Література

1. Соботович Є. Ф. Концепція загальномовленнєвої підготовки дітей до школи // Дефектологія. – 1997. –№ 1. – С. 2–7.

2. Ушакова Т. М Психолонгвистика.для вузов/ Под ред. Т. М. Ушаковой – М.:ПЕРСЭ, 2006. –416с.

3. Шахнарович А. М., Юрьева Н. М. – Психолингвистический анализ семантики и грамматики. – М., 1990.

4. Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность. – Л., 1974.

5. Зимняя И. А. Лингвопсихология речевой деятельности. – М.:Московський психолого-социальный інститут, Воронеж: НПО “МОДЕК”, 2001. –432с.

6. Львов М. Р. Обучение орфографии в начальных классах.// Начальная школа. – 1986 – №7, – 11-17 с

7. Богоявленский Д. Н. Психология усвоения грамматики, орфографии и развития письменной речи. М.: АПН РСФСР, 1956. – 281. с.

376.1-056.264(091)

Дислалія: історичний аналіз розвитку поняття Наталія Гаврилова

Результати аналізу наукової літератури з загальної та спеціальної психології показують, що у більшості дітей звуковимова у 4-5 років відповідає мовній нормі. Однак в силу наявності у окремих дітей індивідуальних, соціальних і патологічних особливостей розвитку вікова недосконалість вимови звуків у них не зникає, а набуває характеру стійкого порушення. Вважається, що ведучими недоліки звуковимови є при таких порушеннях мовлення як дислалія, ринолалія та дизартрія.

Термін "дислалія" був введений у 1827 році професором Вільнюського університету І. Франком. Ним було вжито цей термін для характеристики усіх порушень звуковимовної сторони мовлення. Пізніше цей термін, але в дещо вужчому значенні, почали вживати Р. Шультесс, Куссмауль, Гутцман. До категорії дітей-дислаліків вони відносили тих у яких порушення звуковимови було обумовленим порушеннями будови органів артикуляції.

В процесі розвитку логопедії як науки трактування цього терміну постійно змінюється. Зокрема, М. Ю. Хватцевим були віднесені до категорії дислалії ті випадки при яких порушення звуковимови були обумовлені ураженням периферичних відділів артикуляційного апарату: вадами будови органів артикуляції чи периферичної іннервації цієї частини мовленнєвого апарату. Також до цієї групи відносили дітей у яких недорікуватість була обумовлена периферичною туговухістю. У 50-х роках в результаті подальших клінічних досліджень проведених О. М. Смірновою, О. В. Правдіною було дане інше трактування дислалії, зокрема були виключені порушення обумовлені туговухістю. Зокрема до даної групи відносили дітей у яких недоліки вимови звуків були обумовлені порушенням будови та іннервації органів артикуляції. В 60-х роках у роботах Б. М. Гріншпун, О. В. Правдіної, С. С. Ляпідевського спостерігається тенденція до поділу порушень мовлення при яких ведучими є недоліки звуковимови на дислалію, ринолалію та дизартрію.

На сучасному етапі розвитку логопедії термін дислалія хоч і набув міжнародного значення, але і надалі немає єдиного його трактування. В окремих підручниках та посібниках з логопедії (Т. Б. Філічєвої, Н. А. Чєвєльової, Г. В. Чиркіної, Л. С. Волкової та ін.) до групи дітей з дислалією відносять усі випадки порушень звуковимови обумовлені порушенням будови артикуляційного апарату, зниженням слуху, недостатнім розумовим розвитком дитини (тобто при розумовій відсталості), а також неправильними умовами виховання дітей в сім'ї. Б. М. Гріншпун до категорії дітей з дислалією віднесено тих у котрих порушення фонетичного боку мовлення обумовлені вадами будови артикуляційного апарату, а також тими причинами які не викликають видимих органічних порушень будови артикуляційного апарату: загальною фізичною ослабленістю дитини в результаті соматичних захворювань, затримкою психічного розвитку (обумовленою мінімальними мозковими дисфункціями), пізнім розвитком мовлення, вибірковими порушеннями фонематичного слуху, несприятливим соціальним оточенням, наслідуванням неправильного мовленнєвого зразка.

Групи причин що викликають порушення звуковимови у цих дітей і на які вказують ці науковці досить різноманітні і не є рядопокладеними. Зокрема тут і органічні причини (до яких відносять порушення будови органів артикуляції, мінімальні мозкові дисфункції, соматичні захворювання дитини), соціальні причини (такі як неправильне виховання дітей, неправильні зразки мовлення для наслідування їх дітьми) і психологічні причини (порушення фонематичного слуху, зниження фізичного слуху, затримка психічного розвитку). При такому трактуванні недостатньо зрозумілим є поділ на органічну або механічну форму дислалії причиною якої вважають порушення будови органів артикуляції та функціональну дислалію причини якої найбільш різноманітні (психологічні, органічні, і соціальні).

Уже в самому визначенні дислалії та характеристиці дітей із цим діагнозом є значні неточності. Зокрема, дислалія – порушення звуковимови при нормальному слухові і збереженій іннервації мовленнєвого апарату. А уже в описі цього порушення мовлення у ряду авторів (М. Ю. Хватцева, Т. Б. Філічєвої, Н. А. Чєвєльової, Г. В. Чиркіної, Б. М. Гріншпун та ін.) ми знаходимо одну з причин дислалії – знижений слух.

Недостатньо чітким є також ставлення до такої причини, що обумовлює (згідно досліджень тих же авторів) дислалію як розумова відсталість чи затримка психічного розвитку. Аналіз наукових джерел (В. Г. Петрова, Є. Ф. Соботович та ін.) показує, що результатом порушення інтелекту у розумово відсталих дітей є таке порушення як загальний недорозвиток мовлення який характеризується системним недорозвитком всіх боків мовлення в тому числі і фонетичного її боку. У такому випадку говорити, що недорозвиток інтелекту виступає причиною, що обумовлює дислалію, а саме ще одне порушення звуковимови, недоцільно оскільки одне у них уже є. Воно виступає частиною наявного у них загального недорозвитку мовлення. М. А. Савченко в результаті дослідження дітей з порушеннями звуковимови сформульоване протилежне поперднім твердженням, що якщо такі вади не пов'язані зі зниженим слухом, порушеннями інтелектуального розвитку, порушенням рухової функції, з тяжким недорозвиненням у дитини лексичного та граматичного боку мовлення, їх визначають як дислалію. На нашу думку виключення повинні становити ті випадки, коли у цих категорій дітей спостерігаються порушення будови зубо-щелепної системи, губ, язика. Тоді можна вважати, що у олігофренів наявне комплексне порушення мовлення: загальний недорозвиток мовлення обумовлений розумовою відсталістю і ускладнений дислалією.

Ще одне суперечливе ставлення викликає причина на яку вказує Б. М. Гріншпун як на ту яка може обумовити дислалію – це мінімальна мозкова дисфункція. Мінімальна мозкова дисфункція – термін який найбільше використовується в нейрофізіології, нейропсихології (Л. С. Цвєтковою, А. Л. Сиротюк, Б. М. Семенович та ін.) для означення незначного нерівномірного розвитку окремих мозкових функцій, які не зачіпають інтелекту та розумових здібностей у дітей. Ряд науковців (В. В. Лебединський, Т. Д. Ілляшенко, М. В. Рождественська та ін. ) вказують на те, що мінімальна мозкова дисфункція є однією з причин, що зумовлюють затримку психічного розвитку, а також вона може бути причиною шкільної неуспішності (Корнєв, А. Л. Сиротюк, Б. М. Семенович, Л. С. Цвєткова). Охарактеризовано також Є. М. Мастюковою особливості прояву мінімальної мозкової дисфункції у дітей з дизартріями. Зокрема вона відзначає, що у цих дітей поряд з порушеннями звуковимовного боку мовлення спостерігаються незначні порушення уваги, пам'яті, інтелектуальної діяльності, емоційно-вольової сфери, легкі рухові розлади і сповільнене формування ряду вищих кіркових функцій. Відповідно до поданої характеристики можна припустити, що у цих дітей і є затримка психічного розвитку.

Більшу чіткість в формування характеристик дітей з мінімальною мозковою дисфункцією внесло нейропсихологічне дослідження проведене А. Л. Сиротюк, згідно з яким була створена класифікація несформованості, незрілості чи спотвореного формування мозкової організації. Така класифікація основана на аналізі етапів структурно-морфологічного розвитку дитини і включає в себе шість синдромів. Відповідно до локалізації недорозвитку в головному мозку і проявляються особливості психічного стану у дітей. Виявлено, що лише у незначної частини цих дітей є порушення звуковимови які переважно зумовлені дизартрією. У окремих із них спостерігається розумова відсталість. Але у переважної більшості з цих дітей при тому, що в загальному мовлення та мислення відповідає віковій нормі виявлено емоційну нестійкість, порушення уваги, зниження працездатності, неадекватні реакції на те, що відбувається навколо. Такі особливості психічного розвитку цих дітей можуть на наш погляд бути сприятливими для формування неправильної звуковимови. Вони виступають не стільки в ролі причини, що викликає порушення вимови звуків мовлення, скільки умови за якої ці порушення можуть виникати.

Отже, підсумувавши вище сказане нами запропоновано розглядати дислалію, як термін, що об'єднує групу порушень звуковимовного боку мовлення обумовлених причинами анатомо-фізіологічного характеру. В залежності від причин, що її викликають вона може бути поділена на дві форми: функціональну і органічну.

Функціональна форма дислалії може бути викликана неправильним вихованням дітей (наявністю зразків неправильної звуковимови в оточенні дитини, сюсюканням з нею, гіперопікою чи гіпоопікою, тощо), створенням неправильних умов для розвитку артикуляційної моторики у дітей починаючи від їх народження (тривалим смоктанням соски чи пальця, відсутністю грудного годування, соматичними чи частими гострими респіраторними захворюваннями, захворюваннями в області носа і носоглотки тощо). У переважній більшості спостерігається функціональна форма дислалії у дітей з нормальним загальним психічним розвитком. А також у частини дітей з мінімальною мозковою дисфункцією з затримкою психічного розвитку у яких спостерігаються такі особливості психічного розвитку, які можна вважати сприятливими для виникнення цього порушення звуковимови.

При органічній формі дислалії порушення звуковимови у дітей зумовлені: 1) аномаліями будови зубо-щелепної системи: діастемою між передніми зубами, наявністю передніх чи бокових відкритих прикусів, прогенією, прогнатією; 2) специфічною будовою твердого піднебіння: високим готичним, низьким пласким; 3) специфічною будовою язика: маленьким язиком, вузьким і довгим язиком, широким товстим і малорухливим язиком (в результаті багаторічного аналізу досвіду логопедичної роботи з дітьми нами було виявлено, що язик та форма твердого піднебіння гармонічно взаємодоповнюють одне одного. А тому при наявності високого готичного піднебіння і язик у дітей довгий, а при низькому піднебінні і язик короткий. Але навіть при таких умовах діти часто самостійно правильно не можуть розташувати їх один відносно одного, що і зумовлює неправильну вимову ними окремих звуків мовлення. Поруч із цим на нашу думку така будова органів артикуляції є не стільки аномальною скільки специфічною); 4) аномаліями будови язика: короткою підязиковою вуздечкою; 5) специфічною та аномальною будовою губ: товстими губами часто з відвислою нижньою губою, короткою малорухливою верхньою губою, незрощенням верхньої губи.

Органічна форма дислалії може спостерігатися як у дітей з нормальним психічним розвитком, з затримкою психічного розвитку, з мінімальною мозковою дисфункцією так і у дітей зі складнішими відхиленнями (у розумово відсталих дітей, дітей з порушеннями слуху, зору). В останньому випадку вона виступає як ускладнення уже наявного у них загального недорозвитку мовлення, що вимагає спеціального проведення постановки звуків.