об’єднання – інші об’єднання підприємств за галузевим, територіальним та іншими принципами.

Завдання: прочитати, скласти конспект, підготуватися до семінару.

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення, суті, структури, функцій та принципів діяльності державних підприємств.

2. Охарактеризуйте малі підприємства як одну з нових організаційно — правових форм підприємництва.

3. Що таке об'єднання підприємств? Які з них визначаєте.

4. Дайте визначення змісту господарських товаристів та охарактеризуйте основні їх типи (акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, то­вариство з додатковою відповідальністю, повне товариство).

5. Охарактеризуйте оренді підприємства.

6. Дайте визначення суті кооперативного підприємництва.

7. Опишить головні форми підприємств аграрному секторі.

Рекомендована література: 4: с. 60 - 70; 16:с. 120 - 125; 5

Форма контролю: фронтальний опит.

Тема 6. Система розподілу доходів

Кількість годин: 2

Мета вивчення: визначити зміст та механізм розподілу доходів в економіці

Методичні вказівки

Розподіл доходів - це стадія відтворення, яка займає проміжне місце між виробництвом і споживанням. Реалізована на ринку продукція перетворюється на грошову виручку. Після вилучення з неї вартості спожитих засобів виробництва залишається грошовий (валовий) доход, або новостворена вартість, у процесі розподілу якого виникають вертикальні зв'язки: між державою і членом суспільства, між державою і підприємством, між підприємством і його працівником, між власником засобів виробництва і найманим робітником та ін. У цих зв'язках виявляються різноманітні форми доходів, кожна з яких має своє економічне призначення.

Об'єктивно розподіл доходів залежить від того, що новостворена вартість складається з необхідного продукту, який використовується для задоволення потреб безпосередньо виробників, і додаткового продукту для задоволення особистих потреб підприємців і загальних суспільних потреб (розширення виробництва, соціальної та духовної сфери, створення резервів).

Спочатку здійснюється розподіл доходу між державою і підприємством будь-якої форми власності. Об'єктом такого розподілу є прибуток - різниця між ціною, за якою підприємство реалізує свою продукцію, та її собівартістю.

Прибуток підприємства розподіляється на дві частини: одна йде в розпорядження держави, друга - залишається в розпорядженні підприємства. Це особлива форма розподілу, від якої залежить існування держави, фінансування загальнодержавних програм розвитку народного господарства, соціально-культурних заходів, утримання державного апарату, забезпечення оборони країни. Разом з тим в результаті розподілу доходів підприємство повинно мати умови для відповідної господарсько-фінансової діяльності.

Підприємство сплачує державі податок на прибуток до державного бюджету. Світова практика господарювання в умовах ринкових відносин має в основному однаковий принцип розподілу прибутку у вигляді податку. Розмір останнього залежить тільки від розміру прибутку і має для всіх однакову міру вилучення (певна частка з прибутку).

Важливе значення має установлення пропорції розподілу прибутку між державою і підприємством. Якщо вилучається надмірна частка прибутку, то підприємство втрачає стимули для розвитку виробництва, не має можливості для поліпшення соціальних умов життя людей. По суті, підривається основна ланка народного господарства, від якої залежить доля розвитку всього суспільства.

Водночас, якщо держава не матиме достатніх коштів, то це негативно відбиватиметься на науково-технічному і економічному прогресі всього суспільства. Розвиток фундаментальних наук, нових напрямів технічного прогресу, розв'язання ряду глобальних проблем можливі тільки за умови участі держави та її централізованих фондів.

Отже, важливим принципом розподілу доходу є встановлення оптимального співвідношення, яке створювало б сприятливі умови для поєднання економічних інтересів суспільства і підприємств.

Нам уже відомо, що сукупний суспільний продукт у натуральній формі складається із засобів виробництва (засобів і предметів праці) та життєвих засобів. Засоби виробництва спрямовуються на виробниче, а життєві засоби - на особисте споживання.

Важливе значення має розподіл фонду життєвих засобів. Він охоплює, як правило, основну частку всього продукту, яка утворюється на основі необхідного і частини додаткового продукту. За своїм матеріально-речовим складом фонд життєвих засобів - це сукупність предметів споживання і послуг, який об'єктивно необхідний для задоволення особистих потреб людини, забезпечує відтворення і розвиток її здатності до праці, утримання непрацездатних членів сім'ї.

Коли йдеться про розподіл необхідного продукту, то цей процес іноді вважають тотожним процесу розподілу фонду життєвих засобів. Проте фонд життєвих засобів і необхідний продукт - це не тотожні поняття, а отже, не синоніми.

У системі суспільного відтворення необхідний продукт формується у процесі виробництва, проходить через фази розподілу, обміну і споживання. Головним функціональним призначенням необхідного продукту є відтворення робочої сили. Лише на фазі споживання необхідний продукт набуває своєї завершеної форми як фонд життєвих засобів, тобто виступає у вигляді предметів споживання і послуг, які безпосередньо забезпечують особисте споживання.

Таким чином відбувається процес трансформації необхідного продукту у фонд життєвих засобів. Це можна показати на такому прикладі. Завод виробляє верстати. З усієї маси вироблених верстатів одна частина йде на заміщення спожитих засобів виробництва, друга становить необхідний продукт, а решта утворює додатковий продукт. Зрозуміло, верстати, які утворюють необхідний продукт, це тільки матеріальна передумова останнього. Заперечувати це означає, що підприємство, яке виробляє засоби виробництва, не створює необхідного продукту. Насправді воно створює матеріальний еквівалент необхідного продукту, який потім трансформується через обмін на життєві засоби.

Після реалізації продукції необхідний продукт набуває грошову форму, яка надходить до працівника у вигляді заробітної плати, грошових виплат із суспільних фондів споживання. Далі працівник свої грошові доходи на ринку (тобто через обмін) перетворює на предмети споживання і платні послуги. Крім цього, він одержує через суспільні фонди споживання безплатні послуги. І тільки після всього цього на стадії споживання необхідний продукт набуває форму фонду життєвих засобів.

Як бачимо, необхідний продукт послідовно набуває різні форми, виступає у вигляді натуральної продукції, грошових доходів, товарів і послуг, фонд життєвих засобів виступає тільки у вигляді предметів споживання і послуг, які безпосередньо споживаються працівниками і членами їх сімей. Іншими словами, це необхідний, а також частина додаткового продукту на стадії споживання.

Структура фонду життєвих засобів буде такою. Спочатку можна виділити товари і послуги разового користування та товари і послуги тривалого користування.

До товарів і послуг разового користування належать продукти харчування, послуги транспорту і зв'язку, послуги культурно-освітніх установ, освіти і охорони здоров'я, побутові послуги.

До товарів і послуг тривалого користування належать житло, товари господарсько-побутового і культурного призначення, одяг, взуття, білизна тощо.

Структуру фонду життєвих засобів можна розглядати також за формами розподілу. Серед них є такі форми, де розподіл залежить від трудової, а також підприємницької діяльності суб'єктів: заробітна плата тих, хто працює за наймом, і особисті доходи працівників від реалізації продукції колективних підприємств, доходи від індивідуальної трудової діяльності, доходи від підсобного господарства, кооперативної діяльності, доходи підприємців.

Також є доходи, безпосередньо не пов'язані з оцінкою результатів праці. Це суспільні фонди споживання. Вони можуть надходити до населення через державний бюджет, а також через спеціальні фонди підприємств (в Україні вони мають назву фондів соціального розвитку).

І нарешті, є доходи від власності - дивіденди від акцій, відсотки від паю на майно, відсотки від вкладів в ощадних банках та ін.

Одна (переважна) частина доходів перетворюється (в основному через ринок) у предмети споживання населення, а друга (через накопичення і інвестування на основі ринкових відносин) в засоби виробництва для розширеного відтворення, економічного зростання.

Для будь-якого суспільства першочергове значення має мотивація економічної діяльності. Мотив означає спонукальну причину з приводу будь-якої дії. У цьому випадку йдеться про те, що спонукає суб'єктів до економічної діяльності, основним змістом якої є виробництво життєвих засобів (матеріальних благ і послуг).

Мотиваційний механізм економічної діяльності - поняття досить складне. Воно включає мету мотивації, суб'єктів виробничих відносин і об'єктів господарства, економічні інтереси і стимули до діяльності, основні принципи функціонування механізму.

Первинним мотивом діяльності людей є їх потреби у засобах Існування: продуктах харчування, одязі, житлі тощо. Вже давно відомо, що без потреби немає виробництва, а споживання життєвих засобів відтворює потребу.

Необхідність задовольняти свої потреби змушує людей діяти, вступати в активну взаємодію не лише з природою, а й між собою. Отже, виникають суспільні виробничі відносини, в яких важливою рушійною силою є певний мотиваційний механізм економічної діяльності.

Мета мотивації - це забезпечення відтворення суб'єктів виробничих відносин: працівників, трудових колективів, підприємців. Якщо немає нормальних умов для відтворення, то мотиви до конкретної економічної діяльності зникають.

Головним об'єктом господарювання, а також основним джерелом відтворення суб'єктів виробничих відносин виступає національний доход.

У механізмі мотивації поєднуються економічні інтереси держави, підприємств і працівників. Реалізація і поєднання цих інтересів відбуваються на основі матеріальних стимулів до праці.

Реалізувати економічний інтерес підприємства означає виробити чистий продукт, створити прибуток, достатній для стимулювання колективу і розширення виробництва. Реалізувати економічний інтерес працівника означає забезпечити йому необхідний продукт, який дає можливість задовольнити його традиційні особисті потреби в матеріальних, соціальних і духовних благах.

Основою матеріальних стимулів до праці є система розподілу доходів. Ця основа залежить від форм власності на засоби виробництва. Економічний стимул, як правило, відбиває залежність одержання продукту в особисте розпорядження суб'єкта від результатів його праці або економічної діяльності.

Економічні стимули є засобом встановлення взаємозв'язку між інтересами і виступають певною формою реалізації різних видів економічних інтересів. Щоб одержати заробітну плату, працівники повинні створити чистий продукт, прибуток, тобто реалізувати економічний інтерес підприємства.

Мотивація діяльності починається не тільки з проголошення власності, Досвід показує, що реалізація останньої залежить від пропорцій розподілу доходів, значну роль тут відіграє держава.

Оголошення певної форми власності, в тому числі приватної, ще недостатньо для створення мотивації економічної діяльності. За допомогою непосильних податків можна вилучати значну частину доходів і підірвати мотиви до економічної діяльності. Тому мотиваційний механізм діяльності залежить від створення справедливої системи розподілу доходів, яка повинна бути побудована на основі таких принципів:

отримання доходів за працю, в тому числі підприємницьку, землю, капітал;

залежності основної частини доходів від результатів праці, рівня економічної діяльності суб'єктів господарства;

розмір доходів при врахуванні рівня розвитку продуктивних сил повинен забезпечувати нормальні (суспільне необхідні) умови життя; сталості розподілу доходів. "Якщо в бюджет сім'ї кожного тижня, кожного місяця і кожного року не надходить стійкий потік грошей, - то такій сім'ї, - справедливо зауважував П. Самуельсон, - життя осточортіє, навіть якщо воно суцільно і складається із святих";

відсутності зрівнялівки в розподілі доходів;

неприпустимості надмірної диференціації доходів у суспільстві, дотриманні соціальної справедливості;

усуненні всякої дискримінації за статтю, національністю, соціальним походженням.

У соціальне орієнтованій ринковій економіці мають враховуватися істотні відмінності у здібностях працівників. Це означає, по-перше, створення однакових умов для їх розвитку; по-друге, надання роботи за здібностями; по-третє, створення необхідних умов для високоефективної праці.

Основною формою розподілу доходів для найманих працівників є заробітна плата - ціна, що виплачується за використання праці.

Перехід до ринкової економіки зумовлює появу ринку праці, а отже, купівлю-продаж товару робоча сила. Вихідним положенням при з'ясуванні суті заробітної плати слід брати потреби працівника. З урахуванням досягнутого рівня розвитку продуктивних сил вони можуть бути зведені д6 так званого споживчого кошика, тобто до певного набору життєвих засобів. Далі відбувається грошова оцінка життєвих засобів споживчого кошика з урахуванням деяких факторів оцінки робочої сили (кваліфікації працівника, умов його праці, співвідношення попиту і пропозиції на робочу силу). Все це утворює вартість або ціну робочої сили. Потім цю вартість ділять на тривалість робочого дня (при почасовій оплаті) або на кількість виробів, які мають бути вироблені при даному робочому дні (при відрядній оплаті) і одержують так звану ціну праці.

Далі ціну праці зіставляють з мірою праці, тобто з тим обсягом роботи, який повинен бути виконаний працівником. Потім враховують фактичні витрати і результати праці, відповідно до яких встановлюють грошову оплату праці (фактичне одержання грошової винагороди). І нарешті, на ринку (тобто у сфері товарного обігу і нематеріальних послуг) працівник перетворює грошову оплату в міру споживання. Остання становить основну частку фонду життєвих засобів та існує поряд з такими його допоміжними формами, як суспільні фонди споживання, доходи від підсобних господарств, індивідуальної трудової діяльності тощо.

Отже, заробітна плата виражає і вартість товару робоча сила, і оплату за працю, за витрати і результати її, що визнані ринком. Західні економісти вже давно визнали сумісність у змісті заробітної плати вартості робочої сили і забезпечення рівності заробітної плати за однакові витрати праці, які дістали ринкове визнання.

Важливо розрізняти грошову (номінальну) заробітну плату від реальної заробітної плати. Номінальна заробітна плата - це сума грошей, що одержує працівник за годину, день, місяць. Реальна заробітна плата виражається в сумі товарів і послуг, які працівник може придбати на свою грошову заробітну плату.

Зауважимо, що номінальна і реальна заробітна плата не обов'язково змінюється в одному і тому самому напрямі. Наприклад, номінальна заробітна плата може підвищитися, а реальна заробітна плата в той же час - знизитися, якщо ціни на товари і послуги зростали швидше, ніж номінальна заробітна плата.

Законодавче встановлюється мінімальна заробітна плата. Вона становить розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якої не може здійснюватися оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт).

У провідній країні ринкової економіки - США - розмір мінімальної погодинної заробітної плати законодавче встановлювався на такому рівні: 1985 р. - 3,6 дол., 1990 р. - 4,25 і з червня 1997 р. - 5,15 дол. Остання ставка в перерахунку на місячну зайнятість має становити 824 дол. ...

Законом України "Про оплату праці" (травень 1995 р.) визначені джерела коштів на оплату праці. Для госпрозрахункових підприємств таким джерелом є частина доходу та інші кошти, одержані внаслідок їх господарської діяльності.

Для установ і організацій, що фінансуються з бюджету, - це кошти, які виділяються з відповідних бюджетів, а також частина доходу, одержаного внаслідок господарської діяльності та з інших джерел.

В об'єднаннях громадян оплата праці найманих працівників здій-снюється з коштів, які формуються згідно з їхніми статутами.

Заробітна плата за своїм складом неоднорідна, вона включає різні за функціональним значенням складові частини. Співвідношення між ними утворює структуру заробітної плати. У ній слід розрізняти основну і додаткову частини і види винагороди, що входять до кожної з них.

Заробітна плата має дві форми: відрядну і почасову. Погодинна зарплата — це оплата праці, або вартості і ціни робочої сили за її функціонування протягом певного робочого часу. Відрядна форма оплати праці проводиться за нормами і розцінками, встановленими відповідно до розряду виконуваних робіт. На перших етапах розвитку капіталізму переважала погодинна зарплата, згодом її замінила відрядна, а в сучасних умовах панівною формою знову стала погодинна зарплата. Кожна форма заробітної плати включає певні системи. Для погодинної форми — це проста почасова оплата, почасова—преміальна, почасова—прогресивна тощо. В економіці розвинутих країн світу застосовуються такі системи заробітної плати: тарифні, преміальні і колективні форми оплати. Відрядну форму заробітної плати в основному застосовують, коли рівень механізації виробництва такий, що результат діяльності значною мірою залежить від інтенсивності праці робітників. Комплексна механізація та автоматизація виробництва обумовлюють широке використання почасової форми заробітної плати. При цьому частка простої почасової оплати знижується, а підвищується частка почасової преміальної оплати.

Організація оплати праці в Україні здійснюється на основі:

законодавчих та інших нормативних актів;

генеральної угоди на державному рівні;

галузевих, регіональних угод;

колективних договорів;

трудових договорів.

Згідно з Законом України "Про оплату праці" суб'єктами організації оплати праці є: органи державної влади та місцевого самоврядування, власники, об'єднання власників або їх представницькі органи, працівники.

В Україні діє тарифна система, яка включає тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).

Тарифну систему оплати праці використовують для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників - залежно від їх кваліфікації та відповідальності за розрядами тарифних сіток. Вони є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати.

Розмір заробітної плати в різних країнах неоднаковий. Існують на-ціональні відмінності заробітної плати. Вони обумовлені неоднаковими розмірами величини вартості робочої сили, яка залежить від обсягу природних і історично існуючих життєвих потреб, витрат на виховання працівника, продуктивності та інтенсивності праці в країні.

Законом України "Про оплату праці" встановлено, що розмір мінімальної заробітної плати (а від цього залежать всі тарифні ставки і посадові оклади) визначається з урахуванням:

вартості величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників в міру стабілізації та розвитку економіки країни;

загального рівня середньої заробітної плати;

продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.

У країнах ринкової економіки на величину заробітної плати впливає конкуренція, що діє на ринку праці. Співвідношення попиту і пропозиції на робочу силу не є сталим. Воно може бути сприятливим для тих, хто її продає. Це відбувається рідко і вибірково, якщо попит на робочу силу перевищує пропозицію на неї. У цьому випадку зарплата може зростати. І навпаки, якщо пропозиція робочої сили на ринку перевищує попит на неї, то виникають несприятливі умови для встановлення більш високого рівня заробітної плати. В цих умовах робітник змушений погоджуватись на меншу заробітну плату, на гірші умови праці. Держава і профспілки мають право обмежувати конкуренцію на ринку праці.

В умовах переходу до ринкової економіки складається нова система оплати праці. Їй властиві такі риси:

підпорядкування завданням інтенсивного типу розвитку економіки. Оплата праці використовується як найважливіший засіб стимулювання зростання продуктивності праці, прискорення науко-во-технічного прогресу, поліпшення якості продукції, підвищення ефективності виробництва і зміцнення дисципліни;

забезпечення прямої та жорсткої залежності оплати праці від кінцевих результатів господарської діяльності трудових колективів;

оптимальне поєднання інтересів трудових колективів із загаль-нонаціональними;

усунення зрівнялівки і верхньої межі в оплаті праці, що дає змогу послідовніше здійснювати принцип соціальної справедливості;

посилення заінтересованості працівників у виконанні робіт меншою чисельністю працюючих;

створення переваг .в оплаті тим, від кого залежить прискорення темпів науково-технічного прогресу;

чіткість і доступність механізму нарахування заробітної плати, що сприяє розумінню широкими верствами працівників зв'язку оплати праці з результатами виробництва.

Є певні особливості розподілу особистих доходів за трудову діяль-ність у колективних підприємствах. До таких підприємств слід віднести кооперативи у різних сферах господарювання, які засновані на кооперативній власності, а також підприємства, засновані на спільній праці та власності, що складається з індивідуальних паїв. Члени кооперативу і співвласники колективних підприємств не продають свою робочу силу. Їх особисті доходи виникають у результаті реалізації товарів і послуг, що створені колективною працею.

Кооперативна. форма власності надає особистим доходам (або оплаті праці) ряд особливостей.

По-перше, фонд оплати праці визначається загальними зборами кооператорів і створюється за рахунок валового доходу даного кооперативу. Особлива увага приділяється економічно обгрунтованому співвідношенню між коштами, що спрямовуються на розвиток виробництва і оплату праці.

По-друге, оскільки продукт праці кожного кооперативу знаходиться у розпорядженні загальних зборів членів кооперативу, а не держави, то розміри оплати за рівну працю в різних кооперативах

неоднакові. Принципу рівної оплати за рівну працю дотримуються тільки в межах окремих кооперативів.

По-третє, оплата праці в кооперативі може здійснюватися як грошима, так і натурою.

По-четверте, кооператив може залучати до роботи за трудовим договором громадян, які не є членами кооперативу, з оплатою їх праці на основі домовленості сторін без обмеження розмірів заробітку.

Для громадян, робота яких в кооперативі не є основною, а являє собою допоміжну трудову діяльність, зберігається заробітна плата за місцем основної роботи або стипендія за місцем навчання у повному розмірі.

Розрізняють доходи від індивідуальної трудової діяльності. Виз-начення таких доходів вимагає чіткого з'ясування суті індивідуальної трудової діяльності. Остання являє собою суспільне корисну діяльність громадян з виробництва товарів і надання платних послуг, що не пов'язане з їх трудовими відносинами з державними, кооперативними, іншими громадськими підприємствами, установами, організаціями і громадянами, а також з трудовими відносинами у колективних сільськогосподарських підприємствах.

Коло індивідуальної трудової діяльності досить широке. Це пра-цівники, які виробляють різноманітні товари (наприклад, шиють одяг, взуття, виготовляють сувеніри тощо), власники дрібних підприємств без найманих працівників (наприклад, перукарень, майстерень по ремонту телевізорів, побутової техніки тощо), фахівці - юристи, лікарі, стоматологи, викладачі, які надають громадянам платні послуги.

Проте не вся грошова виручка від індивідуальної трудової діяльності становить грошовий доход. Останній становить залишок після вилучення з грошової виручки виробничих витрат (амортизація засобів праці, витрати на сировину, матеріали, електроенергію, транспорт та ін.).

Учасник індивідуальної трудової діяльності після сплати податку повністю розпоряджається своїм доходом.

В умовах дефіциту товарів і послуг можуть виникнути високі доходи за рахунок спекуляції, різних зловживань. У зв'язку з цим, створюючи сприятливі умови для ефективної господарської діяльності людей, що зайняті переважно в індивідуальному секторі виробництва, слід враховувати і контролювати одержувані доходи, розумно використовувати для цього прогресивний податок.

В умовах адміністративно-командної економіки підприємець повністю ототожнювався з експлуататором. Вважалось, що він ніякої користі суспільству не дає, отже, не має права на винагороду за свою діяльність.

Проте загальновідомо, що в умовах ринкової економіки підприємець - це необхідний суб'єкт економічних відносин, який приносить користь суспільству. А. Сміт вважав, що підприємець, маючи на меті свої власні інтереси, "дійовише служить інтересам суспільства, ніж тоді, коли свідомо намагається служити їм".

Підприємці одержують доход у вигляді прибутку. Розрізняють три види прибутку: розрахунковий (або бухгалтерський), економічний і нормальний.

Розрахунковий прибуток обчислюють як різницю між вартістю реалізованої продукції та витратами на її виробництво. Економічний прибуток становить різницю між розрахунковим прибутком і нормальним прибутком. Нормальний прибуток визначають залежно від вкладу інвестованого капіталу К множенням на нього середньої прибутковості п.

Нормальний прибуток трактується як певна винагорода підприємців за виконання підприємницьких функцій, тому він є елементом витрат виробництва.

До функцій підприємця, виконання яких заслуговує винагороди, слід віднести прояв ініціативи з виробництва будь-якого товару чи послуги; прийняття кваліфікованих рішень щодо управління підприємством; впровадження інновацій шляхом виробництва нового виробу або впровадження нової техніки.

Кемпбелл Р. Макконнелл, Стенлі Л. Брю вважають, що нормальний прибуток є платою за підприємницьку діяльність, яка повинна утримувати підприємця в будь-якій певній сфері виробництва.

Економічний прибуток - це по суті чистий прибуток, який залишається після відрахування всіх витрат виробництва, у тому числі нормального прибутку. Він є вирішальним критерієм визначення реальної прибутковості підприємств і підприємців. Величина економічного прибутку ЕП показує, наскільки розрахунковий прибуток РП перевищує нормальний НП:

Залежно від сфери підприємницької діяльності доходи підприємців поділяють на промисловий прибуток, торговий прибуток, позиковий відсоток.

Промисловий прибуток - це доход на функціонуючий капітал, зайнятий у сфері виробництва.

Торговий прибуток відображає фінансовий результат діяльності торгівлі. Він є по суті частиною прибутку, яку промисловий підприємець віддає торговцеві за реалізацію своїх товарів.

Позиковий відсоток - це частина прибутку, яку функціонуючий підприємець виплачує певному підприємцю за тимчасове користування його грошовим капіталом.

Гроші самі по собі не є економічним ресурсом, вони безпосередньо не виробляють товари чи послуги. Проте підприємці "купують" можливість використання грошей. Це використання полягає в тому, що гроші перетворюються на продуктивний капітал: засоби і предмети праці, робочу силу. Іншими словами, позика дає можливість користування реальними засобами виробництва, що забезпечує підприємцю прибуток, частину якого він віддає певному підприємцю у вигляді певної ставки позикового відсотка.

Розділяють номінальну ставку відсотка, яка виражена в певних грошових одиницях по поточному курсу, і реальну ставку відсотка, яка виражена в незмінних грошових одиницях або з поправкою на інфляцію. Отже, реальна ставка відсотка дорівнює номінальній ставці відсотка мінус рівень інфляції.

Рівень процентних ставок неоднаковий. Наприклад, у США він має коливання від 7 до 18 відсотків. Причини такого діапазону пояснюються ризиком на вкладену позику, терміном, на який видається позика, її розміром, обмеженнями умов конкуренції на ринку, розміщенням капіталу та ін.

Доходи підприємців мають регулюватися прогресивною податковою системою. Водночас треба заохочувати підприємців вкладати свої доходи у соціальну сферу (наприклад, встановлення іменних стипендій студентам, створення благодійних фондів імені їх засновників, встановлення пам'ятних дощок на школах, лікарнях, дитячих садках, будинках культури, які побудовані за кошти підприємців).

У сучасних умовах поряд із заробітною платою і доходами від підприємницької економічної діяльності існує ще така форма розподілу доходів, яка гарантує задоволення важливих соціальних потреб населення.

Сучасний рівень виробництва передбачає певний рівень загальної освіти і професійної підготовки працівників. Ось чому держава бере на себе частину витрат на дошкільне виховання, одержання загальної, середньої спеціальної та вищої освіти.

Крім того, члени суспільства мають одержувати медичну допомогу, користуватися послугами культурно-освітніх закладів. Наявність дітей вимагає від батьків додаткових видатків. При тимчасовому захворюванні працівник втрачає право на заробітну плату, проте він повинен мати кошти для свого існування та утримання непрацездатних членів сім'ї. Людина досягає похилого віку і вже не має можливості повноцінно виконувати свою попередню роботу. Така людина заслуговує на відпочинок і одержання коштів для і свого існування.

Отже, потрібна особлива форма розподілу життєвих засобів існування. Вона об'єктивно виникає у вигляді суспільних фондів споживання (СФС). Назва цієї форми розподілу в різних країнах неоднакова. Наприклад, в США їх називають програмами по підтриманню доходів. Серед них є програма соціального страхування. Вона в основному фінансується за рахунок податків на заробітну плату. Крім цього, є програми державної допомоги, або благодійні програми, які надають допомогу тим, хто не може заробити сам через непрацездатність або має низькі доходи.

Різні допомоги, що виплачуються на дітей, під час хвороби, на безплатну освіту, медичне обслуговування, пенсії тощо, є в багатьох країнах, вони свідчать про соціальну спрямованість господарювання. Проте рівень їх розвитку неоднаковий. Особливого розвитку система соціального забезпечення досягла у Великобританії, Німеччині, Скандинавських та інших країнах.

В Україні є два види СФС: фонди спільного задоволення потреб і фонди для непрацездатних.

До фондів спільного задоволення слід віднести бюджетні та благодійні послуги, освіти, охорони здоров'я, будинків інвалідів та людей похилого віку, дитячих будинків. Головною функцією цього виду СФС є розвиток і підтримка здібностей населення, створення сприятливих економічних умов для розширеного відтворення народо-населення і робочої сили.

Основними ознаками СФС спільного задоволення потреб є: не-залежність міри одержуваних благ від тривалості трудової участі, стажу роботи і величини зарплати; блага розподіляються переваж-но у вигляді безплатних послуг, матеріальна основа надання благ залишається в основному в державній власності.

Матеріальною основою СФС спільного задоволення потреб є продукт, що створений у виробництві; формою прояву - безплатні послуги. Ці фонди використовуються через держбюджет, фонди соціального розвитку підприємств і організацій.

Другим видом СФС є фонди для непрацездатних. До останніх на-лежать ті, що досягли похилого віку або втратили працездатність внаслідок хвороби або каліцтва; особи, що втратили працездатність частково, а також ті, що не досягли зрілого працездатного віку: студенти стаціонарного навчання; учні середніх спеціальних та інших закладів. Іноді ці фонди називають фондами взаємодопомоги. До цього виду слід віднести пенсії, допомоги по тимчасовій непрацездатності, оплату відпусток по вагітності та пологах, оплату пільгових годин працюючим підліткам, стипендії студентам, допомоги дітям та ін.

Головна функція такого виду СФС є створення загальних сприятливих матеріальних умов для нормального відтворення народонаселення, робочої сили, підтримання звичайних умов життя, що склалися внаслідок особистої трудової діяльності. Основними ознаками СФС цього виду є:

одержання благ, пов'язане з участю в праці у минулому і майбутньому; у ряді випадків розмір коштів залежить від тривалості трудового стажу і величини заробітної плати;

блага розподіляються у грошовій формі, переходять в особисту влас-ність; споживач сам розпоряджається одержаними коштами. Формами прояву СФС є грошові виплати з бюджетних асигнувань і коштів підприємств, профспілкових організацій.

Структура суспільних фондів споживання у всіх країнах, де є ця форма розподілу доходів, має свої особливості. Розглянемо структуру СФС за економічним призначенням, способом розподілу, джерелами формування і формами надання споживачам на прикладі України.

За економічним призначенням СФС спрямовуються на забезпечення безплатної освіти і професійно-технічної підготовки, утримання дітей у дошкільних установах, школах-інтернатах, класах подовженого дня; безплатної медичної допомоги, фізичного виховання, організації відпочинку і соціального забезпечення (пенсії, допомоги), стипендії тим, хто навчається у навчальних закладах.

За способом розподілу серед членів суспільства розрізняються такі СФС: ті, що розподіляються незалежно від кількості та якості праці (безплатна медична допомога, навчання дітей і дорослих); ті, що розподіляються з урахуванням минулого заробітку і стажу роботи (пенсії, допомоги з тимчасової непрацездатності); ті, що розподіляються з урахуванням забезпеченості сімей (наприклад, при оплаті за утримання дітей в дитячих садках і яслах, пільги надаються малозабезпеченим сім'ям).

За джерелами формування СФС поділяють на загальнодержавні, які формуються з коштів державного бюджету і бюджету соціального забезпечення; кошти, що виділяються підприємствами; кошти громадських організацій, головним чином профспілок (одночасна допомога, безплатні або пільгові путівки в будинки відпочинку і санаторії тощо).

За формами надання СФС можна поділити на грошові виплати, натуральні видачі, безплатні послуги.

СФС повинні забезпечити розвиток загальнодержавних систем безплатної народної освіти, охорони здоров'я і соціального забезпечення, поліпшення умов відпочинку населення; пом'якшити об'єктивно існуючі відмінності у матеріальному становищі окремих громадян, сімей, соціальних груп у соціально-економічних і культурних умовах виховання дітей; підтримувати життєвий рівень малозабезпечених громадян.

Частина СФС у вигляді пенсій, допомоги з тимчасової непраце-здатності пов'язана з розподілом за працею, і в дотриманні цього принципу здійснюється соціальна справедливість. Проте у вихованні дітей, їх утриманні у дитячих яслах, садках, у навчанні в загальноосвітніх школах, середніх і вищих навчальних закладах не можна повністю зберегти диференціацію, що склалась залежно від оплати праці їх батьків. Тут СФС повинні бути спрямовані на створення приблизно рівних умов у розвитку здібностей. Слід мати на увазі, що ринкова економіка посилює диференціацію доходів населення. Для людей, що мають високі доходи, виникають платні елітарні дошкільні та навчальні заклади. З'являється загроза появи нерівних умов у розвитку здібностей підростаючого покоління. Обдаровані діти з малозабезпечених сімей позбавляються відповідного виховання. Часто діти, які мають природні здібності до деяких професій, через брак фінансових коштів не одержують необхідної підготовки. Отже, для розвитку обдарованих дітей виникає потреба використання коштів з СФС.

В Україні посилюється роль суспільних фондів споживання, що мають благодійний характер. Для малозабезпечених людей встановлені субсидії для оплати житла, комунальних послуг та придбання інших життєвих засобів. Такі допомоги називають адресними, оскільки їх надають не всім, а тим, хто має низькі доходи, а отже, потребує матеріальної допомоги з боку суспільства за рахунок СФС (грошові виплати, пільгові умови в оплаті за перебування дітей у дитячих дошкільних закладах, організація безплатного харчування, надання одягу, взуття тощо).

Диференціація розподілу суспільних фондів споживання повинна визначатись в основному обсягом споживання життєвих засобів, необхідних для відтворення народонаселення і робочої сили.

Є доходи, які реалізують власність на землю, капітал, майно. Власник промислового, тобто зайнятого у сфері суспільного виробництва, та торгового капіталу отримує прибуток, власник землі - ренту, власник позикового капіталу - відсоток. Прибуток і відсоток є доходами функціонуючих підприємців (у промисловості, сільському господарстві, будівництві, торгівлі, банківській справі тощо).

Рента - доход земельного власника і рантьє, які не виконують ніяких підприємницьких функцій. Такі доходи від власності є основними і розглядаються у відповідних темах підручника.

Тут розглянемо, по-перше, доходи від власності працівників під-приємств як допоміжної форми до їхнього основного доходу в формі заробітної плати; по-друге, доходи тих, хто живе від власності за рахунок дивідендів на акції, відсотків на цінні папери та ренти, тобто так званих рантьє, які не беруть участі в організації функціонування капіталів.

Доходи від власності в розвинених країнах ринкової економіки відіграють важливу роль у мотиваційному механізмі трудової діяльності. "Демократизація капіталу" поставила робітників ближче до власності, ніж це зробила командно-адміністративна система управління, що позитивно позначилося на результатах виробництва.

Сьогодні у новому механізмі розподілу життєвих засобів України одержали визнання доходи від власності. До них слід віднести дивіденди від акцій, відсотки на вклади працівників в майно державного або орендного підприємства, на основі якого утворюється колективне підприємство, а також відсоток на вклад працівника у приріст майна цього підприємства після його створення. Крім цього, існують відсотки від грошових вкладів в Ощадний банк України і доходи від облігацій.

Виникає цілком закономірне питання, чому потрібна третя форма розподілу від власності? Причин багато. Проте серед них головна - необхідність усунення відчуження працівника від засобів виробництва. Зрозуміло, розподіл від власності - не єдиний спосіб розв'язання цього складного завдання, проте він найдоступніший для розуміння працівника, оскільки органічно пов'язує особистий інтерес з колективним. Цей зв'язок здійснюється в тісному переплетінні особистої власності з розвитком і привласненням акціонерної форми власності на засоби виробництва. Крім цього, розподіл власності сприятиме відродженню малорентабельних і збиткових підприємств, активізації соціальної та трудової активності населення.

Проте доходи від власності створюють ряд проблем. За умов відсутності контролю можливі зловживання і порушення принципів соціальної справедливості.

Можна окреслити граничне припустимі межі дотримання соціальної справедливості у процесі розподілу від власності. Слід насамперед зберегти принцип, згідно з яким доходи від власності у формі дивідендів, відсотків, ренти мають лише допоміжний характер. Основну частку доходу працездатне населення повинно одержувати за суспільне корисну працю.

Нетрудові доходи можуть послабити ініціативу і стимули до трудової діяльності. Отже, небажано, щоб серед населення з'явився такий соціальний прошарок, який би існував тільки за рахунок дивідендів або відсотків. Така несправедливість посилювала б соціальну відокремлюваність між тими, хто працює і хто живе тільки за рахунок доходів від власності.

Для забезпечення соціальної справедливості важливе значення має питання, за які кошти можна придбати акції. Згідно з чинним законодавством в деяких країнах СНД акції трудового колективу та акції акціонерних товариств громадяни можуть придбавати за рахунок їх особистих коштів, причому всі ці акції іменні. Продаж, відчуження таких акцій підлягають обов'язковій реєстрації у встановленому законодавством порядку. Все це створює необхідні умови для здійснення певного контролю за такою формою доходів населення. Ігнорування цього правила може призвести до "відмиван-ня" нечесних доходів, до створення особливого прошарку рантьє, посилення несправедливої майнової нерівності.

Акції можна придбати також за рахунок приватизаційних паперів, які засвідчують право власності на безплатне одержання частки майна державних підприємств, державного житлового, земельного фондів.

У багатьох країнах ринкової економіки є акції на пред'явника, тобто акції, які вільно продаються і купуються на фондових біржах.

Громадяни можуть одержувати доход у вигляді відсотка на облігації. Останні є видом цінних паперів, які дають право власнику одержувати фіксований доход, але не дають права голосу при розв'язанні питань господарювання підприємств. Як правило, облігації випускаються на обмежений період часу. Вартість їх повністю погашається протягом цього часу.

В умовах товарно-грошових відносин виникає особливий вид доходів, що пов'язаний з утворенням ренти - виду доходу, який регулярно отримують з землі, капіталу, майна і який не пов'язаний з підприємницькою діяльністю. Вона властива передусім сільському господарству. Як уже зазначалося, землевласник отримує земельну ренту, яка, в свою чергу, виступає в формі абсолютної ренти, диференційної ренти та монопольної ренти. В багатьох країнах ринкової економіки рентою називають також відсотки, що виплачуються на облігації державних позик. Особи, які живуть переважно за рахунок ренти, утворюють паразитичний прошарок суспільства.

Величина реальних доходів залежить не лише від розмірів грошових доходів, обсягу безплатних і пільгових послуг, а й від рівня цін на предмети споживання і тарифів на послуги, величини квартирної плати, розмірів податків. Необхідно також враховувати наявність безробіття, тривалість робочого дня, соціальний захист особи тощо.

Показники реальних доходів населення найповніше характеризує рівень добробуту народу через сімейні доходи. Сім'я є насамперед демографічним поняттям і початковою економічною ланкою. Вона являє собою об'єднання людей, засноване на шлюбі або повній спорідненості та пов'язане спільністю побуту, сімейним доходом і взаємною відповідальністю. Найважливіша функція сім'ї - народження і виховання дітей. Тому значний економічний інтерес викликає економічна основа відтворення сім'ї - сімейний доход. Якщо досліджується душовий доход, то найбільш правильну картину дає не той доход, який нараховується як середній на душу насе-лення у масштабі країни, а той, який реально складається у кожній сім'ї.

Є досить різноманітні джерела сімейних доходів. Це оплата праці, надходження із суспільних фондів споживання, доходи від кооперативної діяльності, доходи від особистого підсобного господарства, доходи від індивідуальної трудової діяльності. Всі ці джерела сімейних доходів мають трудове походження.

Частину доходів сім'я одержує із суспільних фондів споживання у вигляді безплатних послуг, грошових виплат і натуральної оплати. Це в основному пенсії, стипендії, допомоги, дотації на путівки в санаторії, будинки відпочинку, дитячі табори відпочинку, на утримання дітей в дошкільних закладах. Цим джерелом переважно користуються ті сім'ї, де більше дітей. У його формуванні закладена праця всього суспільства і разом з тим кожного працездатного члена сім'ї.

У сімейному бюджеті підвищується роль доходів від власності, особистого підсобного господарства, а також від індивідуальної трудової діяльності.

Структура сімейних доходів за своїми джерелами досить різноманітна. Вона залежить від структури суспільних відносин країни, рівня розвитку продуктивних сил.

Сімейний доход не повинен бути нижчим за прожитковий мінімум, тобто набору товарів і послуг, розрахованого на основі норм і нормативів споживання і забезпеченості населення першочерговими .життєвими засобами. Прожитковий мінімум використовується для встановлення мінімального рівня доходів сімей, а також мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат і пільг.

Сімейні доходи використовуються за різними напрямами. Серед них слід назвати харчування, придбання одягу, взуття, купівлю меблів, предметів культури і побуту (включаючи автомобілі, мотоцикли), витрати на соціально-культурні та побутові послуги, нагромадження та інші видатки.

Зростання доходів не тільки веде до повнішого задоволення потреб сім'ї, а й змінює структуру напрямів і переваг використання сімейних доходів. При цьому виявляються деякі важливі закономірності цього процесу.

Харчування в структурі сімейних доходів займає одне з найваж-ливіших місць. Зменшення його частки є позитивною тенденцією, яка свідчить про підвищення життєвого рівня населення. Пояснюється це тим, що видатки на харчування є необхідною основою існування людини, вони визначаються традиційними сімейними потребами населення і менш за все піддаються скороченню. Людина економить на харчуванні в останню чергу, коли всі інші ресурси вже вичерпані.

Розвиток виробництва, зростання багатства суспільства і його членів зумовлюють збільшення заощаджень і нагромаджень, які використовуються для поліпшення добробуту і подальшого розвитку виробництва.

Завдання: прочитати, скласти конспект, підготуватися до семінару.

Питання для самоконтролю

1. В чому полягає суть і які існують форми розподілу доходів? Що таке фонд жит­тєвих засобів?

2. В чому полягають необхідність і особливості розподілу доходу між державою і підприємством?

3. Дайте визначення основної форми розподілу доходів для найманих працівників - заробітної плати.

4. Які існують форми зарплати та яка її структура?

5. В чому суть і особливості доходів працівників колективних підприємств?

6. Дайте характеристику підприємницького доходу

7. Охарактеризуйте суспільні фонди споживання.

8. Які існують доходи від власності і чому вони потрібні?

9. Назвіть форми рентних доходів

10. Охарактеризуйте сімейні доходи.

Рекомендована література: 3: с. 289 - 313; 2: т.1 с. 75 - 93; 1: с. 297 - 317

Форма контролю: перевірка конспекту.

Тема 7. Економічний зміст податкової системи

Кількість годин: 2

Мета вивчення: знайомство зі змістом та елементами податкової системи

Методичні вказівки

Головним джерелом доходів держави є податки, саме вони є головною категорією фінансів, економічною базою функціонування держави.

Податки — основний атрибут держави. Як метод і джерело державних доходів вони є закономірним результатом історичного та економічного розвитку суспільства, їхнє функціонування бере початок з глибокої давнини і пов'язане з появою владних структур. На своєму тривалому еволюційному шляху податки були натуральними, подушними, сімейними, вартісними тощо. Здійснювався постійний пошук оптимальних варіантів побудови податків і механізму стягнення їх.

Податки є вихідною категорією фінансів, економічною базою функціонування держави.

Податки відображають економічні відносини між державою і юридичними та фізичними особами з приводу примусового стягнення нею частини новоствореної вартості для формування центральних і регіональних (місцевих) фондів грошових ресурсів.

Найважливіші суттєві ознаки, властивості, специфічне суспільне значення податків знаходять вираження в їхніх функціях, а саме — фіскальній, регулюючій, контрольній. Ці функції діють в умовах розподільчої функції.

Фіскальна функція забезпечує створення фінансових засад держави, оскільки податки є головним джерелом формування доходної частини централізованого бюджету.

Регулююча функція податків полягає в тому, що як активний елемент перерозподільчих процесів вони суттєво впливають на економічні відносини у визначеному напрямі. Так, держава, оперуючи податковими ставками, способами оподаткування, пільгами, санкціями, має змогу стимулювати (прискорювати) темпи відтворення або обмежувати (стримувати) розміри нагромадження капіталу, науково-технічний рівень виробництва, виробництво і споживання окремих товарів, зайнятість, розвиток певних галузей, типів господарств, регіонів тощо.

Контрольна функція пов'язана з можливостями кількісного визначення податкових надходжень до бюджету та зіставлення їх з потребами держави у фінансових ресурсах.

Конструкція будь-якого податку містить ряд елементів: суб'єкт, об'єкт, джерело, одиниця оподаткування, податкова ставка, податковий оклад, податкові пільги тощо.

Суб'єкти податку виступають або як платник податку (фізична чи юридична особа), на якого покладено юридичну відповідальність за сплату податку, або як носій податку (кінцевий платник податку) без такої відповідальності, хоч і є фактичним платником згідно з установленою системою перекладання податків.

Об'єктом оподаткування є різні види доходів, товари і послуги, форми нагромадження багатства, майна. Вибір об'єкта оподаткування невіддільний від джерела податку — національного доходу, оскільки всі об'єкти оподаткування є певною формою національного доходу. Одночасно деякі його форми (заробітна плата, прибуток, рента, дивіденди тощо) мають самостійне значення, тому об'єкт і джерело оподаткування не завжди збігаються.

Одиниця оподаткування залежить від оподатковуваного об'єкта і є одиницею його виміру. Вона може виступати як у грошовій, так і в натуральній формі. Це, наприклад, грошова одиниця, коли йдеться про прибутковий податок, або гектар, якщо маємо справу із земельним податком. Податок на одиницю оподаткування є податковою ставкою, яка залежно від структури податків може бути твердо фіксованою або відсотковою.

Податкові пільги — це повне або часткове звільнення платника від податку відповідно до чинного законодавства. Найзначнішою податковою пільгою є неоподаткований мінімум — найменша частина вартості об'єкта, що повністю звільняється від податків.

Сутність і зміст податків на практиці набувають різноманітних реалі-заційних форм, які визначаються залежно від національних особливостей, політичного, соціально-економічного розвитку країни та ряду інших чинників. Сукупність податків, форм, способів і методів їх взаємодії, регулювання, обчислення, контролювання утворює податкову систему.

В усіх країнах світу є свої податкові системи. Вони різноманітні, мають значні відмінності, можуть бути класифіковані за певними загальними ознаками.

За формою обкладання податки поділяють на дві групи: прямі та непрямі. Цей поділ відомий давно, ще з XVII ст. Його критерієм с теоретична можливість перекладання податків на споживача, що, зауважимо, на практиці не завжди підтверджується. Зокрема, прямі податки за певними умовами частково перекладаються на споживача через механізм зростання цін. У свою чергу, непрямі податки певною мірою перекладаються на споживача, оскільки ринок може не прийняти (не реалізувати) попередньо визначений обсяг товарів за підвищеними цінами.

В узагальненому вигляді прямі податки — це податки на доход та майно. Розмір їх залежить від величини об'єкту оподаткування. Встановлюються вони безпосередньо щодо платника, тобто щодо того, хто отримує доход і володіє майном. Для прикладу тут можуть бути названі податок на прибуток підприємств і організацій, прибутковий податок з громадян, податок на нерухоме майно, земельний податок, податки на дивіденди тощо.

Особистий прибутковий податок виник у Великій Британії наприкінці XVII ст., а сьогодні є традиційним для всіх держав світу. Сплачують його фізичні особи з отриманих ними доходів (заробітної плати, авторських винагород, дивідендів, розподільчого прибутку та інших доходів від підприємницької діяльності). У країнах з розвиненою економікою ним обкладаються також підприємства некорпоративного сектору. Визначають його на основі величини річного оподатковуваного доходу. Оподаткуванню підлягає сукупний доход платника, зменшений на величину неоподатковуваного мінімуму та наданих законом знижок і пільг. У 2000 р. в Україні цей доход поділявся на-шість рівнів і відповідно використовувалися шість податкових ставок: 0 відсотків (на доходи нижчі, ніж неоподаткований мінімум — 17 грн), 10, 15, 20, 30 і 40 відсотків. Діючі ставки оподаткування у наведених межах істотно не відрізняються від застосовуваних в інших країнах, більше того, вони є нижчими порівняно із західноєвропейським рівнем.

Одне з провідних місць у системі оподаткування посідає податок на прибуток корпорацій. Він стягується з фірм, що є юридичними особами. Об'єктом оподаткування є прибуток, визначений як різниця між виручкою від реалізації товарів та послуг і сумарними витратами на їх виробництво. По суті він підлягає подвійному оподаткуванню. Перший раз — податком на прибуток корпорацій, а другий — податком на прибуток з громадян, коли частину прибутку компанія направляє на виплату дивідендів своїм акціонерам.

В Україні подібний податок називається податком на прибуток підприємств і організацій. Він введений у 1995 р. замість податку на валовий доход. Оподаткування ним пропорційне, але диференціюється залежно від виду діяльності. Для виробничих підприємств ставка дорівнює 30 відсотків, що не перевищує ставок корпоративних податків у більшості країн розвиненої ринкової економіки. Проте це зовсім не свідчить про низький податковий тиск на вітчизняні підприємства, сприяння ефективному стимулюванню їхньої господарської, зокрема інноваційної та інвестиційної діяльності.

Непрямі податки — це податки, об'єктом яких є оборот і споживання певних товарів та послуг. Вони не настільки очевидні для платника, тому що включаються до продажної ціни товарів чи тарифів на послуги. їх сплачують усі споживачі (працюючі, школярі, пенсіонери, інваліди) незалежно від свого фінансового становища. Ці податки прямо не пов'язані із сукупним доходом платника, а лише з тією його частиною, що використовується як споживчі витрати. Не випадково їх ще називають податками на споживання. До них належать передусім податок на додану вартість, акцизний збір, мито.

Акцизи як непрямий податок поширені в усіх країнах. Вони можуть бути індивідуальними й універсальними. Індивідуальні акцизи встановлюють на окремі високорентабельні, монопольні та специфічні товари із малоеластичним за ціною попитом. Сплачують їх підприємства, що виробляють і реалізують підакцизні товари. Останні визначаються законодавчим органом. До переліку їх традиційно включаються винно-горілчані, тютюнові, ювелірні вироби, вироби з кришталю та хутра, відеотехніка, легкові автомобілі, бензин, чай. сіль, цукор тощо. Збирається цей податок здебільшого за твердою ставкою з одиниці виміру товару.

Універсальні акцизи стосуються широкого кола товарів. Вони існують у двох основних формах: податку з продажу та податку на додану вартість. Сьогодні податок з продажу існує в небагатьох країнах (наприклад, у Великій Британії, Канаді, США, Швеції). Він встановлюється у вигляді відсотка до роздрібної ціни товару і сплачує його покупець.

Податок па додану вартість (ПДВ), запроваджений у 60-х роках, і сьогодні використовується більш ніж у 50 країнах світу. В Україні він введений у 1992 р. замість податку 5 обороту.

За економічним змістом податок на додану вартість є частиною новоствореної вартості, яка з'являється на кожній стадії виробництва та обігу. Його базою є не прибуток як результат господарської діяльності, а оподатковується різниця між грошовою виручкою певного підприємства від реалізації вироблених ним товарів і сумою його витрат на матеріали і послуги, що придбані у продавців. По суті цей податок акумулюється в ціні упродовж усього процесу руху продукції (послуг) і стягується в міру їх реалізації. Формально його платниками є всі суб'єкти, які займаються господарською і комерційною діяльністю. Проте фактично ПДВ сплачує покупець у момент оплати товарів (робіт, послуг), які споживаються на території країни, незалежно від їхнього походження. Інакше кажучи, це податок на споживання. Його величина залежить від суми обороту.

Ставка податку на додану вартість у нашій країні неодноразово зменшувалась і в 1995 р. затверджена у розмірі 20 відсотків. Середньоєвропейський рівень її становить 14—20 відсотків, зокрема в Німеччині — 14, Англії— 15, Франції— 18,6 відсотка. Механізм використання в них ПДВ має гнучкий характер: залежно від призначення і видів товарів крім основних (стандартних) ставок діють зовнішні, знижені, а також для експортних товарів нульові ставки. Останні передбачають повернення всієї суми ПДВ, який включено до ціни купленого товару. Порівняно завищена ставка цього податку в Україні негативно впливає на платоспроможність населення. Вона могла б залишитися незмінною, але як стандартна за умови значного зменшення кількості пільг і при одночасній її диференціації. Знижені ставки слід застосовувати до товарів першої необхідності (продуктів харчування, житла, транспортних послуг, предметів культури тощо). Підвищені ставки ПДВ доцільно застосовувати до ряду видів продукції, що за відповідними ознаками належать до предметів розкоші. Освіта, медичне обслуговування і благодійність у більшості країн взагалі звільняються від податку.

Мито є непрямим податком на імпортні, експортні й транзитні товари. Метою його застосування є збереження додаткового джерела бюджетних надходжень, захист власного внутрішнього ринку, стимулювання імпорту-експорту, запобігання вивезенню вітчизняних товарів за демпінговими цінами. Платником мита є як продавець, так і покупець. Величина цього податку визначається у відсотках до митної вартості товарів (адвалерне мито), у вигляді твердої грошової суми на одиницю товарів (специфічне мито), а також поєднанням перших двох видів оподаткування (комбіноване мито).

За рівнем державних структур, які встановлюють податки і розпоряджаються надходженнями від них, розрізняють загальнодержавні та місцеві податки. В Україні загальнодержавні податки встановлюються вищим законодавчим органом, стягуються центральним урядом і повністю або частково спрямовуються до державного бюджету. Основними з них є податок на додану вартість, податок на прибуток підприємств, податок на прибуток з громадян, акцизний збір, державне мито, податок на майно, податок за спеціальне використання природних ресурсів, внески до Державного фонду соціального страхування. Пенсійний фонд та інші збори, платежі обов'язкові для всієї країни.

Місцеві податки стягуються владними органами нижчого рівня, мають регіональний характер, поширюються лише на відповідну територію. Вони встановлюються, скасовуються згідно із загальнодержавним законодавством, а також можуть вводитися місцевими органами самостійно. До них належать: ринковий збір, плата за паркування автомобілів, готельний збір, податок з реклами, збір за використання місцевої символіки, збір за видання дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та деякі інші платежі, ЩО надходять до місцевих бюджетів.

Залежно від використання податки називають загальними і специфічними. Загальні податки, надходячи в розпорядження державних органів, використовуються для фінансування найрізноманітніших заходів, тобто не закріплюються за конкретним видом видатків державного і місцевих бюджетів. Специфічні податки акумулюються, як правило, в спеціальних фондах і використовуються за цільовим призначенням (наприклад, пенсійне забезпечення, соціальне страхування).

Зрозуміло, що всі податки незалежно від різноманітності об'єктів, з яких вони стягуються (майно, прибуток, земля, зарплата, товари тошо), в кінцевому підсумку сплачуються з чистого доходу. З огляду на це, враховуючи співвідношення між ставкою податку і величиною доходу, податки можуть бути прогресивними, пропорційними і регресивними.

Для прогресивного податку характерним є підвищення середньої ставки податку зі зростанням доходу. Такий податок передбачає не тільки велику абсолютну суму, а й більшу частку доходу, що стягується. Його тягар, як правило, максимально тисне на власників надвисоких доходів. Проте за умовами цього податку після певної межі доходів з'являються можливості для приховування їх.

Пропорційний податок означає, що середня податкова ставка незмінна і не залежить від розмірів доходу. Його застосування викликає зацікавленість у зростанні доходів, але в разі отримання високих доходів незаконним шляхом загострює соціальну несправедливість.

Податок вважається регресивним, коли його середня ставка із зростанням доходу знижується. Тут потрібна все менша й менша частка доходу при його підвищенні. Цей податок зачіпає більшу частину доходу неімущих верств населення і на противагу прогресивному вигідний для багатих людей.

У податковій практиці розвинених країн світу є три способи стягнення податків: кадастровий, з джерела (до отримання власником прибутку), за декларацією (після отриманні доходу). Перший спосіб передбачає використання реєстру, якій містить перелік типових об'єктів (землі, майна, прибутку), що класифікуються за зовнішніми ознаками, а також установлює середню доходність об'єктів оподаткування. Є поземельний, побудинковий, промисловий кадастри.

При стягненні податку з джерела його обчислює і утримує бухгалтерія тієї юридичної особи, яка виплачує доход суб'єкту податку. Цей спосіб характерний для оподаткування доходів осіб найманої праці та інших більш-менш фіксованих доходів. Стягнення податків за декларацією (офіційною заявою про отримані протягом певного періоду доходи) практикується, як правило, щодо нефіксованих доходів або при значній кількості їх джерел.

Податкове законодавство в Україні обслуговують понад три десятки законів. Практичне їх виконання ускладнюється наявними розбіжностями, неузгодженістю між ними та моментами взаємовиключення. До того ж механізм вилучення податків занадто часто змінюється і доповнюється.

Механізм оптимального оподаткування має грунтуватися на загальновідомих принципах.

Усі громадяни зобов'язані, виходячи з доходу, сплачувати податки.

Податок, який зобов'язана сплачувати кожна особа, має бути точно визначеним, а не довільним, а умови оподаткування — простими і зрозумілими платникові.

Кожний податок розробляється так. щоб він забирав у населення мінімально можливу кількість грошей.

Податок має стягуватися в зручний для платника час і сприятливим для нього способом.

Ці принципи, сформульовані вперше А. Смітом, стали класичними і, пройшовши через своєрідні, але не суттєві модифікації, нині також є фундаментом податкової системи багатьох країн. Крім них використовують й інші принципи, розроблені з урахуванням сучасних вимог до організації оподаткування. Насамперед це прагнення забезпечити стабільність податкової системи, її організаційного механізму, що означає незмінність видів податків, податкових пільг тощо. Усі податки повинні мати цільове призначення як необхідну умову ефективного використання їх. Знеособлений податок зумовлює розпорошення отриманих від його сплати грошей, провокує уряд змінювати розподіл ресурсів без належної відповідальності й позбавляє платника реальної інформації про те, куди вони направлені. Об'єктом оподаткування може бути тільки доход, а не його джерело і не розмір витрат. Причому важливо забезпечити пропорційність між величиною доходу і розміром стягуваного податку, прагнучи досягти розумного оптимуму.

Для того щоб з розвитком і ускладненням податкова система не спричиняла руйнівних наслідків в економіці, вона має бути пов'язана з ціновою і амортизаційною політикою, з системою відрахувань до бюджету і позабюджетних фондів. Не менш важливе значення мас дотримання принципу справедливості. Однак слід пам'ятати, що поняття справедливості щодо податків змінюється і залежить від конкретно визначених пріоритетних завдань держави, а також системи виробництва, розподілу доходів та активізації господарського життя.

Враховуючи практику побудови податкової системи в державах з розвиненою ринковою економікою, в Україні на засадах загальноекономічного підходу по суті розроблена нова концепція податкової політики. Обґрунтовано і визначено основні принципи оподаткування в умовах здійснюваних реформ в напрямі переходу до соціально-орієнтованої ринкової економіки: обов'язковість і відповідальність, рівність і справедливість, економічна доцільність, стабільність, компетентність, єдність і доступність.

У процесі становлення нової податкової системи в Україні з усвідомленням невигідності для економіки і держави в цілому високих податкових ставок взято курс на їх зниження. Запрограмоване суттєве зменшення кількості податків поєднуватиметься із розширенням бази їх застосування, скороченням і відміною окремих нині діючих податкових пільг. Загалом реформування податкової системи йтиме шляхом її лібералізації, децентралізації, зменшення загальної частки валового внутрішнього продукту, перерозподілюваної через бюджет, спрощення порядку оподаткування, поліпшення контролю за правильністю і своєчасністю сплати податків і зборів. Вона має утвердитися як ефективна податкова система, що має стимулюючий вплив на виробництво.

Завдання: прочитати, скласти конспект, підготуватися до семінару

Питання до самоконтролю

1. Розкрийте сутність і функції податків? Які складові частини конструкції податків?

2. За якими критеріями можна класифікувати податки?

3. Охарактеризуйте прямі та непрямі податки? Які є інші види податків (крім прямих та непрямих)?

4. Визначте способи стягнення податків?

7. Дайте визначення принципів оптимального оподаткування та податкової системи?

Рекомендована література: 1: с. 454-461; 4: с. 187-207; 5: с. 410-417

Форма контролю: підготовка реферату, вибірковий виступ.

Теми 8. Економічні аспекти глобальних проблем

Кількість годин: 2

Мета вивчення: ознайомитися із ключовими глобальними проблемами людства.

Методичні вказівки

Протягом останніх десятиліть у світі виникло та загострилося певне коло проблем, що стосуються інтересів та долі всього людства. Розв'язання даних проблем не підсильне жодній з країн світу зокрема. Необхідні скоординовані зусилля всієї спільності землян, адже під загрозою їх подальша доля. Подібні проблеми дістали назву глобальних (від лат. "globus" - куля, фр. "global" - всеохоплюючий, загальний).

Глобальні проблеми - проблеми, пов'язані з природними, природно-атропогенними, суто антропогенними явищами, що виникли в процесі розвитку сучасної цивілізації і мають загальнопланетарний характер, як за масштабами та значенням, так і за способом вирішення, а тому потребують координації зусиль усього світового співтовариства.

Глобалістика як самостійна галузь знань та досліджень про найбільш загальні, планетарні проблеми сучасності та майбутній розвиток людства перебуває в процесі становлення.

Причини виникнення глобальних проблем різноманітні. Їх можна поділити на три групи:

1) причини природного і демографічного характеру;

2) негативні наслідки господарської діяльності людей;

3) побічні наслідки розвитку науки і техніки.

Глобальні проблеми мають яскраво виражений економічний аспект. Вони впливають на структуру відтворення, на динаміку економічних процесів, на пошуки ефективних форм і методів управління. Успішне вивчення глобальних проблем можливе лише в рамках аналізу всієї системи світового господарства.

Незважаючи на всю різноманітність глобальних проблем, вони мають загальну специфіку, що виділяє їх на фоні інших проблем світової економіки. Специфіка глобальних проблем полягає в наявності ряду спільних рис:

1) кожна з проблем і всі разом принципово важливі для майбутнього людства. Затримка з їх вирішенням являє собою смертельну загрозу цивілізації або деградацію умов життя і виробничої діяльності на Землі;

2) у них проявляється поглиблення і ускладнення світогосподарських зв’язків та інтернаціоналізація інших суспільних процесів на Землі;

3) їх розв’язання можливе лише за умови об’єднання зусиль усіх держав і народів. Знайти рішення глобальних проблем — значить забезпечити умови виживання всіх народів і подальший розвиток цивілізації.

Існують певні ознаки, що дають змогу визначити проблему глобальною. А саме:

1) вони мають загальносвітовий характер, тобто стосуються інтересів значної кількості або ж усіх держав світу;

2) невирішення їх викликає загрозу людству, погіршення умов життя людей та розвитку продуктивних сил;

3) вони потребують невідкладних та рішучих дій на основі колективних і скоординованих зусиль світового співтовариства.

Відповідно до перелічених ознак глобальні проблеми поділяються на три сфери дії. До першої належать проблеми, що виникають у сфері взаємодії суспільства з природою. Зокрема, надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством; збереження довкілля; освоєння ресурсів Світового океану, дослідження космічного простору тощо. У розв'язанні цих проблем людству слід пам'ятати: Земля - це не те, що ми успадкували від батьків, а те, що взяли в позичку у своїх дітей. Загальний економічний закон зростання потреб та й зростання чисельності самого людства вимагають все більше і більше відновлюваних та невідновлюваних природних ресурсів. Отже, загострюється суперечність між потребами людства та можливостями природи задовольнити їх на даному рівні розвитку продуктивних сил цивілізації.

До другої сфери належать проблеми суспільних взаємовідносин між державами різних економічних устроїв, подолання економічної відсталості багатьох країн світу, локальні, регіональні та міжнародні кризи тощо. Останнім часом серед проблем даної сфери на перший план вийшли проблеми, пов'язані з регіональними конфліктами. Слід зазначити, що за останній час окреслились певні відцентрові тенденції в багатьох країнах світу. Мова йде не лише про розвал СРСР, колишніх Югославії та Чехословаччини. Подібні процеси відбуваються в Італії (суперечність між багатою промисловою північчю країни і бідним сільськогосподарським півднем), Канаді (англомовна і франкомовна частини країни) тощо. Соціологи говорять про світову тенденцію суверенізації. В цьому розумінні особливо показовим є приклад Канади. Адже в багатьох випадках дану тенденцію пов'язують із кризами, зубожінням та перенаселенням. Канада ж сьогодні - це країна, що має один з найвищих у світі показників щодо рівня та якості життя.

Втручання НАТО в справи Югославії та використання сили регіональної організації до суверенної країни порушує усталені з часів закінчення світової війни міжнародні закони, норми та правила. Мовчазна згода світу з діями військового блоку може спровокувати подальше розростання війни та привести південь Європи до екологічної катастрофи. Слід зазначити, що війна на Балканах мала значний негативний вплив на всю міжнародну правову систему, порушуючи основи її формування.

У цьому контексті зростає значення проблеми відвернення світової війни. Протягом попереднього десятиліття здавалося, що дана проблема відходить, чи навіть відійшла у минуле. Сьогодні ж таку загрозу відновлює весь хід сучасної міжнародної політики. У розв'язанні цієї проблеми має взяти участь усе світове співтовариство. Адже спільними зусиллями можна відвернути загрозу загибелі людської цивілізації.

Третя сфера - розвиток людини, забезпечення її майбутнього. До цієї сфери належать, передусім, проблеми пристосування сучасної людини до умов природного та соціального середовища. На зміни цих умов сьогодні впливає багато факторів, зокрема, науково-технічний прогрес та урбанізація, внаслідок погіршення екологічних умов загострюються проблеми охорони здоров'я й боротьби з епідеміями та тяжкими захворюваннями (зростає захворюваність на туберкульоз, з'явилися нові різновиди його збудників, залишається високим відсоток серцево-судинних захворювань, раку, а чуму ХХ ст. - СНІД дехто з дослідників називає наслідком саме екологічних змін у світі). Проблеми людини та її майбутнього є, по суті, тими глобальними проблемами, в яких у концентрованому виразі проявляються усі інші глобальні та локальні, тривалі та щоденні, природні та суспільні проблеми всього світу. Адже "немає людини, що була б, як острів, сама по собі; кожна людина - грудка землі, частинка суходолу; і якщо море змиє хоч би скалку материка, поменшає Європа, і те саме буде, якщо змиє мис або оселю друга твого, або твою власну; від смерті кожної людини меншаю і я, бо я єдиний з усім людством; тому ніколи не питай, по кому подзвін - він по тобі",- писав Дж.Донн, молодший сучасник Шекспіра. З того часу світ відчуває себе лише ще меншим і тіснішим, і ця єдність кожного з усім людством стала ще відчутнішою.

Класифікація глобальних проблем за сферами дії провадиться лише для більш чіткого їх усвідомлення. В реальній дійсності ці проблеми тісно переплетені, взаємопов'язані та взаємообумовлені. Зокрема, продовольча криза в цілому ряді країн, зони голоду на Земній кулі - це результат не лише внутрішнього розвитку цих країн, можливо, в більшій мірі - це результат міжнародного поділу праці та диспропорцій світових господарських зв'язків.

Кожна найменша проблема, що, на перший погляд, знаходиться у якнайдальшому відокремленні від економіки, під час пильного розгляду виявить своє матеріальне, економічне коріння. Поезія, музика, філософія далекі від економічної кризи лише на перший погляд. Для їх друкування, звучання та розповсюдження потрібні цілком визначені матеріальні ресурси.

Глобальні проблеми об'єктивні за своїм характером, далеко не малі і для їх розв'язання потрібні значні кошти, інтелектуальні та фізичні зусилля багатьох людей у багатьох країнах світу. Процеси інтернаціоналізації господарського життя науки, культури створюють підстави для подальшої глобалізації проблем людського життя. НТР сприяла розв'язанню тих, що пов'язані з рівнем та якістю життя людей. По суті, завдяки науково-технічному прогресу створене нове техногенне середовище існування сучасної цивілізації. Водночас цим самим процесом надзвичайно загострені проблеми охорони довкілля, сировинних джерел тощо. "Світ створений нами в результаті мислення на звичному для нас рівні, породжує проблеми, не розв'язані на цьому ж рівні" (А.Ейнштейн). Розв'язання глобальних проблем потребує формування більш високого рівня мислення.

Серед глобальних проблем, що стоять сьогодні перед людством, найгострішою є проблема збереження миру. Людська цивілізація, по-суті, повторює своєю історією біблійне оповідання про Адама і Єву, які до гріхопадіння були безсмертні. Можна сказати, що подібне гріхопадіння всього людства сталося у ХХ ст. До появи сучасних видів зброї кожен усвідомлював: людина - смертна, людство - вічне. Атомне бомбардування Хіросіми та Нагасакі сповістило сумну новину - людство стало смертним. Навіть локальні війни сьогодні здатні завдати природі і людству непоправної шкоди. Мовою військових - неприйнятних збитків.

Цивільний світ не помітив, як змінилося місце військових у суспільстві. Сучасні армії в останніх війнах у всьому світі все частіше не стільки захищають своїх цивільних співвітчизників, скільки захищаються ними. У І світовій війні лише 10% загиблих були цивільними людьми, у ІІ - 50%. Так звані "малі війни" другої половини ХХ ст. змінили пропорцію - 10-15% загиблих - військові, 85-90% - мирні цивільні люди. Ще у ІІ світовій війні прагнули відтягнути бойові дії від міст, протягом попередніх століть майже усі відомі битви відбувалися в полях. Зараз - армії ховаються в містах, їх і бомблять. Отже, збереження миру сьогодні - це проблема виживання людства.

Гонка озброєнь є великою спокусою для військових (значна частина дослідників сучасної югославської війни однією з причин початку конфлікту називає потребу випробувати зброю в умовах реальних боїв). За своєю економічною суттю гонка озброєнь - це форма знищення певної частки національного багатства кожної даної країни. А з екологічних позицій - це суттєвий фактор забруднення навколишнього середовища найнебезпечнішими речовинами, що використовуються для створення зброї масового знищення - ядерної, хімічної, бактеріологічної.

Не лише гонка озброєнь, але і звичайне цивільне виробництво породжує та загострює екологічні проблеми цивілізації. Наше розуміння екологічних проблем дуже далеке від реального їх стану. Слід розуміти: найменше втручання в природну рівновагу породжує дисгармонію. В свій час вчених вразив той факт, що карта розповсюдження поливного землеробства в стародавньому світі майже у найменших деталях повторює карту розповсюдження матерії у світі. Дуже сумнівно, щоб це був випадковий збіг.

Проблема забезпечення людства сировиною та енергією в умовах вичерпання легкодоступної дешевої сировини впирається в проблему подальшого розвитку науково-технічного прогресу, адже тільки створення нових технологій поглибленої переробки та використання усіх видів ресурсів може допомогти в розв'язанні даної проблеми. Припинення гонки озброєнь, роззброєння та конверсія також могли б зіграти роль у вирішенні сировинної проблеми людства.

Проблема освоєння світового океану останнім часом набуває глобальності не лише тому, що джерела сировини на суші вичерпуються і людство все активніше освоює морські родовища. Один з найвідоміших дослідників Світового океану Ж.І.Кусто відзначає, що людство сьогодні, можливо, більше знає про навколоземний простір, ніж про таємниці Океану.

Глобальною проблемою є і освоєння космосу. Космічні польоти починають давати не лише наукову, але й економічну віддачу. Разом з тим подальше дослідження космосу стає не під силу жодній країні, зокрема, і все більше потребує об'єднаних і скоординованих зусиль .

Безумовно, існує ще коло інших, цілком земних глобальних проблем. Серед них проблема економічного відставання країн, що розвиваються. Саме на їх долю в основному припадає і згадувана вже проблема голоду, криза заборгованості тощо. Недалекоглядний підхід економічно розвинутих країн проявляється у певному прагненні закріпити відсталість: сьогоднішнім виробникам потрібні не конкуренти, а споживачі та джерела дешевих ресурсів. Але подібний підхід породжує напруженість у світі та служить каталізатором для загострення інших глобальних проблем.

Розв'язання глобальних проблем сучасності вимагає розробки і реалізації колективних програм для забезпечення майбутнього людської цивілізації.

Завдання: прочитати, скласти конспект, підготуватися до семінару.

Питання до самоконтролю

1. Визначити сутність та класифікацію глобальних проблем.

2. Які причини виникнення і загострення глобальних проблем?

3. Визначте шляхи розв'язання глобальних проблем.

Рекомендована література: ( 12: с. 510-523; 3: с. 537-553; 5;'4; 2 ).

Форма контролю: індивідуальне опитування.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Основи економічної теорії: Підручник ( За ред.. А.А. Чухно — К.: Вища шк., 2001 -606 с.)

2. Основи економічної теорії: Підручник: у 2 кн. ( За ред. Ю.В. Ніколенко. - К. Либідь, 1998 )

3. Основи економічної теорії: політ економічний аспект: Підручник ( За ред.. К.Н. Климка, В.П. Несторенка. - К.: Вища шк., 1994. - 559 с. )

4. Бобров В.Л. Основи ринкової економіки: Підручник. - К.: Либідь, 1995. -320с.)

5. Економічна теорія: Політекономія: Підручник ( За ред.. В.Д. Базилевича, - К.: Знання Прес, 2001 - 581 с. )

6. Экономика: Учебник ( Под ред. Булатова. - М: Издательство БЕК, 1997)

7. Мочерний С. Основи економічної теорії- К.: Феміна, 2001

8. Гальчинський А.С., Єщенко П.С., Галкін Ю.І., Основи економічних знань: Навч. Посібник. - К.: Вища шк.,,1998. - 544 с.

9. Мїкроекономіка і макроекономіка: Підручник для студентів економічних спеціальностей ( За ред.. С. Будаговської. - К.: Основи, 2001-51 с.)

10.Курс экономики: Учебник ( Под ред. Б.А. Райзборга. - М: ИНФА - М,2000 - 716с.)

11. Экономическая теория ( политэкономия ). Ученик ( Под ред.. В.И., ГИ.

Журавлевой. - М.: ШЕФА - М.: 1997 - 560 с. )

12.Політична економія: Підручник для ВНЗ Башнянин Г.Г., Лазур Б.Ю. -К., 2000- 568 с.)

13.Мочерний С.В. Політекономія: Підручник - К. Вікар, 2003 р.

14.С.В. Мочерний, Л.О. Коміщенко, О.А. Устинко Короткий курс економічної теорії: Навч. Посібник - Тернопіль

15. Гукасьян Г.М. Зкономическая теория _ СПб: Питер 2003 г.

16. Єщенко П. С. Сучасна економіка: Навч. Посібник. — К.: ВШ., 2005 -327с.