
- •Предмет релігієзнавства
- •Структура релігієзнавства
- •Основні категорії релігієзнавства
- •Методи і принципи релігієзнавства
- •Методи релігієзнавства
- •Принципи релігієзнавства
- •Література
- •Методи і принципи релігієзнавства
- •Методи релігієзнавства
- •Принципи релігієзнавства
- •Література
- •Сутність релігії
- •Філософські концепції природи релігії
- •Філософські концепції природи релігії
- •Основні елементи релігії
- •Література
- •Релігія як форма онтологічного самовизначення людини
- •Релігія — шлях людини до вічності
- •Суспільні функції релігії
- •Класифікація релігій
- •Література
- •Первісна міфологія як підґрунтя релігійних вірувань
- •Анімістичні вірування
- •Фетишизм
- •Тотемізм
- •Генеза надприродного
- •Література
- •Даосизм
- •Конфуціанство
- •Теїстичні вірування праукраїнців часів Київської Русі
- •Література
- •Буддизм
- •Походження
- •Ідейні джерела
- •Основи віровчення
- •Напрями Хінаяна
- •Махаяна
- •Поширення
- •Література
- •Християнство
- •Соціально-економічні умови та духовні джерела
- •Ісус Христос — центральна постать християнства
- •Господня молитва («Отче наш»)
- •Моральне вчення
- •Біблія — священна книга християн
- •Вселенські собори — етапи формування основних догматів християнства
- •Поділ християнської церкви на православну (Східну) та католицьку (Західну)
- •Православ'я
- •Католицизм
- •Протестантизм
- •Напрями у протестантизмі
- •Література
- •Основні віросповідні принципи
- •Морально-етичні норми
- •Мусульманський шаріат
- •Релігійні напрями та течії
- •Хариджизм
- •Література
- •Вільнодумство
- •Вільнодумство давнього світу
- •Середньовічне вільнодумство
- •Вільнодумство епохи Відродження та Нового часу
- •Розвиток українського вільнодумства
- •Неопозитивістська форма вільнодумства
- •Фрейдистський напрям вільнодумства
- •Атеїстичний екзистенціалізм
- •Гуманістичні рухи вільнодумства
- •Атеїзм як форма вільнодумства
- •Література
- •Неорелігії й глобальне мислення
- •Богошукання орієнтального напряму
- •Неохристиянські рухи
- •Синтетичні неорелігії
- •Езотеричні об'єднання
- •Саєнтологічні рухи
- •Неоязичництво
- •Демоністичні культи
- •Література
- •Український конфесійний плюралізм
- •Християнство
- •Українська православна церква
- •Українська греко-католицька церква
- •Церкви протестантського напряму
- •Етнонаціональні релігії
- •Неорелігії
- •Неохристиянські рухи
- •Орієнтальні течії
- •Синтетичні релігії
- •Саєнтологічні течії
- •Езотеричні об'єднання
- •Неоязичництво
- •Література
Вільнодумство
Релігія ніколи не була єдиним виявом духовності людини. На всіх етапах розвитку цивілізації вона мала своїх опонентів. З огляду на роздвоєність людської природи та здатність індивіда усвідомлювати як свою могутність, так і слабкість, як свою величну свободу, так і свою рабську покірність, як свою богоподібність, так і залежність від природної необхідності — такий стан є скоріше закономірним, аніж випадковим. Складна й суперечлива людська природа сприяла тому, що в усі часи були ті, хто не задовольнявся безапеляційними церковними догматами. Силою власного розуму у тривалих клопітких пошуках вони прагнули знайти власні відповіді на найскладніші питання. Ось чому у процесі історичного розвитку з'явилася така форма духовної культури, як вільнодумство.
Вільнодумство — ідейно-духовна течія, що визнає право людини на свободу мислення, вільне пізнання сутності світу, критичне ставлення до усталених поглядів і переконань.
Вільнодумство відображало прагнення людини вирватися із зовнішньої та внутрішньої духовної несвободи. Не було б його, не було б і розвитку релігії, людство не мало б того в своєму прогресі, що засвідчує силу, велич розуму і дії. Згідно з Біблією Бог, створивши людину за своїм образом і подобою, надав їй здатність оцінювати вільно, адже саме так діяв він під час творення світу. Тому ігнорувати вільнодумство як важливий здобуток у розвитку людського духу не можна.
Вільне мислення, вільна думка, вільнодумство — це у першу чергу самостійний пошук істини. Тому поняття «вільнодумство» не тотожне поняттю «антирелігійна думка», хоч і не позбавлене повністю критичного аспекту. Бо ж «критикувати», «боротися», «заперечувати релігію» ще не означає беззастережно «вільно думати». Звісно, що вільнодумство у будь-якій духовній сфері так чи інакше пов'язано з релігією. Але такий зв'язок не може мати і ніколи не мав суто антирелігійного спрямування. Уперше термін «вільнодумство» вжив англійський філософ Джон Локк (1632—1704) у 1697 р. Щоправда, ще Б. Спіноза проголосив право розуму на вільне мислення, заявивши, що кожна людина народжується вільною, а тому мусить і вільно думати. Все ж першим наповнив змістом цей термін англійський філософ Ентоні Коллінз (1676— 1729) у праці «Філософське дослідження людської свободи» (1713). Він розглядав вільнодумство як застосування розуму у пізнанні значення будь-якого положення, в контексті доказів «за» і «проти» відповідно до їх уявної сили чи слабкості.
Неможливо не згадати і французького філософа Рене Декарта (1596—1650). Його заклик до людського розуму «підвестися на власні ноги» в інтерпретації Коллінза набув нового сенсу. Як ідейно-духовна течія вільнодумство супроводжує людське суспільство протягом усієї його історії.
Вільнодумство давнього світу
На перших етапах становлення людства вільнодумство формувалося стихійно. Тому воно було здебільшого фрагментарним, сповненим сумнівів із багатьма застереженнями, не завжди переконливим. Перші його вияви можна зустріти вже у єгипетських («Пісня арфіста», «Бесіда зневіреного зі своїм духом») та вавилонських («Діалог пана і раба про сенс життя») творах.
Найбільшого розвитку вільна думка набуває у Давніх Греції та Римі. Вона пов'язана у першу чергу з іменами античних філософів: Ксенофана (567—470 до н. е.), для якого Бог — це світ у всій його цілісності; Карнеада (приблизно 214—129 до н. е.) — творця версії теорії ймовірності (пробабілізму); Демокріта (приблизно 460—371 до н. е.); Епікура (342—271 до н. у.) та Тіта Лукреція Кара (приблизно 99—55 до н. е.).
Праці Демокріта з фізики, етики, математики, музики, риторики, астрономії були своєрідною енциклопедією пізнання того часу. Як автор атомістичної концепції світу, він надав античному мисленню якісно нового розуміння безкінечності, незнищуваності і нестворюваності Всесвіту, переконаності в існуванні різноманітних світів, що виникають і гинуть. Атоми — первинну основу всього сущого — мислитель розглядав як неподільні, без'якісні, вічні. Водночас філософ учив, що вони розрізняються за формою, величиною і положенням у просторі. Рух атомів у порожнечі, на його думку, є природною об'єктивною реальністю. Розвиток Всесвіту, порядок — все детерміновано механічним рухом атомів. Тому в системі світобачення Демокріта немає випадковості, все підпорядковане чіткій необхідності. Розуміння Демокрітом причинності як абсолютної необхідності не мало нічого спільного з телеологією.
Демокріт особливого значення надавав чуттєвому рівню пізнання, хоча це не завадило йому підкреслювати роль раціональності, завдяки якій, на думку мислителя, можна підійти до пізнання «істинної сутності» атомів, відкриття причинно-наслідкових зв'язків. Він був одним із перших, хто дійшов висновку, що «божественні справи» людей є результатом дії їхнього розуму. Атомістична система Демокріта стала теоретичною основою вчення Епікура — найвидатнішого мислителя елліністичного періоду. Він доповнював і розвивав систему світобачення свого знаменитого попередника, присвятивши фізиці — вченню про природу — трактат «Про природу» (37 книг). Епікур поділяв точку зору Демокріта на Всесвіт як комбінацію порожнечі й атомів. Але якщо Демокріт характеризував атоми за величиною, формою і положенням у просторі, то Епікур приписував їм ще й вагу. На відміну від Демокріта, який був переконаний, що атоми рухаються лише по прямій, Епікур допускав та визнавав закономірним і непрямолінійний рух. Демокріт відкидав об'єктивне існування випадковості, що неодмінно призводило до фаталізму. Епікур заперечував абсолютність необхідності, визнаючи і випадковість, а значить, можливість нічим не зумовлених явищ та подій.
Основним джерелом виникнення та існування релігії Епікур вважав страх смерті, забобони і незнання законів розвитку природи. Подолати цей страх допомагає пізнання природи. Філософ не заперечував існування богів, які, на його думку, живуть на «міжсвітових» просторах і не втручаються у долі людей.
Вчення Демокріта і Епікура отримало свій подальший розвиток у творчості давньоримського поета, філософа Тіта Лукреція Кара — автора філософської поеми «Про природу речей» — енциклопедії наукових знань античності. У ній автор намагається дати цілісну картину світу, показати закономірності явищ природи, виходячи з позицій атомістичної механіки, пояснити природний шлях виникнення суспільства, релігії. Засобом досягнення щастя Лукрецій вважав пізнання.
Вільнодумство мало свій «вияв і в Давній Індії (школи локаята, вайшешика) та Давньому Китаї (Лао-цзи, Цзоу Янь). Але у цих країнах воно характеризувалося фрагментарністю, іноді світоглядною непослідовністю, а тому не мало такого широкого розвою, як в античній культурі.