Розділ іі Вчитель і середовище в оповіданнях с.Васильченка
Однією з центральних тем творчості С.Васильченка є життя народних вчителів, особливо близьке йому, педагогові за фахом та покликанням. Цій темі письменник присвятив такі твори як «Вечеря», «Не устоял», «З самого початку», «Божественна Галя», «Над Россю», «Гріх»,. У «Записках вчителя » (1898-1904), «Моєму шляху» та інших щоденникових записах С.Васильченко подав широку панораму злиденного існування учителів на Україні.
У новелі «Над Россю» С.Васильченко виводить нам образ простого сільського вчителя Райка, який присвятив усе своє життя навчанню дітей. Через скрутне матеріальне становище Райко бере гроші зі шкільної каси і висилає своєму синові. Інспектор, який дізнався про це, хоче вислати чоловіка до Сибіру.
Образ Райка вважають одним з найкращих образів, створених С.Васильченком. У невеликій новелі письменник зумів показати весь життєвий шлях Райка, який присвятив школі тридцять вісім років свого життя [14, с.67].
У цій новелі автор порушує проблеми вчителів. Він співчуває своєму героєві. С.Васильченко з сумом показав, як жахливі умови впливають не тільки на самого вчителя, але і на його сім'ю. Дружина Райка прожила з ним тільки вісім років, а потім, бідуючи, померла, покинувши чоловіка з двома маленькими дітьми.
Образ Райка оповитий щирою симпатією. Він не мириться з беззаконням, протестує проти несправедливості, захищає інтереси селян і через це, його вісімнадцять разів переводили зі школи в школу.
В оповіданні С.Васильченко показує три різні типи вчителів. Перший, Райко, благородна і великодушна людина, яка віддала все своє життя роботі. Другий образ ─ це вчитель Воблий. Він був теж хорошим, життєрадісним чоловіком, але дбав насамперед про себе, складав гроші, не втручався в «сумнівні» справи, висиджував тепле місце. В радянському літературознавстві,зокрема такі вчені як Н.Шумило, Б.Деркач та В.Костюченко, образ Воблого розглядали, як образ пристосуванця, зрадника. Але не можна з цим погодитися. Кожна людина , як би ми це не заперечували, шукає в світі те, що буде для неї найкраще. С.Васильченко показав Воблого не як вчителя, суспільного діяча, а, перш за все, як людину. Він зробив свій вибір і вважає його правильним.
Цікавим є третій образ молодого вчителя ─ оповідача, який ще не визначився в житті. Почувши про тернистий шлях Райка, оповідач стає на роздоріжжі, йому доводиться вибирати, яким шляхом піти: чи стати таким же борцем за справедливість, як Райко, але при цьому не здобути матеріальних вигод; чи піти шляхом Воблого і працювати заради себе, але не зрости духовно; чи взагалі покинути працю вчителя і знайти щось інше. Саме в світлі його сприймання постають образи Райка і Воблого, як дві долі, два життя. І він запитує себе: "Яким же шляхом я маю йти? Чи мені піти слідом за Воблим і починати будувати собі тепленьке місце в житті; чи, кинувшись назустріч молодим пориванням, піти тернистим шляхом, по якому йшов Райко; чи, може, поки не пізно, лишити зрадливу, обшарпану вчительську долю іншим, самому ж помандрувати світами шукати собі кращої…"[1,с.69].
Фінал твору відкритий. Б.Деркач у вступній статті до трьохтомного видання творів С.Васильченка висловлює думку, що молодий вчитель піде шляхом Райка, але не можна бути такими категоричними [1, с.16]. Звичайно, нам хотілось би, щоб юнак став таким же благородним, як старий вчитель, але С.Васильченко залишає цю тему відкритою. Читач сам повинен відповісти на запитання, як діятиме хлопець у цій ситуації, тобто, поставити себе на його місце, зробити свій вибір.
Для того, щоб розкрити внутрішній світ свого героя, С.Васильченко не використовує розлогих описів почуттів і переживань. Весь психологізм передається через деталі, монологи самого Райка, спогади героїв, яскраві портретні штрихи, розповідь Воблого.
Оповідання пройняте ліризмом. Ліричним є образ Райка, його монолог, опис природи. Майстерно в композицію твору вплітається народна пісня «Де ти бродиш, моя доле», яку співають молоді семінаристи [1, с.16]. вони ніби кличуть до себе невловиму долю, шукають щастя, так, як протягом усього життя шукав його старий Райко.
С.Васильченко розглядав образ учителя в трьох аспектах, як істоту соціальну, суспільну і як просто людину, з притаманними їй інстинктами, комплексами, вадами. Він не забуває про людську сутність учителів і підкреслює, що ці люди ставлять до себе завеликі умови, та і сам світ вимагає від них непосильні завдання. Життя вчителя кожного дня може перетворитися як на подвиг, так і на падіння.
Ще одним твором про вчительську долю є оповідання «Вечеря». Його сюжет доволі простий, але сам твір має певне ідейне навантаження. Перед нами маленька селянська школа. У творі розповідається про двох вчителів Недбая і Петльованого. Це два давні товариші. У святвечір Петро Недбай лежить у своїй кімнаті й мучиться від голоду. Він ще вчора з'їв останній хліб і думав про те, як в інших домівках куштують святу вечерю. До Недбая прийшов у гості його «земляк», старий друг, вчитель Петльований. Петльований розповідає Недбаю своє дитинство, про звичаї своєї родини, а потім прохає їсти.
Обидва вчителі голодні, і Петро вирішує пошукати їжу під шкільними партами. В пригорщах він приніс купу житніх сухариків, що залишили школярі. Хліб був весь вицвілий, але це єдина їжа для чоловіків. Тільки сторож Гордій не забув про бідолах і приніс їм цілий вузлик їжі.
У цій невеличкій історії (лише 4 сторінки), С.Васильченко зумів розкрити трагічну долю тодішнього вчительства, яке було кинуте напризволяще. За словами самого С.Васильченка, про постійні поневіряння сільських вчителів він пише, «ковтаючи сльози», бо самому йому доводилося сидіти голодному в неотопленій кімнаті і зазнавати утисків місцевої влади [1,с.14].
Взагалі, ми знаходимо невідповідність у зображенні життя вчителів С.Васильченком та іншими письменниками цієї епохи. Зокрема Архип Тесленко у своєму оповіданні «Школяр» так описав кімнату сільського вчителя: «В учителя й справді гарно було. Стіл застелений був скатертиною цяцькованою. На столі лампа горіла в голубій будці; блищав самовар. По долу стежечки рябіли. Червоніло ліжко під стіною. На вікнах квітки…на стінах картини.»[34] Та ще і сам вчитель у А.Тесленка почастував Миколку бубликами, булочками і гарячим чаєм.
Характерним для новели С.Васильченка «Вечеря» є те, що вчителі нікого не звинувачують у своїх нещастях. Вони змирилися зі своїм становищем, зробили свій вибір і свідомо погодилися на таке життя.
Образ молодого Петльованого автор ідеалізує. Його зовнішність гарна: лице «делікатне», стан стрункий. Навіть очі «світилися щирістю і самі прохалися до серця»[1, с. 55]. С.Васильченко за допомогою монологу показує романтичну душу Петльованого. І у цьому оповіданні автор не втрачає можливості описати красу народних звичаїв. Він вустами Петльованого передає традиції святвечору, чудо зимової ночі. Подібне маємо і в оповіданнях «Оксана» та «Відьма».
Новела написана у гумористичній формі, розповідь ведеться в насмішкуватій манері. Цим гумором автор хоче підкреслити , що навіть у найважчих ситуаціях людина не повинна сумувати. Тільки оптимізм допоможе подолати труднощі і вийти з скрутного становища.
Сам С.Васильченко вважав, що він не має права «сумувати» у своїх оповіданнях. У своєму щоденнику «Мій шлях» автор пише: «Показуючи життя своїх персонажів, я вважаю за неприродне малювати їх і їхнє життя одними сумними фарбами. І не природне, і непотрібне, навіть шкідливе. Я гадаю, що не слід навмисне гасити бадьорість, життєздатність, радість життя, яка мусить бути в усякому житті» [за 14, с. 71].
Цікавим для читача є оповідання С.Васильченка «Божественна Галя». У ньому розповідається про п’ятнадцятилітню дівчину, яка одразу після закінчення дівочої школи пішла в село навчати дітей. Галя боялася залишатися на ніч у школі сама, тому закликала до себе учнів. Одного вечора вони зчинили великий галас, а вчителька замість того, щоб втихомирити їх, брала участь у розвагах, за що отець Лука і покарав її разом з дітьми.
У цьому, на перший погляд розважальному оповіданні, С.Васильченко порушує дуже важливу проблему: як п’ятнадцятирічна юна дівчинка може навчати дітей. Галя не може вести себе по-дорослому, тому що сама вона ще дитина, сама щойно була їхньому місці. У творі автор показує, який «метод» навчання винесла дівчина зі стін семінарії: «лічила» лінійкою долоні, «перем’яла » всі чуби, тягала за вуха. С.Васильченко описує це, як звичайну справу в школі, як щось незначне, нормальне. Але невже є правильним те, що юна дівчина виховує інших дітей таким чином? За допомогою прийомів комічного автор розкриває досить несмішну правду життя. Адже ми самі розуміємо, що за допомогою таких же засобів у семінарії вчили Галю, що вона так само страждала від побоїв, як тепер виховує цих дітей. І таке навчання було звичним, визнаним на рівні держави, прийняте суспільством.
Символічною є назва оповідання. Сам автор пояснює це тим, що дівчина мала «чудовий видок» і мала служити у церковній школі. Але назва також є символом дитячості і чистоти. В українській народній приказці говориться про те, що від дітей пахне Богом. І Галя ще не доросла дівчина, а зовсім юна. Ми не можемо звинувачувати її в тому, що вона неправильно виховує дітей, чи що вона веде себе неправильно. Це ще сама дитина, яку позбавили радісних дитячих років. Це дівчинка, яка з-за шкільної парти була кинута у вир дорослого життя, змушена вирішувати проблеми, які непосильні дорослому, працювати в системі освіти, яка калічить і душі дітей, і вчителів.
Оповідання С.Васильченка «Божественна Галя» — це протест проти суспільства, у якому діти навчають дітей. Це виступ проти узаконених жорстоких методів освіти. Не може розвиватися особистість дитини, коли її б’ють. Не може розвиватися вчитель, коли він тільки насиллям змушує дітей скоритися.
Наївна і юна Галя заслуговує великої поваги. Так, вона використовує непедагогічні засоби навчання. Так, вона не змогла вгамувати дітей і розважалася разом з ними. Але дівчина з честю прийняла покарання від отця Лаврентія. Вона не виправдовувалась і не намагалася схитрувати. У її очах світилася юність, це чисте відчуття дитинства і гордість за те, що вона зуміла ще раз, хоч на мить відчути себе маленькою дівчинкою, яка отримує задоволення від розваг. І, можливо, Галя стане чудовою вчителькою, яку поважатимуть і любитимуть, бо дівчина ставиться до дітей не тільки як до учнів, а як до друзів, до рівних собі.
С.Васильченко багато уваги приділяв навчанню у школі. Він вважав, що саме школа робить основний шлях у вихованні дитини. Саме тут відбувається становлення особистості. Про себе автор згадував, що записався він до школи «боязким, соромливим, непомітним хлопчиком, кінчав — кращим учнем, живим, ініціативним, з нахилом до протестантства й навіть до дерзостей», що трохи турбувало його вчителів [17, с. 85].
Дитина росте і саме школа повинна відповісти їй на запитання, що добре, а що погано, дати хоча б наближене розуміння того, що таке життя, як воно влаштоване і що їй у ньому робити. Школа завжди частина суспільства, у школі народжується завтрашній день країни. Родина закладає фундамент особистості, на школу падає головна праця з її будівництва, причому нерідко доводиться займатись і зміцненням і перебудуванням самого фундаменту. І якщо сучасна школа виконує, чи хоча б намагається виконати ці завдання, то школа, за С.Васильченком, займалася тільки наданням знань учням, а виховання особистості взагалі не розглядалося як завдання педагога. І тоді дитина була змушена самостійно пізнавати світ, складати уявлення про ті чи інші речі, уявлення, яке дуже часто було хибним.
Працюючи в школах, Васильченко зібрав багатий матеріал про життя з вчителів. Його серце обкипало кров’ю, коли він бачив, як учитель поневіряється, але замість протесту іноді стає на коліна перед начальством, запобігає ласки в багатіїв, пристосовується до підлоти. Таким вивів письменник героя оповідання "Вова". У нього "русяві кучері, сірі соромливі, повні темного огню очі, юнацьке лице та ніжний на губах пух". Всього кілька портретних рис, але вони дають читачеві змогу чітко уявити зовнішність юнака, сповненого світлих надій і поривань до прекрасного і благородного життя [1, с. 60].
Приїхавши в село працювати вчителем, Антін Вова хоче познайомитися з місцевою інтелігенцією. Але після того, як пани "інтелігенти" з погордою і зневагою відвернулись від нього, селюка, Антін Вова опиняється в гурті п'яниць і розпусників. Письменник не виправдовує свого героя.
У статті В.Колоса «Письменник, вчитель, солдат: про Степана Васильченка », як основна ідея твору розглядалося те, що не таким повинен бути справжній учитель [12, с. 69]. Важко не погодитись з цією думкою, але хочеться заглянути у глибину проблеми. Антін Вова — це перш за все людина. Людина освітчена, мисляча, розумна. Він мріяв не просто сподобатися місцевій інтелігенції, а хотів знайти серед них друзів, однодумців, сподвижників. Як людина з слабким і безвольним характером, Антін сприйняв негативне ставлення панства, як руйнування власних мрій і сподівань.
Взагалі образ Антіна Вови чомусь завжди розглядали тільки як образ вчителя і ніколи не звертали увагу на його людські потреби. Як зазначає С.Васильченко, вчитель вже півроку ні з ким не спілкувався, не мав друзів і людей, з якими міг відверто поговорити. Його так звані товариші могли розповідати тільки гидкі історії, лаятися і пити горілку. Молодий хлопець, який прагнув «просвіти, всього прекрасного і чесного в житті», відчував себе самотнім.
Це почуття самотності швидше за все виникло у вчителя через соціальну ізольованість, спричинену його низькою самооцінкою. Саме вона призвела до уникнення контактів з місцевою інтелігенцією, через страх піддатися критиці, стати посміховиськом.
У своїй роботі «Життя і творчість Степана Васильченка» В.Костюченко пише: «Васильченко підкреслює, що в буржуазному світі задушливе міщанське болото поступово засмоктує багатьох вчителів»[13, с. 52]. Та хіба тільки суспільство винне в тому, що сталося з вчителем. Місцеві інтелігенти не одразу відвернулися від нього. Згадаймо: і стара пані намагалася розговорити хлопця, і молода паняночка хотіла зав’язати розмову, і сивобородий чоловік картав Антіна за те, що той сидить, знітившись, а не йде розмовляти як інші. Тут швидше за все можна погодитись з Григорієм Логвином, який вважає, що на заваді юнакові до зближення з інтелігенцією стоїть його одвічна сором’язливість і гостре усвідомлення своєї бідності [16, с. 31].
Напевно все таки більшою мірою винне не саме ставлення панів до бідного вчителя, а те, що він не зміг опанувати собою, розгубився під пильними поглядами паняночок і замість їхньої — потрапляє до компанії пияків.
Ми не можемо згодитися з думкою таких літературознавців як Н.Шумийло та В.Костюченко, які засуджують Антіна Вову за те, що він покинув простий народ і хотів дорівнятися до панів, за що і поплатився. Вчитель хотів спілкуватися з інтелігенцією задля просвіти народу. Це було викликано не тим, що він соромився простих людей, а його внутрішніми потребами у спілкуванні з освіченим товариством. Поки що він ступив тільки перший крок по слизькій стежці. Новела не викликає безнадійно-песимістичних почуттів. Людина здібна, чесна й правдива, Вова, може, видряпається з прірви, в яку почав сповзати.
Г.Логвин зазначає, що оповідання «Вова» С.Васильченка сюжетно і за проблематикою близьке до оповідання І.Буніна «Тарантела». Художньою домінантою твору І.Буніна є почуття самотності, але не в сенсі самотнього існування, а самотності вічної, душевної. С.Васильченко йде дальше за І.Буніна — він дає невдачам свого героя не тільки психологічне, але й соціальне обґрунтування [16, с. 31].
Лідія Голомб, досліджуючи питання «Особа і суспільство в українській ліриці ХІХ- початку ХХ століття» зазначає, що кінець ХІХ- початок ХХ століття — це епоха, яка формувала новий тип соціально активної особистості[4, с. 5]. Напевно такої ж думки дотримувався С.Васильченко, адже у своїх творах, зокрема на вчительську тематику, він звеличував духовно сильних людей, які вміють протистояти зовнішньому натиску, вміють боротися з внутрішніми сумнівами і працювати не заради себе, а для інших.
Найціннішим у творах С.Васильченка на вчительську тему є те, що він майже нічого не вигадував, а писав все як є. В автобіографічному творі «Мій шлях», письменник пише, що його мета «в загальних рисах показати життєвий шлях народного учителя […], шлях не винятковий, а характерний»[за 12, с. 70].