3. Звернення до теми та епіграфа.

4. Мотивація навчальної діяльності. Сьогодні ми спробуємо написати усний роман, в якому головним героєм та оповідачем буде сам Оноре де Бальзак. За короткий час уроку навряд чи можна буде написати твір великої епічної форми (до якої і належить роман), тому ми обмежимося лише розділами, де йтиметься про найзначніші події в житті і творчості митця.

5. Створення усного роману «Сцени приватного життя месьє Оноре де Бальзака».

Розділ 1. Як я став письменником.

— Любий друже, тебе, мабуть, здивує, що про своє рожеве дитинство я не пам'ятаю майже нічого? Так, так. Одразу ж після народження 20 травня 1799 року в місті Тур мене віддали годувальниці. За ті три роки, що я провів із нею, спогадів про батьків майже не залишилося. Батько, який мені малому здавався старим сивим чоловіком (йому на той час було п'ятдесят три роки), можливо, тоді переймався зміною дідового селянського прізвища Бальна на аристократичне Бальзак. Маги ж, молода, енергійна, вродлива жінка, молодша від свого чоловіка на тридцять два роки (як я дізнався згодом), навідувалася до мене нечасто. Лора — так звали мою матір — з головою кинулася у вир кохання й аристократичного життя, тому до мене їй не було діла. Проте, вважаючи, що я надто веселий і пустотливий за характером, мати намагалася виховувати мене в строгості та слухняності. Задля цього вона обрала не дуже приємні для мене засоби. Я й тепер згадую не найкращі роки дитинства (з семи до п'ятнадцяти років): різноманітні приватні навчальні заклади, нецікаве навчання, сувора дисципліна, постійний тиск з боку матері щодо моєї успішності, брак кишенькових грошей та глузування з цього приводу однолітків. Усе це, ранячи самолюбство, змусило мене жадати слави, успіху й кохання. Єдиною розрадою було читання. Вдома, зручно влаштувавшись у кріслі батькового кабінету, я отримував задоволення від Вольтера, Руссо, Шатобріана.

Коли мені виповнилося п'ятнадцять і родина переїхала до Парижа, окрім навчання у приватних школах, я відвідував лекції у Сорбонні, куди згодом вступив на факультет права. Проте студентське життя, що здалося мені спочатку прекрасним, поєднувалося з роботою в конторі месьє Гійоне-Мервіля. Ось де я багато чого надивився! Зламані долі, несправедливість, людські хиби і вади у хитромудрому переплетенні — ось якого досвіду я набирався! Любий друже, як ти гадаєш, з кого я згодом писав образ Дервіля?

Ні, юридична кар'єра мене аж ніяк не приваблювала, і я, отримавши диплом бакалавра, твердо заявив про це батькам. До того ж додав, що хочу цілком присвятити себе письменництву. Уяви собі, який жах охопив моїх родичів! Та мудре рішення дати нерозважливому синові строк випробування свого літературного таланту у два роки до них прийшло не одразу.

У моїй голові тоді зародилася думка написати трагедію у віршах «Кромвель». Я з головою поринув у читання: перед очима маячіли «Загальна анатомія» Біша, «Анатомія мозку» Галля, праці Декарта, Спінози, Лейбніца... Заповзято і старанно працював над своїм твором, повністю відцуравшись від радощів життя... Батьки, стурбовані станом мого здоров'я, радили звернутися до лікарів. Але я, худий, блідий, з бородою і нестерпним зубним болем, що перекривлював усе моє обличчя, заявив:

— Вовки ніколи не зверталися до дантистів, і люди повинні наслідувати цей приклад.

І ось нарешті роботу закінчено... Сімейне читання... Захоплення... І перша думка фахівця:

— Юначе, раджу вам захоплюватися будь-чим, тільки не літературою.

Тепер з упевненістю можна сказати, що «Кромвель» — це мій зубний біль. Якби я тоді перестав вірити в себе, мабуть, став би не видатним письменником, а «писакою, машиною, конякою на манежі, що ходить по колу, п'є, їсть і спить у відведений час»!

Що ж, дворічний термін випробування завершився, і родичі вирішили знайти для мене добропристойну справу в якій-небудь конторі.

— Я тоді стану як всі, — у запалі мій розум відсікав ці наміри. — І люди називають життям це обертання колеса млина, це постійне повернення до одного й того самого?.. Мені ще не довелося зірвати квіти життя, але саме зараз я в тому неповторному віці, коли вони розпускаються! Навіщо мені будуть потрібні багатства та задоволення в шістдесят років?

Так почалося моє самостійне життя.

Розділ 2. Головні події мого життя — мої твори.

— Уяви мене, мій друже, двадцятидворічним юнаком, який кипить жагою життя, сповнений творчих задумів і планів. Але ж якось потрібно заробляти собі на життя. Випадок звів мене з Огюстом Лепуатвеном (ото ділок!), завдяки якому я ледь не став ремісником у літературі. Огюст наживався на тому, що продавав книговидавцям романи, написані «нашвидкуруч» літературними підмайстрами-«кретинами». Тепер я навряд чи назвав би цю писанину літературою, швидше — віянням моди, примхою аристократів. Але тоді я радів, що за свою працю отримую гонорари, і наївно мріяв про збагачення і славу.

Та час спливав, мода на всілякі аристократичні «кодекси» минала, а бажаного я так і не отримував, незважаючи на те, що працював не покладаючи рук.

Тоді я вирішив стати ділком. Це сумна сторінка життя, мій друже! Будь-яка, навіть найризикованіша, комерційна справа, що могла дати швидкий прибуток, захоплювала мене і штовхала на сміливі кроки. Я цілком був упевнений в успіху і переконував у цьому своїх кредиторів. Проте коли марево розсіялося і всі проекти один за одним зазнали краху — я опинився сам на сам із боргами у сорок п'ять тисяч франків, кредиторами і розчаруванням. До цього часу з болем згадую той зловісний 1828 рік!

Засмучуватися не було часу, залишалося лише наполегливою працею виправляти становище. Тоді, мій друже, я працював по шістнадцять годин на добу, адже не встигав відпрацьовувати аванси, видані на ще не написані мої твори. Якщо, мій друже, ти гадаєш, що, окрім літературної праці, я не бачив нічого, то глибоко помиляєшся! Тоді я встигав всюди і все: бувати у світі, підкорювати серця чарівних жінок, навіть зазнав слави трохи кумедного «денді»! Життєва енергія струменіла в мені й виливалася потоком на аркуші паперу, з яких згодом виросла «Людська комедія»!

Своє тридцятиліття пов'язую з виходом у світ роману «Останній шуан». Уперше я підписався не псевдонімом, а власним іменем. Мало того, я осягнув, що все написане мною до «Шуанів» — «дурниці, які ми робимо до нашого народження»! Отже, я народився! Річ у тім, що у споконвічній боротьбі між чоловіком і дружиною я обрав бік жінки.

А який бум викликав у 1831 році роман «Шагренева шкіра»?! Я й досі смакую ці спогади! Книжка розійшлася миттєво, а читачі, яким не пощастило її придбати, записувалися в чергу в читальних залах. Разом з цим я відчув, що таке людська заздрість — вчорашні «друзі» на шпальтах газет і журналів просто знущалися з мене. Але вони не змогли зіпсувати моєї насолоди життям. Тепер я став багатий і міг жити у своє задоволення: вишуканий одяг, прекрасне помешкання, обіди в ресторанах, відвідування салонів, спілкування з Віктором Гюго, Жорж Санд, Генріхом Гейне...

Визнаю, у мене ніколи не затримувалися гроші. На відміну від матері, я не вмів заощаджувати, тому мої витрати скоро втричі перевищили статки. Тут і накинулися на мене кредитори й вороги. Але я тоді плідно працював. Якось мені вдалося підрахувати: у 1829 році — видав п'ять романів, у 1830 — одинадцять, у 1831 — вісім, у 1832 — знову одинадцять. І все це разом з тим, що я працював на кілька журналів і газет одночасно, створюючи сотні нарисів, сценок та нотаток! Тобі цікаво, як мені це все вдавалося? Секрет у розпорядку дня. Працювати — це означає вставати опівночі, писати до восьмої години ранку, поснідати за п'ятнадцять хвилин і знову працювати до п'яти, пообідати, лягти спати і завтра все спочатку. І виходить, що я пишу весь час, а коли не сиджу над рукописом, обмірковую план, а коли не думаю над планом, то виправляю гранки. Ось моє життя.

Розділ 3. Моя Евеліна з України.

— Ти знаєш, мій друже, що я великий шанувальник жінок. Проте мої останні вісімнадцять років, хоч що там говори­ли б, — це безмежне кохання до Евеліни.

Історія нашого знайомства вельми цікава. Уяви, після виходу роману «Тридцятилітня жінка» я отримую листа від шанувальниці, яка не впадає перед моїм талантом, а мислить критично! Лист, надісланий з Одеси, збудив мою цікавість, а підпис «Іноземка» — просто заінтригував. Ця жінка не була схожа на всіх інших. Почалося листування, і я згодом дізнався, що таємнича особа — родовита багата польська поміщиця, власниця маєтку в Бердичеві (це поблизу Києва), російська піддана — Евеліна Ганська, в дівоцтві — графиня Ржевуцька. Не буду кривити душею, мій друже, що спочатку мені лестило таке вельможне знайомство і приваблювали статки моєї шанувальниці. Та коли ми більше дізналися одне про одного і відчули справжнє кохання, я зрозумів, що нарешті знайшов саме ту жінку, яка повинна стати моєю дружиною. Але це виявилося неможливим, адже Евеліна була вже заміжня. Трагедія не в тому, що моя кохана не хотіла кидати свого підстаркуватого чоловіка-мільйонера, якого не любила, і вийти заміж за мене. Ні, вона просто не могла так вчинити через те, що Ганський був дуже хворою людиною. Нам залишалося тільки чекати, коли Бог вирішить його і нашу долю. Цілих вісімнадцять років чекання і поодиноких зустрічей то у Швейцарії, то у Відні, то у Дрездені, то у Санкт-Петербурзі! Наше кохання не згасало, а мене ще й надихало на творчість.

У мене виникла думка щодо об'єднання раніше написаного в один твір-епопею. «Привітай мене, я на правильному шляху, щоб стати генієм», — написав тоді я своїй сестрі Лорі та її чоловікові і вже складав план втілення своєї монументальної ідеї. Спочатку я хотів назвати епопею «Соціальні етюди», але Данте і його «Божественна комедія» переконали мене в іншому: «Людська комедія» — ось найкраща назва для мого великого творіння!

Розпочалася копітка робота... Все одне й те саме: нескінченні ночі, ночі і все одно попереду цілі томи! Те, що я хочу побудувати, таке високе, таке велике! Згодом я зрозумів, що видання «Людської комедії» триватиме два роки... «Повний перегляд усіх моїх робіт, їх класифікація, завершення окремих частин задуманого завдання — все це робить мою працю всепоглинаючою. Тільки мені одному відома тепер вся її складність», адже «мій твір має увібрати в себе всі типи людей, усі суспільні стани, він повинен втілити всі соціальні зрушення так, щоб жодна життєва ситуація, жодна особа, жоден характер, чоловічий та жіночий, жоден образ, жодна професія не виявилися забутими»! І весь мій задум уточнювався і зміцнювався. Я навіть зробив каталог «Людської комедії»: вона мала містити 144 твори, які вкладаються у три розділи — «Етюди про звичаї», «Філософські етюди» та «Аналітичні етюди». На жаль, я встиг написати тільки 96 творів із задуманої кількості. Знаєш, друже, розповідати про мій грандіозний задум можна нескінченно, а сили мене вже залишають... якщо хочеш дізнатися більше — можеш звернутися до критичної літератури. Маю подякувати дослідникам моєї творчості за те, що вони так скрупульозно підійшли до виконання своєї місії. Я навіть сам дивуюся тому, що вони знаходять у моїх творах!

• Евеліно, будь-ласка, приготуй нам кави. Я так скучив за цим ароматом! Знаю, знаю... Але ж мені зараз набагато краще. Все через поїздку, яка вкрай виснажила мене...

• Ні, я зовсім не шкодую, мій друже, адже в Париж з Верхівні я повернувся одруженим і цілком щасливим — Евеліна, моя кохана і, нарешті, дружина! Довго ж нам довелося чекати: і смерть Ганського, і всілякі паперові дрібниці, і політичні міркування (як це російська піддана стане дружиною француза!). Так, нарешті ця щаслива подія відбулася 14 березня 1850 року в Бердичеві.

• А які спогади я привіз про Україну! Двічі побував у цьому чудесному краї — у Верхівні, Бердичеві, Києві — як пам'ятаю, це було десь у 1847 — 1848 та 1848 — 1850 роках. Мальовничі села, родючі ниви, веселі селяни... Всюди бачив групи селян і селянок, які йшли на роботу або поверталися додому, дуже весело, безтурботною ходою і майже завжди з піснями. Ідилія, та й годі! Почитай мій роман «Селяни» і все зрозумієш сам. А якщо встигну завершити «Лист про Київ», то й ти закохаєшся в Україну!

Вибач, друже, я дуже втомився... Ця хвороба висмоктує з мене життя... І так болісно висмоктує... Знаю, що вже залишилося кілька днів... Нарешті мої муки й страждання скінчаться... Нещодавно, 18 серпня, мене відвідав Віктор Гюго... Коли він вийшов, я почув, як він сказав друзям: «Європа втрачає в ці дні велику людину»... Значить, недарма жив...».