13.3. Методика роботи

Щоб матеріал будь-якого жанру і виду був написаний пристойно, про­фесійно, крім природних здібностей людини, необхідне знання предмета відображення і методики роботи. Методика роботи виробляється у процесі практики і звично передається по вертикалі й горизонталі, тобто від старшого до молодшого, між колегами по редакції, у процесі міжредакційного і міжвидового спілкування, а сьогодні ще й спілкування міжнаціонального. Сучасний український журналіст значно більшою мі­рою, ніж його попередники, має можливість засвоювати досвід своїх колег. Це має важливе значення у тих сферах журналістського ремесла, у яких, зважаючи на історичні причини, досвід європейських і американських колег багатший. Такою є, зокрема, новинна журналістика.

Розглянемо певні загальні методичні засади і методику роботи над тим чи іншим жанром. Ведучи мову про інформаційне відтворення, зосередимо увагу на загальних вимогах до нього. Майже всі відомі закордонні й українські журналісти наголошують на тому, що саме достовірність і нейтральна подача новин є пріоритетними в умовах широкої можливості вибору між різними каналами і різними авторами. "Достовірність відправ­ника і його наміри відіграватимуть ще важливішу роль у новій медіальній обстановці... Довір'я заслуговує той, хто займає важливу позицію і присвячує себе журналістиці, а не РR (служби зв'язку з громадськістю) або пропаганді, - зазначає Ерік Фіхтеліус. - Нейтральне ставлення до наслідків публікації також має певне значення. Передача новин - це щось інше, ніж лише розповсюдження інформації з метою продати і переконати у правильності своєї думки. Чітка демаркація меж між журналістикою та іншими формами розповсюдження новин будуть відігравати вирішальну роль у виробленні довір'я до нас аудиторії. Реклама і РR мають право на існування, але не повинні змішуватись із журналістикою"¹.

Дещо з іншого боку підходить до цього методичного питання Лариса Івшина, редактор газети "День". Як журналіста, організатора редакційного процесу, її турбує реакція людей на ЗМІ, бо інформації як такої немає або її дуже мало для майже 50-мільйонної країни. Вона справедливо критикує наші мас-медіа за відсутність первинної інформації, отже, самі методичні підходи до неї: "Люди чекають інформації про життя держави - дайте її. Вже потім йдуть версії, тлумачення, коментарі фахівців, експертів, спеціалістів, а лише після них особиста думка журналіста, який може точно сперечатися з фахівцями" .

Одна з причин цього недоліку - в недосконалості законів про інформа­цію і вільного доступу до неї журналістів, а також невміння її здобувати. Світовий досвід журналістики вчить необхідності розмовляти з якомога більшою кількістю людей і ознайомлюватися з якомога більшою кількістю документів. Фахівці радять журналістам виявляти більше скептицизму. Інакше репортер втратить довіру читачів і довіру самих джерел інформації.

Виділимо загальні поради, що стосуються насамперед роботи репор­тера. Передусім це порада щоранку телефонувати джерелам інформації, щоб дізнаватися про новини дня. Важливе значення має налагодження доб­рих стосунків з людьми, які працюють у галузі, що цікавить журналіста. На жаль, спеціалізацію можуть дозволити собі лише солідні редакції. Більшість журналістів, особливо у місцевих мас-медіа, багатоверстатники, а тому коло їхніх знайомств повинно бути широким.

Універсальна порада - читати все, що цікавить репортера. Дуже важли­во для молодого журналіста навчитися читати поміж рядків і помічати, хто і скільки згадується в офіційних матеріалах, хто і біля кого стоїть на прийомі чи церемонії тощо. Мабуть, сучасному журналістові не треба радити ознайомлюватися з інформацією на різних сайтах Інтернету. Він це і сам знає. На підставі прочитаного і почутого необхідно вловлювати тенденції розвитку подій у тій чи іншій сфері життя. Надавати перевагу насамперед точності й неупередженості.

Серед багатьох інших порад авторитетних спеціалістів така: "Репортери повинні регулярно змінювати свою спеціалізацію. Це дає впевненість, що репортер збереже свіжий погляд і не наблизиться до галузі і до джерел, про які пише".

Специфічних підходів потребує підготовка матеріалів різних жанрів інформаційного відтворення. Робота над заміткою особливого підходу не потребує. Якось один журналіст-дотепник сказав: "Коли на запитання, що робиш, мені відповідають "працюю над заміткою", я одразу розумію, що це не журналіст. Над заміткою не треба працювати. Замітку треба написати". Це не означає, звичайно, що оце "написати" не містить у мініатюрі ті компоненти розумової діяльності, які передують появі будь-якого виступу: виникнення задуму, перевірка достовірності факту, словесне втілення суті події. Однак все це відбувається в один момент, миттєво. Зосереджувати увагу ще раз і ще раз треба на ретельній перевірці достовірності самого факту - первісної клітини всієї повинної журналістики.

Готуючи звіт, слід дотримуватися певних методичних вимог. Найпер­ше, одержавши завдання редакції чи задумавши самостійно написати звіт, журналіст повинен виконати певну попередню роботу. Продумуючи концепцію майбутнього виступу, необхідно, крім вивчення самої суті питання, ознайомитися з певними документами: програмою заходу, проектами документів, прес-релізами, іншими письмовими джерелами. У разі відсутності документів і джерел треба зв'язатися з організаторами запланованого мітингу, віче, конференції, з'їзду, сесії, саміту тощо. Це важливо для радіожурналіста й особливо тележурналіста, які заздалегідь, іноді спільно з режисером, повинні вирішити, що і як записувати.

Програми й інші письмові матеріали містять, зазвичай, точну і цінну для журналіста інформацію: імена і прізвища організаторів, доповідачів, назви заходу, теми виступів, і, звичайно, такі необхідні відомості, як місце, час, тривалість заходу, а іноді й інші дані. За відсутності інформаційних документів доцільно зв'язатися із прес-службою чи організаторами -керівниками установи, яка проводить захід.

Досвідчений журналіст, перебуваючи у залі чи на площі, намагається задати певні запитання учасникам засідання, записати їх, щоб потім використати як додаткову інформацію. Практика засвідчує, що рідко який журналіст має можливість та й конечну потребу сидіти на конференції, з'їзді, симпозіумі, як кажуть, від дзвінка до дзвінка. Далеко не завжди вони заслуговують на таку увагу. Журналіст може подавати інформацію за програмою. Однак події можуть розвиватися дещо по-іншому, ніж передбачувалося і планувалося. Тому після завершення заходу варто уточнити найважливіші моменти, щоб не допустити прикрих помилок, які трапляються не так вже й рідко.

Про методику підготовки і проведення інтерв'ю написані цілі книги (див. розд. 7). Нагадаємо, що процес підготовки до інтерв'ю прийнято умовно поділяти на загальну, спеціальну і психологічну частини. Важливе значення мас ерудиція і досвід журналіста, безпосередня робота перед конкретним інтерв'ю, а також з'ясування технічних питань і врахування психологічних якостей співрозмовника, тактика поведінки із знаменитістю. Богдан Бондаренко, автор сотень інтерв'ю із відомими європейськими діячами культури, розповідає про те, як старанно і довго, місяцями і навіть роками він готується до своїх зустрічей із зірками кіно, продюсерами, майстрами-модельєрами. Він полонить їх не тільки своєю напористістю і делікатністю, але й досконалим знанням їхнього життя, уподобань, звичок.

Вони, здебільшого, розкриваються перед журналістом із невідомої або дуже мало відомої їм країни. Дуже часто інтерв'ю тривають довше від визначеного часу, бо знамениті професіонали бачать перед собою сумлінного журналіста-фахівця. Однак у повсякденній журналістській практиці репортер не може дозволити собі таку розкіш. Усе відбувається у високому темпі, при постійному дефіциті часу. І за цих умов свої розмови з людьми треба продумувати, оперативно знаходячи інформацію через колег, користуючись телефоном, комп'ютером та іншими засобами комунікації.

Які ж методичні поради до проведення інтерв'ю дають закордонні фахівці? Якщо бути дуже лаконічним, то, виходячи з методологічних настанов, вони радять дотримуватися приблизно такої схеми. Передусім, як зазначалось вище, вибрати об'єкт і тему розмови. Відтак вивчити можливі й потрібні у цьому випадку документи, налагодити контакти з майбутнім співрозмовником і розробити питання. Під час розмови намагатися викликати довіру того, з ким спілкуєшся, вміти захопити, розумно втягнути у розмову і вчасно її закінчити. Здебільшого радять останні п'ять хвилин відвести для розмови не для друку. Останній етап - процес написання, його форма, візування та оприлюднення¹.

Вважаючи суттєвими всі елементи підготовки і проведення інтерв'ю, акцентуємо на кількох моментах. Насамперед - це якість підготовлених запитань. Стало вже банальним твердження, що на нерозумні запитання відповіді будуть такі ж нерозумні. Нема нічого згубнішого для початкуючого журналіста, як постановка таких загальних запитань, як: "Що у вас нового?", "Як ідуть справи?", "Що сьогодні найголовніше?" Відповідь на них здебільшого однозначна: "Так" або "Ні", що зазвичай не несе ніякої інформації. Неякісна підготовка запитань - результат некомпетентності, лінивства, незнання психології співрозмовника. "Добрі запитання, -наголошує Ерік Фіхтеліус, - це продумані, короткі, точні і прості запитан­ня. Часто прекрасним висхідним пунктом у їх постановці є допитливість са­мого репортера — ось що мені хотілось би дізнатися, це може бути цікавим для моїх слухачів, глядачів, читачів".

Особливо винахідливим треба бути у розмові з колоритними людьми, знати характер співрозмовника. Свого часу "Високий Замок" надрукував інтерв'ю з Іваном Плющем під традиційною рубрикою "Тет-а-тет" із підзаголовком "Найколоритніший політик". Журналістка Тетяна Вергелес зуміла так розговорити співрозмовника, що він почав видавати тільки йому властиві афоризми, а саме: "І таке молоть! І що ти мелеш, коли ти не соображаєш" . А на нагаданий журналісткою факт про входження Плюща у так звану більшість, коли він навіть не подавав туди заяви, відповідь була така: "Якесь больне мене туди записало..."

Одне з дискусійних питань - візування, тобто погодження тексту з інтерв'юйованим його підписом. Як в інших країнах, так і в нас, немає єдиного погляду щодо цього. З одного боку, журналіст спокійніший, коли інтерв'ю завізоване. З іншого, виникає низка труднощів. Насамперед, журналіст не завжди має змогу погодити текст розмови, зважаючи на брак часу як у репортера, так і в інтерв'юйованого. Візування часто перетворюється на самоцензурування. Як свідчить досвід, людина може сказати щось гостро і дотепно, а потім, охоловши, все це викреслить. Інтерв'ю перестане бути цікавим, хоч заборонити правки редакція не може. Немає ні можливості, ні потреби візувати записи розмови на прес-конференції, хоч тут теж можливі певні неточності.

Зате часто існує необхідність візування інтерв'ю з ученими, дослідни­ками, коли йдеться про складні тексти, незрозумілі слова. Тут журналіст сам повинен бути зацікавленим у погодженні, перевірці тексту. Принаймні треба погодити попередній запис або зажадати пояснень. За наявності в інтерв'ю коментарів, висловлювань інших людей на погодження дають лише слова інтерв'юйованого. Отже, треба орієнтуватися в обстановці та діяти відповідно до ситуації.

Якщо під час роботи над інтерв'ю журналіст змушений звертати увагу на кваліфіковане проведення розмови, то робота над репортажем, зокрема і компонування діалогів як частини його структури, передбачає продумуван­ня багатьох інших моментів. І тут треба вирізняти роботу над оперативним репортажем, коли автор йде за реальними подіями, схоплюючи певні миті реальності, і продумування репортажу - дослідження певної події. У процесі дослідження певної події автор не може обійтися без концепції твору. Такий репортаж, зазвичай, заздалегідь планується, продумується.

Підготовка репортажу, зокрема телевізійного, дуже важливий етап "Тут не потрібно спонтанно реагувати на події чи оперативно шукати головний момент. Можна спокійно планувати пошуки інформації та розробляти план зйомок, щоб якнайбільш вдало подати матеріал".

І друкований, і радійний репортаж потребують попереднього бачення задуманого виступу. Не варто думати, що досить побувати на місці події й там одразу все вирішиться, а за столом легко напишеться. Написанню доброго репортажу повинна передувати певна попередня робота. Відсут­ність у періодиці добротних репортажів пояснюється й тим, що у нинішніх журналістів немає ні достатнього часу, ні терпіння, ні належного досвіду. Поспіх, неуважність спричиняють поверховість. Про складні життєві процеси сучасна людина дізнається головно з коротеньких телевізійних сюжетів, які супроводжуються словесною скоромовкою без особливого заглиблення в суть часом справді важливих подій.

Щоб підготувати добротний репортаж, необхідно проникнути у роботу і турботи інших людей, або, говорячи шаблонно, досліджувати життя. Його можна вивчати, коли журналіст знає, що в ньому шукати, яку головну тему розробляти. У цьому авторові допоможе концепція, можлива версія твору. Ще до виходу на об'єкт журналіст повинен продумувати "точку спостереження" за подіями, коло співрозмовників, порадників І консультантів. Радіожурналіст повинен визначити місце розташування мікрофонів, записати потрібні шуми. Телевізійний репортаж загалом неможливо зробити без координації з оператором тощо.

Попереднє бачення майбутнього виступу дасть змогу авторові не тільки компонувати структуру репортажу, але й знаходити "в натурі" подробиці, деталі, окремі вузли майбутнього твору, визначити можливий рух, розкрутку сюжету, окремі сюжетні ходи. Досвідчені західні репортери, які звикли до швидких темпів роботи, радять з метою випередження, прискорення уже на місці події писати окремі абзаци, фрагменти майбут­нього репортажу. Тоді процес написання скоротиться.

Заслуговує уваги поведінка і методика праці репортера, який "змінює професію", застосовуючи "метод маски". Йдеться про так званий рольовий репортаж. Мода на такі репортажі то спалахує, то затихає. Досі не визначені правові рамки такої праці, точніше немає законних підстав для зміни професії журналістом і видавання себе не за того, ким ти є насправді. Така зміна обличчя може тривати кілька годин, день - три, а може затягтися на роки. Легендою XX ст. став німецький журналіст і письменник Гюнтер Вальраф, автор скандальних викривальних книг, про якого ми зазначали вище. Він роками перевтілювався то в турецького заробітчанина, то у змовника - торгівця зброєю. У результаті останньої операції йому вдалося розкрити змову португальського полковника Спіноли.

Робота під маскою вимагає дотримання якщо не закону, бо такого не існує, то хоча б елементарних етичних норм. Вдаватися до нечесних мето­дів здобування правди заради істини рівнозначне ходінню по лезу бритви або балансуванню на линві без страховки.

Та над яким би видом репортажу не працював журналіст, у який би спосіб не збирав інформацію, він повинен наперед продумати структуру майбутнього виступу, добре орієнтуватися у тому, що буде потрібно для майбутнього твору. "Нотувати, нотувати, нотувати, - радить один з наставників молодих репортерів, - фіксуйте щонайбільше деталей, які вам допоможуть потім відтворити атмосферу події.

Але репортаж, перевантажений зайвими деталями й подробицями, та­кож буде невдалим. Порівняно з усіма іншими газетними жанрами, репор­таж є найближчим за методами роботи до кіномистецтва й телебачення. Виїжджаючи на збір матеріалу, уявіть себе з телекамерою. Повернувшись до редакції, треба буде змонтувати сюжет. Як на ТБ чи в кіно. Максимально уникаючи коментарів та висновків"'.

Питання для обговорення

1. Специфіка інформаційного відтворення.

2. Замітка й найсуттєвіші вимоги до неї.

3. Методика роботи у процесі підготовки звіту.

4. Інтерв'ю та широкий діапазон його використання у сучасних мас-медіа.

5. Поетика репортажу і специфіка підготовки.

6. Методичні вимоги до способів інформаційного відтворення в журналістиці.

Список літератури

Бочковський О.І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби. -Мюнхен, 1993.-С.82-84.

Гід журналіста. - К., 1999.

Москаленко А.З., Лизанчук В.В., Качкан В.А. Методичні вказівки до вив­чення теми "Інформаційні жанри газети". - К., 1990. - С. 5-22, 23-45.

Теорія і практика радянської журналістики. - Львів, 1989. - С. 114-181.

Техніка інтерв'ю. - К., 2000.