Список використаної літератури:

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К., 1999.

2. Довідник з історії України. Видання в трьох томах / За ред. І.Підкови та Р.Шуста. – К., 1993-1995.

3. Енциклопедія українознавства. Словникова частина / Гол. ред. В.Кубійович. Репринтне відтворення видання 1955-1984 років. – К., 1993-1996.

4. Задніпровський О.І., Задніпровська Л.Д. Зміни адміністративно-територіального устрою Донеччини у ХХ ст. // Історичні і політологічні дослідження. – Донецьк, 2002. – №1(9).

5. Культурологія: Навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл. І-ІV рівня акредитації. – 3-тє вид., переробл. і доп. / За заг. ред. проф. В.М.Пічі. – Львів, 2009.

6. Культурологія: українська та зарубіжна культура. Навч. посібник /М.М. Закович, І.А. Зязюн, О.М. Семашко та ін.; За ред. М.М. Заковича. - К., 2004.

7. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. посіб. Вид. 2-ге, перероб. і доп. /За ред. А. Яртися, В.Мельника. – Львів, 2005.

8. Матвєєва Л.Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч. посіб. – К.:Либідь, 2005.

9. Мировое искусство (Иллюстрированная энциклопедия: Направления и течения от импрессионизма до наших дней) / Сост.: И.Г.Мосин. – СПб, 2006.

10. Пронь Т.М. Історія української культури: Навчально-методичний посібник. – Миколаїв, 2007.

11. Стеценко В.І. Культура в термінах від «а» до «я». Культурологічна абетка. Навч. посібник для студентів і викладачів університету. – Львів, 2005.

12. Українська культура: історія і сучасність. Навч. посіб. /За ред. С.О. Черепанової. - Львів, 1994.

13. Шевнюк О.Л. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. – К., 2002.

14. Шейко В.М., Білоцерківський В.Я. Історія української культури: навч. посіб. – К., 2009.

Текст статей-довідок

А

АБСТРАКЦІОНІЗМ (від лат. «відхилення», «далекий від дійсності» та «відокремлений, відірваний, виділений») – 1) творчий метод абстрактного (безпредметного, нефігуративного) мистецтва, для якого характерна відмова від зображення форм реальної дійсності; 2) формалістична течія в мистецтві ХХ ст., зокрема, напрям в образотворчому мистецтві модернізму ХХ ст., що цілком відмовляється від реалістичного зображення предметів і явищ оточуючого світу. Найвідоміше визначення абстракціонізму належить апологету цього напряму, французькому мистецтвознавцю та художнику М.Сефору, який називав абстрактним таке мистецтво, що не містить у собі жодного нагадування про дійсність, жодного відгуку цієї дійсності. Це “безпредметне” мистецтво.

АБСУРДУ МИСТЕЦТВО, АБСУРДИЗМ (від лат. «безглуздий») - один з проявів авангардизму в художній культурі модернізму, поняття пов’язане з комплексом явищ в літературі (т.зв. “драма абсурду”) і театральному мистецтві (т.зв.» театр абсурду”). В основі світогляду абсурдистів знаходиться теза філософії екзистенціалізму про абсурдність буття, безглуздість людського існування.

АБЕТКА – власна українська назва азбуки, утворена за вимовою перших двох літер алфавіту.

АВТЕНТИЧНИЙ (від грец. «справжній») – оригінал; відповідний, справжній, початковий, корінний.

АВТОРСЬКА ПІСНЯ – оригінальне мистецьке явище радянської культури другої половини ХХ ст. В Україні у розвиток цього жанру вагомий внесок зробив В.Івасюк (1949-1979), чия творчість ґрунтується на фольклорних джерелах.

АВТОХТОНИ – перші мешканці країни чи їх нащадки (у протилежність народам, що прибули на дану територію). Грецька назва «автохтони» відповідає римській «аборигени».

«АВАНГАРД» – організація близьких до футуризму лівих письменників у Харкові 1926-29 рр. на чолі з В.Поліщуком.

АВАНГАРДИЗМ (від фр. «передовий загін») – термін, що позначає течії у мистецтві ХХ ст., які головним засобом досягнення мистецтвом свого призначення вважають переробку естетичних принципів. Є крайнім вираженням модернізму. Для авангардизму (експресіонізм, футуризм, дадаїзм, сюрреалізм та ін.) характерні пошуки внеестетичних засобів впливу на глядача, тяжіння до мистецтва асоціативних структур.

АГІОГРАФІЯ (від грец. «святий» і «пишу») – вид церковно-історичної літератури, який містить життєписи святих; це розповіді про духовних і світських осіб, канонізованих християнською церквою. Вивчаються також як літературні пам’ятки й історичні та лінгвістичні джерела. Серед перших оригінальних зразків агіографічного жанру в Київській Русі – життя князів Бориса і Гліба, Володимира Святославича, княгині Ольги, Феодосія Печерського.

«АЗБУЧНА ВІЙНА» («Азбучна завірюха») – боротьба українців Галичини в 30-50-х роках ХІХ ст. проти намагання австро-угорських урядових кіл впровадити латинський шрифт для української абетки.

АКАДЕМІЗМ – мистецький напрям ХІХ – ХХ століть, сформований під впливом наслідування античних класичних форм, спрямований на збереження і відтворення творчих здобутків своїх попередників; віддалений від реального життя. Іноді це призводило до догматичного наслідування форм, стильових прийомів, канонів минулого мистецтва, до еклектизму. Плекався в мистецьких академіях, зокрема в Петербурзі, Кракові, Відні, Парижі, де студіювали українські митці. У Петербурзькій академії у ХІХ ст. проти академізму виступали Т.Шевченко, І.Рєпін та ін.

АКАДЕМІЧНА ГІМНАЗІЯ У ЛЬВОВІ (Українська академічна гімназія) – найстарша гімназія в Україні. Заснована розпорядженням Йосипа ІІ від 24.10.1784. Будучи створена як складова частина Львівського університету (Академії), отримала назву «академічна». Мовою викладання до 1849 р. була латинська, згодом – німецька. З 1867 р. всі навчальні предмети в початкових класах викладалися українською мовою, а з 1874 р. – в усіх класах. Значна частина учнів гімназії були членами української молодіжної організації «Пласт».

АКАФІСТ (від пізньогрец. «несидячий») – у християнській богослужебній літературі особливий тип молитовно-хвалебних пісень на честь Христа, Богородиці, святих. Акафісти співають стоячи (звідси назва).

АКВАРЕЛЬ (від лат. «вода») – живопис фарбами, які розводяться водою. Основні її якості: прозорість барв, крізь які просвічують тон і фактура основи, чистота кольору. У західноєвропейському та українському мистецтві застосовується з ХV ст.

АКВАТИНТА (від іт. «офорт», «пофарбований») – різновид гравюри. Основана на протравлюванні кислотою металевої пластинки, покритої тонким шаром каніфолі або асфальту, на яку голкою нанесено зображення. Технікою офорта з акватинтою досконало володів Т.Шевченко.

АККУЛЬТУРАЦІЯ – процес взаємовпливу культур з різним станом та рівнем розвитку. Суть процесу полягає в тому, що одна з культур частково або й цілком підпадає під вплив іншої, втрачаючи при цьому власну специфіку. Термін виник у 30-ті роки ХХ ст. і найчастіше вживається в контексті проблем культурної асиміляції, модернізації, етнічної консолідації і т.п.

АЛЬМА-МАТЕР (від лат. «мати-годувальниця») – 1) у субкультурі студентів старовинна назва університету (як такого, що дає поживу розуму); 2) переносно – місце, де хтось виховувався, здобув професію.

АЛЬТЕРНАТИВНА (від лат. «один з двох») КУЛЬТУРА – субкультура, що принципово відрізняється за певними позиціями від основної, панівної в тому чи іншому суспільстві культури. Відмінності її, як правило, задаються насамперед особливостями ціннісної ієрархії, яка не збігається з традиційною або панівною аксіологічною системою. При цьому альтернативна культура претендує на статус більш «правильного», тобто істинного, більш перспективного способу життя, або й рятівної альтернативи розвитку. До альтернативних можуть належати молодіжні субкультури, нетрадиційні релігійні рухи, субкультури, що формуються в межах різноманітних «систем вдосконалення» і т.п.

АМПІР (від фр. «імперія») – художній стиль в архітектурі й мистецтві пізнього класицизму, що виник у Франції за часів наполеонівської імперії на початку ХІХ ст. Зорієнтований на староримські та староєгипетські декоративні форми (воєнні трофеї, крилаті сфінкси та ін.). В Україні стиль ампір набрав багато своєрідних рис в архітектурі храмів, громадських і приватних будівель, напр., соборна церква в Хоролі, дзвіниця Харківської катедри.

АМБІВАЛЕНТНІСТЬ – двоїстість чуттєвого переживання, яка виражається в тому, що однаковий об’єкт викликає у людини одночасно два протилежних почуття (напр., любові і ненависті). Звичайно, одне з амбівалентних почуттів витісняється й маскується іншим. Амбівалентність сягає корінням у неоднозначність ставлення людини до навколишнього світу, у суперечливість системи цінностей.

«АМЕРИКА» – перша українська газета в США. Виходила в 1886-1890 рр. у м.Шенандоа спочатку раз на місяць, згодом – щотижня.

АНДЕГРАУНД (від англ. «підпілля») – «підпільне», нелегальне, таке, що підтримується або й переслідується офіційною владою, явище (найчастіше в художній культурі). Термін спочатку (в 40-х роках ХХ ст.) було вживано для означення некомерційних фільмів, які створювалися для домашнього перегляду режисерами-початківцями на власні гроші. Пізніше почав застосовуватись і до певних напрямів у інших видах художньої культури (напр., андеграундна рок-музика).

АНЕКДОТ – коротке гумористичне оповідання, в якому ситуація знаходить розв’язку в гострій кінцівці. Анекдоти дуже поширені в українській усній народній творчості й часто комічно характеризують різні народи, стани, типи тощо; анекдоти виявляють справжнє відношення населення до явищ навколишнього життя.

АНІМІЗМ (від лат. «душа») – одна з примітивних форм релігії, пов’язана з вірою в існування духів, одухотворення усіх предметів, існування душі у людей, тварин та рослин.

АНКЛАВИ – ізольовані етнічні осередки.

АНТИРЕЛІГІЙНА ПРОПАГАНДА В УРСР – постійна складова частина системи заходів боротьби з релігією у СРСР; в теорії своїй базується на вченні марксизму, що протиставляє ідеалістичному світоглядові матеріалістичний. Супроводжувалася знищенням церков, переслідуванням церковних діячів, обмеженням прав віруючих.

АНТИЧНІСТЬ, АНТИЧНА КУЛЬТУРА (від лат. «стародавній») – культура Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. В добу Ренесансу, коли зацікавленість греко-римськими цінностями була особливо велика, виникли такі поняття, як “античне мистецтво”, “антична література”, “антична філософія та ін. На території України розвивалась у грецьких колоніях – полісах Північного Причорномор’я.

АНТРОПОЛОГІЯ (від грец. «людина» і «учення, поняття») – наука про походження, поведінку, фізичний, соціальний і культурний розвиток людини. Термін ввів Аристотель стосовно дослідження духовних властивостей людини. З часом поняття значно розширилося.

АНТРОПОЦЕНТРІЗМ (від грец. «людина» і лат. «зосередження») – точка зору, згідно якої людина є центром Всесвіту і кінцевою метою всього світотворення.

АПОКРИФИ (від грец. «таємничий» і «прихований») – твори християнського фольклору і літератури, які не визнавалися церквою канонічними і заборонялися нею. Апокрифи, а також списки заборонених книг (індекси), були відомі на українських землях з ХІ ст.; привнесені, переважно з Болгарії, поширювалися писемно та усно. У ХVІІ-ХVІІІ ст. матеріал апокрифічної літератури доповнювався новими перекладами й переказами.

АПОЛОГІЯ – захист від звинувачення, вихваляння когось чи чогось.

АПОСТОЛ – 1) з часів раннього християнства мандрівний проповідник християнського вчення. Іноді апостоли були організаторами і наставниками місцевих християнських громад, до яких вони звертались з посланнями; 2) частина Біблії, що містить опис діянь святих апостолів та їх послання; 3) «Апостол» вважається першою друкованою книгою в Україні. Видана у лютому 1574 р. І.Федоровим у Львові.

АПСИДА (від грец. «склепіння») – півкруглий у плані виступ вівтарної стіни храму.

АПТЕКИ – установи для зберігання, виготовлення й продажу ліків. В Україні у давні часи лікували й виготовляли ліки знахарі, ченці, пізніше – лікарі; перші аптеки з’являються у ХVІІІ ст.

АРТЕФАКТ – створений людиною, суспільством продукт культури.

АРХАЇЧНИЙ – старовинний, застарілий.

АРХЕОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА – одне з основних понять археологічної науки, під яким розуміють групу пам’яток (поселень, могильників) певної території і часу, що характеризуються спільними ознаками їхніх речових комплексів. Археологічна культура дістає назву від певної характеристики даної культури: форми або орнаментації глиняного посуду, форми поховань або назви місцевості, де було вперше виявлено й досліджено пам’ятки даного типу.

АРХЕОЛОГІЧНІ ПАМ’ЯТКИ – матеріальні залишки людської діяльності, що збереглися на поверхні землі, під землею або під водою і є об’єктом археологічних досліджень. Археологічні пам’ятки – речові джерела, що висвітлюють минуле людського суспільства, його культурну еволюцію.

АРХЕТИП – прообрази, вроджені психічні структури, які є результатом історичного розвитку людини.

АРХІВОЛЬТ (від італ. «дугоподібне обрамлення») – деталь, що виділяє дугу арки з площини стіни.

АРХІТЕКТУРА (від грец. «будівництво (мистецтво)») – мистецтво проектування і будівництва будинків і споруд, відбиває в художньо-образній формі уявлення людини про простір та час. Це явище матеріальної культури і водночас один із провідних видів пластичного мистецтва, що ґрунтується на єдності принципів краси і корисності. Як вид мистецтва, вона формує просторове середовище для життя і діяльності людини, виражає суспільні ідеї у художньо-естетичних образах.

Суспільна цінність архітектури зумовлюється функціональним характером споруд, їх естетичною визначеністю. За призначенням архітектура поділяється на основні типи: житлову, суспільно-громадську (культові будівлі, культурно-освітні, видовищні, адміністративні тощо), промислову (виробничі, транспортні, торговельні споруди). Складовою архітектури є садово-паркове мистецтво (оформлення парків, скверів, бульварів тощо).

АСАМБЛЯЖ (від фр. «змішування») – художня комбінація предметів на площині або в просторі.

АСИМІЛЯЦІЯ – добровільний або вимушений процес розчинення (втрата мови, традицій тощо) раніше самостійного народу (етносу) чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, численнішого народу; засіб досягнення етнічної однорідності.

АТАВІЗМ – прояв предкових, реліктових форм, критеріїв, особливостей світорозуміння.

Б

БАБИ – кам’яні фігури людей, зв’язані з культом предків; поширені в степовій смузі Європи й Азії від Німеччини до Монголії. Баби в Причорноморських степах належать до скіфсько-сарматської доби. Інші баби степової України (часто жіночі постаті), відмінні від баб азійських степів складнішим і різноманітнішим убранням, на думку дослідників, є половецькими намогильними статуями ХІ-ХІІ ст.

БАЗИЛІКА (від грец. «царський дім») – прямокутна у плані споруда, розчленована рядами колон і видовжених галерей. В античні часи – суспільно-громадська будівля, у середні віки за цим зразком будувалися церкви. Цей тип споруди був привнесений на територію України за часів Київської Русі.

БАЛАГУЛИ – рух серед польської шляхти на Правобережній Україні в 30-40-х рр. ХІХ ст., яка свої поверхові симпатії до народу виявляла у зовнішньому наслідуванні селянських звичаїв. Часто набирав викривлених форм – бійки, пияцтво, лайки і т.ін.

БАЛЕТ – театральний танець, що в серії хореографічних картин виявляє драматичну дію. Назва «класичний» балет означає не добу, а стиль виконання з питомою йому досконалою технікою, створеною в Італії і Франції у ХVІІ-ХVІІІ ст. Початки класичного балету в Україні в першій половині ХІХ ст. пов’язані з кріпацьким театром. Однак власне балетні вистави в театрах великих міст (Київ, Харків, Одеса) являли собою наслідування російського класичного балету, що у ХІХ ст. досягав мистецьких вершин. Тільки в роки Другої світової війни, а особливо після неї в театрах України були поставлені балети і на українські сюжети до музики українських композиторів.

БАНДУРА – музичний інструмент західноєвропейського походження, відомий в Україні з кінця ХVІ ст., у ХVІІ ст. поширюється як український національний музичний інструмент.

БАРБАРЕУМ – греко-католицька духовна семінарія в 1774-84 у Відні, заснована імператрицею Марією Терезією. Діяла при церкві св. Варвари. В Барбареумі навчались відомі українські греко-католицькі церковні діячі Галичини та Закарпаття.

БАРОКО (від італ. «дивний, химерний») – художній світогляд, що відображає динамізм світомоделі і внутрішню суперечливість людини. Художній стиль, який отримав розповсюдження наприкінці XVI – у середині XVIII ст. спочатку в Італії, а потім у Франції та інших країнах Європи; вирізняється декоративним розмахом, пишністю, бурхливою динамікою. Для архітектури бароко характерні просторовий розмах, злитість криволінійних форм, поєднання споруд з навколишнім рельєфом; для скульптури і живопису – декоративність композиції, парадні портрети; для музики – урочистість; для літератури – заплутаність сюжету, насиченість метафорами та алегоріями. В Україні цей стиль панував у XVIІ- XVIІІ ст. й відомий як українське (або козацьке) бароко.

БАРОКО УКРАЇНСЬКЕ (КОЗАЦЬКЕ) – національний варіант провідного європейського стилю ХVІ-ХVІІІ ст., розквіт якого припав на XVIІ- XVIІІ ст. (добу козацької державності). Українське бароко мало свої неповторні особливості, зокрема в архітектурі; розкішні декоративні портали, фронтони, брами, прикрашені буйною орнаментикою; грушоподібні куполи, різьблені золочені іконостаси, відкриті аркади тощо. Серед шедеврів українського бароко в архітектурі – Полкова канцелярія в Чернігові, Київська академія, Брама Заборовського, Андріївська церква, собор св. Юра у Львові та ін.

БАСКАК – намісник хана Золотої Орди у підвладних країнах у другій половині ХІІІ – на поч. ХІV ст. На українських землях з’явилися після падіння Києва (1240). Баскак, якого супроводжували значні військові загони, проводив облік населення і збирав данину в українських землях. Часто втручалися у взаємовідносини між князями, чинили суд і розправу. Жорстоке поводження з місцевим населенням часто приводило до повстань проти монголо-татар. На поч. ХІV ст. хани перестали посилати баскаків в Україну, зобов’язавши князів самих збирати данину і відвозити її в Золоту Орду.

БЕСТСЕЛЕР – видання, що швидко набувало величезної популярності. Буквально: “Те, що найкраще розходиться”.

«БЕРЕЗІЛЬ» – український театр, заснований у 1922 р. Л.Курбасом як мистецьке об’єднання «Березіль» навколо групи акторів колишнього «Молодого театру» (створений в 1918 р.). Назва походить від першого місяця весни – березня. Театр працював у 1922-26 рр. у Києві, а у 1926-33 рр. – у Харкові. Творча практика «Березілі» зазнавала впливу експресіонізму і конструктивізму. Наприкінці 1933 р. Л.Курбас був обвинувачений у націоналізмі і заарештований, а театр перереформовано і перейменовано у Харківський державний драматичний театр ім. Т.Шевченка.

БЕРЕСТЯНІ ГРАМОТИ – давньоукраїнські тексти, розміщені на бересті (корі берези) шляхом видавлювання чи видряпування спеціальною паличкою – писалом. За змістом це є короткі листи світського характеру, доручення, боргові зобов’язання, чолобитні, любовні послання, учнівські вправи тощо.

БИЛИНИ – слов’янський героїчний епос. Билинний епос є перехідний, проміжний (між міфологією і філософією, мистецтвом або ще якоюсь формою суспільної свідомості) феномен.

БОГОСЛОВІЄ (теологія) – наука про Бога та відношення створіння до Бога. На українських землях зародки богослов’я виявляються ще за часів Київської Русі у поширенні перекладної літератури, в заходах Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, митрополита Іларіона, св. Феодосія Печерського, Клима Смолятича, Кирила Туровського та ін.

БОНДАРСТВО – виробництво дерев’яних відер, бочок тощо, здавна належало до найвідоміших в Україні ремесел. Бондарські вироби знайдені у слов’янських могилах, про них є згадки в літературних пам’ятках княжої доби.

БРАТСТВА – релігійні та культурно-просвітницькі організації українських міщан, які виникли при церковних парафіях в Україні у ХV-ХVІІ ст. Спочатку носили релігійно-благодійницький характер – опікувалися церквою, дбали про її побудову та обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі та ін. У ХVІ ст. набули великого громадсько-політичного і національно-культурного значення. З часом набували все більшого впливу серед всіх верств українського населення: ремісників, цехових майстрів, купців, православної шляхти. Братства підтримували нечисленні українські магнати, такі як К.Острозький, А.Кисіль та ін. З кін. ХVІ ст. розгорнули широку культурно-освітню діяльність. Вони відкривали братські школи, друкарні, збирали бібліотеки. Найдавнішим і найвідомішим було Львівське братство, засноване бл. 1453 р. Наприкінці ХVІ ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Рогатині, Тернополі, Судовій Вишні та ін. містах України. На початку ХVІІІ ст. братства занепали і перетворилися на виключно церковні організації, які дбали про збереження церков і відправу богослужінь.

БРАТСТВО ТАРАСІВЦІВ – українська таємна організація. Створена влітку 1891 р. на могилі Т.Шевченка у Каневі (засновники – Б.Грінченко, І.Липа, М.Міхновський та ін.). Своїм основним завданням Братство Тарасівців ставило боротьбу за національне визволення українського народу, зобов’язувалось вимагати поширення вживання української мови у школі, державних установах, родині і при всіх обставинах боронити інтереси українського народу.

БРАТСЬКІ ШКОЛИ – навчальні заклади в Україні у ХVІ-ХVІІІ ст., які заснували і утримували братства. Були не тільки засобами освіти, але й однією з форм боротьби проти колонізаторської політики польського уряду. Перша школа була заснована у 1586 р. у Львові Львівським братством, а потім і в інших містах, де діяли братства. Робота братських шкіл визначалась статутом. Навчання проводилось українською мовою, але велика увага приділялась вивченню грецької, латинської і польської мов. Також вивчались діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, в деяких школах – теологія. У братських школах навчалися діти з різних суспільних станів: міщан, козаків, духовенства і шляхти. Сироти і учні з незаможних сімей жили у бурсах. Братські школи відігравали значну роль у поширенні освіти і культури в Україні, збереженні національної свідомості.

БРОВАРСТВО (пивоварна промисловість) – одна з галузей харчової промисловості, що продукує з ячменю при застосуванні хмелю, дріжджів та води, слабоалкогольний напій – пиво. В Україні броварство відоме здавна, довго мало домашній характер, розвиваючись передусім для потреб шляхетських господарств. З другої половини ХVІ ст. стали з’являтися державні броварні, створюватися цехи броварів та солодовників. У ХVІІ ст. стало монополією держави і шляхти, пізніше – козацької старшини і поміщиків.

БУДІВНИЦТВО – в широкому розумінні це частина загальної техніки, що охоплює правила, конструкції, обчислення й досліди для виконання різного роду будов; як реалізація – це сукупність усіх будівельних об’єктів, що поділяються за матеріалами на дерев’яні, кам’яні, бетонні, залізобетонні і залізні, а щодо застосування – на будови ґрунту, шляхи, залізниці, тунелі, мости, водні будови (канали, шлюзи, греблі, пристані), сільськогосподарські будови для меліорації ґрунтів, зрошування й осушування площ, промислове, житлове і культурно-побутове будівництво. Тут розглядаємо будівництво у вужчому сенсі – переважно як житлове й містобудівництво.

Найдавніші залишки житлових споруд, знайдені в Україні, походять з палеолітичної доби – неглибоко вкопані курені, обставлені навколо великими кістками мамонтів і вкриті шкірами. У добу неоліту на території нинішньої України з’явилися глибше вкопані в землю круглі чи овальні землянки із стіжкуватим перекриттям із шкір або кори. Трипільська культура з початку ІІІ тис. д.н.е. залишила переважно відкриті, розташовані в узгір’ях або у долинах селища; житла – прямокутні ліплені хати із стовповою конструкцією; одночасно існували і землянки. За доби енеоліту та бронзи й за скіфських часів поблизу військового типу городищ будувалися відкриті хліборобські поселення з житлами з пруття й глини. Для раннього середньовіччя характерні розташовані на високих місцях укріплення – городи з земляними валами, будованими за дерев’яними конструкціями і з ровами. Розміщені колом двоповерхові житла, в яких нижче поміщення було коморою, належали до системи фортифікаційних споруд. Центр городища залишався незабудованим. Городи, поза валами, були оточені селищами смердів, які складалися з землянок; з них утворилися посади, заселені ремісниками і купцями.

В ХІ-ХІІ ст. будівництво церков, княжих палат, дерев’яних і кам’яних будинків бояр тощо розвивалося надзвичайно швидко. Однак житла міських ремісників і сільського населення лишалися протягом століть майже незмінними (дерев’яні хати в лісових місцевостях і напівземлянки в степовій смузі). Монголо-татарська навала ХІІІ ст. спричинила величезне нищення сіл і міст. У ХІV-ХVІ ст. зростало замкове будівництво – поставали не лише дерев’яні та кам’яні фортеці магнатів, але й укріплені монастирі та церкви. Розквіт міського будівництва ХVІІ – початку ХVІІІ ст. супроводжувався перенесенням в Україну західних архітектурних стилів. Житлові будинки козацької старшини й духівництва були переважно дерев’яні, хоч визначалися розмірами. Українське село і надалі зберігало свій традиційний, вироблений століттями тип будівництва, виявляючи надзвичайну стійкість і своєрідність. При єдності головного типу житлового будівництва, в різних районах України виявляються відмінності, зумовлені використанням різних будівельних матеріалів, залежно від природних обставин. У 1924 р. 50% досліджених в Україні хат були побудовані з дерева, 33% - з глини, 6% - з каменю. Стиль будування ганку, даху, печі, плану хати й садиби, зберігаючи в основі багато спільного, дещо відмінний на різних українських землях. У будівництві міст ХVІІІ – початку ХІХ ст. помітні впливи класицизму і його відміни – ампіру. У будівництві міст починають позначатися російські урядові приписи; вони особливо накладають відбиток на молоді міста Слобожанщини і Степової України, що відрізняло їх від міст Західної України або Гетьманщини. У другій половині ХІХ ст. розвиток промисловості породжує робітничі селища навколо заводів і шахт, насамперед у Донецькому й Криворізькому басейні. Великі міста визначаються порушенням єдності планування і контрастом між виглядом центральної частини та околиць. У 20-30-ті роки ХХ ст. зросли нові міста, такі як Сталіне, Запоріжжя, Макіївка, Горлівка та ін. Значними обсягами будівництво, передусім промислових і сільськогосподарських об’єктів, відзначалося у повоєнні роки. У 60 – 80-ті роки значна увага приділялася житловій забудові на основі типових проектів. Новий етап у розвитку українського будівництва настав із здобуттям Україною незалежності.

БУКОВИНА – історико-географічна область України між середнім Дністром і головним хребтом Карпат у сточищі р.Прут на пограниччі українських та румунських територій (сучасна основна частина Чернівецької обл.). У різні часи Буковина знаходилась у складі Київської держави, під татарською зверхністю, входила до Угорщини, Молдавії, Туреччини, Австрії (Австро-Угорщини), Румунії. У червні 1940 р., й остаточно у 1944 р, увійшла до складу УРСР.

БУРСА – гуртожиток для бідних студентів при середньовічних університетах, який утримувався частково за кошти університету, частково за пожертвування, зібрані студентами. В Україні – гуртожиток для учнів, переважно сиріт і дітей бідних батьків. Бурси існували при Львівській братській школі, Києво-Могилянській академії у ХVІІІ ст., при Покровській церкві на Запорозькій Січі була школа з бурсою. У ХVІІ-ХVІІІ ст. бурсаки з метою залучення коштів на утримання бурси у містах і на ярмарках ставили вистави і виконували духовні народні пісні. У 1787 р. така форма пожертвувань була заборонена царським урядом. Згодом назва «бурса» вживалась для означення гуртожитків при духовних навчальних закладах, в яких учні утримувались за державний кошт.

БУЧАЦЬКЕ ЄВАНГЕЛІЄ – церковнослов’янський текст, переписаний вірогідно на Волині у ХІІ – першій половині ХІІІ ст.

В

ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР – таємне розпорядження російського уряду від 20.07.1863 р. про заборону друкування книг українською мовою. Автором був міністр внутрішніх справ Російської імперії П.Валуєв.

ВАНДАЛІЗМ (від назви племені – “вандали”) – дике руйнування культурних і матеріальних цінностей.

ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) – літературна організація в 1925-28 рр. в Україні. Стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Фактичним лідером був М.Хвильовий.

ВАСИЛІАНИ (базиліани) – чернечий орден, створений у ІV ст. у Візантії, прийняв за основу статут, складений богословом Василієм Кесарійським. У ХІ ст. почали поширювати свій вплив в Україні. Після прийняття Берестейської унії 1596 р. були об’єднані в одну конгрегацію. У 1743 р. за розпорядженням папи Венедикта ХІV на колегії греко-католицької церкви і представників усіх монахів було створено чин св. Василія. Діяльність чину василіан проявилася у заснуванні християнських місій, василіанських шкіл та видавництв. У ХVІІІ- поч. ХІХ ст. василіанські школи, які відзначалися високим рівнем викладання, діяли в багатьох містах України. У 1839 р. монастирі чину василіан були закриті царським урядом.

ВЕЖІ – споруди, які за князівських часів будувалися з важких дерев’яних балок, стояли трохи перед лінією валів, що уможливлювало фланговий обстріл наступаючого ворога. Відігравали важливу роль в обороні городищ, особливо замків.

ВЕЛЕС – бог-покровитель достатку, скотарства і торгівлі у Київській Русі до прийняття християнства. У руських літописах згадується поряд з богом Перуном. При укладенні договорів з греками кияни клялися Перуном і Велесом. Після прийняття християнства у народних віруваннях Велес поєднався з Василієм.

ВЕРТЕП (від грец. «печера, в який народився Ісус») – старовинний український народний ляльковий театр. В Україні відомий з ХVІІ ст., поширився у ХVІІ-ХVІІІ ст. Вистави відбувалися у скриньці, що мала вигляд двоповерхового будиночка або церкви. Вертепник, пересовуючи на дротиках дерев’яні ляльки, змінюючи відповідно голос, говорив за кожну дієву особу. Вистави відбувались на ярмарках, міських площах, по хатах селян і міщан. Влаштовували і виконували вертепи, звичайно, мандрівні дяки або вихованці шкіл, в т.ч. Києво-Могилянської Колегії, які під час канікул розходилися по Україні в пошуках засобів до існування. Українська вертепна драма складалася з двох частин: релігійної і інтермедійної з національно-побутовими елементами. Релігійні п’єси пов’язані із біблійним різдвяним сюжетом.

ВИРІЙ (Буян-Острів, Ирій) – за старовинними легендами сонмище богів та померлих душ, острів у Всесвіті, першоземелля богів і світу. Тут, згідно з віруваннями, росло першодерево світу Прадуб з молодильними яблуками безсмертя на ньому. Сюди ж зліталися птиці на зиму. Вічним мешканцем Вирію є першоптиця і водночас давньоукраїнський першобог Сокіл (або Род), який завжди перебуває на вершечку Прадуба. Саме з білої і чорної сльози Сокола з’явилися на світ Білий Лебідь і Чорний Лебідь, яких Сокіл перетворив на Білобога і Чорнобога. У Вирію знаходиться озеро Живої Води.

ВИХОВАННЯ – процес становлення і збагачення суб’єктивно-особистого і духовного світу людини. Реалізується за допомогою творчого оволодіння людиною всієї доступної йому культури в конкретному соціально-історичному контексті. Виховання завжди представляє собою культивування в особі людських якостей, засвоєння наукової, художньої і моральної культури, що орієнтує особу на безумовні цінності добра, істини і краси.

ВІЗАНТІЙСЬКА КУЛЬТУРА – культура Східної Римської імперії, яка сформувалася на території Греції, Малої Азії, Північного Єгипту в V – сер. ХV ст. на основі традицій елліністичної культури і християнської релігії. Назва отримана від грецького міста Візантія, на місці якого в 330 р. був заснований Константинополь, який став столицею імперії. Досягнення візантійської культури в просвіті, науці, техніці, літературі, архітектурі, образотворчому мистецтві, філософії тощо мали значний вплив на культуру Київської Русі.

ВІЙСЬКОВИЙ ШКІЛЬНИЙ ОТАМАН (кошовий шкільний отаман) – у Запорозькій Січі (ХVІ-ХVІІІ ст.) виборна службова особа, яка піклувалася діяльністю січової школи. Військовий шкільний отаман розпоряджався шкільними коштами, дбав про харчі та побутові умови для молодих і старших школярів. Військових шкільних отаманів, як правило, було двоє. Обиралися і скидалися самими школярами.

ВІЙТ – керівник місцевого самоуправління в ХVІ-ХVІІІ ст. в Україні, яке ґрунтувалося на Магдебурзькому праві. Існували міські і сільські війти. Посада війта спочатку була спадковою, але з часом стала виборною. Війт здійснював судову і адміністративну владу. Ця посада існувала в українських селах до ХVІІІ ст., а в містах – до скасування Магдебурзького права на початку ХІХ ст. У Галичині в складі Австро-Угорщини війт очолював сільську громаду, а в 1921-39 рр. на українських землях, окупованих Польщею, був керівником найменшої адміністративно-територіальної одиниці – гміни.

ВІТРАЖІ – образи, орнаменти й цілі фігурні композиції з кольорового скла у вікнах; особливо були поширені в готичну добу західноєвропейського мистецтва. В Україні відомі з княжих часів.

ВОЗНИЙ – судовий урядовець у Польщі, Литві, Україні до ХІХ ст. В Україні возний змінив староукраїнських урядовців – дітських і вижів. Возний вручав повідомлення до суду, підтримував контакти зі сторонами, оглядав місце злочину, жертви або постраждалих, виконував рішення суду у цивільних справах та наглядав за порядком під час судового процесу.

ВОЛИНЬ – це історико-географічний край у північно-західній частині України між Поділлям на півдні та Поліссям на півночі, р. Бугом на заході та верхів’ями Ужа на сході (тепер переважно територія Рівненської та Волинської обл.). Границі Волинської землі протягом історичного розвитку зазнавали змін. Початки заселення Волині сягають палеолітичної доби. У різні часи землі Волині входили до складу Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Великого князівства Литовського, Польщі, Речі Посполитої, Російської імперії; у міжвоєнний період були складовими частинами Польщі та СРСР, з 1939 р. та після Другої світової війни – УРСР.

ВОЛХВИ – у Київській Русі (дохристиянський період) служителі язичницького релігійного культу. Вважалося, що волхви мали вплив на сили природи, вміли пророкувати майбутнє і лікувати людей. Найдавніша згадка про волхвів відноситься до 912 р., де міститься розповідь про провіщення близької смерті князю Олегу. Чинили опір запровадженню християнства у Київській державі. Брали участь у Київському повстанні 1068 р., на чолі якого намагалися стати і використати для боротьби проти поширення християнства. Діяння волхвів (ворожба, чаклунство) переслідувалися з боку держави.

Серед волхвів існував певний «розділ праці»: серед них були «хмарогонителі» («впливали» на природу), «чародії» (здійснювали магічні дії з водою за допомогою спеціального посуду – «чари»), «потворники» («знахарі») і т.д. Окремо стояли так звані кощунники – своєрідні волхви«ідеологи», які складали і виконували «кощуни» (це слов’янське слово грецькі автори перекладали словом «міф»).

Г

ГАЙДАМАЦЬКІ ПІСНІ – українські історичні пісні, в яких оспівується визвольна боротьба українців проти феодального гніту у XVIІІ ст.

ГАЛИЦЬКА МИТРОПОЛІЯ – церковна провінція, утворена на землях Галицько-Волинської держави старанням князів Лева Даниловича та Юрія І у 1303 р.

ГАЛИЦЬКО-РУСЬКА МАТИЦЯ – культурно-освітнє товариство в Галичині, засноване 16.07.1848 р. у Львові. Основною метою було проведення просвітницької та видавничої діяльності, а також розвиток шкільництва на західноукраїнських землях. Зразком для його створення були «Матиці» інших слов’янських народів, насамперед чехів та словаків. Видавнича діяльність Галицько-Руської Матиці була особливо активною до середини 80-х рр. До цього часу старанням товариства видано понад 80 книжок, серед яких переважали роботи загальноосвітнього змісту, праці з ремесла, сільського господарства, педагогіки, шкільні підручники, серед яких була і «Читанка» М.Шашкевича. Друкованим органом Галицько-Руської Матиці був «Науковый сборник», який з перервами і під різними назвами видавався протягом 1865-1908 рр. З другої половини 1900-х рр. товариство поступово занепадає і остаточно перестає існувати у 1930-х рр.

ГАЛИЧИНА – історико-географічна область, східна частина якої обіймає південно-західну Україну у сточищі рр. Дністер, Прут, Буг і в більшій частині сточища р.Сян (Західна Галичина є частиною Польщі). Протягом історичного розвитку кордони Галичини лише на півдні не зазнавали змін. Найдавніше населення з’явилося за часів раннього палеоліту. У різні часи землі Галичини входили до складу Київської держави, Галицько-Волинської держави, Польщі (Речі Посполитої), Австрії (Австро-Угорщини), УРСР (з 1939 р. і у післявоєнний період). За радянсько-польськими угодами 1945 р. та 1951 р. кордон між Польщею та УРСР визначений приблизно по лінії Керзона, відступаючи з території Галичини територію Лемківщини та Посяння.

ГЕНЕЗИС – походження, виникнення, процес утворення.

ГЕРБ – емблема, особливий спадковий знак, укладений відповідно до законів геральдики поєднання фігур та предметів, що мають символічне значення і виражають певну історичну традицію. Існують такі групи гербів: 1) державні, 2) земельні (історичних земель, провінцій, губерній, областей тощо), 3) міські, 4) корпоративні (ремісничих цехів, церковних братств тощо), 5) родові. Герби зображали на прапорах, монетах, рицарських обладунках та зброї, посуді, будівлях, рукописних та друкованих книгах та ін.

Найстаршим образом гербів були тотемні зображення тварин, покровителів племені чи роду в епоху родового ладу. Зародки їх спостерігаємо у чисельних символічних фігурах, родових знаках власності («знамені», «рубежі», «мітки» - у слов’ян, тамги – у тюркських племен). Першими гербами були емблеми, що постійно ображались на монетах, медалях та печатках стародавніх держав світу.

На українських землях слов’яни використовували різні символічні знаки ще в епоху родоплемінного ладу. Ними були квадрат, ромб, коло, зірки, півмісяць, геральдичні звіри та птахи – однороги, орли тощо. В період розкладу родового ладу вони перетворюються у сімейні та особисті знаки власності, які широко використовувалися для таврування худоби, різних знарядь праці, бортних дерев тощо. Після утворення Київської держави правлячий княжий рід Рюриковичів користувався знаком власності у вигляді дво-, а згодом тризубця, який незабаром став і державним гербом. Його зображення відоме з печатки князя Святослава Ігоревича (загинув в 972 р.). Згодом цей знак карбується на срібних і золотих монетах великого князя київського Володимира Святославича (980-1015). На них бачимо з одного боку зображення князя, а з іншого – тризуб і напис «Володимир на столі, а це його срібло». Тризуб виявлено і на цеглі Десятинної церкви у Києві, на плитах Успенського собору у Володимирі-Волинському, він міститься у гербах французької королеви Анни, що була дочкою Ярослава Мудрого. Як знак князівського роду, він широко використовувався у державному житті держави: на печатках, якими скріплювали міжнародні договори, на князівських товарах, що вивозилися на продаж за кордон тощо.

Після смерті Володимира Великого зображення тризубця зустрічаємо на монетах князів Святополка Окаянного (1019-1054), Ярослава Мудрого (1019-1054) та ін. В період розпаду Київської держави тризубець спочатку модифікується у вигляді двозубця, а згодом витісняється з ужитку. На зміну його приходять земельні герби – на Київщині це зображення святого архистратига Михаїла, а в Галичині – лева, опертого на скелю.

Після включення українських земель до складу Польщі широкого поширення набуло використання гербів окремих шляхетських родів, що мали глибоке давньоруське коріння (князі Острозькі, Корецькі, Вишневецькі та ін.). Тоді ж були офіційно утверджені історичні герби окремих історичних земель: напр., у Галичині (Львівської землі Руського воєводства) – золотий лев, що спирається на скелю на голубому полі та ін. Широко розповсюдженими стали і міські герби, що використовувалися на міських печатках, прапорах тощо.

Утворене у 1572 р. реєстрове козацьке військо також одержало свою гербову символіку – зображення лицаря-козака з самопалом, яке широко вживалося на печатках реєстрового козацького війська, Запорозької Січі та українських гетьманів: після відновлення української національної державності з середини ХVІІ до середини ХVІІІ ст.

У період національного відродження на галицьких землях у середині ХІХ ст. тут поширилося використання в якості гербу символу Галицько-Волинської держави – золотого лева на блакитному тлі. Саме він став емблемою багатьох західноукраїнських політичних та культурно-просвітницьких організацій та військових формувань у роки Першої світової війни.

Після утворення Української народної республіки державним гербом було схвалено зображення золотого тризубця на синьому полі. Тризубець залишався державним гербом України і в часи Гетьманату П.Скоропадського та правління Директорії УНР. Після проголошення акту Соборності України 22.01.1919 р. і об’єднання УНР та ЗУНР в єдиній Українській державі її гербом став золотий тризубець на синьому полі.

В роки існування УРСР її герб був модифікованим гербом Радянської Росії – золотий серп і молот в променях сонця на червоному полі в обрамленні з колосків пшениці і п’ятикутною червоною зіркою вгорі. Тут же написи: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Це зображення часто зазнавало різних незначних змін.

Після відновлення української національної державності Верховна Рада України у 1992 р. затвердила зображення золотого тризубця на синьому полі малим державним гербом України.

ГЕРМЕНЕВТИКА – напрямок гуманітарної науки, який займається інтерпретацією та коментуванням тексту, а також проблемами взаєморозуміння різних культур.

ГІМН – урочиста пісня, виконання якої пов’язане зі святковими урочистостями, офіційними державними заходами, військовими парадами, політичними подіями; існують державні, військові, патріотичні, релігійні, національні гімни. Вони відзначаються образністю тексту, легкою мелодією, розміреним ритмом, величавим характером. Державні і національні гімни сягають глибокої давнини. Початково вони використовувалися для прославлення богів та героїв. Найдавніші були складені ще в стародавніх Месопотамії та Єгипті. Значного розвитку досягло творення гімнів у античній Греції. Після утвердження християнства широкого розвитку досягли релігійні гімни.

Більшість сучасних гімнів європейських країн зародились у ХVІІІ – ХІХ ст. Державні гімни існують у всіх сучасних державах і разом з гербом та прапором складають державну символіку.

Український національний та державний гімн – пісня «Ще не вмерла Україна» - був створений у 60-х рр. ХІХ ст. Автором його слів є відомий український поет, етнограф, фольклорист Павло Чубинський (1809-1884). Вперше слова гімну були опубліковані у 1863 р. і дуже швидко розійшлися та стали популярними серед інтелігенції, студентів у різних частинах України. Автором музики є греко-католицький священик та диригент Михайло Вербицький (1815-1870).

Впродовж ХІХ-ХХ ст. національними гімнами на українських землях вважалися також інші пісні. Особливо часто це був «Заповіт» Т.Шевченка, який постійно виконували під час урочистих подій. На галицьких землях ХІХ ст. широко використовувалася пісня «Мир вам, браття, всі приносим» (слова І.Гуталевича, муз. Д.Січинського), яка у 1848 р. була визнана Головною Руською Радою як гімн галицьких українців. Згодом цю ж роль виконували твори «Не пора» (слова І.Франка, муз. Д.Січинського), «Вічний революціонер» (слова І.Франка, муз. М.Лисенка).

На Закарпатті українці широко використовували гімн «Я русин був» та «Подкарпатськії русини» (слова О.Духновича). Останній, зокрема був офіційним гімном краю у роки його входження до складу Чехо-Словаччини (до 1938). Незалежна Карпатська Україна (березень 1939) ухвалила своїм офіційним гімном пісню «Ще не вмерла Україна».

Знаним серед українського населення був церковний гімн «Боже великий єдиний, нам Україну храни» (слова О.Кониського, муз. М.Лисенка).

У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. гімн «Ще не вмерла Україна» став найбільш вживаним. Особливо він поширився у роки визвольних змагань українського народу 1917-1921 рр., однак спеціального закону, що встановив би його як єдиний державний гімн, прийнято не було.

Після відновлення незалежності України гімн «Ще не вмерла Україна» став державним і використовується у всіх випадках, коли його вживання є необхідне і передбачене діючим законодавством.

ГЛАГОЛИЦЯ – одна із стародавніх слов’янських систем письма. Напевне, передує кирилиці.

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ – сучасні проблеми культури, від розв’язання яких залежить подальша доля людства і навіть його виживання. До глобальних проблем відносять, напр., такі, як відвернення світової термоядерної війни, стрімке зростання населення планети, забруднення природного середовища та ін.

ГЛУХІВСЬКА СПІВАЦЬКА ШКОЛА – відомий осередок музичної освіти Гетьманщини. Діяла у м. Глухові з 1738 р. до 60-х років ХVІІІ ст. У школі навчали партесному співу, грі з нот на скрипці, гуслях, бандурі, готували співаків для Придворної капели. Звідси, зокрема, вийшов видатний український композитор Д.Бортнянський (1751-1825).

ГОЛОСІННЯ – старовинні українські народні пісні (на похованнях). Це імпровізаційні поетичні твори, пов’язані переважно зі смертю, похованням та поминками небіжчика.

ГОНЧАРСТВО – виробництво глиняного посуду; на території сучасної України відоме з мезолітичної доби, досягло високого розвитку в добу трипільської культури. За княжої доби було великим промислом, від ХVІ-ХVІІ ст. безперервно розвивалося, ставши у ХІХ ст. однією з найважливіших галузей української кустарної промисловості.

ГОПАК – український народний танець імпровізаційного характеру. Назва походить від дієслова гопати – плигати, скакати. Виник у Запорозькому війську як чоловічий танок. Тепер гопак виконують разом чоловіки й жінки.

«ГОРОД» – типова форма поселення Київської Русі, огороджене укріплене місто з групою селищ навкруги.

ГОТИЧНИЙ СТИЛЬ (за назвою германського племені готів) – художній стиль часів пізнього середньовіччя (виник у ХІІ ст.), характерною рисою якого в архітектурі є гострота ліній, шпильчастість будівель, стрілчастість вікон-вітражів, видовженість, загостреність форм живопису та скульптури. Характерний переважно для культових споруд Західної, Центральної й частково Східної Європи.

Для української архітектури готичний стиль мало характерний. Ранні зразки культової забудови з ознаками готичного стилю – храм Василя в Овручі (бл.1190), Трьохсвятительська церква у Києві (1197), собор у Путивлі (перша половина ХІІІ ст.). Найбільш художньо виразні споруди цього стилю – кафедральний собор у Львові ХІV-ХV ст. та костьол у Дрогобичі ХV ст.

ГРАВЮРА (від фр.) – вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком малюнка, нанесеного на дошку малярем-гравером; відбитки також називаються гравюрами.

ГРАФІКА (від грец. «пишу, малюю, креслю») – вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом якого є малюнок, виконаний на папері чи тканині олівцем, пером, пензлем, виглиною або відбитий на папері зі спеціально підготовленої форми.

ГРАФІТІ (від іт. «видряпані») – 1) Написи та малюнки, виконані в давнину майстрами – будівельниками або й відвідувачами на стінах архітектурних споруд, а також на різних предметах. В Україні найвідоміші графіті Софійського собору у Києві. 2) Течія сучасного живопису, стиль монументального мистецтва, символ урбанізації та високих технологій. Це твори, які уявляють собою великоформатні зображення на стінах будівель та споруд, виконані за допомогою аерозольних балончиків з фарбою. Виділяють два напрями – сюжетне графіті та шрифтове.

ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКА БОГОСЛОВСЬКА АКАДЕМІЯ – вищий духовний навчальний заклад, заснований в 1928 р. у Львові митрополитом А.Шептицьким. Мала два факультети – богословський і філософський. Навчання тривало п’ять років. Мови викладання – українська і латинська. Одним з організаторів і ректором був Й.Сліпий. Закрита радянською владою в 1944 р.

ГРОМАДИ – організації української інтелігенції у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в Україні, які вели національно-культурну та громадсько-політичну діяльність. Існували таємно в Києві, Полтаві, Харкові, Одесі, Херсоні, Чернігові та ін. містах України. Перша виникла наприкінці 50-х років ХІХ ст. в Петербурзі, до її складу входили М.Костомаров, Т.Шевченко, П.Куліш, В.Білозерський, Ф. і О.Лазаревські та ін. Коштом українських землевласників В.Тарнавського і Г.Галагана видавали твори українських письменників, а в 1861- 62 рр. – журнал «Основа». В 1861 г. громада утворилась у Києві, в 70-90-ті рр. ХІХ ст. стала головним осередком національно-культурної роботи в Україні. Члени громади вважали, що їх основним завданням є поширення освіти та пробудження національної свідомості народу; вони брали активну участь у роботі недільних шкіл, видавали українську популярну і наукову літературу, збирали матеріали з етнографії і фольклору. Члени громади активно співпрацювали у Південно-Західному Відділі Російського Географічного Товариства (1873-75), а також дебатували актуальні проблеми суспільно-політичного життя України в газеті «Кіевский Телеграф». Емський указ 1876 р. звинуватив громади і заборонив їх діяльність. Внаслідок репресій 1875-76 рр. було припинено видання «Кіевского Телеграфу», закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства, звільнено з Київського університету М.Драгоманова і М.Зібера. Частина громадівців на чолі з М.Драгомановим емігрувала за кордон, де почала видавати збірник «Громада» (1878-1882 рр.). У 1880-х роках ХІХ ст. громадівці об’єдналися навколо журналу «Кіевская Старина» (1882-1906). В 1897 р. в Києві з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського відбувся з’їзд членів громад, на якому було засновано Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію. До новоствореної організації увійшли всі громади, що існували в 20 містах України. Діяльність громад в Україні продовжувалась до Лютневої революції 1917 р.

«ГРОМАДСЬКА ДУМКА» – перша щоденна громадсько-політична газета українською мовою у Підросійській Україні. Виходила з початку 1906 р. у Києві. Заснована Є.Чикаленком, В.Симиренком і В.Леонтовичем. У газеті працювали Ф.Матушевський, С.Єфремов, Б. і М.Грінченко, В.Дурдуківський. 01.08.1906 р. за розпорядженням російського уряду газету було закрито. 15.09.1906 р. це видання було продовжено під назвою «Рада».

ГУАШ (від іт. «водяна фарба») – фарби, розтерті на воді з клеєм і домішкою білила.

ГУЛЬТЯЇ – в ХV-ХVІ ст. неосілі селяни у Польщі, що у пошуках заробітку переходили з місця на місце. Прийняті в 1496 і 1503 рр. закони обмежували їм свободу пересування.

ГУМАНІЗМ (від лат. «людяний») – сукупність ідей і поглядів, які утверджують цінність людини незалежно від її суспільного погодження, а також право особи на вільний розвиток своїх творчих сил. Наголошує принципи рівності та правдивості.

Д

ДАЖБОГ – у східних слов’ян бог сонця, світла і вогню, син Сварога (звідси і друга назва – Сварожич). Пізніше став богом жнив, добра і достатку. Перші згадки про Дажбога є в «Повісті временних літ» (під 980 і 1114 р.) та в «Слові о полку Ігоревім». Населення Київської Русі вважало себе «онуком Дажбога».

ДЕВІАНТНИЙ (від лат. «відхилення») – такий, що відхиляється від прийнятих норм і традицій. Термін застосовується в різних сферах культури: напр., девіантна поведінка, девіантні форми мистецтва тощо.

ДЕГУМАНІЗАЦІЯ (від лат. «виділення, прибирання» та «людина») – термін, яким позначаються уявлення про втрату суспільством духовних та моральних цінностей, відмову від прагнення до справедливості, зменшення уваги до особистості та індивідуальних рис людини.

ДЕКАДЕНС, декаданс, декадентство (від фр. «занепадницький», від пізньолат. «занепад») - загальна назва кризових (занепадницьких) явищ в духовній, зокрема, художній культурі кінця ХІХ - початку ХХ ст., відзначених настроями безнадії, несприйняття життя, індивідуалізмом. Характерні риси декадансу – песимізм, містика, розгубленість перед антагонізмами соціальної дійсності, надання переваги формі над змістом. Теоретичною основою декадансу є суб’єктивний ідеалізм, обстоювання принципу “мистецтво для мистецтва”.

ДЕКЛАМАЦІЇ (від лат. «вправа у красномовстві») – віршовані твори кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., що передували шкільній драмі. Виразили традиції українського національного драматичного мистецтва. Вірші призначалися для виконання у церквах і школах під час великодніх і різдвяних свят або з нагоди важливих історичних подій.

ДЕКОРАТИВНЕ МИСТЕЦТВО – ряд мистецтв (монументально-декоративне мистецтво, декоративно-ужиткове мистецтво, мистецтво оформлення), які, поряд з архітектурою, формують матеріальне середовище людини. Монументально-декоративне мистецтво служить для оздоблення творів архітектури і розкриття їхнього ідейно-образного змісту, а також створення садово-паркових ансамблів і композицій; декоративно-ужиткове мистецтво створює художні предмети побуту й обстановки для формування інтер’єрів; мистецтво оформлення використовують для прикрашання свят, масових заходів тощо.

ДЕМОНОЛОГІЯ – релігійне вчення про демонів. Походить від первісної віри у злих духів. Демонологія невідривна від релігійної моралі, в якій диявол – джерело і носій гріха.

ДЕРЕВ’ЯНА АРХІТЕКТУРА – мистецтво будівництва споруд, будівель, храмів з дерева.

ДЕСЯТИНА – 1) В середньовічній Європі – десята частина урожаю або інших доходів, яку сплачувало церкві населення на утримання місцевих храмів, парафіяльного духовенства і бідних. Відмінена у країнах Західної Європи наприкінці ХVІІІ – у ХІХ ст. 2) У Київській державі – відрахування на користь церкви з доходів усіх князівських володінь та прибутків усіх землевласників. Вперше десятину встановив Київський князь Володимир Святославич після хрещення Русі для перебудови і утримання Десятинної церкви. В період монголо-татарської навали десятиною називалась данина, яку татари стягували з місцевого населення Київської Русі. В пізніші часи десятина збиралась для утримання парафіяльних храмів. У ХVІІ-ХVІІІ ст. сплата десятини припинилася.

ДЕСЯТИННА ЦЕРКВА – перша кам’яна церква у Київській державі, побудована у Києві київськими і візантійськими майстрами в 989-996 рр. за князювання Володимира Святославича. На побудову і утримання Десятинної церкви князь Володимир виділив десятину (звідси назва храму). В 1240 р. Десятинна церква була частково зруйнована ордами хана Батия. В 30-х роках ХVІІ ст. митрополит П.Могила на частині руїн Десятинної церкви збудував невелику церкву св. Миколи. В 1828-42 рр. рештки руїн були розібрані. На їх місці було споруджено нову церкву з тією ж назвою, яка не мала спільних рис з первісною побудовою (архітектор В.Стасов). В 1928 р. Десятинна церква була остаточно знесена.

ДЕТИНЕЦЬ – 1) Укріплена центральна частина стародавнього міста на Русі, обнесена стінами. З ХІV ст. почала називатися Кремлем. 2) Окреме приміщення в домі для дітей та жінок.

«ДЗВІН» – літературно-мистецький і суспільно-політичний журнал соціал-демократичного напряму, що виходив в 1913-14 рр. у Києві. Видавався в основному на кошти Л.Юркевича. Всього вийшло 19 номерів. Редагували журнал: Д.Антонович і В.Левинський. Серед співробітників часопису були В.Вінниченко, Леся Українка, М.Вороний, Л.Юркевич, Д.Донцов, Х.Алчевська, А.Луначарський та ін.

ДЗВІНИЦЯ – баштоподібна мурована чи дерев’яна культова споруда, що будується окремо від храму або є його частиною. Дзвіниці бувають квадратні, прямокутні, круглі й багатогранні з горизонтальними поярусними членуваннями.

ДИДАСКАЛ – вчитель у Стародавній Греції та Візантії. Так само називали часто вчителів в українських братських школах ХVІ – ХVІІ століть.

ДИЗАЙН (від англ. «задум, проект, креслення, малюнок») – термін, який позначає різні види проектувальної діяльності, що має на меті формування естетичних і функціональних якостей предметного середовища. Методом дизайнерської діяльності є художнє конструювання, котре у якості складової частини входить до загального процесу конструювання промислових виробів і має на меті забезпечення зручності у їх експлуатації, раціональності компонування і високого естетичного рівня.

ДИКЕ ПОЛЕ – історична назва не розмежованих і слабо заселених причорноморських степів між нижньою течією Дону і Сіверським Дінцем на сході від лівої притоки Дніпра – Самари і верхів’їв притоків Південного Бугу – Синюхи та Інгулу на півночі, до Чорного і Азовського морів та Криму на півдні. У ХVІ-ХVІІ ст. уряд Польсько-Литовської держави Диким полем вважав українські землі, що знаходилися на схід і південь від м. Білої Церкви, і роздавав їх магнатам і шляхті у приватну власність як незаселені, хоча там проживало українське населення. Степи Дикого поля були придатними для розвитку землеробства, скотарства та промислів, що спричиняло колонізацію їх ще в добу Київської держави. Перешкоджали цьому набіги степових кочівників, що хвилями прокочувались по цих землях від найдавніших часів (кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, авари, хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.). Особливо сприятливим для заселення українцями Дике поле стало у ХІV- ХV ст., коли ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського. Під впливом зростаючої небезпеки від нападів кримських татар тут у ХV ст. сформувалося українське козацтво.

ДИСИДЕНТСТВО – морально-політична опозиція до існуючого державного політичного ладу, панівних у суспільстві ідей та цінностей. Серед українських дисидентів 70-х – початку 80-х років ХХ ст. – М.Руденко, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, П.Григоренко, В.Стус, Й Тереля, І.Дзюба, В.Чорновіл, М.Горинь, Б.Горинь та ін.

ДИСКРИМІНАЦІЯ – часткове чи повне, тимчасове чи постійне обмеження або позбавлення конституційних прав певної категорії громадян за расовою чи національною приналежністю, політичними і релігійними переконаннями, статтю тощо.

ДИХОТОМІЧНІСТЬ СВІТУ – концепція поділу світу на дві частини, сакральну і профанну.

ДІАСПОРА – розпорошення, розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовниками або пануючою владою за межі батьківщини; уся сукупність вихідців з якоїсь країни та їх нащадків, які проживають поза її межами. Українські діаспори знаходяться, зокрема, на території Росії, Канади, США, Бразилії.

«ДІЛО» – найстарша і довгий час єдина українська щоденна газета в Галичині. Виходила у Львові в 1880-1939 рр. Засновниками «Діла» була група народовців на чолі з Ю.Романчуком. Першим редактором став В.Барвінський. На сторінках «Діла» відстоювалась політична лінія Народної Ради (з 1886), Української національно-Демократичної партії (з 1899), Української Трудової Партії (з 1919).

ДІЯЛЬНІСТЬ – специфічна людська форма активного ставлення до навколишнього світу, утримання якого складає його цілеспрямовану зміну. Включає мету, засіб, процес і наслідок. Історія культури показує, що основою діяльності є усвідомлення формування мети, а основа самої мети знаходиться поза діяльністю, в сфері людських мотивів, ідеалів, цінностей.

ДОГМАТ – основне положення вірування, обов’язкове для всіх віруючих, визнане як незаперечна істина, вічна і незмінна, яка не підлягає критиці.

ДОМІНУЮЧА КУЛЬТУРА – сукупність культурних зразків, які приймаються і поділяються всіма членами суспільства.

ДОНБАС (Донецький басейн, Донецький кам’яновугільний басейн) – у період модернізації основна паливна база і найважливіший промисловий район України та Східної Європи, область потужної кам’яновугільної промисловості, металургії, важкого машинобудування і хімічної промисловості. Регіон з найбільшим в Україні скупченням населення. Лежить в південно-східній частині України між р. Дінцем на півночі та північному сході і Приазовською височиною та Приазовською низовиною на півдні. Територія Донбасу покривається приблизно з територією Донецької височини або Донецького кряжу; виділяють Старий Донбас і Західний Донбас (на межі Дніпровського промислового регіону), які разом утворюють Великий Донбас. Більша і багатша на запаси вугілля західна частина Донбасу лежить на території України, вона також більш індустріалізованіша; менша лежить на території Російської Федерації у межах колишньої території Війська Донського. Донецький басейн у межах України – це переважно територія сучасних Донецької та Луганської областей, яку зазвичай на сьогодні і вважають за Донбас, хоча вона обіймає також суто хліборобські райони на північ від Донця й Приазов’я на півдні. Географічне положення Донбасу досить вигідне – він лежить на невеликій відстані від моря, недалеко від залізних руд Криворіжжя. Густа залізнична мережа в’яже його з усією Східною Європою, а через Донець йде водне сполучення з Доном, Волгою і Каспійським морем. Натомість національне й стратегічне положення Донбасу не є корисне, бо він лежить на периферії України, а його східні окраїни навіть за її етнографічними межами. Донбас далеко віддалений від центральної та західної частини України.

Заселення території сучасного Донбасу сягає часів палеоліту. За княжих часів його північна частина, розташована над Дінцем, входила у сферу впливу Переяславського князівства. Як і вся Степова Україна, територія сучасного Донбасу була зайнята кочовиками, зокрема татарами, і не була постійно заселеною. Початки сталого заселення зв’язані з оселенням козацтва. Велику роль відігравали також заходи московського уряду на території Слобідської України у другій половині ХVІІ ст. У середині ХVІІІ ст. нинішній Донбас входив до складу володінь Запоріжжя, донського війська і Слобідської України. Після зруйнування Січі і поширення Російської імперії по Чорне й Азовське море, більша частина Донбасу увійшла до складу Катеринославського намісництва, згодом Катеринославської губернії, менша – до Війська Донського. У 1919 р. з частин Катеринославської та Харківської губерній та Області Війська Донського була виокремлена Донецька губернія, фактичне утворення якої розгорнулось з 1920 р. Після скасування губерніального адміністративного поділу у 1925 р. регіон існував у вигляді Артемівського, Маріупольського, Луганського, Сталінського і Старобільського округів, у 1930-1932 рр. – 27 районів (згодом – 17 адміністративно-територіальних одиниць), на які були поділені означені округи, і на основі яких у липні 1932 р. було створено Донецьку область. У 1938 р. Донецьку область було поділено надвоє – на Сталінську (з 1961 р. – Донецьку) і Ворошиловградську (з 1990 р. – Луганську).

ДУМИ – вид усної поетичної творчості, своєрідний літопис героїчної боротьби українського народу проти феодально-кріпосницького та іноземного поневолення. За громадянським і патріотичним змістом близькі до історичних пісень. Жанр дум сформувався в середині ХV ст., але його витоки сягають традицій епічної творчості періоду Київської Русі. Термін «дума» утвердив на початку ХІХ ст. М.Максимович.

Е

ЕКЛЕТИЗМ (еклектика) – механічне поєднання різнорідних поглядів, теорій, напрямків, стилів. У житловій забудові українських міст еклектика домінує у другій половині ХІХ ст. Здобутками цього періоду вважаються будівлі у стилі неокласицизму та «віденського бароко». «Віденське бароко» поширилося у західному регіоні України, переважно у Львові – на той час столиці Галіцийського намісництва Австро-Угорської монархії (будинки Галицького сейму, Музею етнографії та художніх промислів, залізничного вокзалу та ін.). При забудові Києва домінує стиль «французького відродження (будинки Купецького зібрання, Українського драматичного театру ім. І.Франка, оперного театру та ін). У візантійсько-російському стилі збудовано Володимирський собор м. Києва.

ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА – сукупність норм і поглядів, які характеризують відношення суспільства, його соціальних груп і особистості до природи. Екологічна культура передбачає усвідомлення нерозривного зв'язку людства із природою, залежності добробуту людей від цілісності й незмінності природного середовища, а також використання цього розуміння в практичній діяльності.

ЕКОНОМІЧНА КУЛЬТУРА – сукупність елементів і феноменів культури, що забезпечують функціонування економічного життя суспільства. Це, зокрема, такі як економічна свідомість, економічна поведінка, економічні суспільні інститути тощо.

ЕЛІТАРНЕ МИСТЕЦТВО – мистецтво, яке зорієнтировано, на думку його творців, на сприйняття елітою (як найкращою частиною суспільства). Елітарні тенденції в мистецтві отримали розповсюдження в ХХ ст., в руслі авангардистсько-модерністського мистецтва.

ЕМАЛЬ (від франкського «плавити») – тонке склоподібне покриття, нанесене на поверхню металевих виробів. Розрізняють емаль технічну й художню. Технічною емаллю покривають головним чином вироби з чавуну, сталі, алюмінію і сплавів легких металів. Художню емаль (фініфть), прозору й непрозору, здавна використовували у ювелірній справі для оздоблення. Залежно від техніки нанесення емалі на метал розрізняють перегородчасті, виїмчасті та розписні її види.

ЕМСЬКИЙ УКАЗ – розпорядження російського уряду, спрямоване на придушення української культури, підписане імператором Олександром ІІ 18(30)05.1876 р. у м.Емсі (Німеччина). Емський указ доповнював основні положення Валуєвського циркуляру 1863 р. Виданий у зв’язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М.Юзефовичем, в якому українців звинувачено у тому, що вони хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі». Емський указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою та щоб з бібліотек були вилучені українські книги українською мовою. На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского телеграфа», ліквідовано громади, звільнено ряд професорів з Київського університету.

ЕПОС (від грец. “слово”, “розповідь”, “історія”) – сукупність народних героїчних пісень, сказань, поем. Оповідний рід літератури, що, на відміну від лірики й драми, характеризується розповідно - описовою (епічною формою), широтою зображення подій і характерів.

ЕТИКЕТ (від фр. «ярлик, етикетка») – сукупність правил поведінки, які регулюють зовнішній вияв людських відносин (стосунки з оточуючими, поведінка в громадських місцях тощо). Це складова частина зовнішньої культури людини і соціального колективу (дипломатичний етикет тощо).

ЕТНІЧНА КУЛЬТУРА – культура людей, пов’язаних між собою спільністю історичного походження і території проживання, тобто єдністю «крові та землі».

ЕТНОГЕНЕЗ – походження народів.

ЕТНОС – позачасова, позатеріторіальна, позадержавна спільнота людей, об’єднана спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями та звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою).

ЕСХАТОЛОГІЯ – релігійне вчення про долю світу і людини, про кінець світу і Страшний суд. В основі есхатології – давні уявлення про наявність у природі прихованих діючих сил, боротьбу доброго і злого начал, про загробне покарання грішників і нагороду праведникам. У розвинутій формі есхатологія притаманна іудаїзму, християнству, ісламу. Есхатологічні настрої особливо поширювалися під час соціальних і політичних криз.

ЕТНОС, ЕТНІЧНА ОБЩІНІСТЬ (від грец. «плем’я, народ») – історично складене угруповання людей. Обов’язкові умови виникнення – спільність території і мови. Характерні риси: самоназва (етноним), територіальна цілісність; расові признаки; особливості культури.

Є

ЄВАНГЕЛІЄ – частина Біблії, чотири пов’язані спільною темою релігійні твори, що становлять основну частину Нового Заповіту. Містять життєпис Ісуса Христа та основні положення християнського віровчення.

ЄВАНГЕЛІЄ ПЕРЕСОПНИЦЬКЕ – визначна пам’ятка староукраїнської літературної мови й мистецтва. Переклад Євангелія так званою простою українською мовою, досить близькою до народної, у 1556-61 рр. здійснили М.Василевич і архімандрит Пересопницького монастиря Григорій. Написане пізнім уставом на пергаменті. Рукопис багато орнаментований, оздоблений високохудожніми барвистими заставками, мініатюрами, ініціалами в стилі Відродження. Від грудня 1991 р. на Євангелії Пересопницькому присягають на вірність українському народові новообрані президенти України.

ЄВРОПОЦЕНТРІЗМ – підхід до вивчення культури, заснований на ідеї винятковості, вищості цінностей європейської культури над іншими.

ЄЗУЇТИ – члени найбільш впливового католицького чернечого ордену. Заснований в 1532 р. іспанцем Ігнатієм Лойолою у Парижі і затверджений папою Римським Павлом ІІІ під назвою «Згромадження Ісуса» 27.09.1540 р. Головною метою ордену стало проповідування ідей християнства, поширення впливу католицької церкви і зміцнення влади Папи Римського. Організаційні принципи ордену будувались на основі суворої дисципліни, безумовного підпорядкування лише генералові ордену («чорному папі») або папі Римському. Члени ордену мали право ходити у цивільному одязі, відмовлятись від клятв і здійснювати будь-які дії, що йшли на користь католицькій церкві. Деякі принципи діяльності єзуїтів, якими вони користувалися для досягнення своєї мети, дали підставу приписати їм девіз «Мета виправдовує засоби». В ХVІ-ХVІІ ст. намагались поширити свій вплив у багатьох країнах світу, у тому числі в Україні. Спроби єзуїтів активно впливати на політичне життя європейських країн привели до заборони їх діяльності у Португалії, Франції, Іспанії і формальної ліквідації ордену Папою у 1773 р. У 1814 р. був відновлений. З ХVІ ст. для проповідування ідей християнства і виховання своїх прихильників створювались єзуїтські школи, які відзначались високим рівнем викладання. В Україні такі школи були створені у Львові (1608), Луцьку (1609), Києві (1690) та ін. містах. В 1661 р. грамотою польського короля Яна ІІ Казимира Львівська єзуїтська колегія була реформована в університет. На українських землях в складі Російської імперії єзуїти були змушені припинити свою діяльність в 1820 р., а в Західній Україні в 1939 р. На початку 90-х років ХХ ст. діяльність ордену в Україні була відновлена.

ЄЛЕЦЬКИЙ УСПЕНСЬКИЙ МОНАСТИР – один з найстарших монастирів в Україні, заснований в 1069 р. Згодом монастир став однією з фортець на підступах до Києва. В 1239 р. був зруйнований монголо-татарами, а в 1445-99 рр. відбудований знову. Монастир мав велику бібліотеку. Найстаршою пам’яткою Єлецького монастиря є побудований у ХІ ст. Успенський собор. Сьогодні музей перетворено на музей-заповідник.

Ж

ЖАНР (від фр. «рід, вигляд») – 1) різновид художнього твору: напр., в малярстві – портрет, пейзаж та ін.; в музиці – симфонія, кантата, пісня та ін.; в літературі – роман, поема та ін.; 2) жанровий живопис.

ЖЕРЕБ – один з так званих Божих судів, засіб встановлення винного за випадковою ознакою. У старому українському судовому процесі при відсутності прямих доказів злочину кидали жереб. Результат жеребу розглядався як прояв волі вищої вили, яка стверджувала або відкидала звинувачення. Подекуди жереб зберігався до останнього часу у звичаєвому праві при поділі майна.

ЖИВОПИС – один з основних видів образотворчого мистецтва, художнє зображення на площині предметного світу кольоровими фарбами. Втілюється у створенні картин, безпосередньо відображаючи дійсність. Для живопису характерно намагання маляра перетворити цю площину в зримо подібний простір оточуючого, для чого використовує найбільш підхожі колористичні засоби. За призначенням та особливостями художнього виконання живопис поділяється на монументальний, декоративний та станковий. За тематикою поділяється на жанри: побутовий, історичний, батальний, портрет, пейзаж, натюрморт, міфологічний, релігійний, анімалістичний. Зародження живопису відбувається у період первіснообщинного ладу (поліхромні рисунки доби палеоліту із зображенням тварин), у живописі доби неоліту з’являється образ людини. Давні зображення на скелях, окремих каменях, стінах печер виконувалися різьбленням, вибиванням заглибин по контуру чи фарбами (переважно вохрою). В Україні відкрито виразні зображення тварин у так званій Кам’яній могилі у Приазов’ї.

«ЖИВОПИСНА УКРАЇНА» – серія офортів Т.Шевченка. Була задумана як періодичне художнє видання про історичне минуле України, звичаї, побут, фольклор, історичні пам’ятки українського народу. Мала виходити окремими випусками з пояснювальним текстом. В 1844 р. вийшов єдиний випуск «Живописної України» з шести естампів: «Дари в Чигирині 1649 року», «Судна Рада», «Старости», «У Києві», «Видубицький монастир» та «Казка». Чотири естампи супроводжувалися текстами, які написав Т.Шевченко. Наступне видання було припинене через брак коштів. У 1861-1862 рр. Л.Жемчужников видав альбом офортів «Живописної України» як додаток до журналу «Основа». Вийшло 49 офортів за малюнками Л.Жемчужникова, І Соколова, К.Трутовського, О.Бойдемана, В.Верещагіна.

ЖИТІЯ – вид релігійно-біографічної літератури про життя мучеників, аскетів, церковних і державних діячів, яких церква канонізувала, оголосила святими.

«ЖІНКА» – друкований орган Союзу Українок. В 1935-38 рр. виходив у Львові раз на два тижні. Редагували «Жінку» М.Рудницька і О.Федак-Шепарович. Після заборони у 1938 р. польською владою діяльності Союзу Українок замість «Жінки» почав виходити часопис «Громадянка».

ЖРЕЦЬ – особа, що займається відправою релігійних обрядів у язичників. Жрець здійснював жертвоприношення божеству, стежив за вшануванням богів, доглядав за їх статуями і священними тваринами, молився їм. Жерці звільнялися від будь-яких податків.

ЖУПЕЛ – щось таке, що викликає жах, лякає. На церковнослов’янській мові – сірка, що горить, чи смола для грішників у пеклі.

З

ЗВИЧАЙ – загальноприйнятий традиційний порядок; правила поведінки, які зберігаються в культурі спілкування.

ЗЕРНЬ – художня техніка, в якій велика кількість дрібних золотих та срібляних кульок (діаметром від 0,04 мм) припаюється у ювелірних виробах на орнамент. Зернь створює ефектну фактуру, гру світлотіні.

ЗАКАРПАТТЯ – історична назва українських етнічних земель, розташованих на південних схилах Карпатських гір та в басейні р. Тиси. Сьогодні це територія Закарпатської обл. України. Саме так виявлено найдавнішу стоянку людини на землях України (с. Королево Виноградівського району), що датується 1 млн. - 800 тис. р. д.н.е. Особливо активно процес заселення даного району відбувався в часи неоліту, епоху міді-бронзи та залізного віку.

З перших століть нашої ери Закарпаття стало зоною розселення слов’янських племен. Найбільш відомими з них були хорвати, землі яких у Х-ХІ ст. входили до Київської Русі. Саме за цими землями закріпився термін «Русь» (згодом Угорська Русь, Підкарпатська Русь, Карпатська Русь). У першій половині ХІ ст. почалося захоплення Закарпаття Угорщиною, яке остаточно завершилося у ХІІІ ст. Відтоді аж до ХХ ст. ці землі були північною прикордонною областю цього королівства. Проте в певні періоди частина Закарпаття була тісно пов’язана з іншими українськими землями. У другій половині ХІІІ ст. м. Мукачів з округою було володінням князя Ростислава Михайловича, а згодом галицько-волинського князя Лева Даниловича. У 1393-1414 рр. наджупаном (управителем) Берегівського комітату (округу) був князь Федір Коріятович. Впродовж ХІІІ-ХV ст. землі Закарпаття колонізувалися волохами, німцями, словаками, угорцями. Місцевому населенню зберегти національну самобутність вдалося в значній мірі завдяки релігійному фактору. У першій половині ХVІ ст. Закарпаття разом з частиною Угорщини перейшло під панування австрійських Габсбургів. У 1646-1721 рр. тривав процес запровадження унії між католицькою та православною церквою на Закарпатті.

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. спостерігається значне культурне відродження краю, чому сприяло налагодження тісних зв’язків з іншими українськими землями. Відгомін у Закарпатті мали й революційні події 1848-49 рр. Після придушення угорської революції посилився процес мадяризації краю, закривались українські школи, газети та журнали, розпускались культурно-просвітницькі товариства. Спостерігалось значне посилення москвофільського руху.

У 1919 р. Закарпаття перейшло до складу Чехословаччини, де було виділене у окремий адміністративний край – Підкарпатську Русь. У жовтні 1938 р. уряд Чехословаччини погодився на створення автономного уряду Закарпаття, який 26.10.1938 р. очолив А.Волошин.

У листопаді 1938 р. південна частина Закарпаття перейшла до Угорщини, а уряд Карпатської України переніс столицю до Хусту. 15.03.1939 р. проголошено незалежність країни. Однак, на основі рішення Гітлера, угорські війська окупували землі Карпатської України. У 1944 р. Закарпаття увійшло до складу СРСР.

ЗАКЕРЗОННЯ – науково-публіцистична назва українських етнічних територій, які знаходилися на захід від лінії Керзона і входили до складу Польщі. До цих земель належали Лемківщина, Підляшшя, Посяння, Сокальщина, Равщина і Холмщина. За умовами радянсько-польського договору від 15.08.1945 р. ці споконвічні українські землі відійшли до Польщі.

«ЗАЛІЗО» – за «Руською Правдою» засіб очищення від вини при підозрі у вбивстві чи крадіжці. Випробування залізом полягало у тому, що підозрюваний мусив тримати в руках розпечене залізо. Якщо опіків не було, то він визнавався невинним. У цьому випадку підозрюваний сплачував «залізне» - плату князеві, мечникові та дітському.

«ЗАПИСКИ НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ІМ. Т.ШЕВЧЕНКА» – видання Наукового Товариства ім. Т.Шевченка у Львові (1892-1937). Перші чотири томи вийшли як неперіодичні збірники наукових статей з математики, біології, медицини. У 1897-1913 рр. «ЗНТШ» стали органом тільки історико-філософської і філологічної секції Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (НТШ) під редакцією М.Грушевського. З 1914 р. «ЗНТШ» почали виходити як неперіодичні збірники наукових праць, а з 1924 р. – поділені на видання окремих секцій – історико-філософської та філологічної. З 1948 р. видавалися за кордоном. З 1991 р. відновлено видання «ЗНТШ» в Україні.

«ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА» – видання Українського Наукового Товариства у Києві. Виходили в 1908-18 рр. за редакцією М.Грушевського. В серії «Записок» видавалися збірники на окремі теми («Київ», «Чернігів»), щорічники «Науковий збірник», «Студії з історії України» та суспільно-політичний збірник «За сто літ».

«ЗАПОРОЖСКАЯ СТАРИНА» – фольклорна й історико-літературна збірка, яку видав І.Срезневський в 1833-38 рр. у Харкові. Вийшло шість випусків, куди увійшли народні перекази, історичні пісні і думи, матеріали з історії козаччини. «Запорожская старина» відіграла значну роль у розвитку української літератури, популяризації козацького минулого та українського історичного фольклору.

ЗАХІДНА УКРАЇНА – 1) Публіцистична назва Західноукраїнської народної Республіки. 2) В 1919-1939 рр. назва усіх українських земель у складі Польщі, Чехословаччини і Румунії. 3) Назва, вживана для означення всіх українських земель, приєднаних до УРСР в 1939-40 рр. 4) Сьогодні термін вживається інколи для позначення території Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Тернопільської та Чернівецької областей.

«ЗВІРИНИЙ СТИЛЬ» – умовна назва поширеного в давньому мистецтві стилю, характерною рисою якого було зображення тварин або частин їхнього тіла. Виник у первісному суспільстві на основі поклоніння священним звірам. Найбільшого розвитку досяг у скіфсько-сарматському мистецтві.

ЗИМІВНИК – назва хутора у запорозьких козаків у першій половині ХVІ-ХVІІІ ст. Зимівник являв собою велике господарство, в якому козаки займалися скотарством, землеробством, бджільництвом тощо. Зимівники засновували, як правило, 3-4 сімейні запорожці. В кожному зимівнику було 2-3 хати і різні господарські будівлі. Офіційно козаків, що жили в зимівниках, називали сиднями або гніздюками. Ці запорожці займали підлегле становище щодо січових козаків, їх кликали у похід лише у виняткових випадках. Головним завданням власників зимівників було забезпечення січових козаків продуктами.

ЗОЛОТАРСТВО – виготовлення прикрас, предметів побуту та культу з дорогоцінних металів (золота, срібла), нерідко оздоблених коштовними каменями, перлами, кольоровим склом; один з найдавніших видів декоративно-ужиткового мистецтва. В Україні колекції виробів золотарства зберігаються в Музеї історичних коштовностей України.

ЗОЛОТІ ВОРОТА – головна брама Києва за часів Київської держави. Збудовані за князювання Ярослава Мудрого в 1037 р. в міських укріпленнях на північному заході міста. Будівельним матеріалом служила цегла та камінь. Над проїзними воротами була збудована невелика церква Благовіщеня. Припускають, що ворота або куполи церкви були позолочені. Звідси, мабуть, і назва. В 1240 р. Золоті ворота частково зруйнували монголо-татари. В 1648 р. через них урочисто в’їхав Б.Хмельницький на чолі козацько-селянської армії. В 1743-50 рр. під час фортифікаційних робіт Золоті ворота були завалені землею. В 1832 р. український археолог К.Лохвицький розкопав руїни Золотих воріт, а в 1837-38 рр. їх було укріплено новою цеглою, а площадку обнесено чавуном. Реконструйовані у 80-х роках ХХ ст.

«ЗОРЯ ГАЛИЦЬКА» – перша українська щотижнева газета, яка виходила з 1848 до 1857 р. у Львові. До 1851 р. була органом Головної Руської ради. Проголошувала ідеї єдності і окремішності українського народу. В газеті друкувалися твори М.Шашкевича, М.Устияновича, О.Духновича та ін. З 1851 р. перейшла на москвофільські позиції. У 1857 р. перестала виходити через фінансові труднощі.

ЗОЛОТНИК (ЗЛАТНИК) – в Київській державі назва золотої візантійської монети і одночасно міра ваги, рівна 4,226 г.

І

ІДЕАЛ (від грец. «ідея, поняття, уявлення») – досконалість; досконалий взірець якого-небудь об’єкта, явища, події, процесу з точки зору конкретної людини, або групи людей; найвища мета діяльності.

ІГУМЕН – титул настоятеля (управителя) монастиря у православній церкві. Настоятелі великих монастирів називались архімандритами. В Українській Греко-Католицькій Церкві настоятелем всіх монастирів однієї провінції є протоєгумен. Настоятельки жіночих монастирів називались ігуменями. В Україні ігумен користувався великим авторитетом і брав участь у соборах, виборах єпископа, на козацьких радах.

ІДЕОЛОГІЯ – система концептуально оформлених уявлень, ідей та поглядів, яка відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільств, політичних партій, громадських рухів тощо.

ІЗБОРНИК СВЯТОСЛАВА – найдавніші пам’ятки писемності у Київській Русі, два збірники статей, написані в 1073 і 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Ізборник 1073 р. зберігається в Московському історичному музеї. Є списком збірника, створеного у Болгарії для царя Симеона. Містить твори переважно церковно-релігійного характеру, а також матеріали з граматики, риторики, логіки і поетики, перекладені з болгарської на старослов’янську мову. Ізборник 1076 р. належав у ХVІІІ ст. російському історику Щербатову, тепер зберігається у Публічній бібліотеці ім. М.Салтикова-Щедрина у Петербурзі. Ізборник 1076 р. включає публіцистичні твори руських письменників, які містять загально-моральні повчання, зокрема «Слово» про користь читання, а також тлумачення Святого Письма.

ІКОНА (від грец. «зображення, образ») – в християнстві живописне або рельєфне зображення божеств, святих, релігійних сюжетів тощо. Виникли в ІІ ст. н.е. Культ ікон був запозичений з язичницької релігії (з первісного фетишизму). Християнський культ ікон отримав широке розповсюдження у IV ст. д. н.е. Офіційно культ ікон прийнятий в 787 р. на 7 Вселенському соборі в Нікеї. Важливе значення здобула ікона у системі православної культури як необхідний елемент релігійного культу, що знайшло вираження в іконопису. Іконописний канон сформувався у ХІ – ХІІ ст. у Візантії як сукупність норм, регламентуючих творчість маляра. Ікони виконували спеціальною технікою за традиційними приписами: липову, дубову або кипарисову дошку закріпляли тонким полотном і покривали кількома шарами левкасу (алебастр з клеєм), шліфували і за певним порядком виконували малюнок, золочення, розпис яйцевою темперою, а в кінці покривали покостом (оліфою). Перші ікони в Україні були візантійського походження. Поступово іконопис втрачає властиву для візантійських зразків надмірну абстрактність та статичність. З ХІ ст. у церковний живопис проникає світська тематика, релігійні сюжети наповнюються образами реальних людей, природи, побутовими сценами, набуваючи національних рис. Серед іконописців України ХІ-ХІІ ст. найбільше славився Алімпій. Найстарші ікони, які збереглися до нашого часу, датуються ХІ-ХІІ ст. Деякі ікони були в Україні особливо шановані, славилися як чудотворні і часто ставали предметом воєнної здобичі або дарування. Найвідоміші з них: Вишгородська («Володимирська», ХІ ст.), Ігоревська (ХІ ст.), Холмська, Самбірська, Покрови з Січової церкви на Запоріжжі та ін. В Україні ікона стала атрибутом національного інтер’єру, своєрідною національною прикрасою житла.

ІКОНОСТАС – стена з ікон у православному храмі, яка відокремлює вівтар від центральної частини. Має «царські» та двоє бічних «дияконських» дверей (воріт). Іконостас стоїть на підвищенні-солеї, за «царськими воротами» має завісу. В Україні збереглося багато іконостасів, які мають велику художню цінність: у Львові в церкві св. П’ятниці (кін. ХVІ ст.), у Рогатині (1649 р.), в Києві в Андріївській церкві (1747-53 рр.) та ін.

ІМПРЕСІОНІЗМ (від фр. «враження») – напрям в образотворчому мистецтві, музиці, театрі, художній фотографії, кіно та літературі останньої третини ХІХ - поч. ХХ ст., який своїм завданням вважав витончене, яскраве відтворення реального світу в його рухливості й мінливості без особливого заглиблення в суть і соціальну зумовленість явищ дійсності. Найбільш яскраво виявився у французькому живописі 70-80-х рр. ХІХ ст.

ІННОВАЦІЯ (від лат. «оновлення») – модернізація; реформа; процес появи і поширення раніше відсутніх у даній культурі об’єктів, явищ або рис. Інновація може бути результатом як міжкультурного запозичення, так і внутрішньокультурного винаходу.

ІНТЕРМЕДІЯ (з лат. «те, що знаходиться посередині») – невелика п’єса чи сцена, що виконується між актами основної драми незалежно від її змісту.

ІПАТІЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС – найдавніше південно-руське літописне зведення, складене в Україні наприкінці ХІV – на початку ХV ст. Назву дістав від Іпатіївського монастиря (Кострома, Росія), в якому він зберігався і де його на початку ХІХ ст. виявив російський історик М.Карамзін. Літопис поділяється фахівцями на три частини: 1) «Повість временних літ», доведена до 1117 р.; 2) Київський літопис (1118-99 рр.); 3) Галицько-Волинський літопис (від початку ХІІІ ст. до 1291 р.).

ІРМОЛОГІОНИ – давні пам’ятки нотно-лінійного письма у запису п’яти лінійною так званою київською квадратною нотою. Тісно пов’язані з фольклорними джерелами і місцевими пісенними традиціями, наспівами. В Україні відомі з кінця ХVІ ст. Побутували наспіви: київський, києво-печерський, острозький, межигірський, волинський, львівський та ін. Перший «Ірмологіон» видрукуваний 1700 р. у друкарні при Львівській церкві Св. Юра.

ІРОНІЯ – прихована насмішка, спеціально вдягнена у форму позитивної характеристики чи вихвалення. Злу іронію називають сарказмом.

ІСЛАМ  (від араб. «підкорення, покірність») – монотеїстична релігія, яка походить від навчання Мухаммеда, арабського релігійного і політичного діяча VII ст. Іслам також називають мусульманством, магометанством, а людей, що сповідують – мусульманами, магометанами, маючи на увазі «той хто представляє Бога». Основні джерела ісламу: Коран – священна книга мусульман; Сунна – зібрання текстів («хадісів»), які містять висловлювання, дії пророка Мухаммеда щодо норм права, звичаїв, правил поведінки. У Київській Русі про ісламське віровчення стало відомо практично після його появи, оскільки з тих часів збереглися згадки про арабських купців з Арабського халіфату, які відвідували Русь. Іслам також мав значний вплив у Волзькій Булгарії – сусідові Русі. Значення ісламу підтверджується також тим, що серед віровчень, серед яких Володимир Великий обирав офіційне державне віровчення для своєї держави нарівні з грецькими і латинськими християнськими віровченнями знаходимо також іудаїзм й іслам – тобто основні чотири напрямки єдинобожжя у тогочасному світі. У XIV ст. на Русі, яка тоді входила до Великого Князівства Литовського, при князівських замках виникають спільноти служилих тюркомовних людей, які сповідували іслам. У їхньому середовищі здобули значне поширення кітаби – книги релігійного змісту, написані староруською мовою, але за допомогою арабської абетки. Кількість татар була настільки великою, що в 1591 р. їхня кількість становила близько 100 000 і вони мали близько 400 мечетей у Західній Україні, Польщі і Білорусі.

«ІСТОРІЯ РУСІВ» – найвизначніший історичний твір в Україні наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Вперше «Історію Русів» в 1846 р. опублікував у Москві О.Бодянський. Автор твору невідомий, хоч авторство приписувалося багатьом особам (Г.Кониський, Г.Полетика, кн. О.Безбородько, кн. М.Репнін та ін.). Автор «Історії Русів» подає картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р., приділяючи головну увагу козаччині, національно-визвольній війні українського народу під проводом Б.Хмельницького, Гетьманщині. Основна ідея твору – право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Боротьба українського народу проти іноземних поневолювачів складає основний змісти «Історії Русів». Її використовували при написанні своїх історико-літературних творів Т.Шевченко, Є.Гребінка, І.Срезневський, М.Гоголь, М.Костомаров.

К

КАЛЕНДАРНО-ОБРЯДОВА ПОЕЗІЯ – найдавніший вид усної поетичної творчості. Виникла у дохристиянську добу. Цикли цієї уснопоетичної словесності пов’язані з певними періодами року (календарем) – колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, петрівчані пісні тощо – або ж з відповідною трудовою діяльністю людини – косарські, обжинкові пісні. До класичної, величальної поезії українського народу належать колядки, щедрівки, окремі весільні й обжинкові пісні.

КАНОН (від грец. «правило, наказ») – 1) правило, вчення, яке визнане традиційним, загальноприйнятим; 2) сукупність книг Біблії, Святе Писання; 3) церковний догмат, обряд або правило.

КАНТ (від лат. «спів, пісня») – міська, побутова пісня, переважно триголосна, куплетної форми. Вид церковного хорового співу, поширений в Україні з ХVІ ст. Мелодика канта розвивалась під впливом народної пісні. У канті релігійна тематика відходить від канонів служб, звертаючись до подій світського характеру. За тематикою канти були філософські, повчальні, ліричні, жартівливі, урочисті, героїчні тощо. Співали канти учителі та учні братських шкіл, колегій, бурсаки, кобзарі.

КАТЕХІЗИС – церковно-навчальний посібник, що у формі запитань і відповідей викладає основні догмати православної, католицької чи протестантської церкви.

КЕНІГСБЕРЗЬКИЙ ЛІТОПИС (Радзивилівський) – ілюстрований літописний звід, що містить «Повість минулих літ» в редакції, близькій до Лаврентіївської (до 1110 р.), далі - відомості з південноруських літописів, а з серед. ХІІ ст. до 1206 - літопис подій у Володимиро-Суздальській Русі. Зберігся у західноруському списку кінця ХV ст., який, на думку більшості дослідників, є копією літопису ХІІІ ст. Цінним історичним джерелом є вміщені в літописі 617 кольорових мініатюр. Вони значною мірою повторюють мініатюри зводів ХІІІ ст., творці яких, ймовірно, використовували також найстарші ілюстровані рукописи з Києва або Переяслава. Список Кенігсберзького літопису зберігався у князів Радзивіллів з 1668 р. у Кенігсберзькій бібліотеці (звідси і назва).

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ (Києво-Могилянська колегія, Київська Академія) - один з перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній Європі. Бере свій початок від заснованої у 1615 р. Київської братської школи. В 1632 р. до неї була приєднана школа при Києво-Печерській Лаврі, заснована в 1631 р. Об'єднаний навчальний заклад дістав назву Києво-Братської колегії (або на честь його покровителя П. Могили) Києво-Могилянської колегії. Сучасники прирівнювали колегію до академій (університетів), проте юридична назва академії була закріплена лише в 1701 р. Кількість учнів колегії в 1700 р. досягала двох тисяч, пізніше коливалася в межах 500-1200. Значну частину їх складали сини міщан, козаків, селян. Академія поділялася на 7 (у ХVІІІ ст. - на 8) класів («шкіл»). Вищу ступінь навчання складали «школи - риторики і поетики» (тут вивчалися науки гуманітарного циклу), дворічна «школа філософії» (гуманітарні і природничі науки), чотирирічна «школа богослов’я». Лекції читалися переважно на латинській мові. Багато викладачів, переборюючи наслідки середньовічної схоластики, орієнтувалися на досягнення педагогіки гуманізму. Академія діяла до 1817 р. Була знаним освітнім і науковим центром України, сприяла пожвавленню культурного життя та зміцненню міжнародних зв'язків.

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА - один із найбільших та найдавніших чоловічих монастирів на українських землях. Заснований бл. 1051 р. у с. Берестове, недалеко від Києва, на правому березі Дніпра. Засновником монастиря вважається св. Антоній Печерський. Першим відомим ігуменом був згаданий у історичних джерелах монах Варлам (1061), після цього монастирську братію очолив св. Феодосій Печерський. Впродовж ХІ-ХІІІ ст. монастир був найбільшим церковним осередком Київської держави. З ХІІ ст. одержав назву Лаври. Відігравала важливу роль у культурному житті Київської держави. Тут велося давньоукраїнське літописання, було налагоджене переписування книг, існував шпиталь для убогих та калік, розвивалась мозаїчна та ювелірна справи. У перших століттях свого існування Києво-Печерська Лавра неодноразово зазнавала руйнувань. Однак, кожного разу монастир знову відновлювався і ставав все більш відомим. Ще більше зросло його значення в період входження українських земель до складу Великого князівства Литовського, а з 1569 р. – Речі Посполитої. Незважаючи на знищення монастиря, під час нападу кримських татар у 1482 р., він швидко відродився; в 1598 р. офіційно одержав статус Лаври (об'єднувала 6 монастирів) та права ставропігії від Константинопольського Патріарха. Після Берестейського церковного собору 1596 р. тривалий час велися суперечки між греко-католиками та православними за володіння лаврою, які завершились 1613 р. переходом Лаври у власність православної церкви. В цей період Лавра продовжувала залишатися центром українського культурно-освітнього життя. Укладався «Києво-Печерський Патерик», була заснована друкарня. В 1631 р. митрополит П. Могила відкрив при Києво-Печерській лаврі школу, яка, об'єднавшись із школою Київського братства, дала початок Києво-Могилянській Академії. На території Лаври за її історію створився цілий архітектурний ансамбль. Церкви споруджувались і за часів Київської Русі, і пізніше, на кошти українських гетьманів. Після включення України до складу Московської держави, у другій половині ХVІІ ст., розпочався наступ на права Лаври з боку Московських Патріархів. У 1688 р. Лавра була вилучена з-під юрисдикції Київського митрополита. У 1720 р. царський уряд заборонив друкувати книжки українською мовою, що принесло значні збитки монастирю. В 1786 р. монастир переведено на державне утримання, скасовано стародавнє правило, коли вся братія обирала Духовний Собор, який управляв справами Лаври. Репресій Києво-Печерська Лавра зазнала і за радянського режиму.

У повоєнні роки знищені війною лаврські споруди були відбудовані і реставровані. У другій половині 1980-х рр. частина будівель та території Києво-Печерської Лаври була передана церкві. Тепер на території Лаври знаходиться резиденція глави Української Православної Церкви Московського Патріархату.

КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ПАТЕРИК – видатна рукописна церковно-літературна пам'ятка першої половини ХІІІ ст., збірник творів про історію Києво-Печерської Лаври та перших її подвижників. Створений після 1215 р., але не пізніше 1230. Відомий з двох рукописних збірок ХV ст. – Тверської (1406 р.) та Київської (1462 р.). Поряд з реальними відомостями про життя в монастирі, ставлення козаків до монастиря, роль варягів у культурному житті, про приватні бібліотеки ченців подаються і фантастичні оповідання. Відомо близько 200 списків патерика. Вперше надрукований у 1635 р. Є одним з найвизначніших творів староукраїнської літератури.

КИЇВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА – навчальний заклад, заснований Київським Богоявленським братством у 1615 р. Школу могли відвідувати вихідці з різних суспільних станів – шляхта, козаки, міщани. Учні вивчали граматику, риторику, піїтику, початки філософії та богослов’я, астрономію, музику, а також мови – грецьку, латинську, тодішню українську, польську. Школа відігравала значну роль у розвитку культурного життя України тих часів. У 1632 р. її було об’єднано з Лаврською школою і започатковано Києво-Могилянську колегію.

КИЇВСЬКА ШКОЛА МУЗИКИ – тісно пов’язана з Києво-Могилянською академією. У школі сформувалася чітка система музичної теорії і педагогіки, відома як «київська азбука», «київська граматика», «київське знамя». Вокально-хорова майстерність учнів мала визнання у багатьох європейських країнах. Навчання ґрунтувалося на традиціях староукраїнської професійної музики ХVІ- ХVІІ ст., вітчизняній гімнографії, давньоруської, греко-візантійської, болгарської півчої культур.

КИЇВСЬКЕ БРАТСТВО – національно-релігійна громадська організація київських міщан, яка виникла бл. 1615 р. Членами Київського братства були заможні міщани, частина української шляхти і православного духовенства. До братства вписався зі всім козацьким військом гетьман П.Сагайдачний. Виступало проти запровадження унії в Україні. З 1620 р. мало права ставропігії. У другій половині ХVІІ ст. значення братства занепало.

КИЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС – одна з найдавніших історичних і літературних пам’яток княжої доби. Є складовою частиною Іпатіївського літопису, продовження «Повісті временних літ». Охоплює події 1111-1200 рр. Літопис ведено і далі, принаймні до 1237 р., деякі його уривки увійшли до Новгородського літопису. До Київського літопису увійшли монастирські, особисті й родові князівські літописи, воїнські повісті, оповідання про народні повстання. Твір відображає тогочасний ідеал «лицарства» з чітко установленими поняттями честі, слави, є виразом ідеології українського патріотизму.

КИЙ, ЩЕК, ХОРИВ І ЛИБІДЬ – три брати і сестра, які, за переказами, вміщеними у «Повісті временних літ», були засновниками Києва. Вважають, що Кий був реальною особою – князем полян, який жив у V – на початку VІ ст. Двоє інших братів і сестра вважаються міфологічними особами.

КИРИЛИЦЯ – один з двох давньослов’янських алфавітів (другим є глаголиця). Названий за ім’ям першовчителя слов’ян Кирила його учнями – творцями абетки. Виник на основі грецького унціального письма. На слов’янській кириличній графічній основі базуються український, російський, білоруський, болгарський, сербський алфавіти, а також алфавіти багатьох інших народів.

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО (товариство) – українська таємна політична організація, яка виникла наприкінці 1845 – на початку 1846 рр. у Києві. Організація була названа іменами відомих слов’янських просвітителів. Ініціаторами створення були М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, О.Маркевич, у 1846 р. до братства вступив Т.Шевченко, всього було 12 осіб. В основу програмних документів лягли ідеї українського національного відродження та панславізму. Свої завдання «братчики» вбачали у побудові майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створенні демократичної федерації слов’янських народів з центром у Києві на принципах рівності і суверенності; знищенні царизму і скасування кріпосного права; просвітительській роботі серед народу. У березні 1847 р. діяльність братства була викрита, а його члени заарештовані та покарані.

«КИЕВСКАЯ СТАРИНА» («Кіевская Старина») – щомісячний історико-етнографічний журнал національно-демократичного напряму. Виходив у 1882-1906 рр. у Києві. Вважався неофіційним органом київської Громади. У журналі публікували праці з історії, етнографії, археології України, історичні джерела, художні твори, фольклорні матеріали. З часописом тісно співпрацювали В.Антонович, Д.Багалій, В.Винниченко, Д.Яворницький та ін. «Кіевская старина» відіграла значну роль у розвитку української культури і формуванні національної свідомості українського народу.

«КНИГА БУТТЯ УКРАЇНСКЬОГО НАРОДУ» – головний програмовий документ Кирило-Мефодіївського братства, написаний у 1846 р. М.Костомаровим.

КІТЧ (від нім. “збирання вуличного сміття”, пізніше: “імітація унікальних художніх виробів”) – явища художньої культури, позначені еклектизмом, різностильовістю. Найчастіше – маскульт.

КЛАСИЦИМ (від лат. «першокласний, зразковий») – художній напрям в європейської літературі і мистецтві XVII – поч. XIX ст. В цілому для класицизму характерні раціоналізм, нормативність творчості, прагнення до монументальності, ясності і благородної простоти стилю, урівноваження композиції. Естетика класицизму затверджує принципи, єдині для усіх видів мистецтв, і визначає сувору ієрархію жанрів. Останні діляться на “високі” (трагедія, ода, живопис), міфологічні (релігійні і історичні) теми і “низькі” (комедія, байка, пейзаж, натюрморт, портрет). Основні компоненти архітектури класицизму – симетрично-осьова композиція будівель, геометрично чітке й зручне планування приміщень, широке застосування ордера та ін. Провідний напрям архітектури класицизму – містобудівництво.

Класицизм в Україні сформувався наприкінці ХVІІІ ст. У містобудівництві України позначився вплив російського класицизму (Київ, Полтава). Виникають нові міста, що забудовуються відповідно до принципів регулярного планування: Катеринослав (1784), Маріуполь (1779), Миколаїв (1784), Херсон (1778), Одеса (1794) та ін. У старовинних містах, ансамбль яких уже визначився, під регулярне планування відводились незабудовані ділянки (Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський тощо). В ансамбль міських споруд вводяться площі, парки, сквери, зводяться житлові будинки, адміністративні установи, освітні заклади тощо. На становлення національно-самобутніх рис класицизму вплинула велика житлова забудова, що велася у маєтках українських поміщиків. Зводилися палаци з відкритим плануванням, оточені розкішними парками (палац П.Румянцева-Задунайського в с. Вишеньках; палац К.Розумовського у м. Батурині, архітектурні ансамблі «Софіївка» та «Олександрія» та ін.). У стилі класицизм (або псевдокласицизм) у 30-х рр. ХХ ст. у Києві були зведені будинки Ради Міністрів України та Верховної Ради.

КОБЗАРІ – українські народні співці, виконавці історичних дум, що супроводжували свій спів грою на кобзі. У ХVІ-ХVІІ ст. брали активну участь у козацьких походах і гайдамацьких повстаннях. Своїми повстаннями закликали народ до боротьби з загарбниками, підносили бойовий дух війська. Кобзарі гуртувалися в братства, які мали свої звичаї і закони. Кобзарське мистецтво органічно поєднує поезію, спів, інструментальну музику. Виконавську творчість кобзарів визначає емоційність, експресія, речитативність.

«КОЗАК МАМАЙ» – традиційна назва найпопулярнішої народної картини у ХVІІ-ХІХ ст. в Україні. На картині, найчастіше, зображувалася постать козака-бандуриста, поруч якого – кінь, прив’язаний до списа, і дерево, на гілках якого розвішано зброю. Спільною для всіх цих картин є постать козака, що сидить, підібгавши ноги. На деяких картинах «Козак Мамай» намальований на фоні різних сцен – козаки варять їжу, полюють або б’ються з ворогами. Під зображенням, звичайно, розміщено віршований напис, в якому йдеться про його добрі справи. Ім’я Мамай не пов’язане з конкретною особою, а є прізвиськом запорожця-козака, який став символом усього козацтва. Першими творцями картини були мандрівні художники, які побували на Запоріжжі. Малювали на полотні, стінах дому, хатніх дверях, скринях, шафах, кахлях, посуді та ін. До цього образу часто зверталися митці і в пізніші часи. Художники і літератори створили узагальнений образ народного героя, захисника покривджених, борця за волю України.

КОЗАЦЬКО-СТАРШИНСЬКІ ЛІТОПИСИ – остання група літописних пам’яток ХVІІ-ХVІІІ ст., зокрема «Літопис Самовидця», літопис Г.Граб’янки, літопис С.Величка, які за своєю формою відрізняються від попереднього літописання і можуть вважатися окремою групою історичних творів. В них розповідається про події в Україні ХVІІ-ХVІІІ ст., особлива увага приділяється національно-визвольній війні під проводом Б.Хмельницького.

КОЛАБОРАЦІОНІСТИ (від фр. «співробітники») – зрадники Батьківщини; особи, які співробітничали з фашистськими загарбниками в окупованих ними країнах під час Другої світової війни.

КОЛОМИЙКИ – жанр української народної пісні, в якому поєднуються елементи співу й танцю. Виникають у ХV ст., а їх перші музичні записи зроблені у ХVІІ ст. Розповсюджені по всій Україні. Хоча вони локальні за походженням, їхньою батьківщиною є Карпатський регіон.

КОЛОНІЗАЦІЯ – 1) заселення вільної території на окраїнах власної країни; 2) заснування поселень у залежній країні; 3) перетворення незалежної країни на колонію шляхом військового, економічного та політичного поневолення її іншою країною.

КОЛОРИТ (від італ. «забарвлений») – загальне кольорове рішення, система сполучення кольорів та їх відтінків у художньому творі.

КОМПОЗИЦІЯ (від лат. «складання, розміщення») – побудова художнього твору, співвідношення окремих частин і елементів, що зумовлені його ідейно-образним змістом, характером і призначенням.

КОНСТИТУЦІЯ – основний закон держави, що закріплює суспільний і державний устрій, порядок утворення, принципи організації та діяльності державних органів, виборчу систему, основні права та обов’язки громадян. Конституція незалежної України прийнята 28.06.1996 р.

КОНСТРУКТИВІЗМ (від лат. «побудова, спорудження, складання») - течія функціоналізму, особливий напрям в архітектурі, мистецтві та літературі 20-30-х рр. ХХ ст., основною настановою якого є зближення мистецтва (по лінії форми) з практикою індустріального побуту, що проявилось у раціональності, економічності, лаконізмі, геометризації контурів, функціонально виправданій декоративності. Для конструктивізму характерна абсолютизація ролі науки та естетизація техніки, переконання, що наука і техніка - єдині засоби вирішення соціальних і культурних проблем.

Конструктивізм склався у радянському мистецтві в 20 - поч. 30-х рр. ХХ ст., висунувши програму перебудови мистецтва, всієї художньої культури суспільства, що орієнтувалась не на образність, а на функціональну, конструктивну доцільність форм. В стилі конструктивізм у Харкові споруджено ансамбль адміністративних та громадських будівель, замикав які будинок Держпрому; у Києві – Будинок лікарів.

КОНТЕКСТ – загальні соціокультурні умови, що дають змогу виявити смисл людської життєдіяльності.

КОНТРКУЛЬТУРА (від лат. «проти») – сукупність соціокультурних настанов, що полягають у протистоянні цінностям фундаментального ядра культури.

КОНФОРМІЗМ – пристосовуваність, пасивне прийняття існуючого порядку, смаків, суджень (альтернатива – нонконформізм).

КОРАН (від араб. «читання») – священна книга мусульман; збірник релігійно-догматичних, міфологічних і правових матеріалів, складений у VII ст.

КОСМОПОЛІТИЗМ (від грец. «громадянин світу») – ідеологія відмови від національних традицій, культури, суверенітету держави на користь ідеї «світового громадянства», «світової держави».

КОСМОС – модель буття, яка виступає образом впорядкованості світу.

КРЮКОВИЙ (ЗНАМЕННИЙ) РОЗСПІВ – унісонний церковний спів обмеженого діапазону і строгого піднесеного складу. Був основою церковного співу у Київській державі, який поширився у Х ст. разом з християнством. у Київській Русі не знали нот, мелодії записували спеціальними знаками – «крюками», «знаменами» (звідси назва).

КУЛЬТ (від лат. «обробляти, шанувати») – сукупність обрядів шанування будь-якої держави, Бога чи людини з метою здобути прихильність (благословення), отримати допомогу або вшанувати пам'ять. Релігійний культ реалізовується у формі особливих обрядів. У позарелігійному культурному просторі культ виявляється як поклоніння, надзвичайне шанування кого-небудь або чого-небудь.

КУЛЬТУРА (від лат. «обробка, вирощування, догляд») – засіб організації та історичного розвитку людської життєдіяльності, який можна охарактеризувати як: 1) сукупність досягнень в економічної, суспільної і духовної сферах життя; 2) рівень, ступень розвитку якої-небудь царини фізичної або розумової діяльності; 3) просвіта, чемність, гуманізм; 4) ставлення людини до навколишнього світу (культура – це “друга природа”); 5) специфічний засіб організації і розвитку сфер життя суспільства, які подані у продуктах матеріальної і духовної праці, у системі соціальних норм і установ, в матеріальних і духовних цінностях, в сукупності відношенні людини до природи й до самих себе.

КУЛЬТУРА ПОВЕДІНКИ – переклад внутрішньої моральної установки особи в зовнішню. Виявляється в правилах етикету.

КУЛЬТУРНА АГРЕСІЯ – насильницьке нав’язування суспільству (або спільнотам) зразків культури або способу життя в результаті територіальних завоювань.

КУЛЬТУРНЕ НАДБАННЯ – результати матеріального виробництва й духовного розвитку; зв’язки і відносини, надбані суспільством упродовж усієї його історії, що містять соціокультурний досвід попередніх поколінь і виконують функцію історичної пам’яті людства. Розрізняють культурні надбання загальнолюдські, регіональні і національні.

КУЛЬТУРНЕ УСПАДКУВАННЯ – суб’єктивний процес запозичення з культурного надбання тих чи інших культурних цінностей, які критично засвоюються, переробляються і розвиваються в інтересах певних верств, націй, усього суспільства відповідно до визначених цілей і конкретних історичних потреб. У культурному успадкуванні розрізняють «вертикальний» і «горизонтальний» аспекти наступності. Якщо перший пов’язаний із сприйняттям культурних цінностей минулих епох, то другий – з обміном сучасними досягненнями культури.

КУЛЬТУРОГЕНЕЗ – процес зародження культури людства, пов'язаний зі становленням і розвитком знаряддєвої, комунікаційної та семантичної діяльності.

Л

ЛАВРА (від грець. – «міська вулиця, квартал») – назва великих і впливових православних чоловічих монастирів, підпорядкованих безпосередньо вищій церковній владі, які були відомі з ІV-VІ ст. у Палестині й Греції. Найбільшим культурним центром Київської Русі була Києво-Печерська Лавра (Успенська Києво-Печерська Лавра) – православний монастир, який відіграв значну роль у поширенні й утвердженні християнства.

ЛАВРСЬКА ШКОЛА – навчальний заклад, відкритий П.Могилою у 1631 р. при Троїцькому монастирі Києво-Печерської Лаври. Була створена за західноєвропейським зразком і давала вищу освіту, ніж братські школи. У 1632 р. Лаврську школу було об’єднано з Київською братською школою і створено колегію, яку очолив П.Могила.

ЛИТАВРА – ударний музичний інструмент у формі півкулі, отвір якої затягнутий шкірою; різновид барабана в Запорозькому війську.

ЛИТВО ХУДОЖНЄ – художні твори (скульптура, ювелірні прикраси тощо), виготовлені з різних металів і сплавів шляхом виливання. Виливають їх за допомогою воскової моделі або кускової земляної форми.

ЛІБЕРАЛІЗМ – політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод.

ЛІРНИКИ – народні співці й музиканти, що супроводжують свій спів грою на лірі.

ЛІТЕРАТУРА (від лат. «написане, рукопис, твір») – твори писемності. Термін «література» у широкому значенні вживається щодо творів писемності взагалі, включаючи літературу художню, наукову, політичну тощо.

ЛІТЕРАТУРА ХУДОЖНЯ – різновид мистецтва, особливої форми художньої свідомості, що зображує дійсність у художніх образах, які створюються за допомогою мови. Головний предмет художньої літератури – людина у багатогранності її життєвих проявів, духовності, характеру, творчості. Виділяють три основні літературні роди: епос, лірику, драму; основні літературні напрями – класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм.

«ЛІТОПИС САМОВИДЦЯ» – український козацький літопис ХVІІ ст. Літопис є одним з найголовніших і найбільш вірогідних творів української історіографії другої половини ХVІІ ст. У вступі описується становище в Україні перед національно-визвольною війною українського народу під проводом Б.Хмельницького. У першій частині автор змальовує воєнно-політичні події національно-визвольної війни та періоду Руїни до 1676 р. У другій половині твору висвітлюються події 70-90-х рр. ХVІІ ст., опис яких доведено до 1702 р. Твір написаний староукраїнською літературною мовою з елементами народної мови. Місце написання і автор літопису невідомі. Оригінал не зберігся. Відомий з копій ХVІІІ ст.

ЛІТОПИСАННЯ, ЛІТОПИС – хронологічно послідовний запис історичних подій, зроблений їх сучасником. Історичні твори в Київській Русі, а пізніше на українських, білоруських і російських землях, в яких розповідь велася по роках. Оповідання про події кожного року починалися словами «в літо», звідки і походить назва «літопис». Літописання починається з ІХ-Х ст. У ХVІІ ст. як форма історичного твору поступово зникає.

ЛЬВІВСЬКА БРАТСЬКА ШКОЛА – навчальний заклад, перша братська школа в Україні. Заснували її близько 1585 р. діячі Львівського братства. Статут школи передбачав демократичні основи організації школи, до якої приймали дітей різних станів зі Львова та інших міст і сіл України. Молодші школярі навчалися грамоті, старші вивчали старослов’янську, грецьку і латинську мови, граматику, риторику і піїтику, елементи філософії. Школа була осередком розвитку хорового співу та українського шкільного театру. Керівники Львівської братської школи намагалися перетворити її на вищий навчальний заклад, однак у другій половині ХVІІ ст. школа занепала, а у 1780-х рр. перестала існувати.

ЛЬВІВСЬКЕ БРАТСТВО (Успенське ставропігійське братство у Львові) – національно-релігійна громадська організація православних, а згодом – греко-католицьких українських міщан Львова. Зародком братства було існуюче здавна об’єднання православних міщан – опікунів місцевої церкви Успення і Онуфріївського монастиря у львівському передмісті Підзамче. У 1585 р. був розроблений устав Львівського братства, який встановлював за ним право зверхності над іншими братствами та контроль за духовенством. Незабаром Львівське братство домоглося права ставропігії – непідлеглості місцевим православним єпископам. Згодом статут Львівського братства став зразком для ряду православних братств Західної й Правобережної України. Прагнення братства до збільшення участі мирян у громадському і культурному житті було одним з проявів реформації в Україні. Львівське братство протягом тривалого часу брало діяльну участь в боротьбі проти насильницького запровадження Берестейської церковної унії 1596 р. Підтримувало тісні зв’язки з релігійними і культурними осередками в православних країнах. Намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від магістрату і польської влади. Значну увагу приділяло розвитку освіти, друкарства, мистецтва. Організувало шпиталь. На початку ХVІІІ ст. роль братства у суспільно-політичному та громадському житті зменшується. Незважаючи на прийняття у 1708 р. братством унії, переважна більшість його членів продовжувала виступати за збереження і зміцнення традиційних обрядів і звичаїв, підтримувала культурні і релігійні зв’язки з Наддніпрянською Україною. У 1788 р. австрійський уряд ліквідував Львівське братство.

ЛЮДИНА СХІДНОГО ТИПУ – людина, визначена у своїй долі та діях космічним законом відповідно до формули «людина в човні без весел» з настановою на споглядальність, на містичне єднання з природними й надприродними силами, з орієнтацією на корпоративні цінності.

М

МАГІЯ – чародійство, обряди, покликані впливати на людей, духів, явища природи. Магія є складовою частиною всіх релігійних культів.

МАЛОРОСІЙСТВО – комплекс провінціалізму серед частини українського громадянства України, зумовлений довгим перебуванням у складі Російської імперії. Малоросійство знаходить свій вияв у байдужому, а то й негативному ставленні до українських національно-державних традицій та прагнень, а часто і активній підтримці російської великодержавної політики. За визначенням М.Драгоманова малоросійство – це зросійщені українці, національний характер яких сформувався під чужим тиском і впливом. Як наслідок цього – засвоєння, переважно, гірших якостей чужої національності і втрата кращих своїх. В.Липинський визначав малоросійство як «хворобу бездержавності». Подібний комплекс існував у ментальності деяких західноукраїнських кіл у Галичині ХІХ ст. у відношенні до Польщі («українці за походженням – поляки за національністю») та у Закарпатті – відносно Угорщини.

МАНДРІВНІ ДЯКИ – вихованці різних шкіл в Україні ХVІ-ХVІІІ ст., зокрема і Києво-Могилянської академії, які під час канікул розходилися по містах і селах, навчали дітей грамоти, співали духовні й світські пісні, складали вірші, ходили з вертепом.

МАНЯВСЬКИЙ СКИТ – монастир у Маняві. Заснований в 1611 р. біля с.Маняви (тепер Івано-Франківська обл.) І.Княгинецьким. У 1621 р. Манявський скит був обнесений кам’яним муром з трьома оборонними вежами. Був одним з осередків культурного життя в Галичині. Мав велику бібліотеку; славився головним іконостасом. Пізніше іконостас знаходився в церкві с.Богородчани, з 1923 р. зберігається в Українському Національному музеї у Львові.

МАРГІНАЛІЗАЦІЯ – незавершений, неповний перехід людини у нове соціальне середовище, за якого вона втрачає попередні соціальні зв’язки, але ще не може повною мірою пристосуватися до нових умов життя.

МАРГІНАЛЬНІСТЬ – якісний стан неадаптованості людини чи групи людей до провідних засад культури, існування на межі культур.

МАСОВА КУЛЬТУРА – термін, введений М.Горкгаймером у 1941 р. для означення такої властивості культури ХХ ст. як масове поширення культурних явищ і цінностей, зумовлене науково-технічними досягненнями, урбанізацією, розмиванням територіальних та соціальних меж, культурною інтеграцією. Масове поширення культурних явищ та цінностей є наслідком розвитку технологій комуніктивно-інформаційних систем та пов’язаних з цими технологіями нових видів, жанрів, форм культури (кінематограф, шоу-бізнес, реклама тощо). Це сукупність явищ сучасного соціокультурного процесу, орієнтованих на формування споживацького типу людини і маніпулювання на цій основі її свідомістю.

МАТЕРІАЛЬНА КУЛЬТУРА – термін часто співвідноситься з поняттям «цивілізація»; сукупність матеріальних благ й різноманітних засобів їх виробництва.

МЕНТАЛІТЕТ – своєрідний стан, рівень розвитку й спрямованості індивідуальної та групової свідомості, здатність до засвоєння норм, принципів, життєвих орієнтацій, суспільних цінностей та адаптації до умов соціального середовища, можливостей впливу на нього, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь.

МЕНТАЛЬНІСТЬ (від лат. – «розум») – світосприйняття, яке формується на глибокому психічному рівні індивідуальної або колективної свідомості, сукупність психологічних, поведінкових настанов індивіда або певної суспільної – насамперед етносоціальної – групи. Внаслідок принципового розмаїття ментальностей об’єктивний історичний процес у духовній сфері набуває багатолінійного характеру.

МЕЦЕНАТ – ім’я римського державного діяча (І ст. до н.е.), близького до імператора Августа, який уславився своїм широким покровительством над поетами і художниками. Його ім’я стало називним.

МИСТЕЦТВО – творча форма суспільної свідомості і людської діяльності, яка комплексно і цілісно відбиває дійсність (чи розуміння людиною дійсності) в художніх образах (звук, рух, пластика тощо). Це процес і сукупний результат людської діяльності, який виражається в практично-духовному засвоєнні світу. Це засвоєння завжди присутнє в такому мистецтві, як створення і перетворення каменю і металу, форми і кольору, звука і слова, як “творення” і переробка соціуму і людини в ту чи іншу історичну добу. В культурологічному плані мистецтво розглядається як феномен культури у різних аспектах. По-перше, в гносеологічному: види мистецтва (живопис, театр, архітектура тощо) відображають окремі сторони світу. По-друге, в соціологічному: будь-які художні твори – це не тільки продукт діяльності майстра, але і всього процесу соціального функціонування мистецтва; в цьому сенсі художню культуру трактують як явище, включене до соціальної структури суспільства. По-третє, мистецтво включене до цілісної системи форм суспільної свідомості, які реалізують свої функції в єдиному культурному контексті.

МИСТЕЦЬКИЙ УКРАЇНСЬКИЙ РУХ – літературне об’єднання українських письменників в еміграції. Засноване у вересні 1945 р. в м.Фюрті (Німеччина) за ініціативою письменників І.Багряного (голова об’єднання), В.Домонтовича, Ю.Косача, І.Костецького, І.Майстренка, Ю.Шереха (Шавельова). Організація нараховувала бл. 60 членів, очолював її У.Самчук. МУР намагався об’єднати всіх визначних українських письменників за кордоном, які стояли на засадах національної ідеології, та стати центром творчих дискусій між представниками різних стилів і напрямків у тогочасній українській еміграційній літературі.

МІГРАЦІЯ – пересування, переміщення.

МІНІАТЮРА (від лат. «кіновар», тобто червоні фарби) – невеликий за розмірами твір живопису, що потребує витонченої техніки виконання. До мініатюри належать книжкові ілюстрації та невеликі за розміром твори образотворчого мистецтва, виконані емаллю, гуашшю, аквареллю на папері, кістці, металі, фарфорі, а також живопис олією або темперою на поверхні лакових виробів. Термін «мініатюра» вживають і для позначення невеликих музичних і літературних творів, у театральному, естрадному, цирковому мистецтві.

МІФОЛОГІЯ – сукупність міфів якого-небудь народу, в яких передаються уявлення стародавніх народів про походження світу, явища природи, богів і героїв.

МІФИ (від грец. «легенда, сказання») – перекази про походження Всесвіту, про діяння богів і героїв, які управляють світом богів і духів. Міфи підрозділяються на космологічні та етнологічні (опис творення світу, походження людей і тварин), календарні (твори про вмираючих – народжуючих богів і героїв), есхатологічні (опис майбутньої загибелі космосу).

МОВА – система знаків, за допомогою яких людина спілкується, розвиває культуру і виражає усю сукупність знань, вірувань і уявлень людини про світ і про себе самого. Як факт духовної культури мова у своєму розвитку і функціонуванні обумовлена всією сукупністю процесів матеріального і духовного виробництва, суспільних відносин людей. Літературна мова – показник розвитку і багатств культури того чи іншого етносу.

МОВА МИСТЕЦТВА – сукупність історично складних, особливих в кожному виді мистецтва матеріальних засобів і прийомів створення художнього образу. Художній образ виявляється в мові мистецтва подібно тому, як людська думка – у слові, мові.

МОВА КУЛЬТУРИ – форми, знаки, символи, тексти, які дозволяють людям вступити в комунікативні зв’язки один з одним, орієнтуватися у просторі і часі культури.

МОДА (від лат. «міра, спосіб, правило») – зміна культурних зразків; нетривале панування певних уподобань у якій-небудь сфері життя. Термін використовується для означення короткочасних і поверхових (порівняно зі стильовими) змін зовнішнього вигляду одягу, побутових предметів, творів мистецтва.

МОДЕРН (від фр. «сучасний») – стиль в європейському мистецтві і архітектурі кін. ХІХ – поч. ХХ ст., що з’явився на противагу поширеному у другій половині ХІХ ст. відтворенню стилів минулого; характеризується прагненням до цілісності, лаконізму форм, підкресленням структурних елементів, створенням незвичайних декоративних ефектів. В основу модерну як архітектурного стилю покладено динамічність форми, іноді геометрично чіткі ритми будівлі, відмову від ордеру та еклектичних запозичень елементів інших стилів. Для споруд раннього модерну характерна надмірність декору на фасадах, відсутність чіткості силуету. В українській архітектурі яскравим прикладом раннього модерну є власний будинок архітектора В.Городецького у Києві (1902-1903).

Український модерн поєднував національні традиції, характерні пропорції української сільської хати та дерев’яної церковної архітектури з сучасним розумінням зручності. У декорі широко застосовувалися мотиви української вишивки, дерев’яного різьблення, кераміки. У стилі модерн збудовані перший в Україні критий ринок (Бессарабський) у Києві, міська залізнична станція в Києві, житловий будинок кредитного товариства «Саламандра» у Харкові, будинок Полтавського губернського земства та ін.

МОДЕРНІЗАЦІЯ (від фр. «сучасний») – оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного вигляду, переробка відповідно до сучасних вимог. У культурології – означення процесу «осучаснення» традиційних та відсталих (за еволюціоністською парадигмою) культур.

МОДЕРНІЗМ (від фр. «сучасний») – художньо-естетична система, яка склалася у 20-ті рр. ХХ ст. і об’єднує багато ідейно-художніх напрямів (експресіонізм, кубізм, футуризм, сюрреалізм, абстракціонізм тощо). Відійшов від традицій зовнішньої схожості і стверджує новий підхід до зображення соціального буття. Модернізм відкрив і засвоїв багато нових художніх засобів, які чинили суттєвий вплив на наступний розвиток естетики.

МОЗАЇКА (від лат. «присвячене музам») – це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з окремих, щільно припасованих один до одного і закріплених на цементі або мастиці різнокольорових шматочків скла, мармуру, камінців, смальти тощо.

«МОЛОДА МУЗА» – літературне угруповання західноукраїнських письменників і митців, засноване у 1906 р.; ідейне гасло – «мистецтво для мистецтва» з орієнтацією на західноукраїнську літературу. Найвідоміші молодомузівці – В.Пачовський, Б.Лепкий, С.Людкевич, М.Паращук. Діяльність угруповання була однією з перших спроб модернізації української літератури, викликала у той час гостру дискусію.

МОНУМЕНТАЛЬНИЙ ЖИВОПИС – зображення фарбами, нерозривно пов’язані зі стіною, підпорядковані архітектурній споруді. Перший монументальний живопис – наскальні малюнки первісних людей. Для цього виду живопису властиве філософсько-епічне розуміння дійсності, суспільно-значимий зміст, масштабність задуму, громадянський пафос, високий лад образів, звернення до великої колективної аудиторії тощо.

МОСКВОФІЛЬСТВО (русофільство) – мовно-літературна і суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття у середині ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. Відстоювала національно-культурну, а пізніше – державно-політичну єдність з російським народом і Росією. У середині ХІХ ст. москвофіли зосередили свої зусилля в сфері освіти та культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала сприятливим ґрунтом для поширення «об’єдинительських» ідей. На з’їзді у 1848 р. вирішили прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак, під впливом церковної ієрархії допустили можливість вдаватися до давньоруської і церковнослов’янської мов, що привело до тривалого засилля в літературі т.зв. язичія. На початку 1860-х рр. молоді українофіли (народовці) відкрито виступили проти наростання тенденцій москвофільства у таборі «сторорусинів» і заснували свої окремі друковані органи та культурно-просвітницькі організації.

МУЗЕЙ (від грец. «храм муз») – науково-дослідна або науково-просвітницька установа, в якій збираються, зберігаються й експонуються твори мистецтва, предмети побуту, промисловості і сільського господарства та ін. Предмети, які характеризують творчу діяльність людини.

МУЗИКА (від грець. «мистецтво муз») – вид мистецтва, що виражає дійсність у художньо-звукових образах. Основні елементи й виражальні засоби музики – мелодія, гармонія, лад, ритм, тембр, темп. За способами виконання музика поділяється на вокальну, інструментальну й вокально-інструментальну. У музиці розрізняють народну (пісенний фольклор, танці, інструментарій) та професійну (камерну, симфонічну, вокально-хорову, театральну).

МУРАВСЬКИЙ ШЛЯХ – один з найважливіших стратегічних шляхів ХVІ-ХVІІІ ст., який пролягав з Південної України на північ до кордону з Московською державою. Починався з Перекопу, йшов між верхів’ями річок Молочної Води і Кінські Води, перетинав річки Вовчі Води, Самару, Орель. Далі проходив через територію Харківського та Охтирського полків. Потім з’єднувався з Ізюмським шляхом, а біля м.Ливни з Кальміуським шляхом і далі простягався до м.Тули у Московії.

Н

НАРОДНИЦТВО – ідеологія і громадсько-політичний рух, що охопив вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції Російської імперії у 60-х – 80-х рр. ХІХ ст. Представники цього напряму виражали інтереси селянської демократії, поєднуючи радикально-буржуазно-демократичну і антифеодальну програму з ідеалами утопічного соціалізму. В основі ідеології народництва лежала містична віра в російське селянство як носія «вищої життєвої мудрості». У 80-ті рр. в народництві отримав розвиток «економічний романтизм», представники якого виходили із протиставлення типів економічної еволюції Західної Європи і Росії. Народники-економісти намагались довести безперспективність капіталістичного розвитку Росії й необхідність переходу до «народного виробництва» - некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства; розглядали особу російського селянина як зберігача давніх засад «общинної» власності («миру») і саме у цьому вбачали можливість переходу Росії до соціалістичних відносин, обминаючи етап капіталістичного розвитку.

В організованому народниками у 70-х рр. ХІХ ст. «поході в народ» в Україні активно відзначились у «ходіннях у народ» народники Києва та Одеси. «Похід у народ» повинен був організувати перші соціалістичні суспільно-господарські клітини, сприяти просвітництву серед селян. У 1874 р. «ходінням у народ» були охоплені майже усі українські губернії. У 1875-76 рр. найбільшу активність виявив гурток «південних бунтарів». З часом більшість народників, поступово переглядаючи свої бунтарсько-анархістські погляди, приходила до визнання необхідності політичної боротьби проти самодержавства.

Поруч з російським народницьким рухом існувала окрема народницька українська течія. Українські народники-хлопомани, радикальні українофіли наголошували на своєрідності психіки українського народу, його побуту й господарства, підкреслювали індивідуалізм українського селянина. Українське народництво ставило своїм завданням культурницьку працю серед населення, тоді як російське народництво зверталось до культурної роботи у 80-х рр. ХІХ ст., що було вже показником пригасання цього руху. Культурницька праця розумілась українськими народниками як національна. Народники мали вплив на українських письменників другої половини ХІХ ст. – П.Мирного, М.Коцюбинського, І.Карпенка-Карого, П.Грабовського, І.Манжуру та ін., на істориків – О.Єфименко, О.Левицького та ін. Видатні представники галицького суспільного руху – О.Терлецький, М.Павлик, І.Франко – сприяли розповсюдженню творів народників. Українські народники здійснили спробу організуватись у радикально політичній площині («Братство Тарасівців»). З українським народництвом був пов’язаний артільний рух. Українські народники, на відміну від російських, вважали релігійність ідеальною прикметою селянина й оспівували її в поезії.

НАРОДОВЦІ – суспільно-політична течія серед молоді західноукраїнської інтелігенції, що виникла в 60-х рр. ХІХ ст. у Галичині. Сформувалася на противагу консервативній політичній течії – москвофільству, в основі якого лежала культурна і політична переорієнтація частини української інтелігенції, особливо, духовенства, на Російську імперію. Народовецький рух виник на ґрунті ідей національного відродження, започаткованих «Руською Трійцею» та «Кирило-Мефодіївським братством», і сформувався під впливом творчості Т.Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова. Народовці, виходячи з того, що українці – це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності проводили значну культурницьку роботу ліберального напряму. Через діяльність громад, в яких їх учасники вивчали українську літературу та історію, збирали етнографічний і фольклорний матеріал, влаштовували літературні вечори і концерти. Прагнули пробудити національну самосвідомість у молоді. Відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави та щорічні Шевченкові вечори-концерти. Під впливом українців Галичини народовецький рух розгорнувся на Буковині і Закарпатті.

НАТЮРМОРТ – живописне зображення неістот, як правило, предметів домашнього посуду, плодів, квітів, забитої дичини тощо.

НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ – результати художньої колективної творчої діяльності народу, що віддзеркалює його життя, погляди, ідеали. Включає в себе створені народом поетичні твори – перекази, пісні, казки, легенди, епос; музику – пісні, награші, інструментальні п’єси; театр – драми, сатиричні п’єси, вистави ляльок; танці; образотворче й декоративно-ужиткове мистецтво. Іноді термін «народна творчість» вживають для визначення всіх видів непрофесійного мистецтва (самодіяльне мистецтво, народні самодіяльні театри, колективи художньої самодіяльності тощо).

НАРОДНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ – традиційний порядок відзначення подій, свят, який пов’язаний з виконанням певних дій та використанням відповідних атрибутів та предметів. Народний обряд – сукупність установлених звичаєм дій, пов’язаних з побутовими традиціями або з виконанням релігійних настанов; церемонія культових та звичаєвих обрядів.

НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМ. Т. ШЕВЧЕНКА (НТШ) – науково-культурна організація, що довгі роки виконувала функції всеукраїнської академії наук. Засноване у Львові в грудні 1873 р. (спочатку як Літературно-Наукове Товариство ім. Т.Шевченка) завдяки спільним зусиллям національно свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалось українське друковане слово в Російській імперії. Наприкінці 1880-х рр. у середовищі Київської громади визріла ідея перетворення товариства у включно наукову установу. У Галичині цю ідею підтримала група народовців на чолі з О.Барвінським, яка задля культурно-просвітницьких цілей йшла на компроміс з польськими та австрійськими урядовими колами. Товариство перейменовано у НТШ. Головним завданням реорганізованого товариства було «плекати та розвивати науку і штуку в українсько-руській мові, зберігати та збирати всякі пам’ятки старинності і предмети наукові України-Русі». Утворено три секції – історично-філософську, філологічну, математично-природознавчо-лікарську. Розпочалась організація бібліотеки і музею НТШ. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган – «Записки НТШ». Крім М.Грушевського, виняткову роль у формуванні академічного обличчя НТШ відіграли І.Франко та В.Гнатюк. Творчий доробок НТШ з 1873 по 1939 р. становив 1172 томи різних видань. У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи львівських учених відновлено НТШ у Львові.

НАЦІОНАЛІЗМ – 1) у широкому розумінні слова: рух, який проголошує націю однією з найвищих цінностей, вважає, що нація повинна бути вільною і становити окреме політичне тіло (автономію або самостійну державу); 2) у вужчому розумінні слова вживається для означення інтегрального шовіністичного, агресивного націоналізму, який вимагає безумовного підпорядкування особистості політичним інтересам своєї нації.

НАЦІЯ – історична спільність людей, що складається у процесі формування спільності території, економічних зв’язків, літературної мови, етнічних особливостей культури та характеру.

НЕДІЛЬНІ ШКОЛИ – безплатні загальноосвітні або професійно-технічні школи в Україні у першій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст. для дітей та дорослих, які з різних причин (брак коштів, праця протягом тижня) не могли відвідувати загальні школи. Недільні школи працювали у недільні та святкові дні. Першу недільну школу у Києві відкрито 11.10. 1859 р., а всього у місті їх було 5. Також існували у Полтаві, Одесі, Харкові, Чернігові, Ніжині та інших містах. Всього в Україні у 1859-60 рр. діяло 68 недільних шкіл. Викладанням займалася українська інтелігенція, студенти, вчителі, гімназисти. Навчання велося українською мовою, тривало 1-3 години у двох групах – для неписьменних, і тих, хто вже знав грамоту. Учні вивчали Закон Божий, граматику, арифметику, малювання, знайомилися з історією та культурою України. У 1862 р. російський уряд закрив недільні школи, а деякі організатори недільних шкіл зазнали переслідувань. Діяльність недільних шкіл почала відновлюватись в 70-х рр. ХІХ ст.

НЕОЛІТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ – поняття, яке запроваджене англійським археологом Г. Чайлдом для позначення історичного періоду переходу до доби відтворюючого типу господарства, що було пов’язано з зародженням хліборобства та скотарства. В часи неолітичної революції зароджується ремесло, поселення, раціональні знання.

НІГІЛІЗМ – у широкому розумінні слова заперечення загальноприйнятих цінностей і норм, які вкоренилися в суспільному житті.

НІЖИНСЬКИЙ ЛІЦЕЙ (Безбородьківський ліцей) – один з найстаріших вищих учбових закладів в Україні. Заснований у 1820 р. як гімназія вищих наук на кошти князя І.Безбородька у Ніжині. Гімназія з 9-річним курсом навчання була прирівняна до університету. У 1882 р. гімназію було реорганізовано у технічний (фізико-математичний ліцей) для підготовки військових офіцерів. У 1840 р. перетворено на юридичний ліцей. У 1875 р. реорганізовано у історико-філологічний інститут ім. князя О.Безбородька, де готували вчителів для середніх навчальних закладів. Серед вихователів Ніжинського ліцею були видатні українські письменники, вчені, громадські діячі - М.Гоголь, Є.Гребінка, Л.Глібов, В.Тарнавський, О.Лазаревський та ін. У 1920 р. ліцей реорганізовано в інститут народної освіти, згодом – Ніжинський педагогічний інститут ім. М.В.Гоголя.

НОВА СЕРБІЯ – адміністративно-територіальна одиниця в Україні, створена російським урядом з південно-західної частини Запоріжжя, офіційно – від нападів турків і татар, а фактично – для приборкання запорожців. У 1751 р. з Австрії в Україну емігрувало 218 сербів та угорців, а згодом – болгари, волохи і греки з Туреччини, їх було поселено на території, яка у 1752 р. отримала назву Нової Сербії, у 1764 р. увійшла до складу Новоросійської губернії. У 1754 р. до Нової Сербії було переселено українських козаків з Лівобережної України. Абсолютну більшість населення Нової Сербії становили українські козаки і селяни.

НОРМАТИВНА КУЛЬТУРА – сукупність культурних зразків, які вказують на стандарти правильної поведінки; дозволяють або забороняють певні соціальні дії.

О

ОБРЯДОВА ПОЕЗІЯ – народнопоетичні твори (переважно пісні), що супроводжують обряди (колядки, щедрівки, веснянки, купальські, обжинкові, косарські, весільні, колискові пісні, голосіння тощо).

ОБСКУРАНТИЗМ – вкрай вороже ставлення до освіти і прогресу, реакційність, мракобісся.

ОДІОЗНИЙ – дуже неприємний, небажаний, такий, що викликає негативне ставлення.

ОРАНТА (від лат. «благаючий») – один з іконографічних образів Богоматері, який складався у середні віки. Богородицю зображали у молитовній позі на повний зріст з піднесеними руками і повернутими від себе долонями. Оранта дістала поширення в іконографії і живописі Візантії та Давньої Русі в ІХ – ХІІІ ст.

ОРДЕР АРХІТЕКТУРНИЙ (від лат. «порядок») – сполучення елементів балочної конструкції та опірного стовпа. Основні ордери – доричний, іонічний, корінфський – виникли у Давній Греції. Застосовувались передусім у римській архітектурі, стилях ренесанс, бароко, класицизм.

«ОСНОВА» – український суспільно-політичний та науково-літературний щомісячний часопис. Виходив з січня 1861 р. до жовтня 1862 р. у Петербурзі. Частина матеріалів друкувалася російською мовою. Видавцями були В.Білозерський, П.Куліш, М.Костомаров, О.Кістяківський, М.Щербак та ін. «Основа» обстоювала право української нації на вільний всебічний розвиток. У часопису друкувалися твори художньої літератури, праці з історії, бібліографії, документи, спогади, літературна критика і публіцистика, рецензії тощо. «Основа», як перший український суспільно-політичний та науково-літературний журнал, мала великий вплив на культурно-літературний процес і сприяла зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні.

ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ (Острозька школа) – вища школа, заснована бл. 1576-80 рр. у м. Острозі на кошти князя К.Острозького. В Острозькій школі викладались церковнослов’янська, грецька та латинська мови, богослов’я і філософія, а також граматика, математика, астрономія, риторика, логіка та ін. Першим ректором був М.Смотрицький. Острозька школа мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію шкільництва в Україні, на її зразок відкрилися школи у Львові, Луцькому, Володимирі-Волинському. Після смерті князя К.Острозького (1608) школа почала занепадати, а в 1640 р. припинила існування.

ОСТРОЗЬКА БІБЛІЯ – перше повне видання Біблії у перекладі староукраїнською мовою. Надрукована в 1581 р. І.Федоровим у м. Острозі. В книзі вміщено також передмову князя К.Острозького та вірші Г.Смотрицького, в яких оспівується видавець та його герб. При підготовці до видання було зібрано всі церковнослов’янські та грецькі канонізовані тексти Біблії з монастирів всього православного Сходу. Всього має 1256 сторінок. Є досконалим зразком друкарського мистецтва ХVІ ст. в Україні.

ОСТРОМИРОВЕ ЄВАНГЕЛІЄ (апракос) – найдавніший датований східнослов’янський рукопис, найважливіша старослов’янська пам’ятка письменства. Містить євангельські читання для неділі і свят. Написане у 1056-57 рр. для новгородського посадника Остромира дяком Григорієм, ймовірно у Києві. Написане уставом на 294 аркушах пергаменту. Зберігалось у Софійському соборі в Новгороді, з 1806 р. – у Публічній бібліотеці ім. М.Салтикова-Щедріна у Санкт-Петербурзі. Написане церковнослов’янською мовою, з мовними особливостями, характерними для української мови.

ОФОРТ – вид гравюри; малюнок вишкрябується гравірувальною голкою у шарі лаку, що вкриває поверхню металевої пластини, після чого прошкрябані місця протравлюються кислотою. Зображення відбивається з пластини, витравлені місця якої заповнені фарбою.

ОФСЕТ (від англ. «відгалуження») – спосіб переважно плоского друку, при якому фарба з друкованої форми передається на проміжну гумовотканеву пластину, а з неї – на папір або інший матеріал. Використовувався для виготовлення плакатів, географічних карт, дитячих книжок тощо.

П

ПАЛІМПСЕСТИ – писання по стертому старому тексту на пергаменті; в широкому розумінні – поверх “священних текстів”.

ПАЛОМНИЦЬКА ЛІТЕРАТУРА – жанр давньоруської літератури. В паломницьких «ходіннях» описувалися подорожі до «святих місць» - у Палестину, на Афон, до Константинополя та ін.

ПАМ’ЯТКА КУЛЬТУРИ – визначна споруда, археологічний об’єкт або витвір мистецтва, що є частиною культурного надбання країни, людства загалом і охороняється законом. Залежно від наукової, історичної і художньої цінності бувають світового, державного і місцевого значення. В Україні нараховується понад 160 тис. пам’яток культури.

ПАНАГІЯ (від грец. «всесвята») – 1) один з титулів Богоматері; 2) кругла ікона Богоматері, яку носить на грудях священик як знак архієрейського достоїнства.

ПАННО – 1) частина стіни або стелі, взята в рамку й заповнена зображенням або орнаментом; 2) картина або рельєф, призначені для постійної або тимчасової прикраси певної частини стіни чи стелі.

ПАНСЛАВІЗМ – культурна і політична течія серед слов’янських народів, в основі якої лежать уявлення про етнічну і мовну спорідненість слов’ян, необхідність їх політичного об’єднання. Сформувалась наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. (термін «панславізм» вперше вжито в Чехії Й.Геркелем у 1826 р.). Поширенню ідей слов’янської єдності й культурної спільності серед слов’янських народів сприяли такі фактори як політичне поневолення більшості з них, ідеї Великої Французької революції і німецького романтизму, слов’янське національне відродження. Успіхи Російської імперії у війнах проти Туреччини і наполеонівських війнах спричинились до того, що деякі з слов’янських діячів висували думки про політичне і мовне об’єднання слов’ян під зверхністю Росії, вважаючи, що остання допоможе слов’янським народам у боротьбі проти іноземного поневолення. Інші прихильники панславізму виступали за збереження Австрійської імперії і за перетворення її на федерацію слов’ян, австрійців та угорців. Дехто пізніше змінив свою думку з приводу і Росії, і Австрії. В Україні ідеї панславізму поширились у першій чверті ХІХ ст. (зокрема, Товариство об’єднаних слов’ян). Їх вплив виразно помітний у програмі Кирило-Мефодіївського братства, серед українських наукових кіл, ліберальної частини українського дворянства. На західноукраїнські землі ідеї панславізму проникали і з Росії, і з Заходу, відбились у програмах Галицько-Руської Матиці, москвофілів. Деякі з провідних діячів української науки та культури, зокрема М.Грушевський, виступали проти панславізму, вбачаючи в ньому загрозу для національних інтересів українського народу.

ПАТЕРИК – назва збірок оповідань про життя пустельників і ченців якогось краю або певної громади. Поширювались у Київській Русі. Найвідоміша збірка ХІІІ ст. – «Києво-Печерський патерик».

ПАТРІАРХ – вищий титул голови самостійної (автокефальної) церкви в православ’ї та помісної (самоуправної) у східних церквах, з’єднаних з Римським престолом.

ПАТРІОТ (від грец. «земляк, співвітчизник») – людина, яка любить свою Батьківщину й готова на подвиг заради неї; віддана своєму народові, його найкращим традиціям.

ПАРАДИГМА (від грец. – «приклад, взірець») – поняття, яке означає характерний для історичної епохи спосіб, тип, «стиль» мислення, визначуваний панівними для тієї епохи фундаментальними уявленнями, віруваннями, що сприймались як незаперечні, очевидні істини. В одну й ту ж історичну епоху (навіть за подібних з формаційної точки зору соціально-економічних умов) можуть існувати кілька парадигм філософії і ширше – культури взагалі, які мають своїм підґрунтям етнічне (національне) розмаїття народів-суб’єктів свідомості, їх «національних характерів» («національного духу»).

ПАРТЕСНИЙ СПІВ (від лат. «частина, участь», пізньолат. «голоси») – багатоголосний хоровий спів у православній церкві «а Капелла» (без інструментального супроводу). Партесний спів визначав чотири голоси – бас, тенор, альт, дисконт. Партесні концерти (до 12 і більше голосів) вимагали теоретичних знань музики, правил гармонії, композиції, голосоведення. Поширений в Україні з ХVІ ст.

ПАСТЕЛЬ (від іт. «тісто») – техніка малювання кольоровими олівцями, виготовленими з сухих, порошкоподібних тонкотертих барвників з домішкою скріпляючих або розбілюючих речовин (клей, крейда, гіпс, тальк тощо).

ПАСТОРАЛЬ – літературний, музичний і театральний жанр, в основі якого – поетизація та ідеалізація простого сільського життя. У переносному значенні пастораль має дещо іронічний відтінок як стан ніжності і тиші, однак з певною часткою манірності, солодкуватості.

ПАФОС – 1) натхнення, ентузіазм, зумовлені боротьбою за високу мету; 2) пристрасний, піднесений тон розмови.

ПЕКТОРАЛЬ (від лат. «нагрудний») – коштовна металева нагрудна прикраса. Її носили як знак влади фараони, єврейські первосвященники, римські вельможі. В Україні «знахідкою століття» вважається золота скіфська пектораль, знайдена у 1971 р. під час досліджень Товстої могили на Дніпропетровщині. Виготовлена з золота високої 958-ї проби, має вагу 1150 грамів, діаметр 30,6 см. Пам’ятка відзначається ідеальними пропорціями, художньою майстерністю й декоративністю.

ПЕРВІСНЕ МИСТЕЦТВО – мистецтво, що склалося в умовах первіснообщинного суспільства в процесі трудової діяльності людини.

ПЕРГАМЕНТ (на Русі – «хартія») – матеріал для письма, зроблений з відповідним способом вичиненої шкури телят, ягнят чи козенят.

ПЕРЕГОРОДЧАСТА ЕМАЛЬ – художня декоративна техніка, в якій на невеличкі поглиблені золоті пластинки напаювались поставлені на ребро тонкі золоті проволоки, а проміжки заповнювались кольоровими емалевими сплавами.

ПЕРЕДВИЖНИКИ – художники реалістичного, демократичного напряму, які входили до найпередовішого в останній третині ХІХ ст. у Російській імперії мистецького об’єднання – Товариства пересувних художніх виставок, організованого 1870 р. в Петербурзі на базі артілі художників. Стверджували ідейність, народність, національну своєрідність у мистецтві, ставили за мету створювати й популяризувати реалістичне мистецтво, спрямоване на громадсько-естетичне виховання народних мас. Свої художні виставки (1871 – 1923 рр.) вони відкривали спочатку в Петербурзі та Москві, згодом перевозили в багато інших міст країни, у т.ч. Київ, Харків, Одесу та ін. До складу Товариства передвижників входили також вихідці з України – А.Куїнджі та І.Рєпін. Ідеї передвижників розвивали в своїй творчості такі українські митці як Є.Буковецький, Г.Головков, С.Кишинівський, П.Левченко, В.Менк та ін., які також виставляли свої твори на виставках товариства. Вплив передвижників позитивно позначився на піднесенні мистецького життя України, зокрема на створенні нових художніх об’єднань (Товариство південноросійських художників в Одесі). Вони вплинули також на художній процес у навчальних закладах України (Київська рисувальна школа М.Мурашка, Харківська рисувальна школа М.Раєвської-Іанової, Одеська рисувальна школа).

ПЕРЕЖИТКИ – залишкові явища минулого (суспільні відносини, традиції, звичаї, норми поведінки, ідеї, уявлення, смаки тощо), що зберігаються в умовах нового суспільного устрою, при більш високому рівні соціально-економічного й культурного розвитку.

ПЕРЕЩЕПИНСЬКИЙ СКАРБ – найбагатший з відомих в Україні скарбів давніх речей. Знайдений у 1912 р. біля с. Малої Перещепини (тепер Полтавської обл.). Можливо, був військовою здобиччю антського князя з походу на Візантію. До скарбу входять візантійські, іранські та місцеві речі V-VІІ ст.: парадний золотий і срібний посуд, вази, амфори, меч у золотих піхвах, візантійські монети, браслети, персні та ін. прикраси. Загальна вага золотих речей становить бл. 25 кг, срібних – 50 кг. Особливо велику художню цінність становить блюдо з написом єпископа м. Томи (сучасна Констанца, Румунія), Патерна та сасанідське блюдо з зображенням царя Шапура ІІ. Cкарб закопаний не раніше VІІ ст. Зберігається в Ермітажі у Санкт-Петербурзі.

ПЕСТУВАННЯ (від давньослов. «пест» - знаряддя, яким у ступці дробили зерна злаків) – у народній педагогіці ранній період розвитку дитини, пов'язаний з широким використанням примовок тощо. Слово «пестун» зустрічається в «Остромировому Євангелії» (ХІ ст.). Побутувало у слов’ян, рівнозначне більш пізньому «вихователь».

ПЕЧЕРНІ МІСТА – залишки, переважно, середньовічних населених пунктів (міст, фортець-замків, монастирів, поселень), на території яких виявлено штучні або природні печерні споруди. Відомі в Україні (Крим), Грузії, Італії, Середній і Малій Азії, Китаї, Індії та ін. Печери мали, в основному, культове (церкви, каплиці, могильники), господарське (підвали, загони для худоби) або воєнне призначення. Поєднувались з наземними спорудами. Житлові приміщення в печерах створювали, переважно, при монастирях. Найбільші з них на території України: Інкерман (Каламіта), Ескі-Кермен, Мангул (Феодоро), Чуфут-Кале (поблизу Бахчисараю). З 1838 р. у Криму оголошені археологічними заповідниками.

ПИСАЛО (стиль) – спеціальна паличка для письма. Писала відомі з дохристиянських часів, виготовлялись з металу або рогу різних тварин.

ПИСЕМНІСТЬ – важлива ознака цивілізованості народу. У східних слов’ян, як і в інших народів, зародкові форми писемності виникають у період розкладу родоплемінного ладу. У слов’ян до введення азбуки Кирила існувало два види письма: 1) примітивні піктографічні й облікові знаки (риски і зарубки); 2) грецьке і латинське письмо, яке, однак, не передавало багатьох слов’янських звуків. Потреби суспільного розвитку, виникнення держави зумовили історичну необхідність у буквено-звуковому письмі, що відповідає природі та практиці слов’янського мовлення. Найдавніші слов’янські азбуки – глаголиця та кирилиця.

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ ВІДДІЛ ІМПЕРАТОРСЬКОГО РОСІЙСЬКОГО ГЕОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА (Юго-Западный Отдел Императорского Русского Географического Общества в Киеве) – фактично самостійне наукове товариство, створене у Києві 13(25).02.1873 р. з метою вивчення географії, етнографії, економіки і статистики України. У роботі товариства брали участь Ф.Вовк, М.Драгоманов, П.Житецький, М.Лисенко, О.Русов, П.Чубинський. З 1874 р. почалося цькування керівників Товариства російськими шовіністами, посипались звинувачення в «українофільстві» та «неблагонадійності». Після обрання В.Антоновича головою, а П.Чубинського заступником (1875) переслідування посилилось. Товариство змушене було обмежити свою діяльність. На підставі Емського акту 1876 р. російський уряд у червні 1876 р. ліквідував Товариство. Музей Товариства ввійшов до складу Археологічного товариства при Київській духовній академії, бібліотеку частково передали Комерційному інституту.

ПІДЛЯШШЯ – історико-етнографічна область, що займає територію між Холмщиною на півдні й р. Нарвою на півночі, Мазовією (Польща) на заході та Волинню і Поліссям на сході. Назва Підляшшя походить від слова «лях» (земля, що розміщена біля ляхів). Підляшшя разом з іншими етнічними землями – Холмщиною, Посянням та Лемківщиною входить сьогодні до складу Польщі. У ІХ-Х ст. територія Підляшшя була заселена, в основному, східнослов’янськими племенами – древлянами, бужанами, дреговичами. З Х ст. входило до складу Київської держави, з ХІІІ ст. – Галицько-Волинської держави. Потім було приєднане до Великого князівства Литовського, за Люблінською унією відійшло Польщі. Після поділів Польщі у ХVІІІ ст. включене до складу Австрії та Росії. З 1918 р. – частина Польщі, що було підкріплено радянсько-польським договором післявоєнного періоду. За угодами частину українців Підляшшя було виселено до УРСР, решту депортовано в 1947 р. у ході операції «Вісла» на північно-західні польські землі.

ПІЛЯСТРА (від італ. – «колона, стовп») – плоский вертикальний виступ стіни, обрамлений у вигляді колони, з капітеллю (завершуючою частиною) і базою (підніжжям).

ПЛАСТ – дитячо-молодіжна організація, покликана виховувати молодь на морально-християнських засадах, плекати почуття лідера та виховувати почуття українського патріотизму. Пластовим гербом є тризуб. Опікуном вважається св. Юрій. Пласт сягає витоків скаутського руху, який виник у 1907 р. в Англії. Перша українська організація виникла при філії Академічної гімназії у Львові в 1911 р. Відразу була взята назва «Пласт» (у запорозьких козаків пластунами називали розвідників). Відділи «Пласту» існували в Галичині в усіх українських і багатьох польських гімназіях. Пластуни влилися у загони Українських січових стрільців. Масовості пластовий рух набув у 1921 р. Організації виникали у Білій Церкві, Кам’янці-Подільському, Харкові, Києві, на Волині, Закарпатті, Буковині. Але польська влада в Західній Україні та радянська у Східній повели рішучий наступ на скаутський рух. Його активісти були знищені. У 1990-х рух пластунів відновлено в Україні. Він перебуває поза школою, не прагне масового захоплення, значною мірою є елітарним.

ПЛЕНЕР – термін у живопису, який позначає передачу в картині всього багатства змін кольору, зумовлених дією сонячного світла і атмосфери. Пленерний живопис склався в результаті роботи художників на вільному повітрі, а не в майстерні.

«ПЛЕЯДА» (1888-1893) – літературний гурток української молоді. Створений за ініціативою Лесі Українки та її брата М.Косача (Обачний). Учасники «Плеяди» обговорювали питання розвитку української літератури, влаштовували літературні вечори, перекладали українською мовою твори зарубіжних письменників.

«ПЛУГ» – спілка українських селянських письменників. Заснована у Харкові у 1922 р. Мала свої філії в багатьох містах України. «Плуг» ставив своїм завданням «виховання своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості у цьому напрямі». Одним з головних завдань керівництва «Плугу» стало осягнення спілкою максимальної масовості плужанського руху. У 1925-27 рр. розгорнулася полеміка між С.Пилипенком та М.Хвильовим, який звинувачував «Плуг» у провінційності, «просвітянщині» та «масовізмі». У 1931 р. «Плуг» було перейменовано в Спілку Пролетарсько-Колгоспних Письменників, у 1932 р. ліквідовано. Більшість провідних письменників було репресовано.

ПОВАГА ДО МАТЕРІ – моральна заповідь, відома з часів східних слов’ян, для яких була головною. Вихованість дітей оцінювалася їх турботою про матір, особливо в старості.

«ПОВІСТЬ ВРЕМЕННИХ ЛІТ» («Повість минулих літ») – найвидатніша пам’ятка літописання Київської Русі. Укладена на початку ХІІ ст. У первісному вигляді «П.В.Л.» до нас не дійшла, а була переписана на початку ХV ст. і збереглася в кількох копіях. Відомо три редакції літопису. Перша складена бл.1113 р. ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором. Другу редакцію склав 1116 р. ігумен Видубицького монастиря в Києві Сильвестр, дійшла до нас у трьох списках – Лаврентіївському, Радзивіллівському (Кенігсберзькому) і Троїцькому (Московському академічному). Третю редакцію «П.В.Л.» створив бл. 1118 р. невідомий автор у Києво-Печерському монастирі. Вона має два списки: Іпатіївський і Хлебніківський. Ця редакція лягла в основу дальшого літописання Києва та інших центрів Київської Русі. «П.В.Л.» – зведення з попередніх літописів, різноманітних історичних та літературних творів, пам’яток права.

«ПОВЧАННЯ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА» – визначна пам’ятка літератури Київської Русі. Збереглося (без закінчення) у Лаврентіївському списку «Повісті временних літ» у кількох неповних частинах. Точної дати написання не встановлено. З літературної точки зору – це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді. Це оригінальний твір, в якому висловлені думки загальнодержавного, політичного й морального характеру.

ПОГОСТ – у первісному значенні, ймовірно, гостинний двір, на якому тимчасово зупинявся князь, духовні особи, а також купці (гості). У Київській державі, очевидно, назва сільської громади та її центру. З середини Х ст. погости стали адміністративно-територіальними одиницями. У ХІ-ХІV ст. погост складали кілька десятків або сотень сіл. Наприкінці ХVІІ-ХVІІІ ст. на території Стародубського полку погостами називали невеликі поселення російських поселенців-розкольників. У Московській державі це невелике селище з церквою і кладовищем.

ПОДІЛЛЯ – історико-географічна область України, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівих приток Дністра, охоплює територію сучасних Вінницької, Хмельницької, Тернопільської і невеликі частини Івано-Франківської та Львівської областей. У Галицько-Волинському літописі ця територія відома під назвою «Пониззя». У різні часи Поділля перебувало під владою татаро-монгольських орд, литовських князів, Речі Посполитої, козацької держави, Османської Порти, Австрії, Польщі, УРСР.

ПОКУТТЯ – історико-географічна область України, східна частина сучасної Івано-Франківської області.

ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА (від грец. «войовничий) – літературна творчість церковно-теологічного й художньо-публіцистичного характеру, яка виникла на початку ХVІ ст. в Україні через посилення католицької експансії.

ПОМ’ЯНКИ (синодики, субітники) – рукописні книги, о яких записували імена померлих для поминання у церквах. Були родинні, монастирські, цехові та пом’янки братств. У деяких пом’янках є відомості про політичних і культурних діячів, згадки про історичні події. Інколи мали форму сувоїв пергаменту. Є цінним джерелом для вивчення антропоніміки і генеалогії.

ПОП-КУЛЬТУРА (від англ. «популярний, загальнодоступний») – сукупність неоавангардистських поглядів на мистецтво, яка сформувалася у 60-ті рр. ХХ ст. і виражає заперечення досвіду попередніх поколінь, пошук нових форм у мистецтві; стиль життя, який виражає світоглядний протест молоді проти моралі сучасного суспільства.

ПОСТІМПРЕСІОНІЗМ (від лат. «після, далі» та імпресіонізм) – умовна загальна назва основних напрямів європейського живопису кін. ХІХ – поч. ХХ ст. У постімпресіонізмі знайшла відображення криза західноєвропейської культури того часу, відбився її складний, переломний момент. Майстри, які раніше примикали до імпресіонізму, шукали нових образотворчих засобів, намагалися подолати емпіризм художнього мислення й перейти від властивої імпресіонізму фіксації окремих миттєвостей життя до втілення його певних тривалих духовних і матеріальних станів. На відміну від імпресіоністів, представники постімпресіонізму намагалися створити більш узагальнений і цілісний образ світу.

ПОСТМОДЕРНІЗМ (букв. те, що після сучасності, модерна) – напрям сучасної європейської культури, який сформувався у 70-80-ті рр. ХХ ст. Виникнення постмодерних течій у культурі було пов’язано зі “стомленістю від прогресу” (Е. Гідденс), усвідомленням обмеження раціоналізму і того, що результати культурного прогресу поставили під загрозу знищення часу і простору самої культури. Постмодернізм виражає намагання встановлення меж втручання людини в динаміку природи, суспільства, культури. Характерні риси постмодернізму: одночасна орієнтація на маси і еліту; звертання до забутих художніх традицій; стильовий плюралізм; звертання до гротескових типів художньої образності, іронії; художній експансіонізм, розширяюче, ототожнююче розуміння мистецтва з позахудожніми сферами діяльності (напр., політика, екологія, інформатика).

ПОЧАЇВСЬКА ДРУКАРНЯ – видавничий заклад при монастирі у Почаєві на Волині (тепер у Тернопільській обл.), важливий осередок українського культурного життя у ХVІІІ – на початку ХІХ ст. З 1618 р. у Почаєві діяла мандрівна друкарня К.Т.Ставровецького. Близько 1730 р. засновано друкарню при монастирі василіан заходами луцького греко-католицького єпископа Феодосія Лубенецького-Рудницького та ігумена Гедеона Козубського. Першим великим книжковим виданням Почаївської друкарні був «Служебник» 1734-35 рр. Крім літургічних книг, видавалися проповіді, повчання, панегірики, підручники. До найважливіших друків належить збірка «Гора Почаївська», «Богогласник», «Біблія». Наприкінці ХVІІІ ст. Почаївська друкарня була єдиною друкарнею, що випускала книжки українською мовою, близькою до розмовної (правила доброго тону «Політика світська», порадник І.Лемевича «Книжиця для господарства» та ін.). Видавалися повчальні та богословські твори українських письменників, що писали мовами церковнослов’янською, латинською, польською. Латинською мовою надруковано посібники з граматики, риторики і філософії, тези філософських диспутів у василіанських монастирях у Луцьку й Підгірцях, документи з історії української церкви, каталоги ченців; польською – посібники з фізики й геометрії, книжку про мінеральні води, літературні твори. Друкувалися також книги на замовлення російських старообрядців. У ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Почаївська друкарня надрукувала більше оригінальних творів українських письменників, ніж всі інші друкарні в Україні. Підтримувались зв’язки з Києво-Печерською друкарнею: обмінювались працівниками і виданнями, поширювали книжки. У 1831 р. монастир передано Російській Православній Церкві і названо Лаврою. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. у друкарні видавалася релігійна література, збірки пісень.

ПОЧАЇВСЬКА ЛАВРА – православний монастир у м.Почаєві. Вперше згадується в писемних джерелах у 1527 р. У 1597 р. українська шляхтянка Анна Гойська подарувала монастирю великі земельні угіддя. На початку 1618 р. при монастирі заснована друкарня. У ХVІІ ст. монастир неодноразово зазнавав нападів татар і турків. З початку ХVІІІ ст. Почаївська Лавра була підпорядкована чину василіан, які розгорнули широку культурно-освітню та видавничу діяльність. Після придушення Польського визвольного повстання 1830-31 рр. російський уряд передав монастир православному духівництву. У міжвоєнний період монастир підпорядковувався Варшавському митрополиту. У теперішній час це православний чоловічий монастир. Величний архітектурний ансамбль Почаївської Лаври становлять: Успенський собор (1771-91), трапезна (ХVІІІ ст.) у стилі бароко, дзвіниця (1860 р.) у стилі класицизму і Троїцький собор (1906 р.) у стилі новгородської архітектури ХІІ-ХІІІ ст.

«ПРАВА, ЗА ЯКИМИ СУДИТЬСЯ МАЛОРОСІЙСЬКИЙ НАРОД» – збірник норм права ХVІІІ ст., що діяли у Лівобережній Україні. На території Гетьманщини на підставі Березневих статей 1654 р. залишалися чинними звичаєве право, польсько-литовське законодавство та Магдебурзьке право. Ці судові норми часто суперечили одна одній. До того ж, царизм намагався ввести російське законодавство. Все це послужило причиною видання царського указу від 28.08.1728 р. про скликання кодифікаційної комісії. Робота по складенню проекту кодексу продовжувалася 15 років, була створена обширна збірка «Права, за якими судиться малоросійський народ», який так і не був офіційно затверджений, бо не відповідав політиці російської влади. Кодекс засвідчує високий рівень розвитку юриспруденції в Україні. У ньому виділялися інститути власності і володіння, сервітути і заставне право; розрізнялися право власності на рухоме майно, на спадкове та набуте майно; розвинений характер мало зобов’язальне право. Важливою рисою кримінального права був його приватноправовий характер. З метою залякування, кари, як правило, здійснювалися публічно. Для розгляду справ склалася своя судова система. Цінність кодексу 1743 р. полягає в тому, що норми, вміщені в ньому, реально діяли в житті, ними на практиці керувалися судові установи. В процесі становлення єдиної правової системи Російської імперії у першій половині ХІХ ст. було остаточно покінчено з автономією найважливіших інститутів українського права Гетьманщини.

ПРАВО – система загальнообов’язкових правил поведінки, що встановлюються і забезпечуються державою. Право зумовлене економічним ладом суспільства, його соціально-політичною структурою. Воно зазнає впливу історичних традицій, пануючої ідеології, культури та інших факторів.

У слов’ян спочатку було право звичаєве, усне. Звичаї виникли у процесі співжиття людей, ввійшли в їх свідомість, регулювали поведінку. Звичаєве право довгий час зберігалось і у Київській Русі, де на розвиток права також вплинули християнство та візантійське право. Норми церковного права визначались Уставом Ярослава, світського – «Руською Правдою». Відтоді як Україна на тривалий час втратила самостійність, на її території діяло чужоземне право, переважно польсько-литовське законодавство і Литовські статути. Новий період творення українського права пов’язаний з козацькою державою. Судова система Гетьманщини проіснувала до 1760-1763 р., до судової реформи гетьмана К.Розумовського. З кінця ХVІІІ і до початку ХХ ст. на більшості українських земель поширилось російське право, на західноукраїнських – австрійське. На розвитку українського права позначилися суспільно-політичні зміни під час національно-демократичної революції 1917-1920 рр. У СРСР виявилася перевага норм публічного права над нормами приватного права, певну правову політику творили партійні органи. Із набуттям незалежності у 1991 р. Україна стала на шлях повноцінної державності із створенням демократичної правової системи.

«ПРОСВІТА» – українське культурно-освітнє товариство, засноване у Львові групою народовців 08.12.1868 р. Основним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному та економічному напрямках. Статут 1870 р. давав можливість засновувати філії у повітах. На початку 1890-х рр. «Просвіта» отримала можливість відкривати власні читальні. Новоутворені філії керували просвітнім рухом у повітах, засновували читальні та допомагали в їх роботі. У 1914 р. власні читальні діяли у 75% українських населених пунктів Галичини, в 1939 р. мережею філій та читалень «Просвіти» було охоплено 85% західноукраїнських земель. Залишаючи за собою культурно-просвітницьку функцію, «Просвіта» дала початок численним економічним, фінансовим, спортивним та ін. інституціям. При читальнях засновувались крамниці, кооперативи, молочарні, ощадно-позичкові каси, проводились заходи для піднесення агротехнічної культури. Велике значення надавалося видавничій діяльності, видавалися книжки популярного змісту, підручники для українських гімназій, серійні та періодичні видання; у 1878 р. вийшов перший молитовник народною мовою. У 1830-х рр. були відкриті власна книгарня, музей та архів.

Діяльність львівської «Просвіти» викликала широке зацікавлення за межами Галичини і, в першу чергу, на Наддніпрянській Україні. Засновувати аналогічні товариства тут була можливість тільки після революції 1905 р. Активно діяли «Просвіти» у Катеринославі (1905-1914 рр.) та Одесі (1905-1908 рр.), але були заборонені. В травні 1906 р. «Просвіта» відкрилася у Києві і згодом стала керівним центром для інших товариств, проте у 1910 р. і вона була ліквідована. У 1906-11 рр. «Просвіти» діяли також у Кам’янці-Подільському, Житомирі, Чернігові, Миколаєві, Мелітополі, Миколаєві та інших містах України. З 1917 р. до ліквідації більшовиками у 1922 р. «Просвіти» були центрами українського національного життя на центрально- та східноукраїнських землях. У вересні 1990 р. товариство відновило свою роботу під назвою Товариство української мови ім. Т.Шевченка «Просвіта».

ПРОСВІТНИЦТВО – політична ідеологія, філософія і культура др. пол. XVIII ст. Як історико-естетичне поняття просвітництво. відображає спільність естетичних поглядів європейських просвітників. Головні риси ідейно-культурного руху просвітництва: прагнення людського розуму проникнути у таємниці буття, пошук гармонії індивідуального і суспільного життя, віра в мистецтво як засіб досягнення такої гармонії. Більшість носіїв цієї ідеології – просвітників розглядали мистецтво в його цілісності, що вперше дозволило розглядати питання про розвиток мистецтва, прогресивні і регресивні тенденції його розвитку як соціального явища. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялася концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти та прогресу.

В українській філософській думці просвітництво з’являється у першій чверті ХVІІІ ст., коли зароджується ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти. Українське просвітництво своїм ідейним підґрунтям мало як власні традиції (гуманістичні ідеї братств та Києво-Могилянської академії), так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів. Своєрідність українського просвітництва полягає в тому, що тут не було середнього класу, тому українські просвітники – це ліберально-різночинна інтелігенція, об’єднана вірою у перетворюючу силу освіти. Вимагали пом’якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян з кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували групи вчених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності. Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Одним з просвітників був засновник Харківського університету В.Каразін. Виразником етико-гуманістичного напрямку українського просвітництва вважається Г.Сковорода. Згодом, у першій половині ХІХ ст. ідеї просвітництва становили основний зміст суспільно-політичної діяльності романтиків.

ПРОФАНАЦІЯ – тлумачення невігласами якоїсь ідеї, вчення, твору мистецтва, їх викривлення, опошлення.

ПРОФАННЕ – світоглядна категорія, яка виділяє в міфологічній і релігійній свідомості сфери буття, що об’єднують природний і соціальний світи.

ПРОФЕСІЙНА КУЛЬТУРА – характеристика соціально-професійних рис спеціаліста. Елементами професійної культури є освіта, професійний досвід та кваліфікація працівника. Рівень професійної культури слугує важливим показником розвитку суспільства.

ПРОФЕСІЙНА СУБКУЛЬТУРА – система символів, норм, зразків поведінки, що поділяються представниками тієї чи іншої професії і зумовлюються специфікою їхньої праці та статусом у суспільстві.

ПСАЛМИ (від грец. «оспівую») – твори іудейської й християнської релігійної лірики, створені, згідно з легендою, давньоєврейським царем Давидом. Вид церковного хорового співу, поширений в Україні з ХVІ ст.

Р

РАРИТЕТ – рідкісна річ, рідкісний примірник старої книги.

РАТУША – 1) орган міського самоврядування. У містах Західної України, зокрема у Львові, ратуша вперше з’явилася у ХVІ ст. (у Львові – 1356 р.). У XV ст. в зв’язку з наданням містам магдебурзького права замість ратуші було утворено магістрати. Поряд з магістратами у невеликих містах і містечках України (Гадяч, Лубни, Ніжин, Охтирка) зберігалися ратуші як органи міського самоврядування. З 1727 р. до компетенції ратуші належали переважно судові та фінансові справи. В 1785 р. у Російській імперії, у тому числі й в Україні, магістрати були замінені міськими думами. У невеликих містечках, де не було міських дум, залишились ратуші. Остаточно як судові органи ратуші скасовано судовою реформою 1864 р., як органи міського самоврядування – міською реформою 1870 р. 2) У ряді країн будинок, де містяться органи міського самоврядування. 

РЕАЛІЗМ (від пізньолат. «речовий») – творчій принцип, на основі якого характери та обставини в художніх творах пояснюють соціально-історично, а їх закономірний причинний зв’язок (соціальний детермінізм) розкривається в якісному розвитку відносно соціальної реальності. Реалізм як творчий метод почав формуватися у 20-30-х роках ХІХ ст. (О. Бальзак, П. Меріме та ін.).

РЕЛІГІЯ (від лат. «благочестя, набожність, святиня, предмет культу») – це складне і багатогранне явище виникає на певному етапі історичного розвитку суспільства і функціонує в нерозривному зв’язку з його життям. З погляду богослов’я релігія – Божий дар людям, повністю залежний від Вищої Сили, Боже вчення з його настановами, які люди повинні сумлінно виконувати. Світська наука визнає основним у релігії віру в реальність надприродного, в існування Вищої Сили, яка створила весь видимий і невидимий світ і визначила його процеси. Другим елементом світська наука також визнає наявність особливих відносин віруючого з Богом.

РЕНЕСАНС (від фр. «відродження») – період у культурному та ідейному розвитку ряду країн Західної і Центральної Європи у XIV – XVI ст., наступний після Середньовіччя; на противагу католицькому церковному світогляду і схоластичній науці доби Ренесансу народився гуманістичний світогляд, що створив чудові зразки мистецтва, позначені великими відкриттями та винаходами, а також звертанням до культурної спадщини античності. Для ренесансу як архітектурного стилю характерні урівноваженість композиції, міжповерхові членування, розвинений каркас, наріжні пілястри, обрамлення вікон та дверей тощо. Вплив ренесансного стилю відчутний у багатьох спорудах України. Це, зокрема, кафедральний собор у Жовкві, замкові споруди у Бережанах (1554), Старому селі (середина ХVІІ ст.), Збаражі (1631). Ренесансний стиль був дуже поширений у Львові. До визначних пам’яток належить Успенська церква.

РИТОН – стародавня посудина для пиття (найчастіше для вина) у вигляді рога з невеликим отвором у вузькій частині. Ритони виготовляли з металу, глини, рогу тощо, прикрашали рельєфними і гравірованими зображеннями. Посудини з рогу, подібні до ритона, відомі з часів палеоліту. Зокрема при розкопках Чорної могили у Чернігові археологи виявили турові роги-ритони, оздоблені сріблом і карбуванням неперевершеної майстерності.

РИТОРИКА – мистецтво красномовства і (ширше) наука про художню прозу взагалі. Виникла у Стародавній Греції в V ст. до н.е., у Стародавньому Римі – з І ст. до н.е. Антична риторика орієнтована головним чином на судові і парадні промови.

РИТУАЛ – особлива програма поведінки, в якій актуалізується зв’язок з минулими нормами життя предків.

РІЗЬБЛЕННЯ ХУДОЖНЄ – вид декоративно-ужиткового мистецтва, спосіб художньої обробки дерева, каменю, кістки, лаку, теракоти, металу шляхом вирізування. Буває орнаментальним і сюжетним. Залежно від способу виконання існують такі його види: об’ємне, високорельєфне, плоскорельєфне, виїмчасте, контурне, наскрізне, накладне.

РОМАНС – жанр вокальної камерної музики. Поширюється в Україні з другої половини ХVІІІ ст. Пісні-романси виникли на основі канта й народної пісні, виконувалися у супроводі фортепіано або гітари. Втілюють ліричні, гумористичні (сатиричні) роздуми про людину, щастя, життя. Популярними стали романси «Їхав козак за Дунай» С.Климовського, «Всякому городу нрав і права» Г.Сковороди, «Дивлюсь я на небо» М.Петренка.

РОМАНСЬКИЙ СТИЛЬ – стиль середньовічного західноєвропейського мистецтва Х-ХІІІ ст., для якого в архітектурі характерні простота, суворість і масивність. В українській архітектурі риси романського стилю відчутні в будівлях Успенського собору у Володимирі-Волинському (1157-1160), Кирилівській церкві у Києві (1150), Успенському соборі у Києві (1144), Успенському соборі у Чернігові (ХІІ ст.).

РОМАНТИЗМ – ідейне і художнє направлення у європейської культурі кінця XVIII – поч. ХІХ ст., яке є вираженням незадоволеності результатами Великої французької революції. Для романтизму характерна відмова від повсякденного життя, прагнення до всього незвичного, фантастичного, прагнення до художнього осмислення і ідеалізації попередніх епох.

РОМОДАНІВСЬКИЙ ШЛЯХ (Ромодан) – старовинний торговельний шлях, що проходив Лівобережною Україною з півночі на південь через Ромни-Лохвицю-Лубни-Кременчук. Був частиною шляху з Московської держави до Криму. Характерною особливістю шляху була порівняно незначна кількість переправ через річки. Шлях минав також піщані місця і великі населені пункти. До побудови залізниць у 1860 – 1880-х рр. був одним з найважливіших шляхів, яким чумаки Лівобережжя ходили у Крим по сіль. У XIX ст. шлях використовували й для прогону з України у центральні губернії Росії гуртів худоби. Походження назви Ромоданівського шляху невідоме. За переказами, його назва пішла від прізвища воєводи Г.Ромодановського, який 1674 р. вів цим шляхом московські війська проти гетьмана Правобережної України П.Дорошенка. 

РУКОПИСНА КНИГА – кодекс, що містить твір (або збірку творів) художнього, релігійного, юридичного чи ін. змісту, написаний вручну. Найдавніші рукописні книги з’явились в Україні у період Київської Русі із запровадженням християнства. У першій пол. ХІ ст. князь Ярослав Мудрий заснував при Софійському соборі скрипторій (майстерню для переписування книг), забезпечений великою бібліотекою, кваліфікованими писарями і художниками. Саме звідси вийшли найдавніші рукописні пам’ятки: Остромирове Євангеліє (1056 – 1057 рр.), Ізборники Святослава (1073 р. і 1076 р.). Книжна справа в цей час була добре налагоджена і в Києво-Печерській лаврі. У XII – XIV ст. важливими центрами книгописання стають монастирі Галицько-Волинського князівства (звідси, ймовірно, походять Христинопольський Апостол, 12 ст.; Бучацьке Євангеліє, XII – XIII ст.; Добрилове Євангеліє, 1164 р.; Холмщини (Холмське) Євангеліє, кін. XIII ст.; Бесіди Григорія Двоєслова, друга пол. XIII ст.; Євсеєве Євангеліє, 1283 р.), а також Чернігівського, Новгород-Сіверського, Переяславського князівств (пам’ятки не збереглися). До київського книжкового осередку належить найвидатніша пам’ятка рукописного мистецтва ранньої доби – Київський Псалтир (1397 р.), оздоблений 302 високохудожніми мініатюрами.

РУСИНИ – один з історичних етнонімів українців поряд з такими, як руські, руси, русинці, руснаки, русаки, роси, малороси, південнороси, карпатороси, угроруси та ін. Різновидність цих та ін. назв, на думку М.Грушевського, «не має особливого значення, вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшлося пережити сьому народові». Назва русини зустрічається у 1352 р. в угоді литовсько-руських князів з королем польським Казимиром III Великим та мазовецькими князями. У пізніший період термін «русини» (паралельно з формами «руський, руські») вживався як назва українців аж до XIX ст., а в Галичині, на Буковині та в Закарпатті – до XX ст. У «Хроніці...» М.Стрийковського (написана до 1582 р.) фіксувалися назви «русак, русаци». І.Вишенський, який підписував свої послання «Иоанн русин, реченно Вишенский», користувався також словом русинці («убогие русинці поклонитися не хотели»). Як національна назва, русини зустрічаються у документах XVII ст. волинського походження: «скорь русинъ ляховицу возмет, то зараз до Риму от верных отступивше, праве згинет» (поч. XVII ст.); «... и кого одно напали, абы толко был русин, без вшелякого пометованя шаблями, киями, и цеглами, албо рачей каменями побили, потовкли и помордовали» (1634 р.). Б.Хмельницький називав свій народ руським, руської віри, а територію його розселення Руссю: король повинен присягнути «народові руському» і попереджав польський уряд, що «чвари не припиняться доти, поки Русь не буде такою, якою вона була з давніх часів».

РУСЬ (руси, роси, роді) – східнослов’янське населення, яке жило по берегах р. Рось – правої притоки Дніпра – в серед, і другій пол. І тис. н.е. Можливо, русь мав на увазі готський історик Йордан (серед. VI ст. н.е.), згадуючи про розоманів (росоманів) у своїй праці «Про походження та історію готів». Він підкреслював їхнє віроломство щодо готського короля Германаріха, якому вони підкорялись у числі ін. племен. Жінка з племені росомахів Сунільда була дружиною Германаріха. Існує припущення, що розомани – це «роські мужі». Про «народ рос» є свідчення в сирійських джерелах VI ст. (Захарія Ритор). У давніх грецьких записах є назва «роді», яку акад. Б.Рибаков пов’язав з літописною назвою міста Родень. Перша письмова згадка про це місто належить до 980 р. Давній Родень був розташований на одній з високих гір Канівської гряди, на правому березі Дніпра, при гирлі р.Рось. Коли наприкін. VI-го ст. у Північному Причорномор’ї з’явились кочові племена аварів азіатського походження, то вже в VII ст. слов’яни вступили в боротьбу з ними. В ході цієї боротьби в Середньому Подніпров’ї сформувалося об’єднання племен під назвою «Русь». Пізніше ця назва закріпилась за державним утворенням з центром у Києві, в якому провідну роль відігравали поляни. Згодом назва поширилась на всю територію держави Київська Русь. Про середньодніпровське походження назви «Русь» свідчать топонімічні назви в цьому районі, зокрема річок, назви яких мають корінь «рос» або «рус» (Рось, Росава, Роставиця, Русава тощо). Радянська історіографія спростувала твердження нор-маністів нібито термін «Русь» походить від назви норманського племені, яке в IX ст. переселилось у Східну Європу, заснувало державу і дало їй свою назву (див. Норманська теорія). Сучасна офіційна історіографія починає відмовлятись від цього розповсюдженого і добре аргументованого погляду й намагається знайти походження терміна «Русь» на півночі Росії, в районі розселення ільменських слов’ян. 

«РУСЬКА БЕСІДА» – 1) Культурно-освітні товариства у Галичині в 1861 – 1939 рр. Перша «Руська бесіда»заснована у Львові у січні 1861 р. Ю.Лаврівським на базі гуртка львівської інтелігенції «Молода муза». Згодом виникли такі товариства в Перемишлі, Станіславі, Тернополі та ін. містах (у 1891 р. їх було 34). Вони утримували клуби, театральні групи, читальні зали і бібліотеки, влаштовували концерти, літературно-музичні вечори, присвячені М.Шашкевичу і Т.Шевченку, зустрічі з гостями з Наддніпрянської України тощо. У віданні львівської «Руської бесіди» перебував пересувний музично-драматичний театр (1864 – 1922 рр.). З 1913 р. товариства почали змінювати назву на «Українську бесіду» (1913 р. – у Жовкві, 1929 р. – у Львові). У 1920 – 1930-х роках через переслідування польською владою кількість товариств зменшувалася. Товариства, будучи осередками національно-культурного, навіть політичного життя, сприяли піднесенню рівня освіти та культури, формуванню національної свідомості. Керівниками львівської «Руської бесіди» були Ю.Лаврівський (1861 – 1873 рр.), В.Шухевич (1895 – 1910 рр.), Л.Шехович, І.Кокурудз (1920 – 1932 рр.), Ю.Савчак та І.Копач. 2) Перше українське культурно-освітнє товариство на Буковині (1869 – 1940 рр.). Засноване як товариство клубного типу за ініціативою єпископа Е.Гакмана 26.1.1869 у Чернівцях. У перші роки існування перебувало під впливом москвофілів. У 1870 – 1871 рр. видавало журнал «Буковинська зоря». З приходом до керівництва товариством у 1884 р. народовців «Руська бесіда» поступово перетворилась у громадсько-культурну та освітню організацію (офіційно з 1889 р.). З поч. 1890-х років організовувала філії й читальні в містах і селах Буковини (у 1914 р. було 9 філій і 150 читалень). Влаштовувала музично-літературні вечори, театральні вистави, концерти, лекції з історії, літератури, економіки, видавала календарі, газети і журнали. У 1875 р. «Руська бесіда» відкрила при філософському ф-ті Чернівецького ун-ту кафедри української мови і літератури. За ініціативою товариства виходила газета «Буковина», видавались щомісячні книжки: «Бібліотека для молодежи, селян і міщанства» (1885 – 1895 рр.), дитячий журнал «Ластівка» (1894 – 1896 рр.), «Читальня» (1911 – 1914 рр.), «Буковинський православний календар» (1874 – 1918 рр.), «Українська ластівка» (1933 – 1938 рр.) та ін. У діяльності товариства активну участь брали Ю.Федькович, С. і Г.Воробкевичі, Н.Кобринська, О.Маковей та ін. Під час румунської окупації Буковини в 1918 р. всі філії і сільські читальні «Руської бесіди» було закрито. У 1922 – 1940 рр. діяли лише у Чернівцях. Після захоплення буковинських земель радянськими військами діяльність «Руська бесіда» повністю заборонена. Товариство у різний час очолювали В.Продан (1869 – 1878 рр.), С.Воробкевич (1878 – 1881 рр.), О.Калужняцький (1881 – 1884 рр.), Є.Пігуляк (з 1884 рр.), О.Попович (з 1888 рр.), М.Івашко (1938 – 1940 рр.). 

«РУСЬКА ПРАВДА» – збірники норм давньоруського права, складені переважно в ХІ-ХІІ ст.; найважливіше джерело для вивчення суспільних відносин, історії та правової системи Київської Русі. Питання про її походження, а також час складання найдавнішої частини «Руської правди» є спірним. Деякі автори відносять його навіть до VII ст. Однак більшість дослідників пов’язують «Найдавнішу правду» з ім’ям Ярослава Мудрого. Дискусійним залишається питання про місце видання цієї частини «Руської правди». У літописі вказується Новгород, але багато дослідників називають Київ. Початковий текст до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава в другій пол. XI ст. істотно доповнили та змінили його, створивши т.зв. «Правду Ярославичів». Сьогодні відомо 106 списків «Руської правди», складених у XIII – XVII ст., що їх прийнято поділяти на три редакції – Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку суспільних відносин у Київській державі. Коротка редакція «Руської правди» (43 статті) є найдавнішою (XI ст.). Вона складається з «Правди Ярослава» або «Найдавнішої правди» (ст. 1-18), «Правди Ярославичів» або «Статуту Ярославичів» (ст. 19-41), «Локону вірного» (ст. 42) та «Урока мостникам» (ст. 43). «Правду Ярослава» складено у 1030-х роках (за деякими дан. – бл. 1016 р.). Норми «Найдавнішої правди» відображають суспільні відносини ранньосередньовічного періоду. Зберігається, хоч із значним обмеженням, інститут кривавої помсти, предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, її військове спорядження і челядь, відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння, «Правду Ярославичів» складено у 1050-60-х роках. Майже всі її норми спрямовано на захист князівського маєтку, земельної власності князя тощо. У ній чітко виражено специфіку середньовічного права як права-привілею. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривень, за князівського дружинника – 80 гривень. Щодо складання Розширеної редакції, яка є пам’яткою розвинутого середньовіччя, серед дослідників немає єдиної думки. Її створення відносять до часу князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Скорочену редакцію «Руської правди» більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у XV (навіть XVII) ст.

«РУСЬКА ТРІЙЦЯ» – громадсько-культурне угруповання демократичного спрямування, що сформувалося серед української студентської молоді Львівського університету і вихованців греко-католицької духовної семінарії у в 1830-х роках. Очолювали «Руську трійцю» М.Шашкевич, І.Вагилевич і Я.Головацький. Напрям діяльності визначався ідеями романтизму. Діячі «Руської трійці», наслідуючи приклад літературних сил Наддніпрянської України, ідеологів слов’янського відродження, прагнули сприяти піднесенню освітнього рівня та пробудженню національної свідомості галичан, щоб прислужитися справі відродження національного життя українського народу та входження його в коло вільних і культурних націй Європи, насамперед, слов’янських. Цьому вони присвятили усю свою багатогранну діяльність: дослідницьку, видавничу й публіцистичну в галузі народознавства, фольклористики, мовознавства, джерелознавства, літературознавства, журналістики, педагогіки, а також літературно-художню та перекладацьку творчість. Результатом їхньої цілеспрямованої етнографічної діяльності стали народознавчі праці «Велика Хорватія або Галицько-Карпатська Русь» (1841 р.) і «Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі» (1841 р.) Я.Головацького, статті «Гуцули, мешканці східного Карпатського підгір’я» (1838 р., 1844 р.), «Бойки, русько-слов’янський люд в Галичині» (1841 р.), «Лемки – мешканці західного Прикарпаття» (залишилась у рукописі) І.Вагилевича, цінні записи усної народної творчості, які увійшли до різних фольклористичних видань. Мовознавчі зацікавлення «Руської трійці» знайшли свій вияв у праці М.Шашкевича, І.Вагилевича та Я.Головацького над створенням словника та граматики живої української мови. У 1840 роках з’явилися «Граматики» І.Вагилевича (1845 р.) та Я.Головацького (1849 р.). У дусі засад романтизму «Руська трійця» надавала великого значення дослідженню і популяризації історичного минулого народу. Особливу увагу вони звертали на давні традиції політичного життя, насамперед, часів Київської Русі, Галицько-Волинського князівства та козацької держави. У своїх наукових працях та літературних творах вони з гордістю писали про державну могутність і славу Київської Русі, високо цінували пам’ятки її культури. І.Вагилевич та Я.Головацький відкрили для науки цінні пам’ятки давньоукраїнського законодавства – Кормчі книги XII – XIII і XV ст. із статутами Володимира Великого та Ярослава Мудрого, чимало актових джерел (грамот, листів і т.п.). Визначним досягненням української і польської археографії стали переклад І.Вагилевичем польською мовою (1840 р.) і видання спільно з А.Бельовським «Літопису Нестора» з додатками «Поученіє дітям Володимира Мономаха» та «Посланіє Володимира Мономаха князеві Олегові Святославичу». Я.Головацький написав біографічний нарис про Нестора-літописця (1848 р.). М.Шашкевич та І.Вагилевич вперше переклали українською мовою «Слово о полку Ігоревім».

Підсумком патріотичної діяльності «Руської трійці» стало формулювання головних програмних засад українського національного руху в статті Я.Головацького «Становище русинів у Галичині» (1846 р.), які у 1848 р. поклала в основу своєї діяльності Головна руська рада.

С

САКРАЛЬНЕ – світоглядна категорія, яка виділяє сфери буття, що сприймаються як відмінні від буденної реальності, особливо ціннісні, священні.

САМАРСЬКИЙ ПУСТИННО-МИКОЛАЇВСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ МОНАСТИР – православний чоловічий монастир, що виник поблизу козацького містечка Самар (тепер Новомосковськ Дніпропетровської обл.) у кін. XVI ст. Знаходився у межах Вольностей Війська Запорозького Низового. Підпорядковувався Кошу Запорозької Січі, який надав монастирю у вічне володіння орну землю та угіддя, рибні озера, ліси. Мав право на заснування слобод, в яких у другій пол. XVIII ст. налічувалося близько двох тисяч монастирських посполитих. Запорозькі козаки давали монастиреві щедрі пожертви. Монастир постачав на Січ хліб, мед та ін. продукти. При монастирі існував шпиталь для поранених і хворих козаків та притулок для старих запорожців. У монастирі була школа для козацьких дітей, в якій у 1750 р. навчалося 87 учнів. У XVIII ст. був одним із найзначніших і найбагатших монастирів в Україні. Після ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) монастир було підпорядковано Межигірському Спасо-Преображенському монастирю. У 1786 р. внаслідок закриття російським урядом ряду монастирів в Україні (у т. ч. Межигірського) та секуляризації земель монастир знову став самостійним, хоча у наступний період поступово занепадав. До наших днів збереглися Миколаївська церква монастиря (1786 р., за ін. дан. – 1781 р.) та келії. У радянський час територія і будови монастиря використовувалися не за призначенням.

САМОСВІДОМІСТЬ – оцінка, усвідомлення, осмислення людиною свого світогляду, цілей, інтересів, мотивів поведінки, цілісна оцінка самого себе. Має суспільний характер: міра і першопочатковий пункт відношення людини до самої себе.

СВАРОГ (Саварог) – головний бог у східнослов’янській міфології. Бог неба і небесного вогню. Етимологію імені «Сварог» пов’язують з санскритськими svargas, де «Свар» означає небо, сонце, сонячне світло. Сварог – батько сонця й вогню, а від нього пішли всі інші боги – Сварожичі. Сварог – батько Дажбога (бога сонця) і Сварожича (бога вогню). Сварог вперше згадується у «Хроніці» Іоанна Малали (VI ст.), в якій ототожнюється з грецьким богом Гефестом, а його син Дажбог («Сонце цар, син Сварогов, єжи єсть Даждьбог...») – з Геліосом. На думку деяких дослідників (М.Грушевський, Ф.Корш та ін.), Сварог – головний єдиний бог східних слов’ян. Про єдиного бога, якого вшановували слов’яни, згадує у своєму творі «Про готську війну» (VI ст.) грецький письменник Прокопій Кесарійський: «Єдиного Бога, що посилає блискавку, признають владикою всіх». Історик Гельмольд (XII ст.), розповідаючи про віру балтійських слов’ян, твердить, що вони признають одного великого Бога, що є богом землі та неба. У «Повісті временних літ» літописець, описуючи укладення договорів з візантійцями, подає звістку про одного Бога у киян.

СВІТОВЕ ДЕРЕВО (ГОРА) – сутнісний компонент міфологічного космічного устрою, який об’єднує світ небесний (горній), земний (дольній), підземний (хтонічний).

СВІТОГЛЯД – система узагальнених поглядів на об’єктивний світ і місце людини в ньому; на відношення людини до оточуючої дійсності і самої себе, а також погляди, переконання, ідеали, принципи пізнання і діяльності. Світогляд формується на основі природничих, соціально-історичних, технічних, філософських, релігійних знань, включаючи певну ідеологію.

СВЯТИЛИЩЕ – місце культових ритуалів, де знаходився об’єкт поклоніння – ідол. Відомості про святолище давніх українців подають писемні джерела (літописи, християнська полемічна література), матеріали археології, етнографії, топонімії, фольклору. Первісними місцями справляння культу в праслов’ян, як і в інших давніх народів, були природні об’єкти: гора, скеля чи камінь, водойма, гай чи окреме дерево. Із розвитком язичництва ці природні об’єкти ввійшли до культового комплексу, який також включав: майданчики і ями для жертвоприношень, ритуальні вали і рови, дерев’яних або кам’яних ідолів. Однак культ окремих особливо примітних природних об’єктів (домінуючих на місцевості вершин, каменів незвичної форми, джерел чи криниць із «цілющою» водою) почасти зберігся до нашого часу. Приклад святилища – літописне капище з ідолами Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога та ін. богів, яких встановив у Києві під час свого княжіння Володимир Святославич, Значний язичницький культовий комплекс відкрито у 1984 р. археологами на р. Збруч (Тернопільська обл.). З офіційним прийняттям християнства у головних осередках князівської влади язичницькі святилища були зруйновані, натомість постали культові об’єкти нової віри: хрести, церкви, монастирі. Напр., на місці капища на Київській Горі ще за Володимира збудували церкву св. Василія. Зазнаючи гонінь, прихильники старої віри відійшли на необжиті і не контрольовані князівською адміністрацією землі, де заснували нові святилища. У їхній діяльності поряд із збереженням язичницьких ритуалів, у т.ч. і людських жертвопринесень, з’явилися запозичення з обрядів християнської церкви.

СВЯТІ ГОРИ – назва крейдяних виступів на правому боці Сіверського Дінця (за 32 км від м. Слов’янська Донецької області). Вперше згадуються у творі С. Герберштейна «Записки про Московію», написаному в 1620-х рр. Печери у крейдяних виступах над Сіверським Дінцем були заселені ченцями-пустинниками. Бл. 1624 р. тут засновано Святогірський Успенський монастир. За деякими даними, ченці почали оселятися на Святих горах наприкін. XI ст. До кін. XVII ст. Святогірський монастир не мав жодних наземних споруд. Після побудови Ізюмської лінії та організації Ізюмського слобідського полку виникли сприятливі умови для спорудження монастиря. У кін. XVII ст. на вершині крейдяної скелі зведено Миколаївську церкву (на місці зруйнованої печерної церкви Святої Богородиці). Ченці монастиря займалися рибальством, мисливством, очевидно, виварювали сіль на Торських соляних озерах, а також утримували поромну переправу на Дінці. У жовтні 1790 р. угіддя Святогірського монастиря Катерина II подарувала Г.Потьомкіну. У 1844 р. розпочалося відновлення монастиря. Мав цегельні, млини, різні майстерні, був відомий чудовими краєвидами, тож приваблював багатьох прочан. За радянської впади на базі монастиря організовано Будинок відпочинку. У 1980 р. уряд України оголосив архітектурний комплекс Святогірського монастиря Державним історико-архітектурним заповідником. У 1990 р. – рішення XIV сесії ЮНЕСКО про внесення Києво-Печерської Лаври до Списку пам’ятників всесвітньої спадщини. У 1992 р. Свято-Успенський чоловічий монастир відновив свою діяльність.

СВЯТО – інститут культури, що являє собою суспільну подію урочистого характеру; відрізок часу, що становить вихід за межі повсякденності, має особливий зв’язок зі сферою сакрального. Розрізняють релігійні, народні, державні, професійні та ін. свята.

СВЯЩЕННА ГОРА – одне з найтиповіших місць поклонінь і справляння культових дійств у язичників України-Русі. Образ гори як моделі світу, місцеперебування богів виводиться ще від шумерських і праіндоєвропейських міфів. Зокрема, архаїчна традиція розташовувати на горі чи скелі божество-громовержця збереглася в культі бога Перуна, що відображено і в топонімії: його ім’я зустрічається серед назв гір і вершин на території розселення давніх слов’янських племен. На київській Горі князь Володимир Святославич встановив капище з ідолами Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Сімаргла і Мокоші. Для розташування святилища, справляння ритуалів язичники переважно обирали домінуюче на місцевості узвишшя.

СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ – процес звільнення різних сфер суспільних відносин, особистого життя, свідомості, діяльності від релігійно-церковного впливу.

СЕРЕДНЬОВІЧНА КУЛЬТУРА – період розвитку європейської культури з V ст. н.е. до ХІІІ ст. (виділяють культуру раннього середньовіччя V – ХІ ст.; середньовічну культуру ХІ – ХІІІ ст.; культуру пізнього середньовіччя XIV – XVII ст.).

СЕЦЕСІОН (від лат. «відділення») – назва німецьких та австрійських художніх об’єднань кінця ХІХ – початку ХХ ст., які протиставили себе офіційному, академічному мистецтву.

СИМВОЛ – речовий, графічний чи звуковий умовний знак чи умовна дія, що означає якесь явище, поняття, ідею.

«СІМ ВІЛЬНИХ МИСТЕЦТВ» – поширена європейська система освіти, яка поділялася на тривіум (граматику, риторику, діалектику) і квадріум (арифметику, геометрію, музику, астрономію); в українській освіті використовувалась у ХVІ-ХVІІІ ст.

СИНКРЕТИЗМ – 1) злитість, не розчленованість, яка характеризує первинний недорозвинутий стан чогось, наприклад, первісного мистецтва; 2) у філософії – різновид еклектизму, поєднання суперечливих поглядів.

СИНОДИКИ – 1) Тексти церковної відправи (яку чинили раз на рік), встановленої у Візантії в 843 р. на честь перемоги православної церкви над іконоборством. Містили переліки осіб, яким проголошувалася анафема або «вічна пам’ять». Інша назва цих текстів – «чин православ’я». Синодики – одне з джерел вивчення суспільно-політичних рухів, зокрема, боротьби церкви проти єресей. В Україні у XV – XVI ст. були відомі як переклади грецьких синодиків, так і оригінальні тексти, що не спиралися на грецькі зразки. 2) Ін. назва пом’яників. 3) Передмови до пом’яників.

СИНТЕЗ (у мистецтві) – органічна єдність різних видів мистецтв в межах художнього твору, досягає повноти, коли різні види мистецтв узгоджуються спільністю ідейного задуму та стилістичною єдністю.

«СІЧ» – 1) назва культурно-просвітницьких організацій українських студентів, що діяли у другій пол. XIX – першій пол. XX ст. у західноукраїнських землях та в Австрії. Перше студентське товариство «Січ» виникло у 1861 р. у Львові і діяло до 1863 р Студенти-українці навчальних закладів міста об’єднались у товариство, члени якого демонстративно носили козацькі шапки, високі чоботи, вишивані сорочки, шаровари, гуцульські сардаки. У народних строях вони відвідували лекції, з’являлися на вулицях, у публічних місцях, співали українські пісні, демонструючи в такий спосіб свої симпатії до культури і мови рідного народу. Стихійне зародження патріотичного руху студентської молоді згодом набрало більш організованих форм. Після розпаду в 1863 р. першого товариства «Січ» частина студентів приєдналася до «Мети», інша, продовжуючи навчання у Відні, створила у 1868 р. нове товариство під назвою «Січ». З 1902 р. до 1923 р. студентське товариство «Січ» діяло у Чернівцях. Товариство проводило культурно-просвітницьку роботу в Буковині, видавало газету «Січове слово» (1904 р.), брошури з українознавства. Студентське земляцтво «Русь» у Граці в 1910 р. Було перейменовано у «Січ» і активно діяло аж до кін. 1940 років.

2) Українська фізкультурно-спортивна організація в 1900 – 1930 рр. у Галичині, Буковині, Закарпатті та в еміграції. Перша фізкультурна організація «Січ» була заснована К. Трильовським у травні 1900 р. в с. Заваллє Снятинського повіту (тепер Івано-Франківська обл.). Згодом фізкультурно-оздоровчі організації під цією назвою виникли в ін. повітах Галичини і Буковини. З утворенням у 1908 р. центрального органу – Головного січового комітету, перейменованого в 1912 р. на Український січовий союз (знаходився з 1908 р. у Станіславі, у 1912 – 1924 р. у Львові; генеральний отаман – К.Трильовський, головний осавул – Я.Веселовський, головний писар – Н.Балицький, головний обозний – Д.Катамай, головний четар – Ф.Калинович), рух січовиків охопив велику кількість молоді. Напередодні Першої світової війни у 1913 р. в Галичині діяло понад 900 первинних організацій «Січі», в яких налічувалося біля 80 тис. членів. Члени «Січі» були зобов’язані працювати над своїм фізичним і моральним оздоровленням, дотримуватися національного одягу, приходити на спортивні змагання і свята в одностроях, з малиновою стрічкою через плече. Сільські і повітові «Січі» мали свої прапори. У роботі товариств наголошувалось на необхідності розвивати історичні традиції українського народу, навіть назви керівників різних відділів і структурних підрозділів називались, як на Запорозькій Січі.

СКАНЬ (філігрань) — вид ювелірної техніки: ажурний або напаяний на металевий фон візерунок з тонкої золотої, срібної або мідної проволоки, гладкої або звитої у мотузочки. Вироби зі скані часто доповнюються зерню та емаллю.

СКОМОРОХ, СКОМОРОСТВО – за часів Київської Русі – блазень, мандрівний середньовічний актор при дворі князя, монарха, що розважав господаря та його гостей різними витівками, жартами, удаючи із себе дурника, штукаря.

СКОРОПИС – письмо кирилицею середньовічних рукописів, у якому літери одного слова писались разом на відміну від уставу і напівуставу, що спрощувало і пришвидшувало процес писання.

СКУЛЬПТУРА – вид образотворчого мистецтва, витвори якого мають об’ємну, тривимірну форму й виконуються з твердих або пластичних матеріалів. Скульптура зображує образи людей, рослин, тварин. Розрізняють круглу скульптуру (статуя, група статуй, бюст), яку можна оглянути з різних сторін та рельєф (зображення розташовується на площині фону). Монументальна скульптура (пам’ятники, монументи) пов’язана з архітектурним середовищем, вирізняється високим ступенем узагальнення, великими розмірами; монументально-декоративна скульптура включає всі види прикрас архітектурних будівель та комплексів (атланти, каріатиди, фризи, фронтони, фонтани, садово-паркова скульптура); станкова скульптура не залежить від середовища, має розміри, близькі до натуральних або менші, і конкретний поглиблений зміст.

СЛОБОЖАНЩИНА – історико-географічний край України, який розташовується на північному сході території країни. Зараз на цій території цілком або частково розташовується територія Харківської, Сумської, північної частини Донецької та Луганської областей. Активно заселялася з ХVІІ-ХVІІІ ст. До 1917 р. Слобожанщина перебувала у складі Росії, після революції стала частиною УРСР.

«СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ» – видатна пам’ятка літератури Київської Русі, присвячена невдалому походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р. Написане, на думку більшості дослідників, не пізніше 1187 р. До нас дійшла одна рукописна копія «Слова» з оригінального списку XVI ст., який не згорів під час пожежі в Москві у 1812 р. Перша публікація «Слова» про Ігорів похід підготовлена О.Мусіним-Пушкіним, М.Бантиш-Каменським, О.Малиновським і здійснена у 1800 р. Автор невідомий. Існують різні гіпотези щодо автора «Слова», зокрема, висловлювалися думки про його київське або галицьке походження, про те, що ним могла бути людина, близька до новгород-сіверського князя, а можливо, і сам князь. Всі дослідники, однак, вважають, що автор був учасником і очевидцем подій та мав неабиякий літературний талант. «Слово» – твір лірико-епічного жанру, насичений яскравими поетичними картинами і фольклорними образами; виражає ідею патріотизму, захисту рідної землі. Описуючи події, автор «Слова» застерігав руських князів проти одиноких самостійних спроб боротьби з кочівниками, що заздалегідь було приречено на поразку, і закликав їх об’єднати свої сили для відсічі ворогові. Твір перекладено багатьма мовами народів світу. У 1833 р. «Плач Ярославни» переклав українською мовою М.Шашкевич, а переклад усього «Слова» здійснив І.Вагилевич.

СЛОВ’ЯНИ – велика група європейських народів, об’єднаних близькістю мов і спільним походженням. У мовному відношенні поділяються на східних (українці, росіяни, білоруси), західних (поляки, чехи, словаки, лужичани) і південних (болгари, македонці, хорвати, .словенці, боснійці, чорногорці, серби). Слов’янські мови належать до індоєвропейської мовної спільності. Питання про походження слов’ян дотепер залишається дискусійним. За різними гіпотезами, їхня прабатьківщина розміщується між Лабою і Середнім Подніпров’ям. За припущенням багатьох археологів, найдавніші слов’яни (в науковому означенні «праслов’яни») були потомками скотарсько-землеробських племен культури шнурової кераміки, які на рубежі ІІІ – ІІ тис. до н.е. розселилися з Північного Причорномор’я і Східного Прикарпаття у Центральній і Східній Європі. Згідно з ін. припущеннями, слов’яни у подальшому представлені кількома генетично пов’язаними між собою матеріальними культурами; з них особливе значення мали культури тщинецька, лужицька, поморська. Щодо Подніпров’я деякі археологи вважають слов’янами носіїв чорноліської культури (VIII – VIII ст. до н. е.), неврів і навіть Геродотових скіфів-орачів. За свідченням античних авторів (Плінія Старшого, Таціта, Птолемея), по нижній і, можливо, середній та верхній течіях Вісли проживали венеди – народ, який багато науковців ототожнює з слов’янами. У II – IV ст., внаслідок руху на південь германських племен (готи, гепіди), цілісність території слов’ян була порушена, що мало, напевно, неабияке значення у поділі на східних і західних. У V ст. слов’яни активно включились у велике переселення народів. До кін. V ст. вони зайняли землі на північ від Дунаю і Чорного моря. За писемними візантійськими джерелами у той час вони поділялись на венедів, які населяли, напевно, терен Польщі, склавинів (Чехія, Словаччина, Угорщина, правобережний лісостеп і Полісся України, Сербії, Молдови, можливо, частини Хорватії, Словенії та Австрії) і антів (Північне Причорномор’я між Дніпром і Дністром). У VI ст. склавини та анти здійснювали грабіжницькі рейди з-за Дунаю на Балканський півострів, а протягом останніх десятиріч VI – першої пол. VII ст. вони його колонізували. Внаслідок розселення слов’ян на величезному просторі етнічна і мовна їхня спільність почала поступово розпадатися, що, зрештою, призвело до утворення трьох слов’янських груп – східної, західної та південної. Слов’яни займалися землеробством, скотарством, ремеслами, жили сусідськими общинами. Серед них були поширені язичницькі вірування. На той час загальнослов’янський пантеон був, мабуть, відсутній (спільним для різних груп слов’ян був тільки бог Перун). Дальша еволюція суспільних відносин спричинилася до розгалуження кожної з трьох мовно-етнічних груп, утворення великих споріднених між собою племінних союзів, до об’єднання останніх в окремі народи і виникнення у них (не у всіх) своїх держав. Особливим у цьому відношенні було IX ст., коли з’явилися Моравська, Польська, Сербська, Хорватська, Київська держави, а Болгарська держава з тюркської, за панівною у ній верхівкою, перетворилась у слов’янську. Важливу роль у цьому процесі відіграло прийняття слов’янськими народами християнства, яке загалом припало на IX – X ст.

СЛОВ’ЯНОФІЛЬСТВО – 1) Вияв приязні, симпатії слов’янству, зацікавлення ним з боку різних громадсько-політичних та культурних діячів, які, виходячи з етнічної і мовної спорідненості слов’ян, підтримували ідею їхнього тісного єднання. Форми вияву слов’янофільства були найрізноманітнішими: проповідь культурної спільності, взаємодопомога у національному відродженні, солідарність із визвольним рухом слов’янських народів тощо. У сер. XIX ст. на зміну романтичному слов’янофільству у деяких слов’янських країнах, насамперед у Росії і Чехії, приходить панславізм. Українське слов’янофільство, яке набуло поширення, починаючи з 1830-х років, проявилося у діяльності як громадсько-культурних і політичних об’єднань («Руська трійця», Кирило-Мефодіївське братство), так і окремих діячів, зокрема, М.Максимовича, О.Бодянського, І.Срезневського. 2) Течія суспільно-політичної та філософської думки 1840-50-х років у Росії. Виникла на ґрунті ідейних суперечок навколо двох проблем – щодо способів ліквідації кріпосництва та вибору шляху подальшого розвитку держави. Провідні представники С.Хом’яков, К.Аксаков, брати І. та П.Кириєвські, Ю.Самарін та ін., на противагу західникам, які доводили необхідність і неминучість для Росії запозичення західноєвропейського досвіду, відстоювали ідею самобутності історичного розвитку. Вони були переконані, що російське суспільство необхідно вберегти від «згубного» впливу «безбожного» Заходу. Слов’янофіли возвеличували все російське, ідеалізували минувшину, особливо допетровську добу, яка уявлялася їм як втілення гармонії у відносинах між державою і суспільством. Слов’янофіли стояли на позиціях поміркованого лібералізму. Вони виступали за ліквідацію кріпацтва, вважали потрібним запровадити ряд демократичних свобод, скасувати тілесні покарання і смертну кару. За політичними поглядами слов’янофіли були прихильниками абсолютної монархії і жорсткого централізму, не визнавали національних прав неросійського населення імперії, заперечували факт існування українського народу, були противниками визволення Польщі.

СМАК – історично складена здатність людини до розрізнення, розуміння й оцінки чудового і бридкого в явищах дійсності, художній творчості, праці, побуті, поведінці людей і ін.

СМАЛЬТА (від іт. «емаль») – це кольорове непрозоре скло у вигляді невеликих кубиків або пластинок, яке застосовується для виготовлення мозаїк.

СОБОР – 1) кафедральний чи головний храм міста, де здійснюють богослужіння особи вищої духовної ієрархії; 2) зібрання представників певної чи кількох церков для обговорення й вирішення питань віровчення, внутрішнього устрою і дисципліни, морального обличчя членів церкви.

«СОКІЛ» – перше українське фізкультурно-спортивне та протипожежне товариство, створене у Львові в 1894 р. Ідею створення спортивного товариства, яке поруч з увагою до фізичного виховання мало б на меті пробудження національної свідомості та національно-патріотичне виховання, висунув чех Мирослав Тирш. У 1862 р. у Празі виникло перше товариство «Сокіл». Згодом були створені аналогічні організації в ін. слов’янських народів (польське товариство «Сокіл» у Львові організовано в 1867 р.). У 1907 р. вони об’єдналися у Всеслов’янський сокільський союз. Статут українського «Соколу» розроблений В.Лаврівським і опублікований 8.12.1892 р. (затверджений Міністерством внутрішніх справ 26.7.1893 р.); зміни і доповнення у статут внесено у 1926 р. і 1929 р. Завданням товариства було фізичне вдосконалення його членів, проведення культурно-просвітницьких заходів з метою виховання почуття національної єдності. Товариство створене на загальних зборах, що відбулися 11.2.1894 у Львові. Члени товариства займалися різними видами спорту: велосипедний, веслування, фехтування, стрільба (з 1912 р.), проходили протипожежну підготовку, могли відвідувати заняття з музики і співу. Пізніше серед спортивних дисциплін, якими займалися члени товариства, з’явилися лижний спорт, ковзанярський та санний спорт, хокей, футбол, волейбол, баскетбол, а також бокс та туризм. Особливе значення не тільки для розвитку фізкультури і спорту, але й для національної консолідації, піднесення рівня національної свідомості мали сокільські зльоти, т.зв. здвиги, які в довоєнний період проводилися майже щорічно. У II Крайовому Шевченківському з’їзді у Львові (червень 1914 р.) взяло участь 6л. 12 тис. чоловік, у т. ч. членів «Січі», «Пласту», товариств українських січових стрільців. У міжвоєнний період українські сокільські організації існували в еміграції (зокрема, в Чехословаччині, Югославії, Аргентині) і об’єднувалися у Союз українського сокільництва за кордоном. Проте український сокільський рух в еміграції не набув значного розвитку, і в роки Другої світової війни осередки фактично припинили своє існування. Після Другої світової війни «Сокіл» кваліфікувався як «буржуазна організація» і був ліквідований у всіх країнах «соціалістичного табору».

СОЛЯНИЙ ШЛЯХ – 1) Старовинний торговельний шлях, по якому возили сіль у Київську Русь з Кримського узбережжя Чорного моря. Згадується у літописі під 1170 р. Розпочинався на Київщині. Мав два розгалуження, одне з яких починалось у Переяславі, інше – у Ромнах. Поблизу гирла р. Ворскли обидва розгалуження з’єднувалися. Звідси шлях вів до Перевалочної (село залите водами Дніпродзержинської ГЕС) по лівому березі Дніпра, далі – до Кам’янського перевозу (біля гирла р.Конки) по правому березі й далі, знову по лівому. Неподалік сучасної Каховки шлях повертав на Крим. Пролягав у напрямку Корсуня (Херсонес; побл. Севастополя), Суража (тепер Судак) і Кафи (тепер Феодосія). Соляним шляхом в Україну з Криму привозили сіль, звідси і назва шляху. 2) Торговельний шлях, яким возили сіль з Коломиї, Калуша (тепер Івано-Франківська обл.) у Правобережну Україну в XVI – XVIII ст.

СОФІЙСЬКА КНИГОЗБІРНЯ – перша у Київській Русі бібліотека Софійського собору, заснована у 1037 р. Ярославом Мудрим (1019-1054). У книгозбірні зберігалися книги в основному церковного характеру, а також деякі книги світського повчального читання, державні акти, дарчі грамоти князів, твори перекладної літератури. У бібліотеці складено перший «літописний ізвод» 1037-1039 рр., перший збірник законів Київської Русі – «Руська правда», створено Ізборники Святослава, написано «Слово о законе и благодати» тощо. Бібліотека Софії Київської, яка, на думку спеціалістів, налічувала понад 950 томів рукописних книг, не збереглася, хоча частина томів розійшлася по книгозбірнях соборів і монастирів. На сьогодні відомі 494 рукописні книги Х-ХІІІ ст.

СОЦИНІАНИ – представники напряму в протестантській течії (антитринітаризм), послідовники вчення гуманістів і мислителів італійців Лелія Социна (1525 – 1562 рр.) і Фауста Социна (1539 – 1604 рр.). Соцініанство виникло в кін. XVI ст. у Швейцарії. Головною рисою доктрини Ф.Социна була її антропоцентристська орієнтація: він переносив головний акцент у християнській релігії зі справ віри на поведінку і етику людини, підкреслював її моральні та інтелектуальні можливості. Соцініани відкидали догмат Троїчності, обстоювали єдиносутність Бога, вважали Ісуса Христа людиною, наділеною божими властивостями. Вони не визнавали догмату про першогріх, святих таїнств тощо; виступали на захист віротерпимості, свободи волі, велику увагу приділяли розвиткові освіти. Організація соцініан нагадувала кальвіністську: пастори, які обиралися синодом, зобов’язані були лише проповідувати слово боже, а внутрішніми справами соцініанських громад відали старійшини і диякони, обрані цими громадами. Особливого розповсюдження набуло у Польській державі після прибуття сюди Ф.Социна (1579 р.), який став головним ідеологом лівого крила кальвіністської течії польської реформації. У 1602 р. головним центром соцініан була школа в м. Ракуві (згодом – академія). У школі, викладання в якій базувалося на найновіших досягненнях тогочасної педагогіки й науки, здобули освіту тисячі вихідців із Польщі, України, Литви, Білорусі, ін. країн Центральної та Західної Європи. У кін. XVI – XVII ст. в українських землях існували значні громади соцініан, при яких функціонували школи (у містах Киселині, Гощі, Берестечку. Прихильниками соцініан були заможні українські шляхетські роди (Гойські, Немиричі, Сенюти та ін.). В умовах наступу католицької контрреформації варшавський сейм у 1658 р. (це рішення підтвердив сейм 1662 р.) заборонив діяльність соцініан у Речі Посполитій, їхні молитовні доми, школи, друкарні конфісковувалися. Значна частина соцініан, яка відмовилась перейти на католицизм, виїхала за межі Речі Посполитої і оселилась у Прусському князівстві, Трансільванії, Голландії та ін. країнах. В Амстердамі було видано дев’ятитомну «Бібліотеку польських братів» – своєрідну енциклопедію соцініанства. Соцініанство відіграло значну роль у розвитку європейського раціоналізму і вільнодумства, створювало передумови для Просвітительства XVIII ст.

СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ – творчий метод літератури й мистецтва країн соціалістичної орієнтації ХХ ст. Творці соціалістичного реалізму вважали його суттю «історично конкретне зображення дійсності в її революційному розвитку, життєву правду, виражену в художніх образах з позицій комуністичного світогляду».

СОЦІОКУЛЬТУРНА ТРАНСФОР-МАЦІЯ – відносно самостійний процес змін у культурі, нормах, цінностях, свідомості тощо.

СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ АНАЛІЗ – метод міждисциплінарного вивчення складних процесів життя суспільства, заснований на історико-аналітичних, соціологічних, соціально-філософських підходах. У межах соціокультурного аналізу культура досліджується у співвідношенні з соціальним простором, що розглядається у широкому змісті слова як позаприродна, пов’язана із людською діяльністю реальність.

СПАС – вид української національної боротьби. Відомий від княжих часів, був досить поширений серед запорозьких козаків. Використовувався як ефективний засіб фізичної та бойової підготовки запорожців. Включав цілий ряд прийомів захисту від нападників: кидки, больові прийоми та утримання.

СРІБЛЯНИК (Срібник) – наукова назва перших срібних монет, які карбувалися у Київській державі наприкін. X – на поч. XI ст. У процесі виробництва срібляника використовувалося срібло арабських монет. Карбування власних монет було викликане, з одного боку, браком срібних монет, що пояснюється скороченням обсягів надходження арабських дирхемів, з іншого – намаганням київських князів зміцнити міжнародний авторитет Київської Русі шляхом карбування власної монети. Срібляники карбували в Києві за князів Володимира Святославича (980 – 1015 рр.), Святополка Володимировича (1015 – 1016 рр., 1018 – 1019 рр.) та Ярослава Мудрого (під час правління у Новгороді до 1015 р. та в Києві – 1019 – 1054 рр.). Окрему групу становлять монети тмутараканського князя Олега-Михайла, які випускалися бл. 1070 р. За зовнішнім оформленням срібляники поділяються на декілька типів. С. перших випусків переважно повторювали тип візантійських монет (лицевий бік – зображення князя, зворотний – Ісуса Христа). В XI ст. зображення Ісуса Христа було замінено тризубом – великим родовим гербом династії Рюриковичів, який був також гербом Київської Русі. Навколо портретного зображення князя вміщувалась легенда «Володимир (або Святополк) на столі (престолі) – а це його срібло (золото)». Зовнішній вигляд срібляника Ярослава Мудрого відрізняються від монет, які карбували Володимир та Святополк. На сріблянику Ярослава Мудрого на одному боці замість Христа було вміщено зображення св. Георгія (Юрія), на зворотному – родовий знак роду Рюриковичів і напис «Ярославлє сребро» без слів «на столі» (ймовірно, їх випускали у період князювання Ярослава у Новгороді). До ін. типу належать тмутараканські монети, на одному боці яких вміщено зображення архангела Михаїла, на зворотному – напис: «Господи, допоможи Михайлові». Під час карбування срібляників кружки монет не вирізалися із пластин (як для візантійських та арабських монет), а були литими. Срібляники, які поступалися за кількістю та якістю металу перед арабськими монетами, не відігравали помітної ролі у грошовому обігу Київської Русі.

СТАВРОПІГІЙСЬКИЙ ІНСТИТУТ – релігійно-просвітницька громадська організація у Львові, правонаступник Львівського братства. Інститут заснований декретом імператора Йосифа II від 7.10.1788 р. Він підпорядковувався місцевій крайовій владі, а його членам було надано статус старшин українського народу з правом патронату над Успенською церквою і утримання школи, а згодом і друкарні. Інститут мав право користуватися власним гербом із зображенням трираменного патріаршого хреста (наданий братству Константинопольським патріархом Ієремією в 1587 р.). Друкарня Інституту від часу заснування і до 1820-х рр. друкувала в основному релігійну літературу; з 1830-х рр. – також літературу світського характеру, підручники для народних і середніх шкіл; першою серед друкарень Львова використала гражданський шрифт (1837 р.). У друкарні видавались наукові праці відомих галицьких істориків – Д.Зубрицького, А.Летрушевича, І.Шараневича та ін., перша в Галичині газета українською мовою «Зоря Галицька» (1848 – 1851 рр.). У 1864 р. було засновано літографічну майстерню. Школа Ставропігійського інституту мала релігійний характер. При інституті діяла школа (бурса), в якій дітей навчали церковного обряду і церковнослов’янської мови (у XX ст. – російської), готували до духовного чину (ін. предмети учні вивчали в державних школах). У діловодстві використовувались, в основному, латинська, німецька, польська мови; з 1850-х рр. – «язичіє», а в XX ст. – російська мова. У 1914 – 1915 рр. керівництво підтримувало російську окупаційну владу в Галичині, відстоювало ідею єдиного «русского» народу, заперечувало існування української нації. У 1915 р. москвофільське правління Ставропігійського інституту емігрувало в Росію і вивезло з собою найцінніші матеріали і документи (у 1929 р. їх повернуто до Львова). Інститут припинив свою діяльність у 1940 р. Його музейні та архівні матеріали зберігаються у Львівському історичному музеї та ЦДІА України у Львові.

СТАВРОПІГІЯ (від грец. «ставрос» і «пігіон» – встановлення хреста) – форма управління в православній церкві, що передбачала церковно-правний імунітет від місцевої церковної ієрархії та безпосередню залежність від патріаршої влади. Ставропігію могли отримувати як церкви, так і монастирі. В Україні найзначніші святині мали ставропігіальний статус, але фактично керування здійснювалося не Константинопольським патріархом, а Київським митрополитом. Від Ставропігіального храму назву ставропігійських отримували і світські братства, що засновувалися при церквах, зокрема, Ставропігійське Успенське братсво (1589 р.) у Львові. Ставропігіальний статус свідчив про особливу важливість святині для церкви і віруючих. В Україні право ставропігії мали: Києво-Печерська лавра (1589 р.), Київське Богоявленське братство і Манявський скит (1620 р.), Межигірський Спасо-Преображенський монастир (1687 р.) та ін.

СТАНКОВИЙ ЖИВОПИС (від слова «станок, мольберт», на який ставиться приготовлена основа – картон, дошка, полотно для малювання картини) – вид живопису, який об’єднує твори самостійного значення, не пов’язані з архітектурними ансамблями (у живопису – картина, в скульптурі – статуя, погруддя тощо; у добу Київської Русі – ікони тощо). Ці твори можна переносити, зберігати в житлових приміщеннях, установах, музеях.

«СТАРА УКРАЇНА» – часопис історії і культури, ілюстрований щомісячник бібліотеки і музею Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Виходив у Львові в 1924 – 1925 рр. за редакцією І.Кревецького. Публікував матеріали з історії України, статті на літературознавчу і мистецтвознавчу тематику, висвітлював діяльність визначних історичних постатей минулого. Спеціальні випуски були присвячені пам’яті творців Галицько-Волинської держави, 350-річчю друкарства в Україні, пам’яті Т.Шевченка, українському мистецтву, мемуаристиці. Друкувались цінна хроніка, рецензії, бібліографія. З виданням тісно співпрацювали І.Борщак, І.Крип’якевич, М.Возняк, І.Огієнко, К.Студинський, В.Січинський, П.Холодний, В.Гнатюк та ін. «Стара Україна» була єдиним історичним журналом у Західній Україні.

СТИЛЬ – сукупність образної системи, засобів художньої виразності, творчих прийомів, зумовлена єдністю ідейного змісту.

СТИЛЬ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ЗОДЧЕСТВА – квадратна форма цегляної або кам’яної храмової споруди на осі захід-схід, розділена чотирма внутрішніми колонами на дев’ять частин, які утворювали в основі рівносторонній хрест. У такому стилі збудовані у ХІ ст. Чернігівський Спаський собор, Софія Київська, Софія Новгородська та інші храми.

СТОЯНКА в археології – короткочасне поселення мисливців палеоліту і мезоліту, а також місце зимового перебування кочових скотарів, мисливців лісової смуги Євразії та ін. материків в історичні часи. Термін «стоянка» запроваджений на рубежі XIX – XX ст. Стоянки поділяються на печерні та відкритого типу, одношарові та багатошарові. Культурний шар стоянок бідний, зосереджений біля вогнищ. Під час розкопок знаходять вогнища, залишки жител тощо. Археологічні матеріали з стоянок мають важливе значення для вивчення історії первісного суспільства. Найбільш відомі стоянки на території України знаходяться в південних і північних передгір’ях Східних Карпат (Коропове, Молодове), у Криму, по берегах Дніпра та Поліссі.

СТРІЛЕЦЬКІ ПІСНІ – жанр пісенної творчості, що з’являється у період першої світової війни. Стрілецькі пісні відображають ідеї національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Стрілецькі пісні (патріотичні, маршево-похідні, ліричні, жартівливі та ін.) ґрунтуються на народних й козацьких традиціях. Для січових стрільців писали пісні І.Франко, Б.Лепкий, Р.Купчинський, О.Маковей, Д.Макогон, Л.Лепкий. Музику створювали композитори Ф.Колесса, В.Барвінський, М.Гайворонський та ін. Найпопулярніша пісня січових стрільців – «Ой, у лузі червона калина» (1915). Поетичний образ «червоної калини» сприймається як символ духовної єдності українського народу, розмежованого у ті часи кордонами двох імперій – Росії та Австро-Угорщини. Пісня побутувала як народна.

СТРИБОГ – один з язичеських богів східнослов’янського пантеону. Вважався богом вітру, бурі, негоди. Вперше згадується у «Повісті временних піт» під 980 р. у числі богів (Перун, Дажбог, Симаргл, Мокоші), дерев’яні зображення яких («кмири») за наказом князя Володимира Святославича були встановлені біля його двору у Києві (на цьому місці пізніше споруджено церкву св. Василія). У «Слові о полку Ігоревім» вітри називаються внуками Стрибога («Се вітри, Стрибожі внуці, віють з моря стрілами»). Стрибог, очевидно, відповідав у пантеоні давньоруських богів за різні атмосферні зміни. Вважається, що культ Стрибога відображений у топоніміці (зокрема, с. Стрибіж на Житомирщині, р. Стрибізька на Київщині).

СТУДИТИ – чернечий чин Української греко-католицької церкви. Заснований за ініціативою митрополита А.Шептицького, який у 1904 р. збудував перший монастир чину в с. Скнилові поблизу Львова. Чин сформувався у 1907 р. Першим ігуменом чину став К.Шептицький. Статут студитів передбачав децентралізований устрій, за яким кожна лавра з приєднаними монастирями становила окрему адміністративну одиницю на чолі з ігуменом. Займалися місіонерською діяльністю. З 1908 р. студити вели душпастирську роботу серед українських селян-емігрантів у с. Камениці в Боснії. Діяльність у Боснії тривала до 1924 р., коли сербський уряд вислав ченців-студитів з країни. Під час Першої світової війни було зруйновано Скнилівську Лавру, частину ченців мобілізовано в армію, частину ув’язнено. У 1919 р. студити переїхали до Унева (Перемишлянського повіту; тепер Львівська обл.). Студити займалися сільським господарством, утримували ремісничі майстерні, бурси, будинки для сиріт, мали бібліотеку «Студіон» у Львові, малярську школу та палітурну майстерню в Уневі. Чин мав періодичні видання – «Промінчик сонця любові» та «Ясна путь». Напередодні Другої світової війни 1939-1945 рр. у західноукраїнських землях було дві лаври (с. Унів та Львів), два монастирі (Львів та Зарваниця), один скит (Підлюте), парохіальний дім у с. Корсетів, осередки у Флоренці (Лемківщина), Дорі (Гуцульщина) та ін. У 1939 р. чин налічував 225 ченців. Друга світова війна перервала розвиток чернечого життя в Україні. Частина ченців була репресована. Після ліквідації радянською владою УГКЦ у Галичині в Уневі було створено концентраційний табір для католицького духовенства, а згодом – притулок для людей похилого віку. У 1989 р. чин налічував 38 ченців та 58 черниць. З 1985 р. ігуменом студитів був Юліан Веронський. Після виходу з підпілля розпочалася активна діяльність чину, які відновили свої монастирі, розгорнули активну видавничу і місіонерську діяльність. Нині студитів очолює о. Себастьян Дмитрух. У повоєнний час ченці заснували чернечий дім у м. Буке (Німеччина), звідки невдовзі ченці переїхали у м. Шевтонь у Бельгії, а в 1951 р. остаточно зупинилися у м. Вутсток (Канада). У 1964 р. зусиллями патріарха Й.Сліпого відкрито монастир у Кастельгандольфо поблизу Рима. З 1974 р. діє осередок у Парагваї. Існує також обитель чину в Америці, де монахи обслуговують парохію св. Миколая в м. Пассаїк поблизу Нью-Йорка. Від 1978 р. студитів за кордоном очолював архімандрит Любомир Гузар.

«STUDIUM RUTENUM» («Студіум рутенум», офіц. назва – «Провізоричний науковий інститут в руській мові») – тимчасова навчальна установа, яка існувала при Львівському ун-ті в 1787-1809 рр. Заснований указом 9.3.1787 р. імператором Йосифом II. Призначений для підготовки кандидатів на посади греко-католицьких священиків. Студенти «Studium rutenum» через незнання латинської мови не могли навчатися на теологічному ф-ті Львівського унту. Навчання проводилось українською (церковнослов’янською мовою). Існувало два відділи – філософський (термін навчання 2 роки) і богословський (5 років). На філософському ф-ті вивчали логіку, етику і метафізику, математику, фізику. Богословський відділ мав у своєму складі 6 кафедр: церковної історії, єврейської мови і герменевтики Старого Завіту, грецької мови і герменевтики Нового Завіту, догматики, морального богослов’я, церковного права. Перевага надавалась тим викладачам, які мали власний переклад відповідного підручника, що давало можливість зменшувати брак необхідної навчальної літератури. Для проживання студентам було надано приміщення Греко-католицької генеральної семінарії. Заняття проходили у семінарії та в університеті. Навчання, як і в університеті, розпочиналося 3 грудня, згодом – з 1 вересня. Студенти складали два іспити на рік – у січні та червні. Вихованці «Studium rutenum» відіграли вагому роль у національному відродженні Галичини у 1830-х рр. і в революції 1848 – 1849 рр. в Австрійській імперії.

СУБКУЛЬТУРА – 1) цілісне утворення всередині культури, що відрізняється власною системою цінностей, звичаїв і норм; 2) сукупність деяких негативно інтерпретованих норм і цінностей традиційної культури, які функціонують як культура злочинного шару суспільства; 3) форма організації молоді як автономно цілісного утворення усередині пануючої культури; 4) трансформована професійним мисленням система цінностей традиційної культури, яка виступає або як позитивна (професійна субкультура), або як негативна (деякі молодіжні субкультурні) реакція на соціальні і культурні потреби суспільства.

СУДЕБНИК 1468 Р. (Судебник великого князя Казимира) – збірник норм права XV ст., складений за великого князя литовського Казимира IV Ягеллончика. В оригіналі мав загальноприйняту для тогочасних правових пам’яток назву «Лист». Інша назва – «Судебник» (так називалися підручники права, якими користувалися в судах під час розгляду кримінальних і цивільних справ). Дату видання судебника (29.2.1468 р.) встановив протоієрей І.Григорович. Затверджений на Віленському сеймі. Діяв у Великому князівстві Литовському, в українських землях, що входили до його складу, в Аукштайтії і Чорній Русі. Складався зі вступу і 28 артикулів (статей), в яких визначалася система судів, їхня компетенція, а також містилися норми цивільного, кримінального і процесуального права. Вищою судовою інстанцією у всіх справах був король. Основні види покарань – смертна кара через повішання або спалення, штраф. Екзекуцію проводив суддя (тіун, воєвода) або потерпілий чи його близькі.

СУПРЕМАТИЗМ (від лат. «найвищий») – формалістична течія в мистецтві поч. ХХ ст., різновид геометричного абстракціонізму, твори якого являють собою комбінації кольорових геометричних фігур або об’ємних форм (найвідоміший з них – картина українського художника Казимира Малевича “Чорний квадрат”).

СФРАГІСТИКА (від грец. «печатка») – допоміжна (спеціальна) історична дисципліна, яка вивчає типи, форми, зображення, спосіб прикладання печаток та їхнє правове значення для встановлення ступеня вірогідності, датування і авторства документа. Досліджує печатку як пам’ятку мистецтва й матеріальної культури. Сфрагістика має самостійне джерелознавче значення, дає матеріал для інших допоміжних історичних дисциплін – геральдики, генеалогії, нумізматики. Як наукова дисципліна, найтісніше пов’язана з дипломатикою. Печатки є джерелом для вивчення історії держави та її установ, уточнення їхньої назви, компетенції та поширення, інколи – єдине свідчення про існування недержавних (революційних, підпільних та ін.) організацій. Зображення печаток допомагають у вивченні історії архітектури, техніки, землеробства та ін. В археології печатки, як і монети, служать для датування стратиграфічних шарів.

СХІД І ЗАХІД – парна категорія, яка виражає дихотомію цілого всесвітньої культури в ряді смислових антиномій: демократія – деспотизм, аскеза – містика, раціональність – інтуїтивізм, динамізм – стабільність, модернізація – традиційність, індивідуалізм – колективізм тощо; ці антиномії взаємопов’язані і впливають одна на одну.

СЮРРЕАЛІЗМ (від фр. «надреалізм») – модерністський напрям у мистецтві ХХ ст., який ставив за мету відображення надреальності, алогічних зв’язків об’єктів реального світу, які існують тільки в підсвідомості людини і проявляються в стані сну, гіпнозу, трансу або хвороби.

Т

ТАЛАНТ – висока ступень духовної обдарованості людини, видатні природжені якості, особливі природні здібності.

ТВОРЧІСТЬ – синтез різних форм діяльності людини з метою створення нових якостей матеріального й духовного буття.

ТЕАТР (від грец. «місце, призначене для видовища») – вид мистецтва, в якому художнє відображення явищ життя відбувається за допомогою драматичної дії, сценічного дійства, що виникає в процесі гри актора перед публікою. Виникнення театру пов’язане з народною творчістю, трудовими і релігійними обрядами, іграми.

ТЕМПЕРА – фарби для живопису, в яких сполучною речовиною є натуральні (з води та яєчного жовтка) або штучні (водяний розчин клею з олією) емульсії.

ТЕХНІКА (від грец. «умілий, вправний, майстерний») – 1) сукупність навичок і прийомів у певному виді діяльності, напр., техніка музиканта, техніка спортсмена, техніка віршування тощо; 2) сукупність засобів людської діяльності (машини, механізми, пристрої, знаряддя і т.п.), створених для здійснення процесів виробництва та обслуговування невиробничих потреб суспільства. В техніці матеріалізуються, упредметнюються знання та досвід людства, набуті в процесі виробництва.

ТЕХНОКРАТИЗМ – стиль мислення і дій, який обмежує смисл техніки і технології лише техніко-технологічним змістом, техніко-технологічною оптимальністю та ефективністю, не враховуючи (і навіть ігноруючи) гуманістичні і соціокультурні смисли техніки і технології. Це стиль мислення і дій, при котрому технічна діяльність перетворюється з засобу життя на мету життя, коли інженерно-технічне мислення і діяльність однобічно орієнтовані лише на позитивні результати і наслідки техніки і технології, коли тільки з цих позитивних технологічних позицій, без будь-якого «людського виміру», оцінюються усі інші сторони життя людини, суспільства в процесі їх історичного розвитку.

ТЕХНОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА – ступінь технологічної досконалості.

ТЕХНОЛОГІЯ – спосіб, механізм здійснення будь-якої діяльності, дії чи поведінки.

ТЕХНОСФЕРА – частина біосфери, перетворена, змінена людьми за допомогою технічних засобів.

ТКАЦТВО ХУДОЖНЄ – ручне або машинне виготовлення тканин, які завдяки художньому орнаментальному оздобленню, гармонійному поєднанню кольорів та майстерності виконання є творами декоративно-ужиткового мистецтва.

ТОВАРИСТВО ІСТОРИЧНЕ у Львові – наукове товариство, засноване 14.10.1886 р. польським істориком К.Ліске з метою «сприяння розвитку історичних наук, з особливим висвітленням історії Червоної Русі». Товариство об’єднувало, головним чином, польських істориків, зокрема, О.Бальцера, Л.Фінкеля, Л.Цвіклінського. Головним друкованим органом товариства був «Квартальник історичний». Перед Першою світовою війною з Товариством історичним співпрацювали також українські вчені: М.Грушевський, К.Студинський, Ю.Цепевич, О.Колесса, М.Кордуба, О.Барвінський, І.Белей. Активним членом товариства у 1880-90 рр. був І.Франко. На сторінках «Квартальника» публікувалися дослідження українських вчених та рецензії на них, періодично подавалися огляди української політичної та наукової преси. У міжвоєнний період товариство було перейменовано у Польське історичне товариство, а його співпраця з українськими істориками значно послабилася. У наш час товариство продовжує свою діяльність у Польщі.

ТОВСТА МОГИЛА – скіфський курган IV ст. до н.е. біля м. Орджонікідзе Дніпропетровської обл. Досліджений у 1971 р. київським археологом Б.Мозолевським. Висота кургану – 8,6 м, діаметр – 57 м. Обведений по колу ровом, в якому були залишки тризни (кістки тварин і уламки посудин). Відкрито центральну і бокову гробниці. Центральна гробниця складалася з глибокої вхідної ями (7,75 м), двох ніш-катакомб для зберігання їжі та центральної ями з коридором для вхідної ями. У центральній гробниці поховано знатного скіфа 40-50 років, який лежав на дерев’яному помості. Його одяг був прикрашений золотими бляшками. Тут знайдено срібний ритон, бронзову булаву, зброю тощо. Численні речі (з них бл. 600 золотих), у т. ч. золота нагрудна підвіска (пектораль), знаходились у коридорі. У бокових нішах виявлено кістяки трьох «конюхів», чотирьох коней, залишки візка. У боковій гробниці поховано молоду жінку (20-30 років) у золотому головному уборі із золотими браслетами і перснями на руках та золотими підвісками біля скронь. Поруч неї у саркофазі лежала малолітня дитина. Недалеко знайдено срібний і скляний посуд, бронзове дзеркало, а в одній із ніш знаходилися бронзові жаровня і казан. Курган був усипальницею знатної сім’ї, що належала до одного з племен т. зв. царських скіфів. Курган пограбований у давнину.

ТОЛЕРАНТНІСТЬ – терпиме ставлення до інших, чужих думок, вірувань, політичних уподобань та позицій.

ТОРБАН – український і польський струнний щипковий музичний інструмент. Близький до басової лютні – теорби і бандури; на відміну від неї має додаткову голівку для низьких басових струн.

ТОТЕМІЗМ – комплекс вірувань, пов’язаний з уявленнями про спорідненість людини і тотема (тварини-предка, покровителя).

ТРАДИЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО – суспільство, культура якого орієнтована на сакральні ідеї, на культ предків, на домінування ірраціональних цінностей.

ТРАДИЦІЙНИЙ ТИП КУЛЬТУРИ – такий тип культури, де діти вчаться у своїх попередників, духовні цінності передаються у вигляді ритуалів, обрядів та магічних дій. Для такого типу культури характерна незмінність, консерватизм, сталість духовних та соціальних норм, що зберігаються протягом тисячоліть.

ТРАДИЦІЯ (від лат. «передача, розповідь») і НОВАТОРСТВО (від лат. «обновляти») – історично сформовані поняття, які характеризують діалектичність процесу діяльності людей. Традиція – це історично складені і передані з покоління до покоління звичаї, обряди, норми поведінки, погляди, смаки тощо, які містяться в елементах соціально-культурної спадщини. Новаторство – нове у творчій діяльності людей.

ТРАЙБАЛІЗМ – розкол сучасного суспільства епохи постмодернізму на велику кількість субкультур і закритих спільнот.

ТРИЗУБ (Тридент) – геральдичний знак київських князів династії Рюриковичів. З 1992 р. – малий Державний герб України. Про походження і значення тризуба (символ державної влади, релігійна чи військова емблема, геральдичний знак, герб, монограма, геометричний орнамент тощо) існують різні гіпотези. Проблему походження тризуба досліджував ряд істориків, зокрема, М.Грушевський, М.Таубе та ін. Стилізовані зображення тризуба виявлено в культурах древніх цивілізацій Індії, Греції, Риму. Є версії норманського походження. Найдавніші археологічні знахідки із зображенням Тризуба. на українській території датовані І ст. н.е. У ті часи він міг бути знаком влади, символом місцевого племені. Зображення тризуба було серед іменних знаків царів Боспорської держави у перших ст. н.е. Тризуб відомий як великокнязівський знак Київської Русі – як двозуб зустрічається на печатці Святослава Ігоровича (960-72), на золотих і срібних монетах Володимира Святославича (980 – 1015 рр.) Згодом тризуб став спадковим геральдичним знаменом Святополка І Окаянного (1015 – 1019 рр.), Ярослава Мудрого (1019 – 1054 рр.) і його дочки Анни Ярославни. Володимир Всеволодович Мономах (1113 – 1125 рр.) знову прийняв тризуб Володимира Великого. Тризуб у давньоруський період не мав офіційного статусу державного герба в сучасному розумінні, а був, на думку М.Грушевського, знаком власності місцевої правлячої еліти. Зображення тризуба зустрічається на матеріалі (цеглі, плитці, кам’яних блоках), який використовували для будівництва та оздоблення Десятинної церкви в Києві, Успенського собору у Володимирі-Волинському, а також на мурах багатьох церков, замків, палаців, на посуді, зброї, перснях, медальйонах, печатках, рукописах. Як державна, національна та релігійна символіка України, зображення тризуба широко застосовувалось у період Української революції 1917 – 1920 рр. На пропозицію М.Грушевського, тризуб на синьому тлі (автор проекту – В.Кричевський) як державний герб УНР був прийнятий Малою Радою 12.2.1918 р. у Коростені і затверджений Українською Центральною Радою 22.3.1918 р. в Києві. Як герб Української Держави, тризуб використовувався в період правління Гетьмана П.Скоропадського, згодом – за Директорії УНР. Зображення було на державних грошових знаках УНР, Української держави (автори проектів Ю.Нарбут, О.Красовський, І.Модзалевський, В.Кричевський та ін.). Після проголошення злуки з УНР (22.1.1919) тризуб використовувався на печатках ЗУНР, відзнаках Української галицької армії. У 1920 р. він був відзнакою Червоної української галицької армії (ЧУГА). У міжвоєнний період в радянській Україні знак тризуб був нелегітимний і його використання переслідувалося. На українських землях під польською владою знак тризубу використовувався українськими політичними організаціями, зокрема, Українською військовою організацією, Організацією українських націоналістів, а також керівництвом Уряду УНР в екзилі, проводом українських політичних партій, представництв, громадських організацій в еміграції. 15.3.1939 р. Сойм Карпатської України визнав тризуб (з хрестом) за Державний герб Карпатської України. У період Другої світової війни символіку з тризубом використовували похідні групи ОУН, уряд Я.Стецька – Українське державне правління. Після відновлення державної незалежності України постановою Верховної Ради від 19.2.1992 р. «Про Державний герб України» тризуб Володимира Великого затверджено як малий Державний герб. Згідно з Конституцією України, прийнятою 28.6.1996 р., тризуб – елемент великого Державного герба України.

ТРАНСКУЛЬТУРАЦІЯ – процес та результат поширення певного типу культури на інші регіони, культури яких не здатні виявити достатній спротив «зайшлій» культурі.

ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА (трипільська етнокультурна спільність) – археологічна культура мідного віку. Існувала у XXXVIII – XXVI ст. до н.е. Отримала назву від поселення, відкритого і дослідженого В.Хвойкою у 1890 р. роках біля с. Трипілля на Київщині. Поширена на території лісостепової і частково степової смуги Правобережної України, Молдови і Східної Румунії. На території Східної Румунії подібні пам’ятки відносять до культури Кукутені (від поселення біля с. Кукутені). На території Тернопільщини перші пам’ятки були відкриті в 1870-80-х рр. під назвою «культура мальованої кераміки». Культура пройшла три основні етапи розвитку: ранній («А»), середній («В»), пізній («С»). У кожному з них на підставі особливостей глиняного посуду та його орнаменту виділяють ряд фаз. На етапі «А» поселення були невеликі, забудовані наземними і напівземлянковими житлами. На етапі «В» у межиріччі Південного Бугу і Дніпра поселення були великі, розташовувались на плато, забудовані великими наземними будівлями. Деякі поселення (Майданецьке, Таллянки на Черкащині) займали площу в 300-400 га, мали радіально-концентричне вуличне планування і були густо забудовані. Частина будівель були 2-поверховими, складалися з кількох кімнат, мали великі глиняні печі. На пізньому етапі (3200 – 2600 до н.е.) трипільські общини заселяють правобережжя середньої течії Дніпра, Східну, а згодом і Західну Волинь включно до межиріччя Стиру і Західного Бугу, а також Верхнє Подністров’я до вододілу Стиру і Дністра. Волинські поселення були невеликі, часто розташовані на високих берегах річок, горбогір’ях, мали штучні земляні укріплення (Лози, Листви, Голишів, Костянець). Житла на пізньому етапі стають невеликими, із заглибленою долівкою та глиняними черенями для вогнищ. Господарство трипільців постійно розвивалось. На етапі «А» домінувало осіле скотарство, існувало мотичне землеробство, різні допоміжні господарські промисли, було поширене виробництво глиняного посуду, крем’яних знарядь, прядіння й ткацтво. На етапі «В» різко зросла роль землеробства із застосуванням тяглової сили тварин, удосконалюються різні ремесла – крем’яне, будівельна справа, виготовлення глиняного посуду. Пожвавився обмін з різними сусідніми племенами, зокрема, дунайсько-балканського регіону. На етапі «С» у зв’язку зі зміною економічної ситуації та впливу кочових племен посилилась роль осілого скотарства, удосконалилося виробництво крем’яних знарядь, глиняного посуду, з’явилися великі горни для випалювання посуду. Трипільська людність пройшла тривалий етап соціального розвитку – від невеликих родів і племен з сильними традиціями вшанування жінок і культу матері-землі до скупчень великої кількості населення у великих селах протоміського типу, виділення різних категорій населення, що займалось ремеслами, будівництвом тощо. На етапі «С» виготовлялося більше зброї з кременю, каменю та міді. Духовна культура трипільців була досить розвиненою. Вона включала різні землеробські культи – космогонічні уявлення, культ матері-землі, культ домашніх тварин (здебільшого бика), вогню. Трипільці опанували різні форми мистецтва, зокрема, розпис мінеральними фарбами приміщень, глиняного посуду. На етапах «А» і «В» був поширений лінійно-заглиблений орнамент, на етапі «С» – шнуровий та заглиблений. Широко відома мікроскульптура трипільців: фігурки жінок, тварин, моделі жител. Складними є питання походження та історичної долі трипільців. Майже всі дослідники сходяться на думці, що на формування трипільців вплинули як місцеве буго-дністровське неолітичне населення, так і частина балкано-дунайської людності, знайомої із землеробськими народностями Передньої Азії. Трипільські племена мали широкі зв’язки з населенням Центральної Європи. Історична доля трипільських племен у різних районах їхнього проживання склалась неоднаково. Основною причиною занепаду трипільського етносу була загальна нерозвиненість матеріального виробництва, а також зовнішні деструктивні впливи, зокрема, посилення степових племен ямної культури, лісових племен у Середньому Подніпров’ї, деяких племен культури кулястих амфор на Волині. Трипільська культура була вершиною розвитку енеолітичних землеробських суспільств у Європі. Багато дослідників вважає, що традиції Трипільської культури у видозміненому вигляді існували і в наступні часи і збереглися у традиційній народній культурі українців (тип жител у степових районах, розпис будинків і глиняного посуду, візерунки вишивок, писанок тощо).

ТРОЇСТІ МУЗИКИ – українські народні інструментальні ансамблі, у складі яких були скрипка, басоля, бубен (у Західінй Україні – скрипка, цимбали, бубен). Поширюються з ХVІІ ст. Троїсті музики грали на святах, весіллях, ярмарках, виконували українські народні пісні, танцювальні мелодії, марші.

У

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА – сукупність культурних надбань, спосіб світосприйняття та відповідної діяльності, система мислення і творчості українського народу, весь спосіб життя української спільноти у минулому та сучасності.

«УКРАЇНСЬКА ХАТА» – щомісячний літературно-публіцистичний журнал національно-радикального спрямування. Видавався у Києві з 24.3.1909 р. до осені 1914 р. за редакцією П.Богацького та М.Шаповала (вийшло 64 номери). Навколо журналу гуртувалися переважно молодь, народні вчителі, дрібні урядовці, невдоволені поміркованим змістом газети «Рада». Виник внаслідок полеміки радикально настроєних літераторів, які згуртувались навколо альманаху «Терновий вінок», та прихильників ліберальної газети «Рада». Співробітниками журналу були О.Коваленко, В.Скрипник, Ю.Будяк, Ю.Сірий (Тищенко), О.Олесь, Г.Чупринка та ін. Журнал виступав з критикою традицій українофільства, поверхового демократизму, угодництва та орієнтацію на чужі суспільні сили, намагався формулювати нові ідейні засади українського визвольного руху. Ідеалом для «хатян» була незалежна Україна, в якій би поєднались соціалізм та ідеалізм. У журналі публікували свої твори О.Олесь, М.Вороний, В.Винниченко, О.Кобилянська, М.Рильський, П.Тичина та ін. На поч. Першої світової війни журнал був заборонений.

УКРАЇНСЬКЕ ІСТОРИЧНЕ ТОВАРИСТВО – незалежна асоціація українських істориків діаспори (США, Канада, країни Європи, Австралія) та України. Виникло поза Україною в березні 1965 р. за ініціативою Любомира Винара, Олександра Оглоблина, Наталі Полонської-Василенко та інших науковців з числа членів УВАН та НТШ, університетських професорів, членів редколегії журналу «Український історик». Метою створення товариства було поєднання зусиль істориків-фахівців та прихильників української історії в діаспорі заради збереження кращих традицій національної історіографії, виявлення та вивчення джерельних матеріалів з історії України в зарубіжних архівах та бібліотеках, спростування фальсифікацій історії України в радянських та зарубіжних дослідженнях, а також для видання друкованого органу-журналу «Український історик». З кінця 1990-х рр. товариство здійснює такі серійні видання: «Історичні монографії», «Історичні студії», «Грушевськіана», «Мемуаристика», «Українські вчені» та інші. За три роки десятиліття своєї діяльності товариство видало більше 80 окремих книжок українською та англійською мовами, в т. ч. перший «Атлас історії України». З початком 1990-х рр. товариство поширило свою діяльність в Україні: його осередки діють у Києві, Львові, Острозі, Дніпропетровську, Черкасах. Товариство очолює Л.Винар.

УКРАЇНСЬКЕ НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО в Києві – громадське наукове товариство академічного типу. Засноване у кін. 1906 р. за ініціативою М.Грушевського і групи київських громадівців за зразком Наукового товариства ім. Т.Шевченка з метою організації та розвитку української науки і пропаганди її здобутків серед широкого загалу. Головою товариства став М.Грушевський, секретарем І.Стешенко. Фінансову основу для діяльності товариства склали членські внески і пожертвування меценатів (зокрема В.Симиренка). Товариство мало три секції (історичну, філологічну і математично-природничу) та дві комісії (медичну і статистичну). Членами були В.Антонович, К.Мельник-Антонович, М.Біляшівський, М.Василенко, Ф.Вовк, Б.Грінченко, І.Джиджора, В.Дурдуківський, П.Житецький, І.Каманін та ін. Видавало наукові праці (29 томів обсягом 350 друк.арк. у 1907 – 1917 рр.), влаштовувало публічні засідання з науковими доповідями в приміщенні Українського клубу в Києві. Було опубліковано 18 тт. «Записок українського наукового товариства», в яких друкувались переважно праці історичної та філологічної секцій, «Збірники» праць математично-природничої секції та медичної комісії. У 1914 р. і 1917 р. вийшли два томи квартальника «Україна» (у 1915 – 1916 рр. у Москві видруковано 2 т. «Українського наукового журналу»). Товариство не увійшло до створеної 1918 р. Української академії наук. У 1921 р. було адміністративним порядком включене до Всеукраїнської Академії Наук, де його секції ще певний час зберігали свою автономність, а згодом стали секціями відповідних відділів ВУАН. Товариство мало значні заслуги в пропаганді української науки і культури.

«УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИК» – журнал Українського історичного товариства. Заснований у 1963 р. Л.Винаром у США як науково-інформаційне видання української національної історіографії, що базується на історичній схемі і науковій періодизації історії України М.Грушевського. Підтримуючи розвиток української історичної науки поза межами України, журнал сприяв збереженню національної свідомості українців і був спрямований проти фальсифікацій історичного минулого українського народу радянською історико-партійною наукою.

Перші числа журналу вийшли у 1963 – 1964 рр. у формі історичного бюлетеню Історичної комісії «Зарево» Української вільної академії наук у США. За ініціативою співробітників журналу О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко. Л.Винара та ін. в березні 1965 р. було засновано Українське історичне товариство, офіційним друкованим органом якого став «Український історик». Від 1985 р. матеріали журналу представляють близько 50 тематичних рубрик. Журнал є основним виданням у царині грушевськознавства. У 1997 р. журнал було ввезено в Україну і передано до багатьох наукових бібліотек. Є покажчик змісту за 1963 – 1992 рр. (К.,1993). Видання продовжується, незмінним головним редактором є Любомир Винар.

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ у Варшаві – науково-дослідна установа, що діяла в 1930 – 1939 рр. у Польщі. Створена зусиллями діячів екзильного уряду УНР при міністерстві віровизнань і освіти. Рішення про організацію інституту схвалене Радою Міністрів Польської Республіки 7.2.1930 р. На інститут покладались обов’язки вивчення господарського життя, культури та історії українського народу, підготовки українських науково-педагогічних кадрів для вищих шкіл, публікації документів і наукових розвідок. Статут написаний його першим директором О.Лотоцьким. Керівним органом інституту була Наукова колегія (О.Лотоцький – директор, керівник кафедр історії, права і духовних течій, Р.Смаль-Стоцький – секретар, керівник кафедри філології; члени колегії – Б.Лепкий, керівник кафедри історії літератури, В.Садовський, керівник кафедри економічних наук). Інститут очолювали О.Лотоцький (1930 – 1938 рр.) і А.Яковлів (1938 – 1939 рр.). В інституті діяли три відділи: українського господарського і громадського життя; української політичної історії та історії культури; історії церкви. За неповних 10 років існування інститут підготував та надрукував понад 70 томів документів і досліджень. Бібліотека інституту (завідувач – Є.Гловінський), сформована на основі обміну виданнями з українськими, польськими та зарубіжними науковими інституціями, стала осередком «Україніки» у Варшаві, в 1939 р. нараховувала бл. 10 000 одиниць наукових друків. На поч. Другої світової війни 1939 – 1945 рр. інститут припинив свою діяльність.

УКРАЇНСЬКИЙ НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ у Берліні – наукова установа, заснована у 1926 р. за підтримки міністра райхсверу генерала В.Гренера з ініціативи гетьмана П.Скоропадського. Метою інституту було поширення знань та інформації про Україну, відомостей про український народ та проблеми української державності. Головним напрямом досліджень науковців інституту була історія взаємин України з європейськими державами й народами, у т. ч. й українсько-німецькі стосунки як в історичній ретроспективі, так і їх сучасний стан. Інститут допомагав українським студентам у вивченні окремих питань історії й народознавства, а також у їх професійній підготовці. У 1926 – 1931 рр. директором Інституту був відомий український політик і вчений, історик Д.Дорошенко, з 1931 р. – І.Мірчук. Кураторами інституту від німецького уряду виступав ген. В.Гренер (до 1934 р.), з 1934 р. – А.Пальме, з 1944 р. – Герілліс. Фінансову підтримку діяльності інституту надавало німецьке товариство Об’єднання для дослідження української культури й науки. З 1931 р. через економічну кризу інститут отримував кошти з бюджету міністерства освіти Німеччини і діяв як державна установа. Інститут видавав окремі томи наукових праць та інформаційних матеріалів, брошури, наукові доповіді. При інституті діяла бібліотека, яка мала велику збірку наукової літератури (бл. 35 тис. томів). З 1938 р. до 1946 р. виходили «Вісті Українського наукового інституту у Берліні» (редактор З.Кузеля). Інститут видав ряд посібників і підручників з української історії (нім. мовою), української мови, а також словники. Інститут утримував у Берліні гуртожиток для українських студентів й надавав стипендії та ін. допомогу для навчання у вищих навчальних закладах Німеччини. У 1945 р. інститут припинив існування.

УНІВСЬКА ДРУКАРНЯ – видавничий заклад, що діяв при монастирі у селі Уневі (Перемишлянський р-н Львівської обл.); заснований на базі Львівської друкарні єпископа А.Желіборського, діяв у 1648 – 1899 рр. і 1732 – 1770 рр.; друкував книги старослов’янською і українською мовами (у т.ч. букварі, твори Ф.Софоновича, К.Ставровецького, україномовне «Житіє святого Володимира»). Видала також переклади митрополита Досифея Сучавського з старослов’янської на румунську мову. Керівниками у різний час були відомі українські друкарі А.Скольський, Д.Кульчицький, С.Ставницький.

УРБАНІЗАЦІЯ – процес перетворення міста у найвагоміший осередок проживання людей і центр зосередження та обміну культурних цінностей, утворення штучного середовища, протилежного природі.

Ф

ФЕМІНІЗМ – теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок. Суттю феміністичних переконань є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі. Фемінізм виник у кін. XVIII ст. у Північній Америці. Для першого етапу розвитку фемінізму (XIX – перша пол. XX ст.) було характерним зосередження на питаннях рівноправності жінок і чоловіків. З серед. XX ст. починається другий етап, основним завданням якого є досягнення фактичної рівноправності двох статей. У сучасних феміністичних доктринах поняття «чоловічий» і «жіночий» мають характер не так біолого-анатомічний, а швидше культурно-психологічний. Серед численних напрямів найпоширенішим є ліберальний фемінізм, який основне завдання вбачає у розвитку жіночої особистості та еволюційній трансформації суспільства з метою якнайповнішого врахування інтересів та потреб жінок. У кін. 1960-х рр. з’явився радикальний фемінізм, представники якого закликають переглянути і змінити існуючі патріархальні відносини та традиційний спосіб мислення. Для радикального фемінізму характерною є ідея жіночого сепаратизму. Основними вимогами жіночого руху протягом останніх двох століть були: правова рівність жінок і чоловіків, подолання дискримінації жінок в освіті та вихованні, у системі виробничо-фахової діяльності, усунення різних проявів сексизму (дискримінації через стать). У рамках жіночого руху обстоюються також права жінки-матері. Під впливом феміністичної теорії сформувався український жіночий рух. Його особливістю є тісний зв’язок з національно-визвольною боротьбою. У Наддніпрянській Україні основні зусилля емансипаційного руху були зосереджені на боротьбі за право жінки на освіту, зокрема, вищу («Общество помощи высшему женскому образованию» у Харкові). У 1878 р. засновано Вищі жіночі курси у Києві, 1880 р. – у Харкові. В 1884 р. у Києві засновано український жіночий гурток, який очолила О.Доброграєва. Згодом були засновані Київська жіноча громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно-освітньому русі (О.Пчілка, Х.Алчевська та ін.), а також у суспільно-політичному житті, зокрема у народницькому та соціал-демократичному русі.

У західноукраїнських землях у 1884 р. в Станіславі Н.Кобринська ініціювала створення Товариства руських женщин, згодом виникли Клуб русинок, Жіноча громада, Кружок українських дівчат та ін. Існували також релігійно-доброчинні жіночі організації – Марійське товариство пань у Львові (1904 р.), Товариство православних русинок у Чернівцях (1908 р.). У рамках жіночого руху проводились акції, спрямовані на розширення громадянських прав жінок (виборчі права, право на вищу освіту), на створення навчальних закладів для дівчат. У 1887 р. зусиллями Н.Кобринської та О.Пчілки вийшов у світ жіночий альманах «Перший вінок», а в 1890-х рр. – три випуски літературно-публіцистичного збірника «Наша доля».

Під час Першої світової війни 1914 – 1918 рр. та українських визвольних змагань 1917 – 1921 рр. жінки брали активну участь у харитативній та санітарно-медичній праці. Окремі українські жінки перебували на військовій службі, в Легіоні Українських січових стрільців (О.Степанів, С.Гапечко, Г.Дмитерко та ін.), в Армії УНР, у повстанських загонах (М.Соколовська та ін.). Після встановлення більшовицького режиму в Україні жіночі організації не мали умов для вільного розвитку. Деякий час існували створені за ініціативою компартії т. зв. жінвідділи. У 1930-х рр. «жіноче питання» в СРСР і, зокрема, в УРСР було проголошене повністю вирішеним. У незалежній Україні активно йде процес повернення до цінностей ліберального фемінізму, відроджуються жіночі організації (зокрема Союз українок), створюються нові, посилюються зв’язки національних жіночих організацій з міжнародними жіночими об’єднаннями. Численні українські жіночі організації створені й продовжують ефективно діяти в діаспорі, зокрема Союз українок Америки, Український Золотий Хрест у США, Організація українок Канади ім.О.Басараб, Ліга українських католицьких жінок Канади, Об’єднання українських жінок Німеччини, Союз українок Франції, Організація українських жінок Великої Британії, Союз українок Австралії та багато ін. У 1948 р. на Світовому конгресі українського жіноцтва у Філадельфії з метою згуртування українського жіночого руху в еміграції і для координації діяльності українських жіночих організацій створено Світову федерацію українських жіночих організацій.

ФЕНОМЕН (від грец. «те, що з’являється») – явище, за яким приховується певна закономірність, сутність.

ФЕНОМЕНИ КУЛЬТУРИ – різні форми виявлення сутності культури, напр., економіка, наука, політика, мистецтво, релігія, мораль, право, техніка тощо.

ФІГУРА – сигнальна вогняно-димова споруда, що використовувалася козацькою сторожею для передачі інформації про наближення чи напад татарських загонів. Влаштовувалась на підвищеннях, курганах. Складалася з 19 просмолених бочок із одним днищем і однією – без дна. Шість перших бочок ставили в коло і обв’язували просмоленими канатами, на них ставили друге коло з п’яти бочок і так далі. На самому вершечку стояла бочка без дна. У середину фігури заливали смолу. Над верхньою бочкою встановлювали залізний прут із блоком. Через блок протягували мотузок, один кінець якого із запалювачем і грузилом опускався в порожнину. На території України існувала налагоджена система попередження населення про татарські напади, створена на основі сигнально-сторожових постів.

ФОЛЬКЛОР (від англ. «народна мудрість») – прийнята у міжнародній науковій термінології назва народної творчості. Фольклор первісно означає усі області духовної, а іноді і матеріальної культури народу. В сучасний час під фольклором розуміють культуру нецивілізованих народів або примітивну общинну культуру, усну народну творчість або художню культуру окремого народу.

ФОРТИФІКАЦІЙНА АРХІТЕКТУРА – оборонні споруди для успішного ведення бою і захисту від дій ворога; укріплення місцевості для ведення бойових дій; конструкції, військові споруди та оборонні укріплення.

ФРЕСКА (від іт. «свіжий») – техніка живопису фарбами (водяними або на вапняному молоці) по свіжій вогкій штукатурці.

ФУНДАМЕНТАЛІЗМ – консервативний напрям, що заявляє про догматичну відданість певним принципам.

ФУТУРИЗМ (від лат. «майбутнє») – одна з авангардистських течій у літературі і мистецтві 10-20 –х рр. ХХ ст. у Італії і Російській імперії. Футуризм є вираженням стихійно-емоціонального відчуття соціального і культурного розладу. Футуризм сприймає майбутнє беззастережно, з екзальтованим оптимізмом, з вірою в техніку як первину сучасного суспільно-культурного зрушення, підкреслюючи художніми засобами зовнішні, речові ознаки прийдешньої індустріальної доби.

Х

ХАРАКТЕРНИК (химородник) – назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі. Займався не лише яснобаченням, але й лікуванням поранених козаків, їх психотерапією та психофізичною підготовкою. Характерник – своєрідний духовний наставник, якого козаки шанували і дещо побоювались, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва запорозького козацтва. За переказами, кошовий запорожців І.Сірко, якого обирали на цю посаду протягом 24 років, був відомим козацьким характерником.

ХАРКІВСЬКИЙ КОЛЕГІУМ – навчальний заклад в Україні у XVIII – першій чв. XIX ст. Заснований як слов’яно-латинська школа єпископом Є.Тихорським у Бєлгороді в 1722 р. У 1726 р. переведений до Харкова і в 1731 р. отримав статус колегіуму. Створений за взірцем Києво-Могилянської академії, що обумовило схожість основних принципів управління, навчально-виховного процесу. Становленню колегіуму сприяла широка благодійна підтримка різних верств населення Слобідської України, завдяки якій склалися його значні земельні та господарські володіння. До колегіуму приймали дітей усіх соціальних станів – козацтва, духовенства, городян. Наявність великого господарства давала можливість навчати і утримувати значну кількість учнів (у серед. XVIII ст. – 400, на поч. XIX ст. – понад 800). Зміст навчальних програм був близьким до програм Києво-Могилянської академії та Московського університету. З 1740-х рр. на деякий час за закладом закріпилася назва «академія». У колегіумі вивчали слов’яно-руську, церковнослов’янську, латинську, грецьку, староєврейську мови, історію, географію, основи математики, катехізис, піїтику, риторику, філософію та богослов’я. У 1768 р. при колегіумі почали діяти додаткові класи, освітня програма яких була зорієнтована на світські потреби. У них викладали німецьку та французьку мови, математику, інженерну справу, живопис, музику, архітектуру тощо. З відкриттям Харківського ун-ту (1805 р.) учні колегіуму слухали природничі (ботаніку та фізику) та медичні університетські курси. З поч. XIX ст. колегіум поступово почав втрачати своє значення і внаслідок церковних реформ, які проводив уряд Російської імперії, колегіум у 1841 р. остаточно перетворився на духовну семінарію. У XVIII – поч. XIX ст. колегіум був другим за значенням після Києво-Могилянської академії навчальним та науковим центром в Україні, одним із провідних осередків формування української інтелігенції.

ХРАМОВА АРХІТЕКТУРА – 1) споруди, пов’язані з релігією, богослужінням, церквою; 2) архітектура, що належить церкві.

ХРЕСТОВО-КУПОЛЬНИЙ ХРАМ – система побудови храмів, принесена на Русь візантійськими зодчими. В її основі – квадрат, розділений чотирма стовпами, причому дотичні до напівкупольного простору прямокутні чарунки утворюють архітектурний хрест.

ХРИСТИЯНСТВО (від грец. – «помазаник», «месія») – один з напрямків єдинобожжя, який разом з іудаїзмом та ісламом входить в групу авраамічних релігій. Поряд з ісламом та буддизмом входить в число трьох світових релігій. Характерною особливістю християнства, яка відрізняє його від інших напрямків єдинобожжя, є віра в Ісуса Христа як втілення і прояв Бога заради спасіння всього людства і настанови в істині. Християнство зародилося на Сході Римської імперії (в Палестині, на території сучасного Ізраїлю) в I ст. н. е. Засновником вважається Ісус Христос, дата народження якого стала початком літочислення нової ери. Постулати християнства базуються на Біблії. Віруючі звуться християнами, беруть участь в видимому поклонінні Христу в церквах і духовному служінні Богові. Наявні джерела (перекази, грецькі та латинські літописи і т. д.) підтверджують той факт, що перші люди, які дотримувались християнської православної віри, на землях майбутньої Русі з'явились майже одразу після початку поширення християнства у світі. У першу чергу тут варто згадати переказ про святого апостола Андрія Первозванного, який проповідував на цих землях у часи Скіфії і Сарматії. Починаючи з перших століть християнства зустрічаються згадки про скіфів-християн і навіть про скіфських єпископів. Після завоювання Криму римськими військами він став місцем заслання перших християн, що сприяло поширенню на території сучасної України християнства. Незважаючи на каторжну працю в каменоломнях Херсонеса, Климент продовжує християнську проповідь, за що його було піддано мученицькій смерті: прив'язано до кам'яного якоря і втоплено в морі. З кінця III ст. збереглись згадки про Скіфську єпархію, яка виникла на землях сучасної України, Молдови і Румунії. Розвиток християнства сповільнився через прихід гунів – союзу кочових племен змішаного походження, які захопили частину Римської імперії. Разом з тим джерела свідчать, що серед гунів також існували християни. Таким чином, на руських землях на момент хрещення Русі вже існувала, паралельно з язичництвом, іудаїзмом (Хазарія), а пізніше мусульманством (Волжська Булгарія), мала міцне коріння і успішно розвивалась усна народна християнська традиція (яка у зв'язку з особливостями життя і розвитку регіону у ті часи практично не залишила свого виразу в матеріальних пам'ятках – церквах, богослужбових книгах і т. д.) і яка без сумніву мала певний вплив на розвиток і утвердження перших християнських общин на Русі.

ХУДОЖНЯ МОВА – сукупність правил і знакових систем, за допомогою яких твориться і передається інформація у мистецтві.

ХУТОРЯНСТВО – інтелектуальна течія в Україні ХІХ – ХХ ст., в центрі якої знаходилась критика урбаністичної цивілізації.

Ц

ЦЕРКОВНА МУЗИКА – музика, що супроводжує церковне богослужіння. Є різновидом релігійної (духовної) музики. Вона включає твори, які виконуються в побуті (канти, псалми) та в концертах.

ЦЕРКОВНО-ПАРАФІЯЛЬНІ ШКОЛИ – початкові школи при церковних парафіях. Відомі з ХІ ст. У церковнопарафіяльних школах навчали елементарної грамоти дітей селян та інших «нижчих» верств населення. У 1917 р. були реорганізовані у загальноосвітні світські школи.

ЦЕХИ (від. нім. «спілка, гільдія») – корпоративні союзи особисто вільних міських ремісників (однієї чи кількох споріднених спеціальностей), які забезпечували своїм членам господарську і особисту незалежність; монополія заняття даним видом ремесла в місті та привілейоване становище на місцевому ринку. Виникнення цехів свідчило про ступінь розвитку міської общини. Залишки цехів у Лівобережній Україні збереглися до початку ХХ ст.

ЦИВІЛІЗАЦІЯ (від лат. «громадянський») – 1) синонім культури, у вузькому розумінні – матеріальна культура; 2) рівень, ступень розвитку матеріальної і духовної культури (антична цивілізація, християнська, сучасна); 3) доба людського розвитку, наступна за дикістю і варварством (Л. Морган, Ф. Енгельс). Термін “цивілізація” виник XVIII ст. у тісному зв’язку з поняттям “культура”, коли французькі матеріалісти визначили цивілізоване суспільство як таке, що засноване на розумі, справедливості і приватній власності.

ЦИКЛІЧНИЙ ЧАС – час, в якому немає руху вперед, відбувається повернення до того, що було, і немає відмінності між минулим, теперішнім, майбутнім, які зливаються в конкретному досвіді людини.

ЦИМБАЛИ – струнний ударний інструмент. Має дерев’яний корпус трапецієвидної форми, над яким натягнуто струни. Звук видобувають ударами паличок по струнах. Були поширені в Україні (входили до ансамблів троїстих музик).

ЦІННІСТЬ – термін, широко використовуваний у філософській, соціологічній і культурологічній літературі для указання на людське, соціальне і культурне значення визначених явищ дійсності.

Ч

ЧАС МІФІЧНИЙ – сакральний час, непідвладний законам історичного часу; локалізований у міфах.

ЧАСОСЛІВ – книга з текстами пісень і молитов для щоденних церковних служб у православній церкві.

ЧЕРНЬ – 1) темно-сірі або чорні зображення на срібних і золотих виробах; один із видів декоративно-ужиткового мистецтва. Техніка черні полягає в тому, що вигравіруваний малюнок заповнюють емалевим сплавом із срібла, міді, сірки та ін. компонентів, який після закріплення шліфують; 2) вироби, виконані в техніці черні.

ЧИТАЛЬНЯ – сільська культурно-освітня установа, найнижча ланка українських просвітніх організацій. Перша читальня була заснована в м. Коломиї у 1848 р. під час революції 1848 – 1849 рр. в Австрійській імперії. читальні масово почали відкриватися в Галичині з 1876 р., на основі відповідного закону Австрійської держави (найчастіше під назвою «Руська читальня»). Читальні організовували селян до культурної та господарської праці. При читальнях нерідко діяли допомогові каси, драматичні гуртки, хори, бібліотеки спільного користування. Особливо розвинулася мережа у 1890-х рр., коли наймасовіші галицькі культурно-просвітні товариства «Просвіта» і «Общество им. Качковского» згідно із затвердженими владою статутами перетворилися на триступеневі організації. Напередодні Першої світової війни галицькі товариства відкривали читальні на Лемківщині та Буковині. Згідно із щорічними звітами, у 1910 р. «Просвіта» налічувала 2355 читалень, а «Общество им. Качковского» – 1225. Читальні згуртовували широкі селянські маси, сприяли формуванню національної свідомості, залучали українське населення до національно-визвольного руху. Після революції 1905 – 1907 рр. читальні відкривалися у селах Наддніпрянської України як осередки «Просвіти». Із встановленням радянської влади вони були заборонені, а новостворені культурно-освітні центри діяли під назвою «хата-читальня».

ЧОЛОВІЧЕ ТА ЖІНОЧЕ НАЧАЛА КУЛЬТУРИ – двоєдині якості культури, що нерозривно пов’язані між собою і доповнюють одна одну в постійній взаємній опозиції. Вважається, що домінування чоловічого начала в культурі зумовлює пріоритет владних устремлінь, матеріальних цінностей, незалежності, амбіційності, ієрархічності, інноваційності. Натомість жіноче начало вносить у культуру турботливість, взаємозалежність, людяність, рівність, стабільність.

«ЧТЕНИЯ В ИСТОРИЧЕСКОМ ОБЩЕСТВЕ НЕСТОРА-ЛЕТОПИСЦА» – видання Історичного товариства Нестора-літописця при Київському ун-ті, яке виходило в 1879 – 1914 рр. Всього 24 книги. Другий том вийшов через 9 років після появи першої книги. 3 1888 р. видавались, за окремими винятками, щорічно по одній книзі. Книги 14-24 мають кілька випусків. У кожному збірнику вміщувались дані про склад товариства та його діяльність, протоколи засідань, наукові статті. Друкувались документальні матеріали та наукові дослідження з історії України, Росії та ін. слов’янських країн; значне місце займали повідомлення і звіти про археологічні розкопки на території України. Деякі книги «Чтения» носили тематичний характер. У виданні публікувались роботи М.Дашкевича, М.Владимирського-Буданова, В.Іконникова, О.Кістяківського, В.Ляскоронського та ін. з історії, археології, історії права тощо; пам’ятки церковно-полемічної літератури та літературні пам’ятки, а також «Акти з історії землеволодіння в Малоросії» (1890 р.).

ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ – торгово-візницький шлях, яким чумаки в XVI - XIX ст. возили сіль з Чорноморського узбережжя Криму, а з України – хліб та ін. сільськогосподарські продукти. Пролягав по лівому березі Дніпра через запорозькі степи до Перекопу, а звідти – у Крим. Втратив своє значення в 1870 – 1880 рр. у зв’язку з розвитком залізниць і річкового транспорту та припинення чумацького промислу.

Ш

ШЕДЕВР – зразковий виріб, який повинен був представляти середньовічний ремісник для отримання звання майстра; пізніше шедевр – твір, який є найвищим досягненням культури (мистецтва).

ШІСТДЕСЯТНИКИ – патріотично налаштоване покоління української молоді 60-х років ХХ ст., сформоване в період тимчасової «хрущовської відлиги», коли керівництвом КПРС було засуджено «сталінізм» і проведено часткову реабілітацію засуджених.

ШКІЛЬНА ДРАМА – драматичні твори навчального і виховного значення, писались викладачами, розігрувались учнями. Виникли у навчальних закладах Європи у період пізнього середньовіччя. Особливість поетики шкільної драми – риторичність, символічність, антиномічність. У ХІV-ХVІІІ ст. шкільна драма поширюється у католицьких та протестантських школах України й Білорусі.

ШКОЛА СІЧОВА – система навчальних закладів, відкритих і утримуваних на кошти Війська Запорозького Низового. Перша початкова школа була відкрита в 1576 р. (в межах сучасного м.Новомосковська Дніпропетровської обл.). З 1602 р. існувала як монастирська при Самарському монастирі. Напередодні зруйнування Січі на землях Війська Запорозького існувало близько 44 початкових шкіл. У 1659 р. на Чортомлицькій Січі було відкрито середню школу. Вона мала назву Січова центральна. У ній навчалося 50 малолітніх і близько 30 учнів старшого віку (молодиків). Подібні школи існували майже в усіх козацьких паланках. У 1754 р. на Січі була відкрита вища спеціальна школа. У ній готували полкову старшину, тлумачів, військових канцеляристів для паланок. Заслуженою славою користувалась відкрита на Січі школа «вокальної музики та церковного співу». У ній навчалося бл. 30 учнів. Запорозькі козацькі школи носили чітко виражений національний характер. Навчання у них велося українською мовою. Вихованці вчилися читати, писати, рахувати, вивчали Закон Божий, відвідували заняття з музики і співу, оволодівали доступними для їхнього віку військово-фізичними вправами.

ШЛЯГЕР – модна пісня про кохання (“товар, що легко збувається”).

«ШЛЯХ З ВАРЯГІВ У ГРЕКИ» («Грецький шлях») – назва основного водного торгового шляху Київської Русі, що зв’язував північні райони країни з південними руськими землями і Скандинавські країни з Візантійською імперією. Опис шляху є в «Повісті временних літ» і у творі візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного «De administrando imperio» («Про управління імперією»). Виник у кін. ІХ – на поч. Х ст. Починався в околицях сучасн. Стокгольма, проходив Балтійським морем, Фінською затокою, по Неві, Ладозькому та Ільменському озерах, далі – по Ловаті і Західній Двіні та їхніх притоках до Дніпра, потім по Дніпру в Чорне море, далі повз о-в св.Євферія (Березань), вздовж західного чорноморського узбережжя до Константинополя. На цьому шляху стояли міста Новгород, Смоленськ, Любич, Родня, Кічкас, Олешшя. Руські купці, які долали шлях із Києва до Константинополя за 30-40 днів, возили у Візантію хліб, ремісничі вироби, срібло в монетах, рабів, хутро, мед, віск, а також товари із Скандинавії і Прибалтики (зброю, янтар). Із півдня по Дніпру везли вина, прянощі, фрукти, дорогі тканини, ювелірні вироби, скляний посуд. Мав велике значення для розвитку і внутрішньої торгівлі, сприяв налагодженню різноманітних зв’язків окремих східнослов’янських племен та прискоренню їх державного об’єднання навколо Києва. Найбільше значення мав у Х – першій третині ХІ ст. Був зв’язаний з іншими водними шляхами Київської Русі – Прип’ятсько-Бузьким, який вів до Європи, і Волзьким, який виводив в Арабський халіфат. У ХІ – ХІІ ст. внаслідок хрестових походів, які встановили зв’язки зі Сходом через Середземне море, цей шлях втратив своє значення.

ШОВІНІЗМ – агресивна форма націоналізму, в основі якої лежить проповідь національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації.

Я

«ЯЗИЧІЄ» – зневажливо-полемічна назва мови, якою користувалися москвофіли на західноукраїнських землях (Галичина, Буковина, Закарпаття) у другій пол. XIX – поч. XX ст., відстоюючи тезу національно-культурної й мовної єдності українців і росіян. Основу становила церковнослов’янська мова в суміші з елементами російської, але з домішкою українізмів і полонізмів та з українською вимовою. «Язичіє» вийшло з ужитку наприкін. XIX – поч. XX ст. після переходу провідних москвофільських видань на російську літературну мову.

ЯЗИЧНИЦТВО – тип культури, специфічною рисою якого є відсутність духовного універсалізму. Це релігія, у якій все специфічно людське прирівнюється до природного і сприймається як магічні випари, продукти цього природного. Людина вважається частиною загального цілого, природи, космосу, її життя не можна відокремити від космосу. Язичництво відобразило найважливіші сторони господарської, соціальної, духовної сфери давніх суспільств та їх природного оточення. В язичництві чітко виражені ознаки релігійного комплексу: віровчення, ідеї, уявлення, почуття, емоції, переживання, відносини з богами та іншими силами, різноманітна культова діяльність. Запровадження християнства у Київській Русі супроводжувалося наслідуванням окремих язичницьких культів.