1.2. Поняття територіального діалекту та суржику.

Територіальний діалект – різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільною територією, елементами матеріальної і духовної культури, історично - культурними традиціями.

Територіальний діалект ототожнюють з говором, а сукупність близьких між собою діалектів утворює наріччя.

В Україні виділяють такі типи наріч :

1. Південне: східнополіський, середньополіський, західнополіський діалекти.

2. Південно – східне: середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалект.

3. Південно – західне: лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалект.

Наприклад, проведемо характеристику регіональних діалектизмів Кіровоградщини й Полісся. Для обох регіонів характерне вживання нежить, нашморк, насморк для позначення «запалення слизової оболонки носа». А також короста, кароста, чесотка, сверблячка, почесуха, золотуха. [5, c.24]

Звісно, села й містечка, а часто й передмістя лишалися переважно україномовними. Але люди, не зовсім позбавлені національної свідомості, не ставилися до власної мови як до чогось цінного, що слід зберігати. Оскільки українській мові «було офіційно начеплено наличку російського діалекту, бо й самі українці вважалися за малоросів» [6, c.15], а розмова цим діалектом ставала ознакою бідності та неосвідченості, то не дивно що й самі селяни часто соромилися говорити українською мовою, і розмовляючи з людьми вищих класів прагли вставити якомога більше російських слів. Звідси бере початок надзвичайно поширене явище українського суржику.

Суржик – елементи двох, або кількох мов, об’єднаних штучно, без дотримання норм літературної норми. [10, c.854]

Яскравим прикладом суржику є промова Тетерваковського з п’єси

І. Котляревського «Наталка Полтавка»: «…письменство не єсть преткновеніє ілі поміха ко вступленію в законний брак. По благосні Всевишнього єсмь чоловік, а по милості дворян – возний, і живу хоть не так, як люди, а хоть побіля людей…твой прідвіщаєть зрак мні жизнь дражайшу, для чувств сладчайшу, как з медом мак…».

Розділ 2. Складний шлях становлення національної української мови

2.1.Умови розвитку української мови під час перебування України у складі Російської та Австро-Угорської імперій.

Умови станоновлення української мови були дуже важкими. По-перше, етнічну територію України було поділено між Російською та Австрійською імперіями , що призводило до розподілу України та подвійного нав’язування чужих мов.

По-друге на підпорядкованій Російській імперії території України було майже поністю забороненим використання української мови Валуєвським циркуляром 1863 року та Емським указом 1876 року. Навіть коли цензурні обмеження послаблювались дозволялись лише театральні вистави українською мовою. Аж до 1905 року українську мову було цілковито вилучено з науки та громадського вживання, а заборона на її використання в освіті та ділових документах протривала в Росії до 1917 року.

Як зазначав відомий мовознавець Юрій Шевельов «…хоча урядові обмеження безпосередньо стосувалися до української мови в літературі, науці та прилюдних виступах, але посередньо вони впливали на вибір розмовної мови між освіченими українцями та в їхніх родинах. Навіть приватна розмова українською мовою часто сприймалася як доказ нижчого суспільного становища…» [6, c.16]

В принципово іншому становищі перебували ті українці, що жили під владою Австро-Угорської імперії. Тут українську мову (за винятком Закарпаття, що належало безпосередньо до угорських земель) не було заборонено в громадському житті. Проте це не стосувалося «Королівства Галіції та Людомерії», куди поруч з українською Галичиною входили й польські землі разом з Краковом. Там владою володіли поляки. Для того щоб відстояти свої права українці мусили сперечатись з польською адміністрацією. Але не дивлячись на це 1900 року в Галичині випускалося кількадесят україномовних часописів (наукових, педагогічних), діяло до десятка державних і приватних українських гімназій, українськими були кілька кафедр Львівського (польського за мовою викладання) університету. Саме в Галичині друкувалася більшість українських письменників з «малоросійської» України (хоча обмін друкованою продукцією було дуже обмежене дією Емського указу 1876 року). Дуже важливе значення мала проукраїнська настанова греко-католицької церкви.

Однак не дивлячись на це «говорити українською мовою в підавстрійській Україні означало говорити своєю власною говіркою. Спілкування між освідченими людьми, що розмовляли західноукраїнськими говірками, найжвавіше відбувалося у Львові…».[6, c.27]