, в Угорщині по відношенню до представників більше 10 різних національних груп, в Скандинавських країнах (Фінляндія, Швеція, Норвегія) – по відношенню перш за все саамів. Саами часто створюють свої виборні ради, які інколи називають саамськими парламентами. Існує міждержавна рада саамів цих країн, яка перш за все регулює питання оленярства (визнає райони та періодичність випасів).

• В деяких країнах існують своєрідні напів автономні утворення, наприклад, для народності марунів – нащадків біглих рабів на Ямайці, які користуються деякими додатковими правами. В окремих країнах Африки є міждержавна «кочова автономія» для туарегів – кочових племен. Визначені кордони їх сезонних міграцій, що охоплюють різні держави.

• В цілому слід зазначити, що різномаїття форм та кількість автономних утворень в сучасному світі постійно зростає. Разом з тим зустрічаються і конституційні заборони створювати автономні утворення. Так, конституція Болгарії 1991 р. забороняє створювати територіальну автономію в країні, виходячи з того, що їй достатньо місцевого самоврядування.

• План семінарського заняття

• 1. Поняття форми держави та її значення в конституційному (державному) праві зарубіжних країн.

• 2. Основні форми правління в зарубіжних країнах та їх різновиди:

• а) монархія (абсолютна, дуалістична, парламентарна);

• б) республіка (президентська, парламентарна);

• в) змішані та особливі форми правління.

• 3. Форми державного устрою зарубіжних країн:

• а) унітарна держава;

• б) федеративна держава, її ознаки та особливості;

• в) конфедерація та унія в зарубіжних країнах.

• 4. Автономія в зарубіжних країнах та її форми.

Тема 5. Політичний режим та політичні партії в зарубок них країнах. План

1. Поняття політичного режиму та його види.

2. Місце та роль партій в політичній системі зарубіжних країн.

3. Класифікація політичних партій.

4. Партійні системи політичних країн.

1. Поняття політичного режиму та його види.

Форми держави, які ми розглянули на минулій лекції, дають можливості скласти уяву про форм альні політико-правові ознаки державності. Однак знаючи форму державного правління і форму державного устрою конкретної держави, ми не отримаємо точної уяви про реальний політичний статус особи, соціальних, національних та релігійних груп, про фактичну роль державної влади. У державності є такі якості, які до певної міри незалежні від тих формальностей, яким й обставлено здійснення державної влади в країні. З певних причин ми зараховуємо до однієї групи країн монархічну Великобританію з унітарним устроєм, федеративну Німеччину, президентську республіку США, Іспанію з парламентським правлінням та автономією областей. Що об'єднує ці, здавалося б, такі несхожі держави. І чом у так явно різняться між собою монархічні Бельгія і Марокко, республіки Фінляндія і Пакистан, федерації Швейцарія і Нігерія. Може, справа в рівні економічного розвитку? Однак, країни Перської затоки входять до числа найбагатших країн світу, а їх політико-правовий лад разюче відрізняється від таких же багатих західних республік.

Відповіді на ці питання полягають в тому, що науковий аналіз держави неможливий без урахування тих методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Мова йде про політичний режим, який являє собою сукупність методів здійснення державної влади. Якщо форма правління відповідає на питання про систему побудови вищих органів державної влади, форма державного устрою - про національно-територіальну організацію держави, то політичний режим дає можливість скласти уяву про те. Як здійснюється державна влада.

В основу класифікації політичних режим ів покладено той чи інший тип політичних взаємовідносин політичної еліти та населення. Іншим й словам й, ступінь фактичного впливу населення на політичну владу. Виходячи з цього критерію, прийнято розрізняти демократичний, антидемократичний та ліберальний політичні режим.

Демократичний режим коректується реальним і значним впливом більшості населення на управління суспільством. на зміст і виконання рішень, які приймає публічна влада при наявності прав меншості.

В конституціях і законах знайшли відображення такі аспекти демократичного режиму:

• дотримання принципу законності і правомірності;

• широке коло політичних прав і свобод та наявність механізмів їх реалізації;

• регламентація інститутів безпосередньої демократії;

• гласність політичного життя ;

• політичний та ідеологічний плюралізм;

• гаранти прав меншості;

• роз поділ влад;

• місцеве самоврядування тощо.

Антидемократичний політичний режим характеризується відсутністю впливу більшості населення на публічну владу чи мало значимістю такого впливу, а також більш чи менш широким застосуванням силових методів управління. У зв'язку з цим режиму притаманні наступні ознаки:

• відсутність опозиції;

• формальне використання інститутів безпосередньої демократії чи відмови від них;

• заперечення конституціями розподілу влад та місцевого самоврядування.

• неувага конституцій та законодавства до гарантій прав і свобод, в тому числі і політичних.

Однак, зазначені ознаки антидемократизму часто маскуються в конституціях загальними деклараціями принципів народовладдя. Антидемократичний режим поділяється тла авторитарний та тоталітарний.

Авторитарний політичний режим означає відсутність свободи лише в політичній сфері. Економіка, ідеологія, особисте життя громадян відносно самостійні та вільні (ОАЕ).

Тоталітарний політичний режим - це вища межа антидемократизм у. Він характеризується повним контролем держави не лише за політичною сферою, але і за економікою, ідеологією, особистим життям людей. Іншим й словам й, коли громадянське суспільство в країні припиняє своє існування.

Однак, деякі джерела (Арановский К. В. Государственное право зарубежньїх стран. - М., 1999 - с.362-363) стверджують, що таких поділ є штучним, з'явився він в ідеології. Рейгана та його політичного оточення, і що треба вести мову тільки про тоталітарний режим. Барановський К. В. стверджує, що авторитаризм існує, але не окремо, а в руслі тоталітарної влади як її різновид. Поняття авторитарного режиму вказує на політичне володарювання однієї особи. Згідно з дум кою цього вченого м ова м оже йти про різні ступені тоталітаризму.

Ліберальний політичний режим (виділяють деякі джерела). Так називають перехідний тип політичного режиму від тоталітарні м у до демократії.

Для нього характерні:

• наявність конституційної та законодавчої бази для участі народу в управлінні (конституційні права, їх гарантії, гласність, свобода ЗМІ тощо);

• розширення та відкритий характер політичної еліти;

• багатопартійність.

Але через не досить високий рівень економічного розвитку та відсутність політичних традицій ці передумови демократизму залишаються нерозвиненим й, нереалізованими. Іншим й словам й, на практиці народ відчутно не впливає на здійснення державного управління, а партії не мають широкої соціальної бази. Такий вид політичного режиму існує в наш час в Індії, Туреччині, пострадянських державах тощо (є і інші визначення ліберально-демократичними).

Теократичний режим - це режим, в якому політична влада реально належить духовному лідеру, божеству, а регулятором суспільних, в тому числі політичних, відносин є приписи релігійного походження, канони (іслам).

На характер політичного режиму суттєво впливає існування чи відсутність в країні системи партій і ставлення до них державної в лади. Щоб визначити характер політичного режиму в тій чи іншій країні, слід з'ясувати, яка партія є правлячою і в чому саме полягає її провідна роль. При демократичному політичному режим і без політичних партій сам е здійснення державної влади стає неможливим. Політичні партії різ них направленостей в залежності від обставин або сам і виступають в якості правлячих, або в грають роль опозиції, яка в будь-який момент може сформувати уряд.

Сам термін “партія” походить від латинського слова „рагз” - частина, що по відношенню до політичної системи означає групу однодумців, які мають спільну ціль.

В цілому в законодавстві передбачені такі суттєві ознаки політичної партії:

1. Вільно створювана автономна організація громадян держави, яка на засадах самоврядування;

2. Стійка організація (її діяльність протікає на організаційних засадах і безперервно), яка об'єднує громадян на стійкій основі (зрозуміло, з правом виходу);

3. Об'єднання в партію здійснюється перш за все на основі ідеологічних ф акторів - спільності переконань і цілей її членів, що відображено в її програмних положеннях;

4. Партія - некомерційна організація, хоча її окремі підрозділи можуть займатися економічною діяльністю для забезпечення потреб партії;

5. Партія сприяє формуванню і вираженню політичної волі народу, використовує мирні конституційні засоби, перш з а все участь у виборах;

6. Партія - це організація, яка побудована та діє на демократичних засадах та на основі гласності, публічності, відкритості;

7. Партія ставить своєю ціллю завоювання державної влади (створення уряду), участі у владі, тиску на владу. Досягаються ці цілі з використанням лише конституційних способів. Отримавши владу в результаті виборів, партія повинна використовувати її лише через державні органи.

Місце політичних партій в політичній систем і тієї чи іншої країни краще всього розкриваються через функції (ос повні напрямки діяльності) політичних партій:

1. Політичні партії виступають засобом боротьби між окремими суспільним й групам й за отримання урядової влади в центрі і на місцях. Вищою точкою цієї боротьби є вибори, де сили супротивників оцінюються по кількості отриманих голосів;

2. Політичні партії приймають участь в формуванні та діяльності всіх ланок державного апарату. Виборні органи влади та управління в центрі та на місцях створюються при без посередній участі політичних партій. Саме вони підбирають кандидатів на виборні посади та проводять виборчі кампанії (готують кадри з яких формується правляча еліта). По відношенню до державного апарату правлячі партії грають особливу роль. Керівні органи таких партій не тільки формують уряд, але і визначають персональний склад керівництва всіх центральних виконавчих відомств. Найбільш ефективно це вирішується партіям й в країнах з парламентарною формою правління.

3. Партії приймають участь в внутрішнього та зовнішньополітичного курсу держави. Правлячі партії роблять це через свої керівні органи,

4. уряди та парламентські функції без посередньо приймають участь в прийнятті політичних рішень та їх реалізації. Опозиційні партії пропонують альтернативні рішення, які у випадку зміни політичної ситуації можуть стати урядовим й.

5. Всі політичні партії активно здійснюють ідеологічну функцію. Вони пропонують цінності, які домінують в суспільстві, власні програмні положення, займаються роз'яснення своїх ціле й та передбачених задач.

6. Забезпечення зворотного зв'язку між органами державної влади і громадянами.

7. Пом'якшення протиріч між різ ним й соціальним й групам й в державі. Таким чином, партії активно впливають на прийняття органам й державної

8. влади і управління політичних рішень, які пісня трансформації у відповідні нормативні акти, набувають загальнообов'язкової сили. Партійні системи перетворюються в істотний фактор формування центральних органів державної влади, а також засіб впливу на їх діяльність.

3. Глибше зрозуміти державно-правову суть політичних партій та їх місце в політичній систем і того чи іншого суспільства нам дозволить класифікація політичних партій. Класифікуючи політичні партії, політичні партії, необхідно враховувати, що будь-яка класифікація умовна, оскільки партії і партійні системи не є створеними за усталеною схемою.

Класифікація політичних партій.

За територіальною ознакою партії поділяються на :

• загальнонаціональні;

• регіональні (в Японії біля 2 тис. Партій, але переважна більшість з них обмежує свою діяльність певним регіоном або префектурою):

В залежності від релігійної орієнтації: - світські;

• конфесійні (християнські партії Німеччини, Рух хранителів Тори в Ізраїлі, Партія Комейто в Японії, яка стоїть на позиціях синтоїзму, ісламські партії).

В залежності від способу досягнення своїх політичних цілей :

реформістські; радикальні; екстремістські.

За правовим становищем :

• зареєстровані і незареєстровані;

• легальні і нелегальні.

За місцем в політичній системі держави:

правлячі; опозиційні.

За соціально-політичною сутністю:

консервативні; соціалістичні (соціал-демократичні); комуністичні.

Консервативні партії є прибічникам й зберігання соціальних, політичних, економічних, моральних устоїв, традицій і принципів приманних класичному ринковому капіталізму. Вони, як правило, критично ставляться до різних перетворень, змін і схвалюють лише ті новації, які на їхню думку здатні зберегти існуючий устрій, що є гарантію його стабільності (консерватори Великобританії, Ліберально-демократична партія Японії, Прогресивно-демократична партія Канади).

Ліберальні партії стоять на позиціях збереження механізмів ринкового господарства і вільної конкуренції з мінімальною необхідною регулюючою функцією держави. Вони обстоюють соціальний реформізм, охорону міжнародної безпеки, розвиток інтеграційних процесів (ліберальна партія Великобританії, Вільна демократична партія Німеччини).

Соціальне демократичні традиційно обстоюють втручання держави в економіку включаючи часткову націоналізацію та ф таксування прогресивних податків. Лейбористська партія Великобританії, соціалісти Франції, Італії. Іспанії, соціалістична демократична партія Німеччини. Комуністичні партії в політичній систем і демократичних держав виступають за одержання економіки, в тій чи іншій і притримуються ідеології марксизму і ленінізму.

За організацією структурою розрізняють організаційно оформленні та організаційно неоформлені партії.

Організаційно оформленні партії мають централізований партійний апарат який рекрутують з числа партійних функціонерів і для яких політична діяльність є професійною. В цих партіях існує організаційний зв'язок між партією та її членам й. Члени партії отримують партійний квиток (фіксоване членство платять партійні внески і виконують всі вимоги партійних статутів.

Подібні партії, як правило, не великі за численністю мають чітку структуру (кедрові партії). Вони стоять на принципах бюрократичного централізму. В них величезні повноваження належать загальнонаціональному керівництву та безпосередньому лідеру. Такі партії можуть будуватися і на засадах колективного членства, яке розкладається як органічне доповнення до членства індивідуального (ліберально-демократична партія Японії, Християнсько-демократична спілка ФРН, соціалістична партія Франції, індійський національний конгрес. Партія центру Швеції.

Організаційно не оформлені партії характеризуються тим, що у них відсутній інститут офіційного членства. Особи, які вважаються членам й партії організацією з нею не пов'язані, вони не мають партквитків, не платять внесків і на них не розповсюджується партійна дисципліна.

Відсутність офіційного членства в партіях цього типу компенсується наявністю розгалуженого апарату професійних партійних чиновників, які в основному здійснюють партійну політику. Діяльність таких партій нароблена на успішне проведення передвиборчих комісій та виборів.

Типовим прикладом таких партій є головні політичні партії СІЛА, республіканська та демократична. Вони являють собою велетенські політичні організації з досить слабким центральним керівництвом. Формально членам й партії вважаються ті виборці, які на минулих виборах проголосували за список демократії. Організаційного зв'язку між партією та її членами не існує. Організаційна структура цих партій пристосована од проведення виборів, тому територіальні партій структури створюють з географією виборчих округів.

На європейському континенті найбільш типовим прикладом організаційно не оформленою партією є консервативна партія Великобританії.

Загальна тенденція характеристика та централізація знаходять своє відображення в тому, що на сучасному етапі кількість організаційно не оформлених партій скорочується. Систем а взаємовідносин політичних партій між собою, з державою та іншими елементами політичної системи та громадянам й називається партійною системою. Специфіка партійних систем зумовлюється кількістю політичних партій які існують і реально впливають на державну владу.

Багатопартійна система без монопольної партії-жодна партія не має абсолютної більшості в парламенті і тому вимушена йти до різного роду політичні союз й з метою створення коаліційного уряду - Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, тощо.

Багатопартійна система з монопольної партії-абсолютна парламентська більшість належить одній партії яка формує однопартійний уряд (Мексика, де більше 60 років пануюче становище займає Інституційно-революційна партія, Франція, довгий час ФРН, Індія - Індійський національний Конгрес).

Двопартійна систем а—своєрідний різновид багатопартійності, який виник в науці зарубіжних країн за різних обставин. Це монопольне домінування на політичній арені двох головних партій, які змінюють одна одну при владі. Одна виступає в ролі правлячої, інша - однопартійної. Двопартійна система не виключає існування і інших політичних партій, які сам а ця систем а створює для іх трансформування та розвитку (Республіканська та Демократична партії США, Консерватори та Лейбористи в Великобританії).

Двопартійні системи в демократичних системах слід відрізняти від штучних двопартійних систем які існують в умовах антидемократичних режимів і які грають, в першу чергу, пропагандистську роль (в Індонезії офіційно діють дві політичні партії - Партія єдності та розвитку та Демократична партія). При цьому провідну роль в партійній системі країни відіграє політичний союз - Гонар, який формально не є політичною партією.

Однопартійні системи існують в країнах з авторитарним політичним режимом, де багатопартійність ліквідовано і встановлено монополію однієї партії (Габон, Заїр, Камерун, тощо).

Багатопартійні системи існують в цілому ряді країн, в першу чергу мусульманських (Катар, Кувейт ОАЕ Оман, тощо). Там всі політичні партії заборонені як такі, що порушують єдність умми - мусульманської общини правовірних.