Тема 7. Соціологія освіти

1. Освіта як соціальний інститут.

2. Соціологічні теорії навчання.

3. Система освіти в Україні та її реформування.

Рекомендована література:

1. Посібники та монографії:

1. Астахова В.И. Высшая школа Украины. – Харьков, 1991.

2. Вегеш М., Остапець Ю. Політологія в Ужгородському національному університеті та Болонський процес. – Ужгород: Видавництво Ужгородського національного університету, 2004. – 124 с.

3. Гавриленко І.М., Скідін О.Л. Соціологія освіти. – Запоріжжя, 1998.

4. Гіденс Ентоні. Соціологія / Пер. з англ. В.Шовкун, А.Олійник; Наук. ред. О.Іващенко. – К.: Основи, 1999. – С. 469-502 (Розділ 15. Освіта).

5. Кумбас Ф.Г. Кризис образования в современном мире. – М., 1970.

6. Лігоцький А.О. Теоретичні основи проектування сучасних освітніх систем. – К., 1997.

7. Лукашевич Н.П., Солодков В.Т. Социология образования. – К., 1997.

8. Нечаев В.Я. Социология образования.– М., 1992.

9. Піча В.М. Соціологія: загальний курс. Навчальний підручник для студентів вищих закладів освіти України. – К.: “Каравела”, 2000. – С.206-229 (Тема 9. Соціологія освіти).

10. Развитие образования в Украине. – К., 1992.

11. Саймон Дж. Общество и образования. – М., 1989.

12. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г. Городяненка. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. – С. 378-392 (Розділ 3.10. Соціологія освіти).

13. Сухорський С. Освіта закордоння. – Львів: Основа, 1995. – 38 с.

14. Сучасні системи вищої освіти: порівняння для України / За заг. ред. В.Зубка. – К., 1997.

15. Таранов И.Е. Интелектуальный труд, наука и образование. Кризис в Украине. – Харьков, 1994.

16. Философия образования для XXI века. – М., 1992.

17. Чернецкий Ю.А. Высшее образование в рыночной экономике. – М., 1991.

18. Шереги Ф.Е., Харчева В.Г., Сериков В.В. Социология образования: прикладной аспект. – М., 1997.

1. Статті:

19. Нечаев В.Я. Новые подходы в социологии образования // Социс. – 1999. - № 11.

1. Освіта як соціальний інститут.

Слово “школа” походить від грецького слова, що означає «дозвілля» або «відпочинок». У доіндустріальних суспільствах шкільна освіта була доступна тим небагатьом, хто мав вільний час і гроші, необхідні для її здобуття. Для переважної більшост людей дорослішання означало засвоєння на прикладі старших суспільних звичаїв та навичок, які є характерними для тієї чи іншої людської спільноти.

Іншою причиною того, чому так мало людей могло отримувати теоретичні знаня була відсутність книг. Книги переписувались, а тому були рідкісними і дорогими. Ця ситуація була змінена винайденням книгодрукування, яке прийшло до Європи з Китаю. Перший друкарський прес на Заході зробив в 1454 році Йоган Гутенберг. Завдяки друкові книги та документи поступово стають загальнодоступними.

Освіта в її сучасній формі, коли всі діти навчаються в початковій школі з’являється в кінці XIX – на початку ХХ ст. Тобто, тільки починаючи з ХХ ст. освіта набуває рис соціального інституту.

Освіта – це соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, насамперед підростаючого покоління, залучаючи його до життя в суспільстві через навчання та виховання.

Освіта як соціальний інститут та підсистема суспільства виникає історично. Становлення систем освіти в різних країнах світу можна звести до наступних положень.

1. Створенню загальнонаціональної системи освіти в цілому ряді країн сприяли, як правило, наступні фактори:

а) книгодрукування;

б) демократичні політичні революції наслідком яких була участь у політичному житті широких народних верств. Для такої участі потрібно було мати хочаб елементарну грамотність;

в) економічні (промислова революція потребувала кваліфікованої робочої сили).

2. Система освіти як соціальний інститут оформляється в кінці ХІХ – на початку XX ст.

3. Система освіти в різних країнах світу складається, як правило, з наступних рівнів: дошкільна, початкова, середня та вища освіта. Такий поділ обумовлений психологічними та фізіологічними особливостями розвитку особистості.

Розглядаючи освіту як соціальний інститут, варто зупинитись на її аналізі з точки зору таких методологічних підходів як структурний функціоналізм та теорія конфліктів.

Функціоналістський підхід. Більше півстоліття тому, Е.Дюркгейм писав, що головна функція освіти – передавати цінності пануючої культури підростаючому поколінню. Оскільки цінності різних суспільств різні, то і зміст освіти також є різним. Наприклад, в Греції акцентувалась увага на вивченні мистецтв, філософії. В Римі головна ціль освіти – підготовка військових керівників та державних діячів. В середньовічній Європі головна увага відводиться засвоєнню християнських догм і т.д.

Таким чином представники функціоналістського напряму вважають, що школи потрібні в суспільстві для того, щоб навчати дітей цінностям пануючої культури. По-друге, школи одночасно є і засобом соціального контролю за поведінкою учнів. Діти майже ввесь день знаходяться під контролем вчителів. Тому освіта поряд з релігією і законодавчою системою є одним з соціальних інститутів, який сприяє підтриманню стабільності в суспільстві. По-третє, освіта є розумним способом розподілу громадян у суспільстві в звязку з їх здібностями. По-четверте, освіта – це капіталовкладення в майбутнє нації. В даному випадку мова іде про теорію «людського капіталу» У.Джастера (1978).

В контексті функціонального підходу можна твердити, що сутність освіти як соціального інституту відображається в її соціальних функціях. В різних типах суспільства (доіндустріальних, індустріальних, постіндустріальних) вони проявляються по-своєму.

Серед головних функцій освіти можна виділити наступні:

1. Функція професіоналізації (передбачає підготовку кадрів для всіх сфер суспільного життя; нині завдяки широкій професіоналізації та спеціалізації виробництва відбувається створення низки закладів освіти, які готують вузькоспеціалізованих фахівців).

2. Функція взаємодії з соціальною структурою суспільства (саме освіти надає змогу виявити здібності людей, раціонально представити їх в соціальній структурі; освіта сприяє й соціальній мобільності населення).

3. Виховна функція (освіта сприяє формуванню норм поведінки, ціннісних орієнтацій соціальних груп, забезпечує соціальний контроль над групами неповнолітніх; освіта як соціальний інститут є фактором формування “правильного” розуміння сенсу життя, місця людини в світі; в деяких випадках ця функція є доволі консервативною, це яскраво ілюструє “мавпячий процес” в 1925 р. над Джоном Скоупсом, який був засуджений за викладання “єресі” – вчення Ч.Дарвіна про походження людини, що суперечило біблейській доктрині).

4. Функція загальноосвітньої підготовки (навчаючись, людина формує теоретичний рівень світогляду, складається уявлення про природу та суспільство, формується кругозір, відбувається адаптація до в швидкому потокові інформації на сучасному етапі).

5. Науково-дослідницька функція освіти (заклади освіти завжди виступали і продовжують виступати головними інституціями продукування наукових знань; в давнину це були – Академія Платона, Ліцей Арістотеля, Піфагорейський союз, наразі це – кафедри, науково-дослідницькі інститути в університетах, наукові школи провідних фахівців, які працюють в закладах вищої освіти).