13. Політика великого князя литовського Ольгерда на Українських землях.

Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя Гедиміна (1316—1341). За період його князювання до Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345— 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Під керівництвом Ольгерда в 40—50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну. Його зусиллями до Литовської держави на початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь. Після переможної битви над силами Подільської Орди на р. Синюха, притоці Південного Бугу (1363), Ольгерд продовжував захоплювати українські землі. У 60-х роках XIV ст. литовці заволоділи територіями всієї лівої половини Дністровського басейну, від гирла річки Серет до Чорного моря, басейном Південного Бугу, прибережною частиною південного басейну Дніпра, від гирла річки Рось до моря, а через деякий час всією Київщиною та Переяславщиною. Одночасно Ольгерд вів боротьбу з Польщею за Волинь, яка дісталася йому внаслідок сорокарічної війни з поляками. Приєднавши Волинь до завойованих земель, Ольгерд об'єднав області Західної та Східної Русі в одне політичне ціле. Велике князівство Литовське, що мало в своєму складі всі білоруські та майже всі українські землі, стало найбільшим у Європі. Приєднання до Литви південно-руських земель мало відносно мирний характер. Просування литовців на українські землі супроводжувалось як відвертим захопленням територій, так і встановленням взаємовигідних стосунків з пануючою верхівкою на цих землях, що добровільно визнавали литовську зверхність. Так, наприклад, наприкінці 1361 — на початку 1362 р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда, надавши йому допомогу в просуванні на схід. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалось переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Саме визнання залежності від татар дало можливість Ольгерду свого часу швидко досягти вражаючого успіху — підпорядкувати собі Київщину, Сіверщину та Поділля і створити державу, де слов'янські землі становили 9/10 загальної площі князівства. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, в якій лише князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. На приєднаних до Литовської держави землях князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У Києві — сина Володимира, на Поділлі — племінників Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити родичі Ольгерда. Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії. Визнання такої зверхності Литви в державі було своєрідною дякою української і білоруської знаті за ненасильницьку інкорпорацію земель і уладнання справ з татарами, які відтепер хоч і брали данину, але не дошкуляли частими грабіжницькими набігами.