8.І.Мазепа-союзник Карла 1

9.Полтавська катастрофа

1700 року вибухнула Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І і 18-річний король Швеції Карл XII.

Зрозумівши, що перемога Петра I тільки прискорить процес знищення української державності, але ніяк його не зупинить, — Мазепа приймає історичне рішення перейти на бік шведів. Останні обіцяють Україні повну самостійність.

Таємні переговори, які вів Мазепа з поляками і шведами ще в 1705—1706 рр., закінчилися угодою між Україною і Швецією. Ось одна із статей цієї угоди: «Все те, що було завойоване на давніх московських володіннях, належатиме згідно з правом воєнним тому, хто займе це як переможець. Та все те, що буде признане як колишня власність українського народу, буде передане або збережене для українського князівства».

Тому шведське військо, ввійшовши на територію України, поводилося дружньо, шанувало мешканців, платило за їжу, фураж. І в листопаді 1708 року Мазепа з 4-тисячним військом з’єднався з шведським королем. До них прилучилася і частина запорожців (8 тисяч козаків) на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком.

Політичне рішення Івана Мазепи та його однодумців 1708 р. порвати з Росією є важливою подією української історії. У ньому сфокусований та віддзеркалений підсумок продержавницьких шукань гетьманської еліти, її опору московському абсолютизму.

Петро з Меншиковим розгорнули на Україні великий терор проти прибічників Мазепи. Цар Петро змушував українське духовенство виголошувати анафему (прокляття) Мазепі.

Почалась сувора холодна зима 1708—1709 рр. Почалися страшні часи для України. А літом 1709 року фортуна повернулася до Мазепи спиною.

Виступ Мазепи у російсько-шведській війні зазнає поразки. Полтавську битву 1709 р. програно. Батурин згорів.

Причин поразки Карла і Мазепи було кілька — це і поранення короля, і ослабленість шведського війська (30 тисяч шведів і козаків проти майже 60 тисяч російських вояків), недооцінка високої міри підготовки противника, непідтримка Мазепи більшістю козацьких полковників, для яких була несподіванкою зміна гетьманом проросійської орієнтації і, нарешті, нерозуміння українським народом стратегії аристократичної гетьманської верхівки. Не останню роль відіграли і церковники. Адже вважалося, що московити — браття по духу, православні, а поляки і шведи — католики і протестанти, особливо закляті вороги православ’я.

Подальші події підтвердили правильність висновків, зроблених Мазепою напередодні полтавської баталії.

Після Мазепи в Україні занепадають наука і культура, більшість українців стає неписьменними. Ідеологією Московської держави стає створення огнем і мечем міцної абсолютної держави як спадкоємиці Києва — тому Київ повинен їй підкоритися. Москва розглядала Україну тільки як місток до Західної Європи.

Визнаючи вищість української культури, Московське царство, перетворюючись в Російську імперію, всебічними заборонами і утисками цілеспрямовано підкоряє Київ політично і економічно. Найактивніше це почав робити Петро I, а завершила Катерина II.

Тому можна сказати, що останній вчинок гетьмана Мазепи історія виправдала.

Відразу після переходу І. Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ гетьман відправив листа Стародубському полковнику І. Скоропадському, в якому виклав причини, що спонукали його на цей крок: «віддавна ворожа влада московська останнім часом має намір забрати під своє володіння малоросійські міста, пограбувати й вигнати з них обивателів і наповнити своїми військами… прибрати до своїх рук гетьмана, генеральних старшин, полковників і запровадити в тиранську неволю, затим усіх козаків перетворити на драгунів, стерти зовсім зі світу ім’я запорозьке й поневолити навіки малоросійський народ».

Рішення І. Мазепи прискорила відповідь Петра І на прохання гетьмана надати йому хоча б 10 тисяч війська для захисту на випадок, якщо Карл ХІІ піде в Україну. Цар тоді відповів, що не може дати й 10 чоловік, і це не лише образило гетьмана, а й дало йому формальну підставу вважати таку відповідь порушенням зобов’язань сюзерена (царя) щодо свого васала (гетьмана). Стосунки між І. Мазепою і Петром І, а потім між гетьманом і Карлом ХІІ, базувалися на договірному принципі, який був тогочасним регулятором політичних стосунків між місцевими елітами та їх сюзеренами. Договір був двостороннім актом. Тому в разі порушення «сюзереном» (Петром І) своїх обов’язків «васал» (Мазепа) міг використати право «ius resistendi», тобто повстати проти нього задля охорони власних інтересів, що й сталося 1708 року. Отже, І. Мазепа не був зрадником ні свого народу, ні своєї держави, ні Петра І, ні тим більше російського народу. Однак саме за це прагнення гетьман І. Мазепа був не лише визнаний царським режимом політичним злочинцем, а й проклятий церквою. Саме після того, як стала відомою позиція Петра І, Мазепа активізував свої контакти з С. Лещинським та Карлом ХІІ. Крім цього, ще існував лист Петра І до Мазепи, зміст якого підтверджує позицію царя і не залишає гетьману й Україні жодного шансу уникнути військових дій на своїй території, а також наслідків війни. Петро І цілком свідомо й рішуче був налаштований на те, щоб використати Україну як розмінну карту в його власній грі. Цар вважав, що у разі приходу шведів в Україну гетьманові з військом слід оборонятися самостійно, але якщо Карл ХІІ піде під Смоленськ, тоді за царським указом гетьманові слід спільно з московськими військами стати до оборони інтересів Російської держави.

Тобто, причинами переходу українського гетьмана із старшиною та військом на бік Карла ХІІ було очевидне порушення Російською державою прав і вольностей війська Запорозького, обмеження гетьманської влади, введення в українські міста військових гарнізонів, плани ліквідації козацького війська або перетворення його на регулярні драгунські полки, перетворення козацької старшини на служилих дворян, а відтак – фактичної ліквідації етнічної окремішності українців.

Протистояти впровадженню Російською державою цих та інших планів в Україні-Гетьманщині І. Мазепа відомими та доступними йому засобами вже не міг, тому наважився на повстання. Приводом для цього кроку гетьмана І. Мазепи та його переходу на бік шведського короля стала відмова царя Петра І. боронити українські території, як того вимагали договірні зобов’язання.

Восени 1708 року шведська армія на чолі з Карлом ХІІ увійшла на територію України. Становище І. Мазепи стало критичним: треба було негайно визначатися, на чиєму боці продовжувати далі діяти. Петро І вимагав від І. Мазепи переходу на правий берег Десни та активних дій щодо затримки шведського війська. Водночас Карл ХІІ очікував від гетьмана підтвердження його намірів щодо спільних дій проти Московщини. Зволікання з боку І. Мазепи почало викликати підозри як з боку царя, так і з боку короля.

Перед тим як здійснити останній рішучий крок у бік шведського табору, І. Мазепа звернувся з промовою до свого війська, яка є дуже показовою у плані пояснення намірів гетьмана: «Ми стоїмо тепер, братіє, між двома проваллями, готовими нас пожерти, коли не виберемо шляху для себе надійного, щоб їх обминути. Воюючі між собою монархи, що зблизили театр війни до границь наших, до того розлючені один на одного, що підвладні їм народи терплять уже і ще перетерплять безодно лиха незмірного, а між ними є точка, або ціль всього нещастя… Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями, нас не обтяжили. Я нащадків не маю… і нічого не шукаю, окрім щастя тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Проклятий був би я і зовсім безсовісний якби віддав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси!»

24 жовтня 1708 року І. Мазепа покинув гетьманську резиденцію Батурин. Наступного дня він переправився через Десну, а 28 жовтня разом із членами Генерального уряду, старшинами та частиною війська прибув до штаб-квартири Карла ХІІ в с. Гірки, де й відбулася їхня перша зустріч.

Про перехід І. Мазепи на бік шведського короля Петру І повідомив О. Меншиков, який за наказом царя мав прибути до Батурина, щоб контролювати виконання царських наказів. Петро І 27 жовтня видав маніфест, де повідомив, що «Гетьман без вісти пропав», тому генеральній старшині наказав негайно прибути до нього. Водночас О. Меншиков отримав наказ захопити Батурин, де залишилися вся артилерія, запаси пороху, склади провіанту, генеральний скарб та архіви українського гетьманського уряду.

Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Османській імперії. Тут, біля міста Бендери, 21 вересня 1709 р. Іван Мазепа помер. Похований у Галаці. Через два роки турецькі мародери в пошуках скарбів, розкопали могилу і не знайшовши їх, викинули тіло гетьмана на вулицю. Згодом козаки перепоховали тіло старого гетьмана.

Оборона Батурина

Обороною Батурина за дорученням І. Мазепи керував сердюцький полковник Дмитро Чечель. На пропозицію московитів скласти зброю козаки відповіли, що скоріше вмруть, ніж віддадуть столицю ворогу. Кілька разів О. Меншиков кидав війська на штурм Батурина, але влучним гарматно-рушничним вогнем вони були відбиті. За шведськими джерелами, під час штурму Батурина полягло близько 3000 московських вояків.

Батурин був добре укріпленою фортецею з великим запасом провізії і боєприпасів, потужним артилерійським арсеналом. Він був спроможний витримати багатомісячну облогу. Але у ніч проти 2 листопада один з полкових старшин Прилуцького полку Іван Ніс повідомив О. Меншикову про таємний хід, яким московське військо вступило у фортецю.

Незважаючи на запеклий опір оборонців, гетьманська столиця впала. О. Меншиков наказав: «Батурин іншим на приклад спалити весь». Його розпорядження виконувалося з ретельністю. Жертвами різанини 2-3 листопада 1708 року у Батурині, за оцінками фахівців, стало близько 7000 мирних жителів, 6000 військовиків, разом 13000 батуринців, сердюків та козаків. Карателі залишили живими лише воєначальників українських військ, але тільки для того, щоб потім їх жорстоко стратити.

Батуринські події мали значний резонанс у Європі. Прусський посол Кайзерлінг і його англійський колега Витворт повідомили своїм народам про каральну операцію росіян. Французький посол свідчив про Батуринську трагедію: «Україна залита кров'ю, зруйнована грабежами і всюди являє собою страшну картину варварства переможців...».

Лише у липні 1709 року Петро І дозволив знову заселяти Батурин, але за „зраду” зобов’язав мешканців сплачувати спеціальний податок до царської скарбниці