Тема 5
Причини реліг розкол
Кризис в халифате и гражданская война VII в. Огромные завоевания и богатая военная добыча способствовали еще большей имущественной дифференциации и росту социальных противоречий в арабском обществе. Особенно это стало ощущаться при третьем халифе — Османе, который вместе со своим окружением, принадлежащим к мекканскому роду Омейядов, порвал с прежними военно-демократическими порядками и стал проводить политику в интересах арабской аристократии. При Османе поощрялись захваты земель и накопление богатств в руках знати. Это вызывало недовольство низов арабского общества. В оппозицию к Омейядам встали также многие враждебные им феодальные семейства. Недовольные группировались вокруг Али, двоюродного брата и зятя Мухаммеда, женатого на его дочери Фатиме. Сторон-' ников Али стали называть шиитами (шиа — по-арабски группа, партия). Первоначально шииты были лишь политической группировкой и только позднее превратились в особое религиозное течение в исламе. Главное требование шиитов сводилось к тому, что титул халифа должен перейти к зятю пророка Али и затем наследоваться его потомками Алидами. К шиитам примкнули арабские крестьяне, бедуины, надеявшиеся на освобождение от феодального гнета по милости «справедливого халифа». Приверженцы Али были и в завоеванных областях. В 656 г. восставшими шиитами был убит халиф Осман. Четвертым халифом по их требованию был избран Али. Аристократическая верхушка, в том числе род Омейядов, отказалась признать Али. Началась гражданская война (656—661). Али поддерживали низы арабского народа. Однако сам он действовал очень нерешительно, и, разочаровавшись в своем вожде, часть его бывших сторонников покинула его. Отошедшая от Али группировка получила название хариджиты («ушедшие»). Хариджиты выступали за возвращение к «первоначальному исламу», под которым понимали строй социального равенства, общее владение землей, равный раздел военной добычи. Они требовали, чтобы халиф выбирался всеми мусульманами. Хариджи-ты представляли демократическое течение в исламе. Впоследствии они тоже составили особую секту.
В середине VII в. оформилось три течения в исламе: сторонники официального «правоверного» ислама-сунниты, которых представляли Омейяды во главе с Муавией, шииты и хариджиты. Шиитские и хариджитские лозунги впоследствии были восприняты многими народными движениями.
Перший серйозний розкол в умме також був зв'язаний з політичною кризою в роки правління четвертого халіфа Алі Ібн Абу Таліба. Попередній халіф – Усман Ібн ал-аффан – намагаючись зміцнити свою владу, призначав правителями областей своїх родичів, чим сильно підірвав свій авторитет у простого люду і спровокував початок громадянської війни. Коли Усман Ібн ал-аффан умер, Алі, що прийшов йому на зміну, заявив, що він повернеться до ідеалів правління суворого і принципового Умара і не допустить сімейності у влади. Для початку він звільнив всіх Усманівських намісників, але правитель багатої Сирії Муавія відмовився підкоритися, фактично відокремивши Сирію від халіфату. Почалася громадянська війна.У битві під Сіффіні в 657 р., коли здавалося, що перемога вже на стороні війська Алі, Амр Ібн ал-ас підказав воїнам Муавії шлях до порятунку. Вони підняли на списах до неба аркуші Корана, призиваючи супротивників припинити братовбивчий бій і надати Аллаху розсудити їх. Алі зупиняє бій, втрачаючи перемогу і 12 тисяч своїх сподвижників, що порахували поводження Алі боягузливим зрадництвом, утворили власне угруповання і почали збройну боротьбу на обидва фронти. Їх назвали “повстанці” – харіджити.
Ислам возник в VIIв и уже в первое столетие своего существования разделился на 2 направления - суннизм и шиизм. После смерти Пророка Мухаммеда в 632г главой мусульман стал его сподвижник Абу Бекр. Затем после смерти Абу Бекра в 634г к власти пришел Омар. Перед смертью халиф Омар успел создать шура - избирательный комитет, состоявший из 6 самых выдающихся представителей исламской аристократии. Этот комитет назначил приемником Омара одного из своих членов Османа ибн Аффана. Именно в годы его правления (644-656) произошел этот раскол, который до сих пор не ликвидирован. Разразилось восстание, в результате которого Осман был убит, и в тот же день восставшие присягнули Али ибн Талибу, зятю Пророка Мухаммеда. Оппозицией Али выступили так называемые 'сподвижники' Пророка Талха и Зубайр, и Аиша, его любимая жена . Однако они были повержены в 'битве верблюда', состоявшейся около Басры 9 декабря 656г, а Талха и Зубайр погибли. Полнота власти сосредоточилась в руках Али над всей империей за исключением Сирии, правитель которой Муавийа ибн аби Суфийан отказался признать нового халифа и выступил со своими войсками против него. В битве на берегу Ефрата войска Али были уже близки к победе, когда сирийцы нанизали листы Корана на наконечники копий и закричали, что их должна рассудить святая книга. Али согласился на третейский суд. В местечке Думат ал-Джандал состоялся суд, который вынес решение создать новый шура, который и назначил бы законного халифа. Однако в рядах сподвижников Али начались разногласия, что предрешило победу Муавийи. Нерешительностью Али были недовольны его сторонники, с одной стороны, и предавшие его хариджиты (вышедшие) с другой. 24 января 661г Али был предательски убит хариджитами, а его сын отказался от своих притязаний на власть в пользу Муавийи.Именно тогда мусульманская джамаа разделилась на партии: Шиат Али (партия Али) и суннитов, поддерживавших омейядскую Сирию
Сунниты - представители ортодоксального ислама сегодня составляют большинство мусульман. Они почитают Аллаха, Пророка Мухаммеда, священную книгу Коран, сунну - свод преданий о высказываниях и посткпках Мухаммеда и его сподвижников, и хадисы - предания о Пророке. Сунна являлась как бы добавлением к 'слову Аллаха' и правоверных мусульман называют 'людьми Сунны' ('ахль ас-сунна'), или суннитами. Важное значение для суннитов в исламе имеет доктрина о характере и природе верховной власти в мусульманском государстве. Различное отношение к ней членов мусульманской уммы и вызвало этот раскол. Сунниты считают, что во главе уммы должен стоять всенародно избранный халиф из рода курейшитов, из которого происходил Пророк, но не обязательно его прямой потомок. Исходя из этой доктрины сунниты высоко почитают первых четырех избранных уммой праведных халифов.
Шииты признают Аллаха, Пророка Мухаммеда, Коран, большую часть сунны, но имеют и свои предания (ахбары) о Пророке и шиитском имаме Али. Шииты считают законным только наследственный принцип передачи власти в умме потомками Пророка, предполагающий передачу Аллахом через Пророка Мухаммеда имаму Али, его сыновьям Хасану и Хусейну и его внукам сокровенных знаний и права руководства верующими. Поэтому шииты считают праведным халифом только имама Али и не признают первых трех халифов
2державии північної африки
1.Государство Фатимидов (909—1171) — средневековое шиитское (исмаилитское) арабское государство с центром в Каире (с 972). В эпоху своего могущества Фатимидский халифат включал в себя территории Египта, Магриба,Палестины и Сирии. Откололось от халифата Аббасидов в результате восстания в провинции Ифрикия (современный Тунис) берберских племен, возглавляемых исмаилитским проповедником Абу Абдаллахом. Абу Абдаллах передал всю власть Убейдаллаху, который утверждал, что является потомком Фатимы. Низложено Саладином — курдским военачальником, призванным для организации обороны против крестоносцев в 1169.
Фатимиды — династия халифов, правившая на Ближнем Востоке в 909—1171 гг. Вели свое происхождение от Фатимы, дочери Мухаммеда.
Государство Фатимиды основали в Тунисе. К середине Х в. они подчинили всю Северную Африку, в 969 году завоевали Египет, в конце X— начале XI в. — Сирию. Первым Фатимидом объявил себя некто Обейдаллах, приверженец мусульманской секты карматов. Обейдаллах утверждал, что является потомком дочери пророка Мухаммеда Фатимы. Но уже в те времена его заявление вызывало сомнения. Говорили, что на самом деле он является сыном проповедника карматизма в Северной Африке Абу-Абдаллаха, прозванного Шиитом.
АЙЮБІДИ династія мусульманських правителів Єгипту 1171-1250, яку заснував Салаг-ад-Дін (Саладин); султани з цієї династії уславилися боротьбою з державами хрестоносців у Палестині; місцеві відгалуження А. правили також у Ємені, Сирії та Верхній Мессопотамії.
Государство Мамлюков (так называли в Египте белых рабов) - наиболее значительное политическое образование (1250-1517) на Ближнем Востоке в эпоху развитого феодализма. К середине XIII в. мамлюки составляли большинство египетской армии. Захватив власть в Египте в 1250 г. в результате убийства последнего Аййубида, Туран-шаха, они образовали две династии: Бахри, или тюркскую (1250-1390), и Бурджи, или черкесскую О 390-1517).
3 Держава Саадидів (1511 - 1659). У ХVІ ст. майже всі землі колишнього Арабського халіфату поділили між собою Сефевідський Іран і Турецька Османська імперія. Лише Марокко зберегло свою незалежність. Магрибці втомилися від чвар, а загроза опинитися жертвою європейської колоніальної експансії сприяла поширенню централізаторських настроїв. Що ж до загальноісламських почуттів єднання, то їхньому масовому зростанню сприяв наплив мусульманських іммігрантів з Іспанії (внаслідок Реконкісти). “Андалусці” значно збільшили людські ресурси регіону, а також принципово активізували регіональне господарське життя (останньому сприяв приїзд десятків тисяч кваліфікованих ремісників, досвідчених землеробів і вояків, купців і лихварів з їхніми капіталами, науковців і людей мистецтва). Саме на цьому грунті виникло соціальне заворушення, результатом якого виявилося формування держави Саадидів на чолі з однойменною династією.
Засновник династії Саадидів - Мухаммед ібн Абд ар-Рахман (1511 - 1517) - вважався шерифом (тобто прямим нащадком Пророка Мухаммеда) і здобув популярність та авторитет як один з вождів антипортугальського джихаду. Початковий результат “священної війни” був мізерним, але гасло газавату знайшло відгук у серцях десятків тисяч марокканців, і Саадиди за кілька років перетворилися на наймогутнішу династію Магрибу.
Зламавши опір конкурентів (насамперед Ваттасидів), сини Абда ар-Рахмана захопили в 1525 р. Марракеш (зробивши його своєю столицею), в 1549 р. Саадиди окупували Фес, а недовга чвара між братами-співправителями завершилася перемогою хитрішого й талановитішого в політиці Мухаммеда аш-Шейха, який, скориставшися антипортугальськими настроями в Англії й Голландії, отримав від своїх “європейських союзників” за доступну ціну першокласну вогнепальну зброю. Навіть турки не змогли поставити на коліна міцний марокканський султанат, і, вигнавши з Північної Африки португальців, Мухаммед аш-Шейх оголосив себе “еміром мусульман”, спростив податкову систему, хоч і не зменшив податки, сформував та переозброїв професійну постійну гвардію. В 1549 р. “емір мусульман” загинув від кинджала турецького шпигуна, але султанат Марокко вже відбувся як держава.
Досить довго Саадиди, використовуючи англо-португальські та іспано-турецькі суперечності, вдало уникали зовнішніх воєн і зміцнювали власну економіку, фінанси й державну централізацію, проте за правління султана Абда аль-Меліка (1576 - 1578) Марокко знову примусили захищатися португальці.
В 1578 р. молодий португальський король Себастьян, начитавшися рицарських романів про хрестові походи, авантюрно вдерся в Марокко, мріючи про загальноафриканське панування Португалії. В битві при Ель-Ксар-ель-Кебір (Алькасарківір) 20-тисячне військо “нових хрестоносців” спіткала цілковита катастрофа. Португальців оточили й знищили, а король Себастьян загинув. Португальська експансія видихлась. Іспанія й Англія активно готувалися до війни між собою (1588 р. - похід “Великої Армади”), турки масштабно воювали в Європі та Азії, а їхні васали алжирські пірати не могли без османської підтримки становити загрозу для Марокко. Тоді Саадиди самі спробували перетворитися на колонізаторів.
Абд аль-Мелік так зрадів перемозі над “хрестоносцями”, що серце його не витримало, і султан раптово помер, тому вершки з його перемоги зняв наступний султан Ахмед аль-Мансур (1578 - 1603) - наймогутніший саадидський володар. Частину полонених християн султан звільнив за шалений викуп, а решті запропонували або смерть (яку обрала абсолютна меншість), або іслам (який прийняли майже всі) та службу в марокканській армії.
Відчувши, що небезпека минула, Саадиди самі розпочали грабіжницькі війни проти багатої золотом західносуданської імперії Сонгай. Щоправда, перший похід провалився: 20-тисячне марокканське військо загинуло в пісках Сахари від нестачі води, але в 1590 р., після ретельної підготовки, султан Ахмед аль-Мансур наказав повторити агресію. Добре озброєний та екіпірований 4-тисячний марокканський експедиційний корпус (куди, крім арабів і берберів, влили європейських найманців та ісламізованих християн-ренегатів) очолив досвідчений вояк Джудар (ісламізований іспанець). Після великого й важкого переходу через палаючу Сахару з 4 тис. живими лишилася чверть, та в битві 1591 р. з 30-тисячним сонгайським військом агресори здобули нелегку перемогу (далася взнаки перевага їхньої вогнепальної зброї перед списами й мечами сонгаїв).
Захопивши Західний Судан, марокканські вояки награбували безліч золота, султанська скарбниця ломилася від багатств, а місцеві продуктивні ресурси поповнилися десятками тисяч чорних невільників. Проте це був миттєвий успіх, бо східна деспотія в галузі економіки вміє чудово забирати й розтринькувати, але значно гірше творить. Зламавши механізм золото-соляної торгівлі, марокканці не створили нічого нового, система видобування й експорту золота із Судану занепала, гроші султан промарнотратив на двір, гарем, армію, архітектурні дива та владні примхи. Те ж, що залишилося, знецінила “революція цін” (унаслідок напливу дешевого золота й срібла з європейських колоній в Америці), а більшість марокканських вояків, що служили в завойованих землях Судану, померла від несприятливого клімату й хвороб. Останню надію Саадиди покладали на марокканський цукор, експорт якого до Європи гарантував раніше фінансову стабільність режимові, але поява на зламі ХVІ - ХVІІ ст. на світовому ринку дешевого бразильського цукру (результат безплатної рабської праці на безкраїх фазендах південноамериканських колоністів) розорила північноафриканських цукровиробників.
Колоніальні потуги не принесли Марокко процвітання, а відкрити нову епоху без докорінної ломки традиційних соціально-економічних інститутів було неможливим. Східна цивілізаційна структура арабського суспільства настільки вичерпала свій потенціал, що реанімувати її не зумів навіть “золотий дощ” із Судану. Проте її зміна потягнула б за собою нові катаклізми, а чварами й нестабільністю араби вже були ситі. Всі суспільні прошарки залишалися заінтересованими в стабільності, і ніхто не бажав помічати, що вона переросла в стагнацію.
Вже на початку ХVІІ ст. Саадиди залишилися без грошей, а з ними втратили й владу. По смерті Ахмеда аль-Мансура султанат Марокко розпався; в 1659 р. загинув останній Саадид - Ахмед аль-Аббас.
Виходом із кризи в межах традиційних східних суспільств могла стати лише кривава мілітаристська диктатура. І її встановила нова шерифська династія Алауїтів (Філалідів), які, хоч і були берберами, але дивовижно вели свій родовід від Хасана (старшого сина четвертого халіфа Алі). Запорукою їхніх успіхів стали панісламська пропаганда й розпалювання мусульманського фанатизму серед сахарських кочовиків, які забезпечили Алауїтам і військову силу, й гроші (від купецького мита й воєнної здобичі), й моральну підтримку. В 1666 р. Алауїт Мулай ар-Рашид (1664 - 1672) захопив Фес і оголосив себе султаном, а його наступник Мулай Ісмаїл (1672 - 1727) завершив воєнним шляхом возз'єднання Марокко.
Військовий талант, залізна воля й жорстокість дали султанові Ісмаїлу змогу відновити централізацію, а тотальна мілітаризація - відстояти незалежність. Гвардія темношкірих абідів (воїнів-рабів) забезпечила тимчасову стабільність, але розклад традиційних державно-цивілізаційних інститутів свідчив про тотальну кризу східного типу суспільства в Марокко.
Алауїтську столицю Мекнес оточили міцними мурами, але витрати на фортифікаційне будівництво й утримання чужинної армії абідів остаточно виснажили продуктивні ресурси Магрибу. Економіка від стагнації перейшла до падіння, а державні доходи скоротилися до 150 тис. ліврів на рік4, що було меншим від бюджету найзубожілішого європейського монарха. В державному діловодстві панував закон хабара, а коли після смерті Мулая Ісмаїла (1720 р.) 700 його синів (!) розв'язали бійку за престол, кількість магрибців скоротилася на 1/3, а ті, що вижили, - втратили навіть надію на краще.
Араби прощалися із середньовіччям або в крові усобиць, або під іноземним ярмом.
4 культ розвиток
Арабська культура пройшла складний шлях розвитку. У ній можна розрізнити власне арабську культуру і культуру завойованих арабами і ісламізірованих народів, яка незрідка знаходилася на більш високому рівні, ніж культура самих завойовників. До арабської культури у вузькому сенсі слова зазвичай відносять культуру Аравії і тих країн, які піддалися арабізації і в яких склалася арабська народність (Ірак, Сирія, Палестина, Єгипет, країни Магріба). Ця культура синтезувала досягнення не лише власне арабської, але древневавілонської, персидської, середньоазіатської культури, а також спадщина античності. Розквіт арабської культури доводиться на VIII-XI століття. Араби досягли значних успіхів в художній літературі, зокрема в поезії, в любовній ліриці, релігійній і придворній поезії. Між X-XV вв. склалася популярна збірка народних казок Тисяча і одна ніч.
Головними центрами освіти у арабів стали мусульманські середні і вищі школи медресе, які готували служителів культу, вчителів, державних чиновників.
Великого поширення набули заджі астрономічні вигадування. Розвивалася математика, географія і картографія, засновані на працях Птолемея. Багато астрономо-математічніх праць арабів мали безпосередній вихід в практичне життя. Весь мусульманський світ до сьогоднішнього дня користується створеним в VII ст місячним календарем, де вихідною датою вважається 16 липня 622 р. дата переселення Мухаммеда з Мекки до Медіни. Вісомі досягнення арабів у сфері медицини.
Серед архітектурних споруджень того часу найбільш досконалими були мечеті і палацові будівлі. Вони прикрашалися арабесками якнайтоншими орнаментами, рослинними і геометричними, з включенням стилізованих написів. Арабські художники досягли також вершин в прикрасі книг узорами і малюнками. Найважливіше мистецтво мусульман каліграфія, тобто мистецтво красиво писати. Досягнення арабів в каліграфії вражаючі. Вони винайшли безліч почерків. Текст рукопису того часу незрідка і сьогодні сприймається як самостійний витвір мистецтва. Настільки висока повага до зображення слова має коріння в ісламі. Якщо християни почитали священне зображення образу Божого, то мусульмани почитали образ Слова Божого, змальоване Слово.
Ісламська цивілізація, таким чином, має ряд відмінних рис. Перш за все, вона сприяла синтезу західної і східної культур. Її унікальність полягала і в тому, що на відміну від попередніх світових імперій (Римською, імперії Олександра Македонського), заснованих на військовому завоюванні, з'являється імперія, підтримувана єдиною релігією. Домінуючим чинником в суспільстві стає релігія іслам, яка визначає не лише духовно-релігійне, але політичне, соціальне, громадське життя. Її дія, проте, на розвиток цивілізації суперечлива. З одного боку, іслам виступає як потужна інтегруюча, консолідуюча сила. З іншого боку, іслам, починаючи з другої половини IX ст, стає усе більш нетерпимим по відношенню до християн, іудеїв, до мусульманських єретиків, а також представників світської науки і філософії.
5 система цінностейЕтика іслама досить елементарна. Вимагається бути справедливим, віддячувати за добро добром, за зло злом, бути щедрим, допомагати бідним та ін. Нездійсненних моральних вимог в ісламі, на відміну від християнства, немає.
У родинній моралі та в поглядах ісламу на статеві відносини відобразилися поняття патріархально-родового устрою. Жінка-підневільна істота, яку створив Аллах для втіхи чоловіка. Водночас, у Корані визнаються людські й громадянські права жінки: засуджується надмірна жорстокість чоловіка щодо жінки, застерігаються майнові права жінки-право на посаг, на спадок. Коран певною мірою полегшив становище жінки порівняно з патріархальним звичаєвим правом арабів.
Характерною особливістю мусульманської релігії є те, що вона енергійно втручається в усі аспекти людського життя. І особисте, і сімейне, і суспільне життя мусульман, політика, правові відносини, суд, культурний уклад - усе це має цілковито підлягати релігійним законам. У попередні епохи в мусульманських країнах спостерігалося повне зрощення державної та церковної влади: глава держави (халіф, падишах) вважався спадкоємцем пророка, вище духовенство складало штат його радників, суд перебував повністю в руках духовних осіб. І кримінальне, і цивільне право ґрунтувалися на релігійному законі - шаріаті. Слідкували за виконанням норм шаріату і тлумачили їх мусульманські богослови.
Тому й мусульманське духовенство виконувало й виконує скоріше світські, ніж суто релігійні функції. Мулла, що перебуває при мечеті,-це, власне, учитель у церковній школі. Каді-суддя, знавець шаріату. Муфтій - вищий духовний чин - головний авторитет у питаннях шаріату. Улем-учений богослов, викладач вищої релігійної школи; рада улемів подає свої висновки з питань релігії та права. На чолі мусульманського духовенства в окремих країнах стояв шейх-уль-іслам - визначний богослов, він же радник володаря. Роз'яснення, що їх давав шейх-уль-Іслам із тих або тих спірних питань догматики, політики чи права, вважалися незаперечним законом.
Навчання молоді в мусульманських країнах раніше було теж виключно релігійним. Нижчі школи - мектеби існували при мечетях. Вищі школи - медресе являли собою своєрідні духовні академії. У них студенти вивчали Коран та іншу релігійну літературу, богословські питання. Мова викладання, мова церковної літератури була арабською. До речі, арабська система письма була прийнята і в тюркських, і в іранських мовах, хоча вона для них і мало пристосована.
7азія
История среднеазиатских земель: Хорезма, Мавераннахра, Северного Хорасана, Гургана и др. - тесно связана с историей соседних земель (Иран, Сеистан, Дешт-и Кипчак и др.). Общность исторических судеб привела к выработке сходных традиций, но не к их единообразию. Традиции домусульманской старины приспосабливались к государственным и общественным институтам, сформировавшимся на базе мусульманского мировоззрения.
В начале Х в. в прикаспийских областях Средней Азии потомком древнего иранского княжеского рода Мердавиджем ибн Зияром (928-935) было основано государство Зияридов, первоначально существовавшее под номинальным сюзеренитетом багдадских халифов. Столицей этого государства стал город Гурган. В момент наивысшего расцвета в 932-935 гг. оно включало в себя кроме прикаспийских областей часть территории Западного Ирана. Мердавидж стремился захватить Багдад и восстановить традиции Сасанидов, но в 935 г. был убит одим из своих рабов. При потомках Мердавиджа пределы государства ограничились прикаспийскими областями. Зияриды признавали себя поочередно вассалами то Саманидов, то Буидов, но в конечном счете сумели пережить падение обеих династий. Их государство было уничтожено исмаилитами во второй половине XI в.
К IХ-Х вв. относятся свидетельства об оживленных связях среднеазиатских земель с их северными соседями.
В Х-ХI вв. в Средней Азии наблюдается интенсивный рост городов и ремесленного производства, связанный с дальнейшим развитием социальных и экономических отношений на Среднем Востоке..
В XI в. начинается процесс быстрой тюркизации населения Средней Азии, связанный с проникновением на территории значительных масс тюркских кочевников: огузов, карлуков, кимаков и др.
Государство Караханидов сложилось первоначально в Восточном Туркестане и Семиречье. Основой его стал союз тюркских племен, главную роль среди которых играли карлуки, чигили и ягма. Из среды последних вышла и правящая династия - Караханиды.
Государство Караханидов не было централизованным. Оно делилось на уделы, в которых правили представители царствующего рода - илек-ханы (ханы племен). Столицами их государства были Кашгар, Баласагун и позднее Узген.
После распада государства под ударами Сельджукидов в 60-80-х годах XI в., а затем кара-китаев в 30-40-х годах XII в. отдельные караханидские княжества продолжали существовать вплоть до полной их ликвидации хорезмшахом Мухаммедом в 1212 г.
Газневидская империя выросла из небольшого владения ираноязычных эмиров Газны. Узурпировавшая здесь власть тюркская династия вынуждена была опираться не только на вооруженную силу своих соотечественников, но и на местную аристократию, переняв от нее элементы государственного устройства.
До начала завоевательных походов на Среднем Востоке кочевники-огузы жили на Сырдарье и в Приаралье родовым строем. Среди них были распространены языческие культы войны, сил природы, культ волка и др. Есть сведения о распространении среди огузов также зороастризма, манихейства и, возможно, христианства. Вместе с продвижением огузов из северных степей в культурные области Средней Азии происходит их исламизация.
В конце Х - начале XI в. часть огузов, получивших по имени своего предводителя наименование сельджукской группировки, ушла через владения илек-ханов на юг и попала в Северный Хорасан.
В государствах Караханидов, Газневидов и Сельджукидов получила значительное распространение практика раздачи земель в условное держание в виде военных ленов (акта) взамен уплаты денежного жалованья войску.
В ХI-ХI вв. началась эпоха формирования новой культуры Средней Азии на основе синтеза иранских и тюркских элементов, причем роль последних со временем возрастала. Под властью Сельджукидов Хорасан стал центром восточных провинций империи.
Однако, созданное силой оружия, государство Санджара не имело прочной внутренней опоры. В 1141 г. вооруженные силы восточных Сельдужкидов были разгромлены киданями в битве в степи Катаван, после чего империя начинает быстро клониться к упадку. Разгромив войска Санджара, огузы стали полными хозяевами Хорасана. Крупнейшие города региона: Мерв, Нишапур, Серахс и др. - были подвергнуты опустошению. Началась растянувшаяся почти на четыре десятилетия эпоха феодальных войн и усобиц.
Одновременно с этим происходит возвышение государства хорезмшахов опиравшихся на Хорезм как на единое географическое и этническое целое. Основателем его можно по праву считать Атсыза (1127-1156), хотя он и оставался до конца своей жизни ленником Санджара. Именно Атсыз значительно расширил территорию своего владения, поставил в зависимость соседей-кочевников в Приаралье и Прикаспии, создал наемную тюркскую гвардию и заложил основы независимого государства. Наследовавший ему Иль-Арслан (1156-1172) смог стать уже вполне независимым правителем и продолжать политику своего предшественника.
При сыне Иль-Арслана, Текеше (1172-1200), территория государства продолжала расширяться.
В ХI-ХII в. хорезмийское государство добилось значительных успехов в области культуры и хозяйственного развития.
В 1215 г. хорезмшаху Мухаммеду удалось сломить сопротивление своих основных внешнеполитических противников - султанов Гура. Несколькими годами ранее были ликвидированы караханидские владения в Мавераннахре. Таким образом, накануне монгольского нашествия Хорезм стоял во главе огромной империи, границы которой простирались от северных берегов Каспийского моря до Персидского залива и от Кавказа до Гиндукуша. Глава его не имел равных соперников среди владык мусульманского мира. События ближайших лет показали, однако, что это был колосс на глиняных ногах.