Питання 2. Суть соціальних інститутів

Соціальний досвід свідчить, що для людського суспіль­ства необхідно закріпити деякі типи соціальних відносин, зробити їх обов'язковими для всіх членів суспільства чи для його групи, забезпечити цілісність системи. З метою збереження цілісності, в якій зацікавлена спільнота, люди утворюють си­стему установ, які закріплюють нормативне регулювання відносин і контролюють поведінку своїх членів.

Соціальний інститут - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей.

Інтеграція індивідів у соціальне об'єднання (групу, спільноту чи суспільство) передбачає не лише зацікавленість людей у створенні таких зв'язків, але й наявність можливостей ко­мунікацій- спільної цілісно-нормативної системи, мови тощо.

Соціальний інститут виникає та функціонує, задоволь­няючи якусь соціальну потребу. Коли ця потреба стає незнач­ною чи зовсім зникає, то поступово зникає і соціальний інститут, який її задовольняв.

Кожна людина має індивідуальну комбінацію потреб. Проте фундаментальних (важливих для всіх) потреб не так уже й багато. їх п'ять і стільки ж головних соціальних інститутів:

• потреба у відтворенні роду — інститут сім'ї та шлюбу;

• потреба у виробництві та розподілі засобів існування -економічні інститути, виробництво;

• потреба в безпеці, соціальній злагоді та порядку - по­літичні інститути, держава;

• потреба в переданні знань і набутих цінностей, соціалі­зація нових поколінь - інститут освіти;

• потреба у вирішенні духовних проблем, переданні духов­них цінностей і ритуалів, які підтримують у суспільстві со­лідарність та злагоду - інститут релігії.

Процес утворення соціального інституту - інституціона-лізація - передбачає такі етапи:

1)  виникнення потреби, задоволення котрої вимагає спільних організованих дій;

2) формування спільних цілей;

3) поява соціальних правил і норм у процесі стихійної со­ціальної взаємодії;

4) поява процедур, пов'язаних із нормами та правилами;

5) інституціоналізація правил, норм, процедур, тобто їхнє прийняття та практичне застосування;

6) визначення системи санкцій і ролей, що охоплюють усіх членів соціального інституту.

Соціальні інститути можуть бути формальними та нефор­мальними.

У межах формальних інститутів взаємодія суб'єктів від­бувається на основі законів і правових актів, формальних ре­гламентів, правил та постанов.

Неформальні інститути, незважаючи на досить чітку ре­гламентацію, не мають формально закріплених законів, правил, норм (наприклад, дружба, сусідство та ін.).

У соціальних інститутів є не лише функції (позитивна роль у суспільстві), але й дисфункції(шкода, яку вони чинять су­спільству).

Функції сприяють зміцненню, виживанню, саморегуляції соціальної системи. Дисфункції ведуть до дезорганізації, зміни та руйнування структури.

Розрізняють функції:

•  явні — якщо вони офіційно заявлені, всіма усвідомлені й очевидні. Очікувані та необхідні явні функції формуються й декларуються в кодексах і  закріплюються в системі ста­тусів та ролей;

• латентні - коли вони приховані, незаявлені, незаплановані. До явних функцій соціальних інститутів, що забезпечують

закріплення та відтворення суспільних відносин, належать:

-регулятивна, що забезпечує регулювання взаємовідносин між членами суспільства за допомогою утворення моделей поведінки;

-  інтегративна, котра забезпечує згуртованість, взаємо­залежність і взаємовідповідальність членів соціальних груп, які формуються   під упливом інституціоналізації правил, норм, санкцій, систем ролей;

- трансляційна, що пов'язана з переданням  соціального досвіду;

-  комунікативна, яка забезпечує поширення інформа­ції, що виникла в певному інституті, як у середині цього інституту для управління та контролю за дотриманням норм, так і у взаємодіях між інститутами.

Латентні функції є незапланованими, непрямими резуль­татами діяльності соціальних інститутів.

Ці результати можуть мати важливе значення для суспіль­ства. Так, усі інститути беруть участь у соціалізації особис­тості. Саме в системі інституціональної взаємодії, що має чітко означені норми та санкції, індивід здобуває життєві навички й досвід.

Явною функцією системи вищої освіти є підготовка квалі­фікованих спеціалістів. Латентною - відтворення системи соціальної стратифікації.

Наприклад, завданням сім'ї є соціалізація до норм сімей­ного життя, однак часто реальна поведінка членів сім'ї приз­водить до конфлікту з культурною групою, тому що ця по­ведінка не відповідає вимогам і нормам групи.

Виробництво предметів споживання також виконує латентну функцію, задовольняючи потребу людей у під­вищенні власного престижу (випуск розкішних авто, коштов­ностей тощо).

Наявність латентних функцій свідчить про те, що діяль­ність будь-якого інституту можна використовувати значно ширше, ніж про це офіційно заявлено.

Для ефективного функціонування соціальних інсти­тутів необхідні такі умови:

• раціональний розподіл праці та її раціональна організація;

• чітке визначення мети й кола дій;

• спеціалізація норм, законів і вимог, які регулюють діяль­ність інститутів;

• деперсоніфікація вимог та дій.

Питання 3

Соціологія громадської думки як наука: сутність, виникнення та розвиток

Громадська думка належить до найдавніших феноменів суспільства. Без неї неможливий людський соціум. Її роль особливо зростає в переломні етапи розвитку історії. Вплив на громадську думку, її використання і маніпулювання нею значною мірою визначили спочатку процеси перебудови, потім розпад СРСР та поглиблення всеохоплюючої кризи країн колишнього радянського табору. Чимало проблем у сучасній Україні зумовлені труднощами формування громадської думки.

Громадська думка як явище не обділена увагою з боку вивчення її різними науковими дисциплінами. Багаточисельні аспекти її існування та функціонування досліджуються політологією, соціальною психологією, психологією, але головною наукою в цьому плані вирізняється соціологія, і зокрема така її галузь як соціологія громадської думки. Сама вона ретельно підходить до визначення соціальної сутності громадської думки, вивчає її різноманітні аспекти.

Інтерес до громадської думки обумовлений її практичним значенням і в економіці, і в суспільній сфері. РR-технології, маркетинг, менеджмент застосовують досягнення соціологічних досліджень громадської думки для отримання більш вагомих економічних, політичних, фінансових результатів. В значній мірі результати наукових досягнень в цій сфері використовуються всередині соціуму з метою визначення та формування найбільш ефективних шляхів суспільного розвитку.

Громадська думка є одним з найдавніших феноменів суспільного життя. Зростання її впливу на соціальні відносини пов’язане з демократизацією життя, підвищенням культурного та освітнього рівня населення, процесами глобалізації тощо. Аналізом проблем функціонування громадської думки займається спеціальна соціологічна теорія – соціологія громадської думки.

Соціологія громадської думки – галузь соціології, яка вивчає, з одного боку, зміст проявів громадської думки та активність її функціонування в суспільстві, а з іншого – загальносуспільні й специфічні чинники, що визначають зміст суджень громадської думки і якість (повноту) виконання нею своїх соціальних функцій.

Стосовно об’єкта соціології громадської думки в соціологічній літературі не склалося одностайної думки. Це пояснюється складністю та недостатньою вивченістю цієї проблеми. Разом з тим методологія соціології орієнтується на дослідження соціальних явищ, тобто таких, які відбуваються за участю людей. Отже, люди, які належать до тих чи інших спільнот, організацій, інститутів, що беруть участь у тих чи інших діях, процесах та інших соціальних феноменах є об’єктами соціологічного дослідження. Саме вони заповнюють анкети чи відповідають на запитання інтерв’юера, беруть участь в експериментах, за їхньою поведінкою спостерігає соціолог. Тому є досить підстав, щоб спиратись на таку методику і при визначенні об’єкта соціології громадської думки.

Таким чином, об’єктом соціології громадської думки слід вважати носіїв (суб’єктів) цієї думки. Об’єктами є люди – представники різних соціальних груп і спільнот, різних організацій і інституцій, які висловлюють свої думки (усно чи інших способом) щодо тих чи інших актуальних суспільно значущих питань.

Предмет соціології громадської думки – закономірності, чинники механізми формування, розвитку, функціонування та обліку оціночного ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу загалом до актуальних проблем дійсності, які викликають суспільний інтерес. Її об’єкт – громадська думка як стан масової свідомості і як соціальна інституція.

Як спеціальна теорія, соціологія громадської думки “виконує функції, пов’язані з дослідженням соціальної реальності, завдяки яким наука поповнюється знаннями про суспільні процеси, явища, формулюючи їх на основі рекомендації щодо вирішення соціальних проблем суспільства загалом, окремих соціальних спільнот” [1]. Відповідно сукупність її функцій класифікують на пізнавальну, практичну, інформаційну, світоглядну, прогностичну, управлінську.

Соціологія громадської думки – спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає сутність громадської думки як соціальні інституції суспільства, її природу як одну із станів масової свідомості; структуру, функції і закономірності функціонування громадської думки, методику та організацію її дослідження, а також використання громадської думки в соціальному управлінні, політичній, економічній, ідеологічній діяльності.

Термін “громадська думка” ввійшов у вжиток в Англії у XII ст. Звідти він проник в інші країни, а з XVIII ст., став загальноприйнятим. Соціологічний його вимір почав активно розроблятися у ХІХ ст. Особливо відомою в цей час стає праця Г.Тарда “Громадська думка і натовп”. Її автор доводив, що громадська думка породжується “публікою”. Вже сама назва дослідження натякає на взаємозумовленість громадської думки і “натовпу”.