53. Міжнародні транснаціональні компанії.

 

ТНК — це спілки, об'єднання, діяльність яких не обмежена рамками однієї нації або держави.

ТНК притаманні такі ознаки:

економічно єдина система;

група самостійних підприємств;

діяльність проводиться на території кількох держав;

структурні підрозділи є суб'єк­тами національного права;

керівництво та контроль здійс­нюється з єдиного центру;

корпорація знаходиться поза юрисдикцією окремої держави, групи держав або міжнародних організацій.

За характером взаємовідносин з материнським підприєм­ством залежні підприємства поділяються на:

· філії - не є юридичними особами, діють на підставі положення, затвердженого для них материнським підприємством.

· дочірні підприємства - утво­рюються в договірному порядку або ж їхня залежність від материнського підприємства визначається тим, що останнє має акції дочірнього підприємства.

· спільні підприємства (змі­шані товариства) - мають у своєму статутному фонді частку, що належить і національному капіталові.

Аналіз діяльності ТНК показує, що їхні прямі капітало­вкладення є важливим чинником у розвитку економіки держав. ТНК поділяються на декілька груп.

По-перше, це корпора­ції, національні за своїм капіталом, але міжнародні за сферою діяльності (наприклад, "Дженерал моторз", "Сіменс", "Філіпс" тощо).

По-друге, це ТНК, які є міжнародними за своїм капіталом та за сферою діяльності, вони належать капіталові декількох держав. Це концерни: нафтовий "Роял датч — Шелл", "Інтернешнл нікл компані оф Кенада"; "Арбед"; "Агфа-Ге-верт"; "Данлоп-Шреллія”.

Спільним для цих двох груп є те, що ці монополії створені як юридичні особи однієї держави, хоча можуть мати в інших країнах численні філії, дочірні підприємства тощо. З правово­го погляду вказані монополії не в міжнародними юридичними особами, хоча термін "міжнародний" застосовується і в офі­ційних назвах деяких із них.

По-третє, це численні картелі й синдикати, об'єднання ви­робничого та виробничо-технічного характеру, що не є юри­дичними особами.

Єдиного нормативного акта, який регулював би діяльність ТНК, немає. Нечисленні міжнародно-правові документи є або регіональними, або ж їх норми не мають імперативного (обов'язкового) характеру.

Кожна держава має право в межах своєї юрисдикції регулювати й контролювати діяльність ТНК.

У зв'язку з діяльністю ТНК у міжнародній практиці виникло питання про визнання їх міжнародними юридичними особами. Нині такими вважаються особи, створені: 1) безпосе­редньо міжнародним договором або 2) на підставі національ­ного законодавства, прийнятого відповідно до міжнародного договору.

56. Поняття та види імунітету держави в мПрП.

Імунітет держави у широкому застосуванні - це принцип, згідно з яким до держави або її органів не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди.

У МПрП під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет грунтується на суверенітеті держав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Такий статус ха­рактеризується як par in parem non habet imperium - рівний над рівним не має влади.

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів іму­нітету:

1) судовий - непідсудність держави без її Згоди судам іншої. Причини притягнення до відповідальності значення не мають.

2) від попереднього забезпечення позову - не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи до її майна.

3) від примусового виконання рішення - без згоди держави не можна здійснити примусове виконан­ня судового рішення, винесеного проти неї судом іншої дер­жави.

4) майновий (власнос­ті) - питання може виникнути, наприклад, у зв'язку з розглядом певної справи в суді.

Застосування імунітету вважається загальновизнаним у су­часній міжнародно-правовій практиці Проте нині немає єдності в розумінні обсягу та сфери застосування цього Принципу. Тому доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсо­лютного та функціонального (обмеженого).

57. Колізійні питання права власності.

Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування й розпорядження майном.

Визначальним у формуванні колізійних норм стосовно питань права власності майже у всіх державах є поділ майна на рухоме й нерухоме. Від цього залежить визначення змісту права власності, форма й умови переходу права власності на це майно.

Щодо нерухомого майна законодавства, судова практика, доктрина багатьох держав свідчить, що право власності регулюється законом місцезнаходження речі. Таким вважається закон держави, на території якої знаходиться річ на момент виникнення факту, що викликає правові наслідки.

Питання колізійного регулювання правового статусу рухомого майна є дещо складніше. У таких випадках часто застосовують прив'язку до закону місцезнаходження речі. Крім цієї колізійної прив'язки можуть застосовуватися й інші, наприклад, особистий закон власника. Але переважно цей принцип застосовується як виняток або в окремих країнах (Аргентина, Бразилія).

Загальновизнано, що коли річ певній державі правомірно перейшла у власність іншої особи за законами цієї держави, то в разі зміни місцезнаходження речі право власності на неї зберігається за її власником.

У законодавстві багатьох держав колізійне регулювання права власності пов’язане з інститутом набувальної давності, зміст якого полягає в тому, що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником майна, але добросовісно і для себе здійснює володіня цим майном, наче власним, упродовж тривалого строку, набуває право власності на це майно.

61. Стаття 42. Захист права власності та інших речових прав

1. Захист права власності та інших речових прав здійснюється на вибір заявника відповідно до права держави, у якій майно знаходиться, або відповідно до права держави суду.

2. Захист права власності та інших речових прав на нерухоме майно здійснюється відповідно до права держави, у якій це майно знаходиться.

3. Захист права власності та інших речових прав, які підлягають державній реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України.

Стаття 38. Загальні положення про право, що застосовується до права власності та інших речових прав

1. Право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом.

2. Належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться.

63. Стаття 31. Форма правочину

1. Якщо інше не передбачено законом, форма правочину має відповідати вимогам права, яке застосовується до змісту правочину, але достатньо дотримання вимог права місця його вчинення, а якщо сторони правочину знаходяться в різних державах, - права місця проживання сторони, яка зробила пропозицію, якщо інше не встановлено договором.

2. Форма правочину щодо нерухомого майна визначається відповідно до права держави, у якій знаходиться це майно, а щодо нерухомого майна, право на яке зареєстроване на території України, - права України.

3. Зовнішньоекономічний договір, якщо хоча б однією стороною є громадянин України або юридична особа України, укладається в письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України.

Стаття 32. Зміст правочину

1. Зміст правочину може регулюватися правом, яке обрано сторонами, якщо інше не передбачено законом.

2. У разі відсутності вибору права до змісту правочину застосовується право, яке має найбільш тісний зв'язок із правочином.

3. Якщо інше не передбачено або не випливає з умов, суті правочину або сукупності обставин справи, то правочин більш тісно пов'язаний з правом держави, у якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє місце проживання або місцезнаходження.

68. Колізійні питання договору міжнародної купівлі-продажу. Віденська Конвенція ООн про договори міжнародної купівлі-продажу.

Це найпоширеніший вид зовнішньо економічних договорів (не впливає на дію інших договорів). Укладення регламентується законодавством України та зовнішніми договорами – один із таких договорів Віденська конвенція 1980р., поширюється на договори, в яких комерційні підприємства сторін знаходяться в різних державах.

Не застосовується для продажу товарів:

для особистого використання;

з аукціону;

в порядку виконавчого провадження;

цінних паперів і грошей;

суден, водного і повітряного транспорту;

електроенергія.

Не застосовується до договорів:

на постачання товарів, що слід виготовити, якщо замовлення постачає значну частину необхідних матеріалів;

яких обов”язне постачальника – виконання робіт, надання послуг.

Не трапляється:

чинності договору;

регулювання питань власності на проданий товар;

регламентація відповідальності продавця за шкоду.

Характерно для неї диспозитивність – у широкій автономній волі.

Сфера застосування може бути обмежена через використання державою учасницею заяв та застережень.

Регулюються договори купівлі-продажу, укладені через обмін офертою та акцептом.

Оферта - пропозиція певній особі укласти угоду з урахуванням викладених умов. Може мати письмову або усну форму. О. вважається прийнятою після її акцепту

Акцепт - згода однієї сторони страхових відносин (страхувальника або страховика) з пропозиціями іншої сторони про укладення договору страхування або перестрахування на умовах, що відповідають цим пропозиціям

70. Стаття 48. Право, що застосовується до недоговірних зобов'язань

1. До зобов'язань, що виникають з дії однієї сторони, з урахуванням положень статей 49-51 цього Закону, застосовується право держави, у якій мала місце така дія.

78. Колізійні питання спадкування за законом та за заповітом.

Спадкування за законом і за заповітом виникають внаслідок неоднакових вирішень питань законодавством держав, пов’язані з визначенням кола спадкоємців.

Колізії за заповітом допомагають вирішити такі колізійні прив’язки (загальні, спеціальні):

особистий закон спадковця;

закон місця вчинення акта.

Заповіт – вид односторонньої угоди.

Форма – визначається, де заповідач жив.

Колізійні прив”язки, основою яких є відсилання до закону громадянства спадкодавця.

Швейц. основн. коліз. прив’язка – закон останнього місця проживання спадкодавця.

За законом – важливо встановити права держави, до питань спадкування. Ґрунтується на

принципі громадянства спадкодавця

місце постійного проживання.

Україна – де спадкодавець мав останнє місце проживання або складав акт.

Вибір права спадкодавця буде недійсним, якщо змінив громадянство на момент смерті.

За законом – правовідносини, не охоплені заповітом.

За заповітом – волевиявлення спадкодавця, щодо юридичної долі його майна після смерті, виражене у встановленій законом формі.

Джерела: закон і судовий прецедент. Заповіти: публічний акт, власноручний і таємний заповіти.