Чому Франко називав Львівський університет "сіячем тьми"

Австрія, яку так сильно люблять на Галичині, і досі ідеалізують, завдала гіршого удару руській справі, ніж те, що зробила Польща за 400 років.

Існує ще один великий міф про підстави національного відродження. Чеський історик Мірослав Грох сказав, що національне відродження малих націй (малі нації можуть мати 40 мільйонів людей, вони малі, тому що не є історичними) проходить декілька стадій – академічну, культурну і політичну.

На мою думку, коли люди пишуть "академічну" історію своєї нації, яка не має держави, вони тим самим стверджують, що вони вже не є такими самими росіянами, якими були, допоки думали, що не мають власної історії. Таким чином вони починають розформування панівної системи. Те саме стосується й мови.

Отже, формування модерної України є процесом деформування, трансформування і "розформування" одночасно російської історичної імперської та польської ідентичностей. Перед тим, ніж народ може мати декларацію незалежності, йому потрібна декларація залежності – такою декларацією є твердження, що "ми є інакші".

Ще один міф – це вигадування того, що я називаю філологічним детермінізмом. Він полягає у тому, що на факти мовознавства, філології накладаються факти політичної історії. Історія східних слов’ян має сенс, якщо це історія мови і її діалектів, які можна порівнювати: білоруси кажуть по-одному, великороси – по іншому, українці – ще якось інакше.

Що таке політична історія східних слов’ян? Великороси мають спільну історію з різними фінськими та угорськими племенами, литовці і білоруси – це є спільна історія тисяч років, поляки ж не є східними слов’янами, але вони з Україною, Білорусією, Литвою мають багато спільного.

Ніхто не вигадує історії західних слов’ян. Нікому не спало б на думку казати, що поляки, словаки та чехи мають спільну історію, тому що вони всі є слов’янами.

"Русский мир" не варто шукати у спадщині Київської Русі

Політична історія не є відбиттям філології. Історія України є історією зв’язків з Польщею, Росією, греками, молдаванами, татарами, турками та іншими народами.

Також можна побачити, якою фікцією є історичний російський міф, про династичне "собирание земель русских" і династичні зв’язки. Що це міф, бачимо на прикладі Польщі. Полякам на думку не спало у 14-му столітті про те, аби "збирати" етнічні польські землі в Сілезії чи Померанії. Їх насправді більше цікавило Поділля, ніж Cілезія.

Ще одна помилка, коли кажуть про формування модерної нації, це аналогія з біологією - мовляв, народи пробуджуються, сплять, ростуть з паростка і виростають у велике дерево. Ні, це соціальний, а не біологічний процес, це історія їхньої інтеракції, контактів, зв’язків.

Зворотній бік формування модерної української нації – це процес "перетворювання" одночасно історичного народу Речі Посполитої і формування модерної російської нації.

Після поділів Польщі наприкінці 18-го століття на місці польської історичної нації почала формуватися модерна польська нація. Поляків за часів історичної Польщі зовсім не цікавило, що етнічні поляки живуть у Сілезії чи в Померанії. Це вже пізніше новий польський націоналізм, який виходить на місце старого, тим зацікавиться.