2.3. Галузь права

Найбільшим елементом системи права є галузь права.

Галузь права — відносно самостійна сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу (рід) суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

Галузі права:

1. Конституційне державне право України

2.Адміністративне право

3.Фінансове право

4.Цивільне право

5.Сімейне право

6.Трудове право

7.Земельне право

8.Цивільно-процесуальне право

9.Кримінальне право

10.Кримінально процесуальне право

11.Міжнародне право

1. Конституційне державне право України – це система правових норм,насамперед,принципів норм конституції,які закріплюють основи суспільного і державного ладу,засади політики і здійснення державної влад,взаємодії держави і громадян,їх основні права,свободи і обов’язки

2. Адміністративне право – це система правових норм,які регулюють управлінські відносини в сфері здійснення виконавчої влади,розпорядчої діяльності державного апарату,його взаємовідносини з іншими державами,а також громадськими організаціями і громадянами. Неодмінною ознакою відносин, які регулюються адміністративним правом, є наявність у їх складі суб’єкта, що наділений державно – владними повноваженнями.

3. Фінансове право – це система правових норм, які регулюють відносини, що виникають у процесі здійснення фінансової діяльності, накопичення і використання фінансових ресурсів. Суб’єктами фінансових відносин можуть бути держава, її органи й організації, громадські структури, окремі громадяни.

4. Цивільне право — галузь права, яка включає в себе норми права, що регулюють майнові та особисті немайнові правові суспільні відносини між рівноправними суб'єктами права — фізичних, юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземних держав, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян.

Предметом цивільного права є особисті немайнові права, майнові відносини. Цивільне право регулює переважно відносини, пов'язані з маєтком і матеріальною власністю (успадкування, подарунок, перенесення прав і т д.)

Право власності – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Право власності охоплює правові норми, які закріплюють і охороняють стан приналежності матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними норми. Оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, не власники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. Всі інші особи, не власники, зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основними ознаками: вони виникають з приводу речей, мають вольовий зміст.

Право власності можна розглядати в об’єктивному і суб’єктивному значенні. В об’єктивному значенні право власності визначається як сукупність або система правових норм, що регулюють відносини власності. Суб’єктивне право власності за змістом – це забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної і юридичної особи щодо володіння користування та розпорядження належним особі майном; воно надає власнику можливість на свій розсуд використати своє майно і свій інтелектуальний потенціал для будь-якої незабороненої законом діяльності.

Характерні ознаки права власності як суб’єктивного права:

Його зміст охоплює три правомочності;

Суб’єктом права власності може бути будь-який суб’єкт права;

Об’єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації;

Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму інтересі.

Складовими суб’єктивного права власності є правомочності – володіння, користування і розпорядження.

Правомочність володіння – це юридично забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв’язку з річчю. Володіння треба розуміти як постійну можливість матеріального зв’язку власника з річчю. При наявності юридичних підстав володіння називають титульним. Воно пов’язане з волевиявленням власника. Володіння може бути фактичним і юридичним, законним, незаконним і давнішнім.

Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі, так і внаслідок протиправного заволодіння. Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Законне володіння називається титульним володіння.

Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його називають без титульним. Незаконне володіння в свою чергу може бути добросовісним і недобросовісним. Добросовісне можу бути давнішнім. Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробленим.

Правомочність користування – це заснована на законі можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб. Право користування може належати не тільки власникам, але й іншим особам на підставі, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністративних актів.

Правомочність розпорядження – це закріплена нормами права за власником можливість визначити долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в тимчасове володіння іншим особам.

Лише власник має право одночасно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном. Власник зобов’язаний не шкодити навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. Він несе тягар утримання належного йому майна і ризику випадкової загибелі речі. У випадках і в порядку, встановлених законами, діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або власника може бути зобов’язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.

Зміст права власності складають права по володінню, користуванню і розпорядженню майном, а також обов’язки, пов’язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речі.

Суб’єктивне право власності – це юридично забезпечена можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від усіляких протиправних втручань до свого володарювання над належним йому майном.

Це означає, що суб’єктивне право власності є абсолютним. Власникові повинні протистояти усі інші особи, хоча кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав.

Спадкування – це перехід майна померлого до інших осіб.

Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Власник, після смерті якого залишилося майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називається спадкоємцями. Спадщина складається з прав і обов‘язків спадкодавця. Перехід спадщини може бути універсальним, коли до спадкоємців переходять всі права і обов‘язки спадкодавця, або сингулярним, коли до спадкоємців переходять тільки окремі права та обов‘язки спадкодавця. Спадкування можливе з двох підстав: за законом і за заповітом. Спадкування за заповітом має місце у випадках, коли спадкодавець бажає сам висловити свою волю кому, коли і в якій частині має перейти його майно після його смерті. Заповіт – це письмове розпорядження власника своїм майном на випадок своєї смерті. Заповіт є односторонньою угодою, за якою права і обов‘язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача.

Умови дійсності заповіту:

1) дієздатність заповідача;

2) письмова нотаріальна форма заповіту із зазначенням місця і часу його складення;

3) відповідність змісту заповіту вимогам закону.

До нотаріального прирівнюються посвідчення голів сільських і селищних рад, на території яких відсутні нотаріуси; командирів військових кораблів, капітанів цивільного флоту, начальників експедицій, начальників військових частин, місць позбавлення волі, головних лікарів закладів охорони здоров‘я. Визнання заповіту недійсним може відбуватися в судовому порядку. В змісті заповіту мають бути чітко визначені спадкоємці, та чітко визначене майно, що переходить до кожного з них.

Спадкування за законом має місце у випадках:

1) відсутність заповіту;

2) визнання заповіту недійсним;

3) якщо спадкоємці, що визначені в заповіті, померли до відкриття спадщини, або відмовилися від її прийняття.

Всі спадкоємці за законом поділяється на дві черги. До першої черги відносяться: діти, дружина/чоловік, батьки померлого. Друга черга: брати і сестри, а також їх діти у порядку представлення, бабуся та дідусь, онуки померлого. Діти братів та сестер спадкують майно спадкодавця лише в разі, якщо їх батьки померли, до них переходить право спадщини їхніх батьків. Друга черга спадкує в разі відсутності першої черги спадкоємців. Спадкоємці за законом отримують спадщину в рівних частинах. Сингулярне спадкування (правонаступництво) має місце при заповідальній відмові.

Заповідальна відмова – це обмовка, яку робить у заповіті заповідач, якою він зобов‘язує спадкоємця щось надати або зробити із спадщини на користь третіх осіб. Такі треті особи – це і є сингулярні спадкоємці, бо до них переходять лише окремі права. Спадкова трансмісія. Якщо спадкоємець помирає після відкриття, але до прийняття спадщини, право на отримання цієї спадщини переходить до його спадкоємців. Момент відкриття спадщини – день смерті спадкодавця.

Для прийняття спадщини спадкоємець має вчинити одну з двох дій:

1) фактично вступити в управління або володіння спадковим майном, якщо спадкоємець проживав спільно із спадкодавцем;

2) подати нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини (місце смерті спадкодавця) заяву про прийняття спадщини, якщо спадкоємець проживав окремо від спадкодавця. Прийняти спадщину можна протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини. Цей строк встановлюється для забезпечення майнових прав на спадщину всіх потенційних спадкоємців. На підставі рішення суду за поважних причин цей строк може бути продовжено.

5. Сімейне право – це система правових норм, які регулюють особисті і майнові відносини, що пов’язані зі шлюбом і спорідненістю людей.

6. Трудове право – це система норм права, які регулюють відносини у сфері здійснення трудової діяльності (порядок айму і звільнення з роботи, умови праці та її охорони, час праці й відпочинку і т. ін.).

7. Земельне право – система правових норм, які регулюють відносини, пов’язані із використанням та охороною земельних ресурсів.

8. Цивільно-процесуальне право – це система правових норм, що регулюють відносини, пов’язані із судовим розглядом цивільних, трудових, фінансових, сімейних та інших справ, здійсненням судових рішень, а також проведенням органами юстиції різноманітних дій юридичного значення.

9. Кримінальне право — самостійна, відокремлена від інших галузь права, яка являє собою систему юридичних норм, прийнятих законодавчим органом (в Україні — Верховна Рада), що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.

Єдиним джерелом кримінального права України є кримінальний закон — Кримінальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 року.

В Україні тільки закон про кримінальну відповідальність має значення нормативно-правового акту, який визначає, яке суспільно небезпечне діяння визнається злочином і які покарання можуть бути застосовані за його вчинення. Норми інших галузей законодавства можуть містити принципові положення або окремі визначення, що мають безпосереднє значення для формування норми закону про кримінальну відповідальність, але такі положення або визначення можуть бути тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність.

Терроризм — це кримінальне правопорушення, але карається зазвичай «кількість жертв = кількість місяців позбавлення волі» (стаття 449-1 (за доповненням з 01.01.11)) або «(час скоєння злочину + кількість жертв) / 5 = кількість років позбавлення волі»

Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання (Ст. 15 КК).

10. Кримінально - процесуальне право – це система правових норм, які регулюють відносини, що виникають у діяльності правоохоронних органів та судів у зв’язку з викриттям злочинів, розслідуванням кримінальних справ, судовим їх розглядом та виконанням вироку.

11. Міжнародне право – це система правових норм, що регулюють взаємовідносини між відносини між державами (міжнародне публічне право) чи між громадянами різних країн та їх об’єднаннями (міжнародне приватне право). Міжнародне право не належить до галузей внутрішнього права держав, воно складається на основі міждержавних угод. Норми міжнародного права у випадку протиріч з нормами внутрішнього права держави перевалюють.