Поняття культурної ідентифікації. Ідея рівноправності культур у сучасному світі

1. Як ви розумієте концепцію національного характеру, пропоновану Феохарієм Кессіді? Чи поділяєте його погляд на вплив національного типу свідомості на історичну долю народу? Обґрунтуйте свою позицію і наведіть відповідні приклади.

"Історичні долі народів визначаються, при інших рівних умовах, різноманітністю національних характерів, кожний з яких являє собою результат біологічної спадковості, усталених традицій і вибору ціннісних орієнтацій та переваг, накопиченого історичного досвіду й виховання. Отже, національний характер є як продуктом своєрідності історичного шляху, пройденого нацією, так і результатом спадковості, передачі природних особливостей, які відрізняють (як і отриманий історичний досвід) психічний склад однієї нації від іншої. Простіше кажучи, національний характер (особливості психічного складу) є соціобіологічним феноменом, продуктом наслідування генетичних задатків і виховання, культури в широкому розумінні слова. Кожна нація різниться лише їй притаманним поєднанням і співвідношенням темпераменту, типу мислення й світосприймання. В унікальності внутрішнього світу нації, усталеності її психічного складу, що організує певним чином отриману інформацію, і полягає цінність кожної нації як біосоціальної спільноти людей та культурного феномена."

2. Відомо, що традиційний дім відображає космос буття людини в культурі. Прочитайте наведені нижче уривки з текстів. Яким постає просторовий вимір буття українця і китайця?

"Життя серед гір і вод — найкраща доля...Слід посадити перед вікном прекрасні дерева і благородний бамбук, у бібліотеці розставити давні бронзові посудини і незвичайне каміння. Слід усе організувати так, щоб у домі ми забували про старість, на прогулянці забували про повернення, а в саду — про втому. У домашньому саду неможливо обійтися без каміння, що омивається водами. Камінь навіює думки про давнє. Вода навіює думи про віддалене...Один валун має явити красоти тисячі піків. У ложці води має постати безкрайня шир великих річок і озер. А крім того, слід насадити бамбуку і старих дерев, незвичайних кущів і вигнутих сосен, улаштувати водоспади й бурхливі потоки, немов ти потрапив у країну захмарних гір та диких ущелин".

"Образ хати має глибинну культурно-історичну пам'ять-надра... Зусібіч зачарована магічними знаками, речами-оберегами, обрядовими діями, вона надійно захищала від злих духів. Оздоба мала значення оберега. Орнаментували насамперед отвори (двері, вікна, піддашшя, комин)... Хата-Хата-мати — тьмяне, редуковане уявлення про первісний космос-порядок зі стрижнем — світовим деревом... Піч, родинне вогнище, архаїчний епіцентр спільноти..., Бог вогню, який крізь віки, цеглини і черінь гріє, насичує, згуртовує, світить... Лампада..., свічка... втілили невгасимість індивідуального духу...Ікони, образи, божник. Під ними — покуть, чільне місце... Рушник — доля, перфокарта життєвої програми. Стіл — ідея єдності, родинної злагоди, наради, мозкового штурму, консенсусу. Хліб, коровай — ідея заможності, родючості, щастя. Скриня — скарбниця, свідчення працьовитості...Сволок з різьбленим хрестом і написами, що, як Атлас, тримає на собі стелю-небо...

Згадаємо предмети-символи, які рясніють довкола хати. Криниця, джерело — витоки життя, снаги, цілющості... Садок ("вишневий") — атрибут хати, має значення плекання природи до рівня краси і родючості...Калина — потужний, широкий символ: від червоної ознаки цноти, жіночності до соковито-життєдайної повноти всієї землі... Земля, рілля, чорнозем — родючість... Стежина, дорога — спрямування долі.

Отже, образ хати вписаний у народній свідомості в справжній семантичний космос, за який правлять реалії традиційного етнографічного побуту".

3. Як з культурологічного погляду можна пояснити подібну унікальність правничої традиції Київської Русі, на якій наголошено в тексті українського дослідника Л. Шкляра? Яку особливість культурних універсалій слов'янства вона представляє?

"Одначе, запозичивши і релігію, і деякі мистецько-стильові ознаки культури, а також певні законодавчі норми у Візантії, наш народ психологічно і юридичне не сприйняв, зважаючи на тривалу язичницьку традицію, тілесних покарань у своєму законодавстві. Справа тут, як бачимо, не в самому лише християнстві. Адже тілесні покарання не завадили іншим, не менш христолюбивим народам, робити по-своєму.

Відомо, що спроба запровадити тілесні покарання належить Володимирові Святому, проте вона не мала своїх прихильників. У цьому, як зазначає відомий український історик М.Брайчевський, полягало унікальне становище Київської Русі доби середньовіччя. Він пише: "Цікава деталь, Київська Русь (мабуть, єдина

феодальна держава) не знала смертної кари. Спроба Володимира Святого запровадити цю форму покарання за найтяжчі злочини закінчилася крахом: видану було постанову через кілька років довелося скасувати".

4. Між промовистими словами італійського гуманіста Піко делла Мірандоли й іронічною позицією нідерландського гуманіста Еразма Роттердамського лежить доба Відродження. Що і чому змінилося в уявленні людини про світ і саму себе?

Піко делла Мірандола: "О чудове і величне призначення людини, якій дано досягти того, чого вона прагне, і бути такою, якою вона хоче! Тварини з утроби матері виходять такими, якими їм призначено залишитися назавжди... Тільки людині дав батько насіння і зародки, що можуть розвиватися по-всякому. Який буде за ними догляд, такі вони принесуть квіти І плоди... Ти лише один, не стримуваний ніякою вузькістю меж, своєю сваволею окреслиш межі тієї природи, у чиї руки я віддав тебе. Посеред світу поставив я тебе, щоб тобі легше було проникнути поглядом у навколишнє. Я створив тебе істотою не небесною, але і не земною, не смертною, але і не безсмертною, щоб ти, далекий від обмежень, сам собі зробився творцем і сам викував остаточно свій образ. Тобі дано можливість опуститися до рівня тварини, але також і можливість піднятися до рівня істоти богоподібної — винятково завдяки твоїй внутрішній волі".

Еразм Роттердамський: "Ви не повірите, яку розвагу, яку потіху, яке задоволення роблять щодня людиська богам! Тверезі передполудневі години боги звикли присвячувати вислуховуванню людських суперечок і обітниць, але коли, хлиснувши нектару, вони втрачають цікавість до предметів важливих, то забираються вище, на небо, і відтіля дивляться вниз. Немає видовища приємнішого! Боже безсмертний, що за вистава ця блазнівська метушня дурнів!.. От чоловік, що сохне за якоюсь жіночкою і тим сильніше закохується, чим менше

має взаємності. Ось інший бере собі посаг, а не дружину. Цей запихає собі в ковтку (у горлянку — ред.) все, що лише вдасться роздобути, хоча, може бути, незабаром йому доведеться голодувати. Цей нічого не знає приємнішого, ніж сон і дозвілля. Є й такі, які вічно галасують і хвилюються з приводу чужих справ, своїми ж зневажаються. Інший — увесь у боргах, а вважає себе багатієм — Цей заради малого і зрадливого прибутку нишпорить морем, довіряючи хвилям і вітрам своє життя, що не можна купити ні за які гроші... Знайдуться і такі, які вбачають зручний шлях до збагачення в тому, щоб прилеститися до самотніх дідків, у той час як інші, прямуючи до тієї ж мети, зваблюють багатих бабусь. Яка потіха для богів, коли і тих і інших буває обдурюють ті, яких вони хотіли надути..."

5. Український культуролог Оксана Забужко у своїй роботі "Шевченків міф України" дає таку інтерпретацію поеми Тараса Шевченка "Гайдамаки", яка дозволяє їй вийти на рівень прочитання архетипів національної долі. З нею в діалог вступає відомий український філософ і культуролог М. Попович. Яка позиція є для вас більш прийнятною? Чи може, на вашу думку, розглядатися гальмівною в умовах повернення до національної традиції й національного визначення негативна, критична позиція щодо складників національної свідомості?

О.Забужко: "Тут, на наш погляд, і криється ключ до розуміння природи гайдамацького гріха: він не "злоначинающий", як "тваринний" гріх владчої неситості", а тільки "реактивний" щодо переможного зла; в його основі — сама по собі цілком шляхетна ("свята") спроба "виправити" світ, відновивши вже раз, було, порушену божисту рівновагу, усунути той "страшний суд", який "ляхи в Україну несуть"...Проблема в тому, що в такому герці з інфернальним злом метод (убивство) непомітно, але неминуче підміняє собою ціль (визволення), — зло породжує зло, і початковий лицар-месник, увійшовши в порочне коло, парадоксальним чином впадає в той самий параліч волі, що й раб, який добровільно своєю волею поступився, — його вчинками керує інерція злотворення ("не я вбиваю, а присяга"), котра, у кінцевому підсумку, й перероджує його на трагічного (бо мимовільного) упиря...

Відтак "Гайдамаки" — це, строго кажучи, не так історична поема, як міф українського національного пекла, де головною темою виявляється поступовий розпад того, що М. М. Бахтін назвав би "родовим народним тілом"... У цьому розчленованому-роз'єднаному світі-тілі народу, де Танатос витісняє Ерос, де мужчини йдуть навприсядки серед гори жіночих трупів, а молодий кидає молоду увечері по вінчанню, ...вбивство отаманом своїх дітей виявляється не чим іншим, як символом безмайбутності "проклятого народу", ґвалтовним ("Махнув ножем — І дітей немає!") обтинанням міжпоколіннєвого зв'язку, перспективи "виходу" у завтрашній день, тобто символом на свій спосіб зупиненого історичного часу".

М. Попович: "Задум поеми — зобразити криваве повстання як протест з високими політичними та моральними мотивами, а не просту кримінальщину... Романтичну легенду про те, як Гонта нібито зарізав власних дітей-католиків, Шевченко використав для того, щоб виконати головну свою мету: показати, що гайдамаки — то люди, які боролися за волю, за Україну, хоча варварською, дітовбивчою і братовбивчою залишається сама війна. Не кров радувала поета — слава Богу, що минуло. Втішала здатність до самопожертви в ім'я ідеалів".

6. Як ви розумієте ці слова українського філософа П. Юркевича? Чи поділяєте ви його позицію? У чому виявляє себе кордо центризм української культурної традиції?

"Між проявами і діями душ розум є світлом, яким освітлюється ним створене, душа існує не лише як це світло, а й як освітлена ним сутність з багатозначними духовними здібностями... Життя духовне зароджується попереду і раніше цього світла розуму — у мороці й темноті, тобто в глибинах, недоступних для нашого обмеженого зору. Коли ж з основ цього життя виникає світле знання..., то цим стверджується біблійний погляд на значення людського розуму, що є вершиною, але не коренем духовного життя людини".

7. Як поет Василь Симоненко творить свій культурний простір? Які відмітні риси культури XX ст. прочитуються за цим? Як образи поезії перегукуються із семантичною структурою української традиційної культури?

Чи можна трактувати його вірш як один зі знаків належності України світовому культурному просторові?

Я чую у ночі осінні,

Я марю крізь синій сніг,

Вростає туге коріння

У землю глевку із ніг.

Стають мої руки віттям,

Верхів'ям чоло стає,

Розкрилося ніжним суцвіттям

Збентежене серце моє.

Вростаю у небо високе,

Де зорі — жовті джмелі,

І чую: пульсують соки

У тіло моє з землі.

Зі мною говорять могили

Устами колишніх людей,

І їх нерозтрачені сили

Пливуть до моїх грудей.

8. У роботі «Філософія історії» В. Шубарт подає своє розуміння історії таким чином:

1. Історичні процеси ритмічні. Тому виявляються принципово вірними циклічні пояснення соціокультурних процесів, запропоновані древніми індусами, персами, іудеями (Книга пророка Данила), а також Ґете, Ніцше і Шпенглером.

2. Найбільш значний історичний ритм полягає в чергуванні чотирьох вічних прототипів культури й особистості. Розвиток кожного з цих прототипів і його боротьба проти попередника і послідовника складає стрижень історії культури і задає епосі її ритм, напруженість і конфлікт.

3. Кожен вічний прототип переступає межі нації чи раси. Він здатний поширюватися на цілий континент. У межах свого панування прототип пронизує всю культуру, і кожна людина змушена рахуватися з ним, визнавати його чи виступати проти нього.

4. Усякий раз, коли людство «запліднюється» новим прототипом, то попередній прототип здається застарілим. Новий прототип сприймається як вища цінність, як мета, стосовно якої вся попередня історія була лише підготовкою. Виниклий прототип цілком розкривається і утілює всі свої цінності. Потім, виснаживши свої

ресурси, він застаріває і поступається місцем новому,

5. Ми вправі говорити про чотири головні прототипи культури й особистості, чи «душах» — гармонійному, героїчному, аскетичному і месіанському.

6. Усі часи рівні перед Богом, навіть героїчна епоха, що його відкидає. Безупинне розгортання творчих божественних сил відбувається увесь час, і тому будь-який історичний момент сам по собі укладає виправдання свого існування.

У чому полягає ідея рівнозначності культур?