1. Американські вчені Сатерленда і крес представили класифікацію кримінологічних шкіл, яку можна представити наступною таблицею

ш к о л а вознікновеніеоб'ясненіеметод

класична-1765г. гедонізмбез практичної-

неоклассіческаяопита

- - - - - - - - - - - - -------------------------------------- ------------------------------------< br /> картографічна 1830 екологія, культу-карти, статистика

ра, склад населення м.-

ня

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -- - -

економічна 1850 економічна статистика

детермінізм

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -- - -

типологічні школи:

- Ломброзіанская1875г.морфологіческій тип, клінічне вивчений-

природжений прес-ние, статистика

тупнік

- Тестування 1905 "розумова недостатньо клінічне вивчений

точність "чення, тести,

статистика

- Псіхіатріческая1905 р. психопатія клінічне вивчений-

ние, статистика

- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -- - - -

Соціологіческая1815 г.группи і соціальниеклініческое вивчений-

та соціально-психо-процеси ние, статистика,

логічна польові досліджень-

ня

Також ними ще виділялися дві школи: індивідуальної поведінки та множинності факторів.

Деякі кримінології проводять класифікацію кримінологічних шкіл з предмету їх основного інтересу, тобто на тих, хто відправною точкою відліку вважав злочин і тих, кого цікавила, насамперед, особистість злочинця. Їх можна представити наступним чином (по засновникам шкіл):

-------------------------------------------------- ----------------------------------------------< br /> преступленіелічность злочинця

-------------------------------------------------- ----------------------------------------------< br /> Бентам, Беккаріа Ломброзо, Дое, Гарофало, Феррі

Монтеро, Бонгер, Горінг, Ашаффенберг, Рей, Модслі,

Дюркгейм Маканочі, Тард, Гросс, Хевіленд

-------------------------------------------------- ----------------------------------------------< br /> Більш докладно мені хотілося б зупинитися ще на одній класифікації кримінологічних шкіл, яку дає американський кримінолог - професор В. Фокс. Його робота "Введення в кримінологію" будується саме на вивченні різних підходів у кримінології, з використанням порівняльного та історичного (тимчасового) методів.

Так, він ділить кримінологічні школи на:

- Класичну (оцінка серйозності злочину з юридичної позиції);

- Позитивістську (злочин обумовлена безліччю факторів; юридичний підхід повністю відкидається);

- Американську (соціологічні теорії причин злочинності) і

-школу соціально захисту (злочин викликається різними соціальними факторами, і в рамках чинного законодавства всі ці фактори слід брати до уваги; позитивістські погляди ця школа доповнює юридичним підходом).

Перейдемо до розгляду кожного з цих підходів окремо.

К л а с з и ч е с к а я ш к о л а.

Класичною ця школа в кримінології називається тому, що в її рамках вперше склалася щодо повна система поглядів в галузі кримінології. Точно так само ми називаємо грецьку та латину класичними мовами, оскільки це були мови, на яких вперше отримала адекватне вираження абстрактна думка. Погляди цієї школи були спрямовані проти безглуздя й непослідовностей тодішньої практики кримінального судочинства, в відправлення якого судді вносили свої власні упередження. Результатом були жорстокі покарання, що свідчили не про правом суді, а про помсту.

Початок серйозних змін у сформованій на той час правовій системі поклала робота Чезаре Беккаріа (1738-1794) "Про злочини і покарання. Тоненька брошурка 26-річного італійського юриста була видана в 1764 році і принесла йому світову популярність. Вона була переведена на французьку, німецьку , англійська, голландська, польська, іспанська, російська і грецька мови, а потім витримала більше 60-ти видань. З цієї роботи були почерпнуті багато ідей знаменитого Французького кримінального кодексу 1791 року. Відразу ж після виходу перекладу цієї роботи в Англії було розпочато роботу з кодифікації англійського кримінального права, яка була завершена до 1800 року.

Беккаріа вважав, що вчинення злочину - це питання свободи волі, що люди шукають приємних відчуттів і прагнуть уникати неприємних, що покарання лякає, що кримінальні закони повинні широко висвітлюватися в інтересах одноманітності й залякування і що з дітьми і душевнохворими не можна поводитися як зі злочинцями. Принципи, рекомендовані Беккаріа, зводилися до наступного:

1) основою соціальної діяльності повинна бути утилітарна концепція найбільшого благополуччя для найбільшої кількості людей;

2) злочин мусить розглядатися як збиток для суспільства;

3) попередження злочинності значно важливіше покарання, а це означає, що закон повинен доводиться до відома кожного, щоб кожен знав, що дотримання закону винагороджується, а порушення тягне за собою відповідальність;

4) таємні звинувачення і катування повинні бути замінені гуманними і швидкими судовими процедурами, і дача свідчень проти співучасників у розрахунку на поблажливість є "публічне посвідчення зради", а тому повинна бути скасована;

5) мета покарання - утримання людей від вчинення злочинів, а не соціальна помста;

6) тюремне ув'язнення слід застосовувати значно ширше, але зміст у в'язниці потрібно поліпшити.

Великий внесок у розробку класичної школи вніс англійський юрист Джон Говард (1726-1790). Він виступав за права людини і за поліпшення життєвих умов укладених, причому не тільки у своїй країні і на всьому європейському континенті.

Значний вплив на реформу кримінального права Англії надав Єремія Бентам (1748-1832). Його ідея про felicifik calculus, тобто про те, що людина прагне отримати максимальне задоволення і випробувати мінімальні страждання, стала центральною для кримінального права того часу.

Під впливом цієї школи, вперше в Англії, було визначено поняття "неосудність", відоме тепер як "правило, Мак-Натена" (на ім'я злочинця, що застрелив секретаря прем'єр-міністра Пила в 1843 році, визнаного судом божевільним).

Не можна не згадати німецького юриста П. А. Фейєрбаха (1775-1833), який заклав основу кримінально-правовій теорії психічного примусу чи психічного залякування як мети покарання, надавши мирської характер суворого вчення Канта про покарання заради покарання. Разом з тим він заперечував проти караючого покарання. Фейєрбах значно сприяв реформі німецького кримінального права. Він виступав за публічність всіх правових процедур, вбачаючи в цьому спосіб попередження злочинності.

У Сполучених Штатах основоположником ідей класичної школи вважається Едвард Лівінгстон (1764-1836). Він займався кодифікацією права, особливо кримінального.

Підсумовуючи викладене, можна сказати, що класична школа кримінології відмовилася від панували раніше уявленнях про надприродних силах і "волі господньою" як про початки, визначально?? поведінку людини, включаючи і злочинну поведінку, і замінила все це концепцією вільної волі людини та її наміру. Подальший розвиток кримінології було засноване на ідеї свободи волі; відбулася заміна принципів покарання, в основі яких лежали мотиви помсти, закріпленими в праві принципами раціонального покарання, що відповідає серйозності скоєного.

П о з и т и в и с т с к а я ш к о л а.

Самою своєю назвою позитивістська школа вказує на прагнення замінити абстрактні міркування і філософствування юридичними висновками та спостереженнями, заснованими на серйозних доказах. Від концепції вільної волі класичного напрямку позитивістська школа переходить до "причинності" злочину. Позитивісти не поділяють ідеї про індивідуальної відповідальності, намір, вільну волю і розвивають думку про некарательной соціальної реакції на злочин.

Родоначальник позитивістської школи Чезаре Ломброзо, який опублікував в 1876 році свою роботу "Злочинний людина", на підставі своїх спостережень прийшов до висновку про те, що поведінка психічно обумовлено і що типового злочинця можна ідентифікувати за конкретними фізичними характеристиками, такими, наприклад, як скошений лоб, видовжені або, навпаки, нерозвинені мочки вух, великий підборіддя, складки особи, надмірна волохатість або облисіння, надмірна або притупленим чутливість до болю. Більш ретельне вивчення фізичних характеристик ув'язнених в італійських в'язницях зміцнило Ломброзо в його позиції. Він розробив класифікацію злочинців, що стала дуже популярною. Вона включала такі типи: природжені злочинці; душевнохворі злочинці; злочинці по пристрасті, до яких належать також політичні маніяки; випадкові злочинці. До останнього типу Ломброзо відносив і псевдопреступніков, які не становлять небезпеки і дії яких спрямовані на захист своєї честі або свого існування, так само як і звичних злочинців, які вчиняють злочини зважаючи несприятливих факторів оточення, і злочинців, що займають в силу своєї дегенеративно проміжне положення між природженими злочинцями і законослухняними людьми. У плані застосування цієї теорії на практиці, за даними Ломброзо виходило, що одна третина ув'язнених - це особи, які володіють атавістичних рисами, зближують їх з дикунами або навіть з тваринами, інша третина - це прикордонний біологічний вид і, нарешті, остання третина - це випадкові правопорушники, які, мабуть, ніколи більше не вчинять злочинів.

Хоча класифікація Ломброзо не витримала перевірки часом, його об'єктивний підхід і наукові прийоми поклали початок застосуванню більш суворих методів у кримінології. Основна думка Ломброзо полягає в тому, що причина - це "ланцюг взаємопов'язаних причин"

У 1878 році Енріко Феррі (учень Ломброзо) опублікував свою роботу "Теорія неосудності і заперечення свободи волі". Відштовхуючись від ідеї свого вчителя про біологічні засади причинності, він разом з тим приділив велику увагу взаємодії соціальних, економічних і політичних чинників. Феррі вважав, що держава повинна стати тим основним інструментом, за допомогою якого можна домогтися поліпшення умов життя людей.

Рафаеелло Гарофало також був учнем Ломброзо. І він заперечував вчення про вільну волю і дотримувався думки, що злочин може бути пояснено за умови, якщо воно вивчається науковими методами. Він спробував сформулювати соціологічне поняття злочинності, згідно з яким визнавалися злочинними діяння, що жодне цивілізоване суспільство не може розцінити інакше і які караються кримінальним покаранням. Ці діяння Гарофало розглядав як "природні злочину" і відносив до них правопорушення, що суперечать двом головним альтруїстичним почуттів людей - чесності та співчуття. Злочини, - вважав він, - це аморальний вчинок, що завдає шкоди суспільству. Гарофало сформулював правила адаптації та усунення тих, хто не може пристосуватися до умов соціально-природної селекції. Він пропонував:

1. Позбавляти життя тих, чиї злочинні діяння виникають з невиправні психічних аномалій, що роблять їх нездатними до життя в суспільстві;

2. Частково усувати або піддавати тривалого ув'язнення тих, хто здатен тільки до способу життя кочівників і примітивних племен;

3. Примусово виправляти тих, у кого недостатньо розвинені альтруїстичні почуття, але хто вчинив злочини при надзвичайній збігу обставин і навряд чи коли-небудь повторить їх знову.

Чарльз Б. Горінг (1870-1919), лікар королівської в'язниці в Англії, заручившись підтримкою Карла Пірсона, видного статистика, що розробив цілий ряд статистичних понять, і серед них коефіцієнт кореляції, провів вичерпне дослідження фізичних типів ув'язнених в Англії. У 1913 році він опублікував свою роботу "Ув'язнені в Англії", висновки якої були діаметрально протилежні твердженнями Ломброзо. У результаті ломброзіанское вчення про фізичні типах злочинців було майже забуте. Але Ломброзо внесок у розвиток кримінології, а саме, внесення до неї об'єктивного наукового методу дослідження, залишається тим не менше вельми важливим.

Французький вчений-юрист Г. Тард, вважав, що всякому поведінки, включаючи і злочинне, навчаються. Обидві його роботи, "Закони наслідування" і "Філософія покарання", вийшли в 1890 році в Парижі. На відміну від біологічного підходу Ломброзо до пояснення злочинності Тард пропонував поняття "наслідування" і "навчання". Злочинців він називав свого роду "соціальним екскрементів". Він вважав, що юридичні диспозиції повинні будуватися скоріше на психологічній основі, ніж на посилці про рівні покарання за рівні злочину, яку він вважав несправедливою і упрощенческой. Функція суду, на його думку, повинна зводитися до встановлення вини або невинності обвинуваченого, а ступінь його відповідальності має визначати спеціальна лікарська комісія.

А м е р и к а н с к а я ш к о л а.

На американську кримінологічну школу, що дотримуються соціологічних причин злочинності і тісно пов'язана з позитивістської школою, сильний вплив зробили такі мислителі Х1Х століття, як, зокрема, бельгійський математик А. Ж. Кетле (1796-1874). Кетле вважається основоположником соціальної статистики і першим кримінологів соціологічного спрямування. Грунтуючись на аналізі злочинності і стан моралі у Франції, проведеному їм в 1836 році, Кетле прийшов до висновку, що скоєння злочинів сприяють такі фактори, як клімат, вік, стать і пору року. На його думку, суспільство саме готує злочин, а людина, винний у його скоєнні, - це лише інструмент, за допомогою якого воно відбувається.

На формування американської кримінологічної школи так само мали великий вплив І. Рей (психіатр, який працював в кінці Х1Х століття в сфері діагностики розладів та поводження з душевнохворими злочинцями); англійський журналіст і соціолог Генрі Мейхью (1812-1887), який провів розходження між професійними злочинцями і випадковими правопорушниками; Джон Хевіленд (1792-1852), архітектор, автор проекту радіальної (зіркоподібній) в'язниці, який виступив з пропозиціями щодо реорганізації тюрем; Ганс Гросс (1847-1915), який розробив наукові основи розслідування злочинів (в Австрії), який опублікував в 1883 році роботу "Керівництво для слідчих", яка стала настільною книгою криміналістів усього світу і фактично перетворив криміналістику в прикладну науку. Були в американській школі та напрямки з вивчення фізичних особливостей людей (паралельно робіт Ломброзо), але особливо підкреслювалися такі фактори, як дегенеративні та будову тіла. Ними також розглядалися і питання виродження сімей.

Виникнення американської школи, яка виділяє явно соціологічний підхід у кримінології, вчені відносять приблизно до 1914 року. Ще в 1908 році Моріс Парамеле вказував, що соціологи більше, ніж хто б то не було, зробили для розвитку кримінології в Сполучених Штатах, в результаті чого кримінологія стала (і залишається дотепер) підрозділом соціології в американських університетах.

Ш к о л а с о ц і а л ь н о й з а л і т и.

Ця школа, на думку одних вчених (наприклад, Германом Маннхеймом), є третьою після класичної та позитивістської напрямом в кримінології, а, на думку інших - подальшим розвитком позитивістської теорії. Теоретично основи доктрини "соціального захисту" розвивалися поступово. Енріко Феррі - представник позитивістської школи - вперше вжив цей термін. Перше серйозне визнання вона отримала у 1943 році, коли Філіп Граматика створив у Венеції Центр дослідження соціального захисту. Перша міжнародна конференція з питань соціального захисту була проведена в 1947 році в Сан-Ремо, друга - в 1949 році в Льєжі. У 1948 році була створена Комісія соціального захисту при Організації Об'єднаних Націй.

Основну увагу ця теорія приділяє:

1) особи правопорушника;

2) кримінального права і

3) зміни оточення з метою його вдосконалення, а отже, і попередження злочинності.

Американський кримінолог Марк Ансель вважає цю теорію свого роду заколотом проти позитивістського підходу в кримінології, точно так само як позитивізм був заколотом проти класичної школи. Доктрина соціального захисту виступає проти принципів помсти і відплати, вважаючи, що злочин зачіпає і індивіда і суспільство і що через це проблеми, пов'язані із злочином, не вичерпуються осудом і покарання правопорушника. Основні позиції цієї школи можуть бути представлені наступним чином:

1.Доктріна соціального захисту виходить з положення, що засоби боротьби зі злочинністю повинні розглядатися як засоби захисту суспільства, а не покарання індивіда.

2.Метод соціального захисту включає в себе нейтралізацію правопорушника шляхом або його видалення та ізоляції від суспільства, або застосування до нього виправних та виховних заходів.

3.Уголовная політика на основі соціального захисту повинна орієнтуватися більшою мірою на індивідуальне, ніж на загальне попередження злочинності, тобто повинна бути спрямована на ресоціалізації правопорушника.

4.Подобная спрямованість робить необхідної все більшу "гуманізацію" нового кримінального закону, яка передбачає відновлення у правопорушника почуття впевненості в собі і почуття відповідальності поряд з розвитком правильних ціннісних орієнтацій.

5.Процесс гуманізації системи кримінальної юстиції має на увазі також наукове осмислення явища злочинності і особи правопорушника.

Основою доктрини соціального захисту є виключення покарання як такого. Справі захисту суспільства з великим успіхом можуть служити перевиховання і соціалізація правопорушника, ніж кара і відплата. Правопорушник - біологічна і соціальна істота, яка навчається поведінці і в процесі соціальної адаптації може стикатися з різними емоційними проблемами. Його особа повинна бути піддана наукового вивчення, і йому слід надавати допомогу в соціальній адаптації. Ця теорія не використовує такі юридичні фікції, як mens rea (вина) або намір.

Напрямок соціального захисту відрізняється від позитивістської школи тим, що знову вводить право в кримінологічну думка. Однак це не означає, що воно повертається до теорій класичної школи, оскільки право в теорії соціального захисту включає в себе положення, орієнтовані на облік особи правопорушника, а не на серйозність скоєного ним злочину. Цікаво відзначити, що найбільший внесок у розвиток теорії соціального захисту внесений європейськими вченими, тоді як багато з проголошених цією теорією принципів знайшли практичне втілення головним чином на американському континенті.