Українська державність у XX столітті

Олександр ДЕРГАЧОВ

КИЇВ

Політична думка

1996

УКРАЇНА В ГЕОПОЛІТИЧНИХ КОНЦЕПЦІЯХ ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ XX СТОЛІТТЯ

Тенденції геополітичних орієнтацій, відбиті в державній діяльності ще київських та галицьких Рюриковичів, українських князів, бояр і шляхти, козацьких гетьманів, а також традиції геополітичної думки політичних діячів та інтелектуалів пізнішої доби — І.Мазепи, П.Орлика, І.Виговського, Ю.Немирича, Ф.Духіньського, М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Міхновського, Ю.Липи, С.Петлюри, Дм.Донцова, В.Липинського та багатьох інших, включно з відомою пропозицією Руху про створення Балто-Чорноморського союзу — чекають на невідкладний аналіз і засвоєння всього корисного. Запропонована розвідка ініціює, втім, інший аспект геополітичних студій — вона ставить за мету простежити, як ідея незалежної України співвідноситься з традицією та теоріями західноєвропейської геополітичної думки й відповідає ідейно-теоретичним конструкціям спільного європейського дому. Вирішення проблеми геополітичної переорієнтації потребує від наших інтелектуальної, політичної та наукової еліт подолання реліктів гетто-ментальності 1 й вироблення україно-центричної світоглядної моделі, яка задаватиме систему координат проектові подальшого розвитку країни. Беручи до уваги, що україноцентрична візія світу не протистоїть європоцентричній і в цілому збігається з нею, створення її вимагає обізнаності з величезним масивом європейської геополітичної літератури, зокрема першої третини XX століття — періоду, коли були закладені підвалини й відбувся розвиток базових понять, категорій та концепцій цієї галузі політико-філософської думки.

Як спадкоємці тривалої традиції, політики та вчені початку XX століття висувають низку цікавих ідей та пропозицій. Без огляду на те, були вони зреалізовані чи ні, вони мали істотний вплив на стан міжнародних відносин, суспільну думку, внутрішньополітичну ситуацію у тій чи тій країні тощо.

§1. Р.Челлен: Україна в Першій світовій війні

Аналізуючи 1915 р. у праці «Політичні проблеми світової війни» причини, що призвели до спалаху війни та її можливі наслідки, Р.Челлен зазначає, що одним з першочергових завдань війни має бути вирішення проблем Східної Європи — від того, який баланс сил та конфігурацію кордонів вона по собі залишить, залежатиме впродовж тривалого часу доля всієї Європи. Характерною ознакою цієї війни є вихід на кін світової історії нової сили — расизму, адже Росія вступила у війну під прапором відверто расистського гасла забезпечення панслов’янської расово-політичної єдності. Перебіг подій довів, проте, що джерелом конфронтації в Східній Європі є не расова ворожнеча між ґерманством та слов’янством, а зіткнення «азійської безмежності волі до влади» 2 вкупі зі сповідуваним Росією примітивним, «низьким» з етично-аксіологічного погляду принципом раси та значно вищого принципу культури, розвитку, цивілізації. Расова приналежність та солідарність не відіграють у цьому конфлікті жодної ролі, адже німці, слов’яни та фінно-угорські народи Європи, захищаючи високі європейські вартості, виступили спільним фронтом супроти російської аґресії, довівши, що «єдність раси є химера» 3. Відчуття слов’янами приналежності до європейської культури та намагання Росії «перетворити панславізм на панрусизм» 4 спонукали їх узяти участь у спільноєвропейській протиросійській боротьбі, чим було продемонстровано «збанкрутілість панславізму як політичного чинника» 5. Шведський учений викриває, що саме замасковане панславістською пропаґандистською демагогією бажання приєднати західноукраїнські землі було причиною вступу Росії у війну, тоді як «українське питання» загалом — однією з головних суперечностей, що призвела до війни: «Ми маємо... всі підстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивів світової війни» 6.

Унаочнюючи на мапі розташування втягнутих у конфлікт сил 7, хвилястою лінією від гірла Вісли на Балтиці до Трієсту на Адриатиці, Р.Челлен маркує терени, на які «в ім’я раси» 8 зазіхає Росія. Іншою лінією, що відокремлює Росію від Прибалтійських країн, білоруських та українських теренів (практично до Дону), він окреслив конфігурацію західного кордону Росії, — межу, належну — «в ім’я культури» та Європи 9.

Остання лінія є «культурний кордон» 10 Європи: «що лежить на захід від неї, належить в цілому до Європи, як це доводить, попри расу, культура» 11. Р.Челлен енерґійно підтримує проект політичних перевлаштувань в Європі німецького філософа Едварда фон Гартмана 12 і не без задоволення констатує, що завдяки усвідомленню європейцями своєї культурної спільності домаганням Росії в Європі зреалізуватися не призначено.

Р.Челлен певний того, що слов’яни на власному досвіді вже збагнули справжню сутність «слов’янської» політики Росії, для якої «ідеальний етнополітичний мотив служить... досягненню реальної геополітичної мети» 13 «не зможуть вони залишатися сліпими щодо кричущої суперечності між вустами Росії, що співають пісень про свободу усіх слов’ян, та її рукою, що вимахує батогом... — політика Росії вдома ще не зазнала жодних змін, поляки коцюрбляться під новими ударами, а над степами України й досі не побачити сходу ранкової зорі» 14.

У повоєнній праці «Великі держави та світова криза» (1920) Р.Челлен деталізує свою візію проблем Східної Європи. Росія радянська, що вийшла з колиски «монгольськи пофарбованого московитського царизму» 15, є прямою спадкоємницею старої Росії — «зворотного боку Європи, ушнурованого в єдину державу зі зворотним боком Азії» 16; як і євразійці по ньому, Р.Челлен наголошує на специфічній функції Росії як посередницькій ланці між культурними світами Європи та Азії.

Відкидаючи аналогії між поліетнічними США та «Росією ста народів», Челлен звертає увагу на два моменти: контури теренового розташування народів та їхню культурну різнорозвинутість. Перша особливість полягає у виразно середовому посіданні великоросів, оточених з усіх боків поясом чужинецьких народів, до числа яких на заході належать «шведи і фінни, естонці і німці, латиші і литовці, поляки, рутенці і румуни. ... До числа чужих націй залучили ми також... рутенців, або «малорусів» 17. У культурному відношенні, проте, російське панування над цими народами «було, по суті, зловживанням нижчої культури над вищою» 18; це панування забезпечувалося «політикою планомірного гноблення вищих народів на європейському кордоні та штучним і насильницьким змішуванням (на відміну від природного в Америці), — що мало на меті зруйнувати буферний пояс супроти Європи і дати Росії змогу навалитися всією її масою на Захід. Саме це і є російська ідея» 19.

Вітаючи національно-визвольну боротьбу неросійських народів та їхнє виокремлення в самостійні держави, Челлен проголошує: «результат (створення нових держав. — Авт.) відповідає явно правильному напрямку: визволена нарешті від «козацької загрози» приймає Європа назад за свій справжній культурний кордон свою власну Ірреденту» 20 .