Контрольні запитання та завдання

1. Які існують тлумачення політики у повсякденному житті та на рівні наукового аналізу?

2. В чому, на Вашу думку, полягає соціальне призначення політики?

3. Як політика взаємодіє з іншими сферами суспільного життя?

4. Чим відрізняються соціальні, інституціональні та функціональні суб’єкти політики?

5. В чому полягає суть функціоналістського та конфліктологічного підходів до розуміння ролі конфліктів у суспільно – політичному житті?

6. Які існують крайні форми прояву та основні способи розв’язання політичних конфліктів?

Рекомендована література

1. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Избр. Произведения. М., 1990.

2. Волович В., Макєєв С. Соціальна стратифікація і політика // Політ. думка. 1993. №1.

3. Гидденс Э. Стратификация и классовая структура // Социолог. исследования. 1992. № 9, 11.

4. Дарендорф Р. Конфликт и классовая борьба // Социолог. исследования. 1995. № 7-8.

5. Ильин М., Коваль Б. Что есть политика и что – наука о политике (опыт нетрадиционного обзора) // Политич. исследования. 1991. №4.

6. Краснов Б. И. Конфликты в обществе // Социально-полит. журн. 1992. № 6-7.

7. Кузик П. Нація в контексті сучасних наукових досліджень: спроба методологічного розв’язання проблеми // Людина і політика. 2001. №5.

8. Маруховська О. Врегулювання етнополітичних конфліктів: наука чи мистецтво // Віче. 1998. №1.

9. Мацнев А. А. Этнополитические конфликты: природа, типология и пути урегулирования // Социально-полит. журн. 1996. №4.

10. Мясников О. Г. Субъекты политики // Социально-полит. журн. 1993. № 5-6.

11. Преториус Р. Теория конфликта // Политич. исследования. 1991. №5.

12. Рябов С. Політика як соціальне явище // Політологічні питання. 1994. №2.

13. Сперанский В. И. Конфликт: сущность и особенности его управления // Социально-полит. журн. 1995. №3.

14. Сперанский В. И. Основные виды конфликтов: проблемы классификации // Социально-полит. журн. 1995. №4

15. Ян Э. Государственное и этническое понимание нации: противоречие и сходство // Полис. – 2000 – №2.

ЗМ-2. Політична діяльність і влада.

ПЛАН

НЕ 2.1 Політична діяльність: сутність, аспекти, рівні та фази. Політична

поведінка: суть та типи.

НЕ 2.2 Влада як суспільне відношення: суть та види. Політична влада:

особливості, концепції, ресурси, легітимність.

Як і поняття “політика”, “політичне життя”, поняття “політична влада” є однією з базисних категорій політології. Політика і влада органічно взаємопов’язані, вони не тільки нероздільні, а й взаємозумовлюють одна одну.

Поняття влади дає ключ до розуміння сутності та призначення політичних інститутів і процесів, самої політики. Визначення цього поняття, з’ясування сутності й характеру політичної влади дає змогу виокремити політичні відносини з усієї сукупності суспільних відносин, має важливе значення для розуміння природи політики і держави.

НЕ 2.1 Політичне життя суспільства тісно пов’язане з найрізноманітнішими формами політичної діяльності. Під останньою розуміють сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, організацій), спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед завоювання і утримання влади. Це вся багатоманітність дій людей у сфері політики як у персоналізованих, так і в інституціоналізованих формах.

Розрізняють політичну діяльність у широкому і вузькому значеннях. Політична діяльність у широкому розумінні – це реалізація політичних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, організацій, соціальних груп, окремих індивідів для здійснення певних політичних інтересів щодо завоювання влади. А під політичною діяльністю у вузькому смислі розуміють методи і засоби виконання владних функцій певними політичними силами, соціальними групами тощо.

Соціальною детермінантою політичних ідей людей у підсумку є економічні інтереси, але ця детермінанта не є прямолінійною. Політична діяльність має значний статус автономності, а на деяких етапах і визначальності.

Своєрідними системоутворюючими факторами політичної діяльності виступають: політичні інтереси, свідомість, політична культура (політичні цінності, які впливають на свідомість і поведінку людей), традиції і правові норми, які визначають її цілі, зміст, розмах і наслідки на рівні суспільства, класу, соціальних груп, окремих індивідів.

Політична діяльність спрямована на ряд об’єктів, одні з яких є: 1) організаційними факторами суспільно-політичного життя (утворення державних органів шляхом їх виборів; створення масових організацій в результаті волевиявлення громадян;вироблення політико-правових норм; організація системи управління основними сферами державного і суспільного життя тощо); 2) процесами політичного розвитку (зміцнення соціальних основ розвитку суспільства; розвиток національних відносин; залучення громадян до управління державними і суспільними справами; формування політичної свідомості громадян; зміцнення влади, політичних інститутів тощо).

Первинним суб’єктом політичної діяльності виступає людина, оскільки народ, класи, нації, організації – це не що інше, як сукупність окремих людей з відповідними інтересами, цілями. Тому в демократичному суспільстві суб’єктом політичної діяльності виступає тільки особа, яка через право, владу ніби відсторонює від себе свої суб’єктні можливості, передаючи їх на рівень класів, націй, політичних структур (держави, партії, різноманітних громадських організацій).

Для успішної політичної діяльності необхідно вміти правильно оцінювати об’єктивні умови (політичну ситуацію), визначати найближчі (тактичні) і перспективні (стратегічні) цілі, володіти сукупністю форм, методів, засобів і процедур участі в політиці, а також вибирати з них оптимальні для досягнення поставлених цілей. Особливо важливим при цьому є відмова від деструктивних, екстремістських методів і засобів (шантажу, насильства, терору), використання яких знецінює цілі і результати політичної діяльності. Іншими словами, політична діяльність може мати як конструктивний характер і позитивний вплив на ситуацію, так і деструктивний, дестабілізаційний характер, зумовлювати громадянську конфронтацію.

Політична діяльність включає в себе два нерозривно пов’язаних аспекти: теоретичний і практичний. Перший формує політичну свідомість, мислення, які характеризують носіїв політики, їхні орієнтації. А практичний аспект – це організаційна і контрольна діяльність, конкретне управління, керівництво, добір і розстановка кадрів, їх підготовка, навчання, вироблення і прийняття рішень, обмін інформацією, взаємодія державних і громадських закладів тощо.

У політичній діяльності виділяють два рівні: нижчий (політична участь) і вищий (політичне функціонування, тобто професійна політична діяльність). Поняття “політична участь” використовується для позначення тих форм політики, які не пов’язані з професійною політичною діяльністю. Формами цього рівня є: референдуми, вибори, мітинги, збори, маніфестації, страйки тощо. А вищий рівень політичної діяльності забезпечують члени уряду, депутати парламенту, керівники партій, рухів, політичні інститути, вчені-політологи, це апаратна праця кадрова тощо.

Політична діяльність завжди має конкретний характер і здійснюється як взаємодія суб’єкта і об’єкта політики. Основними формами політичної взаємодії виступають: гегемонія, плюралізм, компроміс, консенсус, союз, блок, конфронтація, екстремізм, конфлікт, війна.

Політична діяльність має кілька стадій (фаз) свого розвитку: цілеположення; артикуляція політичних інтересів; прийняття політичних рішень; політичне прогнозування і моделювання; реалізація прийнятих рішень; проведення аналізу прийнятих рішень.

Політичні рішення відіграють важливу роль у багатогранній політичній діяльності. Під ними розуміють вибір варіанту політичної діяльності з метою задоволення певних потреб. Це головна складова політичного процесу, його управління. Прийняття політичних рішень – прерогатива соціальних суб’єктів політики (націй, класів, демографічних і соціальних спільностей тощо), проте здійснюють це, їх репрезентуючи, відповідні політичні інститути (держава, партії, громадсько-політичні організації та рухи), а також політичні лідери, правляча еліта.

Прийнято розрізняти політичні рішення (їх типи) залежно від того, хто виступає суб’єктом, а хто – об’єктом політичних відносин. Перший тип – це рішення держави як головного інституту політичної системи щодо інших її інститутів. Другий тип включає в себе рішення груп і організацій стосовно керівного центру, наприклад, суспільства щодо політичних партій, державного устрою, або певної соціальної групи (через партію) щодо уряду; церкви – щодо держави. Третій тип політичних рішень стосується рішень керівного центру щодо оточуючого середовища, тих чи інших сторін життя суспільства, наприклад, державних органів щодо виборчої системи, захисту національних інтересів у сфері міжнародних відносин. Зрештою, четвертий тип рішень – це рішення в межах керівної системи (парламенту з приводу тих чи інших дій виконавчих органів; рішення президента стосовно парламенту; федеральних урядових інстанцій – стосовно місцевих, муніципальних органів влади).

Прийняття політичних рішень – це діяльність, якій властиві наступні фази:

1) зумовлюється появою певної потреби (економічної, соціальної, духовної, ін..), яку необхідно задовільнити. На основі цієї потреби виникає відповідний інтерес, який вимагає адекватних політичних рішень, і який потрібно за допомогою різноманітних комунікацій (через партії, комітети громадян) передати в центри прийняття рішень;

2) аргументація на користь інтересів (обґрунтування задоволення відповідних потреб), яке завжди апелює до певних політичних ідеологій. Характерно, що, виходячи з різних ідеологічних доктрин, різні політичні сили вимагають зовсім протилежних рішень з одного і того ж самого питання;

3) висловлення вимог до учасників прийняття політичних рішень, тиск на них. Це здійснюється за допомогою певних видів соціотехніки: подання петицій на адресу уряду; створення громадянських комітетів за участь осіб, що користуються значним авторитетом серед громадськості; проведення масових акцій-демонстрацій, страйків, іноді протизаконних дій (руйнування власності, захоплення приміщень, блокування шляхів, ін..);

4) вибір пріоритетів і встановлення їхніх сфер. Це здійснюється на рівні центру прийняття політичних рішень шляхом компромісів або на основі голосування;

5) координація інтересів та формулювання самих рішень. Політичні рішення втілюються в законах, указах і постановах урядових органів, в документах політичних партій. При цьому критерій ефективності політичних рішень полягає у ступені їх відповідності інтересам людини, колективу і суспільства, тобто рішення повинні мати соціальну спрямованість.

Атрибутом політичного життя за демократії є груповий (колегіальний) принцип вироблення рішень суб’єктом управління. Причому він не виключає, а передбачає персональну відповідальність кожного за певну роботу. Розрізняють два методи прийняття рішень: 1)голосування за більшістю голосів: він є одним з найбільш поширених і цілком відповідає демократичним процедурам. Проте нерідко прийняті в такий спосіб рішення не дають бажаного результату, не знімають гостроти суспільних проблем. Ефективнішими є рішення, прийняті другим способом, а саме 2)методом консенсусу (згоди всіх завдяки компромісу). Виробити таке рішення значно складніше, ніж голосуванням за більшістю голосів. Для цього є необхідним хоча б частковий збіг інтересів, а також наявність спільної або вищої цінності, наприклад, збереження єдності й цілісності держави.

Поняття “політична діяльність ” є однопорядкове з таким поняттям як “політична поведінка ”. Під останньою розуміють будь-яку участь людини у здійсненні влади або протидії її здійсненню. Це взаємодія суб’єкта з політичною реальністю, яка охоплює його дії та орієнтації щодо політичної практики.

У житті різних людей політика посідає неоднакове місце. Найбільш загальну типологію політичної поведінки залежно від ступеня участі людей у здійсненні влади здійснив німецький вчений М. Вебер. Він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією.

Політиками за випадком є більшість громадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і виявляється лише час від часу: під час голосування, присутності на політичних зборах, висловлення своєї думки на референдумах, мітингах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише у разі необхідності, і вона не є для них першочерговою справою життя ні в матеріальному, ні в інтелектуальному аспектах. Вони беруть участь у роботі представницьких органів, політичних партій, обговоренні та прийнятті рішення. Політики за професією живуть “для” або “за рахунок” політики. Політична діяльність є для них професійним заняттям і основним джерелом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в політичних організаціях або в політичному лідерстві .

Американські дослідник Г.Алмонд також здійснив класифікацію політичної поведінки, але на основі іншого критерію – неоднакового ступеню свідомої участі людей у політиці. Він виділив три типи політичної поведінки: стихійна участь у політиці (паройкіальний тип, від грец. “пара”-навколо та “ойкос”-дім, господарство); напівсвідома участь; повністю усвідомлена участь. Паройкіальний тип політичної поведінки представлений людьми, які живуть безпосереднім и інтересами найближчого оточення. мають вкрай обмежене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як спеціалізованого утворення. Г.Алмонд називає їх невільними і нерозуміючими політичними акторами. Напівсвідома участь в політиці означає розуміння змісту соціальних ролей при безумовному підкоренні відомі ролі як чомусь незаперечному, але подібні індивіди не знають, як саме вони можуть впливати на політичну систему. Тому Г.Алмонд називає їх невільними, але розуміючими політичними акторами. Зрештою, повністю усвідомлена участь - це утвердження в політиці своїх власних осмислених інтересів і цінностей через участь в політичних партіях, групах тиску тощо. Таку участь за Г.Алмондом, здатні забезпечувати лише активні учасники політики - партисипанти.

Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основних типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність або іммобільність). У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:

1. звичайний член суспільства, який не впливає на політику, не активний і не зацікавлений політикою, має статус виключно предмета політики;

2. громадянин, що перебуває в громадській організації, суспільному русі. Він опосередковано залучений до політичної практики, якщо це випливає з його ролі рядового члена;

3. громадянин – член суто політичної організації (наприклад політичної партії), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;

4. громадський, особливо політичний, діяч;

5. грофесійний політик для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;

6. політичний лідер, який сприймається як авторитет.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:

1. виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;

2. політична виключеність як результат заорганізованісті політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байдужість до їхньої діяльності;

3. політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмова від будь-яких форм співробітництва з нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом – придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо;

4. Політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв’язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленню життю суспільному і політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства ідея, що кожен захищає себе сам, що надіятися на підтримку офіційних владних структур не має сенсу.

За своєю цілеспрямованістю політична поведінка може бути конструктивною стосовно існуючого суспільного ладу і політичної системи, тобто спрямованою на її зміцнення, а може бути і деструктивною. Залежно від мотивації політична поведінка поділяється на соціально усвідомлену, ціннісно орієнтовану, афективну і традиційно зумовлену.

За інтенсивністю політична поведінка індивідів відзначається широким спектром. Насамперед виступає як реакція (позитивна чи негативна) на явища і процеси в політичному житті. Далі, це електоральна поведінка – періодичні дії, пов’язані з делегуванням повноважень. Політична поведінка - це також участь у політичних організаціях. Вона інтенсифікується при виконанні певних функцій у рамках політичних інститутів. Нарешті, вона може виявлятися в активній діяльності в позаінституційних політичних рухах.

Активне включення особи в політичний процес потребує певних матеріальних, соціокультурних політико-правових передумов. Також участь особи, ту чи іншу її форму обумовлюють політична система, соціальне середовище, політичні й неполітичні чинники процесу політичної соціалізації. На політичну поведінку особи впливають її світогляд, політична свідомість і політична культура, власні цілі, стереотипи, настанови, мотиви, інтереси, психологічні і біологічні елементи (мислення, темперамент, воля, пам'ять, стан фізичного та психічного здоров’я, стать, вік тощо).

Політична поведінка особи як активна політична дія може проявлятися в інституціоналізованих та позаінституціональних формах. До інституціоналізованих, найбільш масових можливостей реалізації політичної позиції індивіда відноситься його електоральна поведінка – участь у виборах і створенні органів представницької демократії. Істотним напрямом політичної поведінки громадян є їхня участь в референдумах, плебісцитах та інших формах прямої демократії, вираження громадської думки. Проте цей тип включення в політику має в цілому епізодичний характер. Більш систематично становлення і реалізація політичної людини відбувається за участю в роботі політичних партій і суспільно-політичних рухів. У цьому відношенні багатопартійність відповідає різноманітності політичних інтересів індивідів, дає змогу найбільш повно їх врахувати, залучити до політики максимальну кількість людей, подолати казармену одноманітність політичного життя, забезпечити політичне самовизначення кожної особи.

Участь в інституціоналізованих формах надає специфічного характеру політичній поведінці людей – в її основі є індивідуальний вибір. Звичайно, і спрямування поведінки може бути нав’язане зі сторони. Тим більше, що є широкі можливості для маніпулювання свідомістю політичної людини. Але якщо йдеться про демократичний устрій, то врешті-решт ця поведінка індивідуальна. Сама людина вирішує, як себе поводити в тій чи іншій політичній ситуації.

Інша мова –залучення індивідів до політики в позаінституціональних формах. Наприклад, у вигляді масових мітингів, що стихійно виникають, маніфестацій тощо. Залежно від ступеня стихійності виникнення та організованості таких масових утворень вони можуть набувати рис натовпу, політична поведінка якого є різновидом масової поведінки і має свої особливості. Натовп у термінах соціології – це маса, множинність людей без особливих позитивних якостей, як правило, нестійких і випадкових, на відміну від соціальних груп – класів, страт тощо. Належність до натовпу – часто психологічна ознака. Випадковість утворення, неоднорідність складу визначають специфічну манеру політичної поведінки людей у натовпі, яка виявляється у придушенні раціональності, різкому переважанні почуттів над розумом. На основні анонімності самого натовпу і кожного його учасника виникає почуття безкарності, щезають відповідальність і соціальний страх, що, в свою чергу, викликає агресивні настрої і поведінку.

У міру нарощування в політиці стихійних засад вона дедалі менше відповідає своєму призначенню, втрачає здатність бути регулюючим чинником соціальних відносин, не управляє суспільством, а дезорганізовує його. Негативні наслідки залучення мас до безпосередньої участі в політиці, впливу на неї поведінки натовпу давно помітили філософи. Ще Платон і Арістотель негативно ставились до демократії, яка за тих часів нерідко набувала форми охлократії –влади натовпу, що перебуває під впливом політичних демагогів.

Скептично ставився до участі мас в політиці, у тому числі в сучасних демократичних формах, відомий іспанський мислитель Х.Ортега-і-Гасет. На його думку, натовп –це гірша частина людей, нездатних проектувати і планувати, конструктивно мислити, його влада це - “тріумф гіпердемократії”, коли маси діють поза законом, нав’язують всьому суспільству свою волю.

Очевидно, Х.Ортега-і-Гасет правильно помітив деякі негативні наслідки участі мас у політиці, але абсолютизував їх.

Варто зазначити, що без участі мас у політиці немає демократії, взаємодії громадянського суспільства й держави. Без контролю з боку мас правляча еліта відривається від народу і абсолютизує власні інтереси. Більше того, масові виступи, прямі дії іноді виявляються не тільки найефективнішим, а й єдиним засобом розв’язання тих чи інших проблем, особливо в суспільствах із низьким рівнем розвитку демократії, де погано працює зворотний зв'язок між громадянським суспільством і державою, відсутні або надто слабкі реальні важелі впливу людей на державу.

Отже, завдання демократичного суспільства полягає не в обмеженні участі мас у політиці, а в мінімізації негативних наслідків цієї участі, особливо у формі стихійних виступів, уникненні деструктивного впливу на політику натовпу.

НЕ 2.2 Вище ми зазначали, що політична діяльність –це теоретична і практична багатоаспектна праця, зорієнтована на здобуття (захоплення), зміцнення, утримання, вдосконалення та здійснення політичної влади.

Влада являє собою одну з фундаментальних засад у розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об’єднання людей. Влада тісно пов’язана із політичною сферою, виступає як засіб здійснення і як спосіб утвердження певної політики.

Поняття “влада” –складне і суперечливе. У розхожій інтерпретації, у повсякденному житті ми говоримо про владу батьків над своїми дітьми, про владу сил природи над людиною, держави –над її громадянами тощо. Звідси слідує, що це поняття багатоаспектне, воно відображає комплексне явище. Хоча з наукової точки зору влада –це виключно суспільне відношення, це вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи, організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі. Причому, основною особливістю владного відношення є переважний, визначальний вплив однієї сторони на іншу. Влада не є властивістю окремо ні суб’єкта, ні об’єкта влади. Влада виступає саме як відношення між ними і не існує як без суб’єкта, так і без об’єкта влади. Тому владу завжди розуміють як дію, і дію не над собою, а над кимось.

Відомий польський дослідник Є.Вятр назвав чотири елементи, необхідні, на його думку, для виникнення владних відносин:

1. не менше двох партнерів відносин влади, якими можуть виступати як окремі люди, так і групи людей;

2. наказ того, хто здійснює владу, тобто вираження ним волі по відношенню до того, над ким він здійснює владу. Це супроводжується погрозами застосування санкцій у випадку непокори даній волі;

3. підкорення того, над ким влада здійснюється, тому, хто її здійснює;

4. суспільні норми, які передбачають, що носій влади має право видавати накази, а той, його цей наказ стосується, повинен його виконувати (6).

Отже, влада є суто суспільним відношенням, вольовим відношенням між людьми, за якого одні люди можуть нав’язувати свою волю іншим.

Німецький вчений М.Вебер у зв’язку з цим зазначав: “Влада означає будь-яку можливість проводити всередині даних соціальних відносин власну волю навіть всупереч опору, незалежно від того, на чому така можливість заснована” (Цит.за: Бурлацький Ф.М., Галкин К.А. Современний Левиафан: Очерки политической социологий капитализма – М., 1985 –с.18).

Владне примушування суттєво відрізняється від брутального силування тим, що воно завжди має бути, принаймні прагне виглядати як правдиве, авторитетне, безсумнівне, беззаперечне. Панування і примушування самі по собі ще не є достатніми ознаками політики взагалі і влади зокрема. Адже це може бути звичайне свавілля, незаконне насильство, терор, репресії тощо. Справжня влада –це не саме позбавлення волі підвладних, а й певне підпорядкування і впорядкування їхніх воль. Це формування такої залежності, коли людина поступається владній настанові не тільки через страх або з розсудливості, а й з власної волі, внаслідок визнання й прийняття авторитетності, необхідності, вираженням якої є владна настанова. Панування стає владою, коли до сили примушування додається авторитетність, яка виправдовує таке примушування. Отож, поряд із силовим впливом, другою визначатною рисою будь-якої влади є її взасадниченість, обґрунтованість, виправданість, правомірність застосування сили та обмеження нею свободи людей.

У науці є різні підходи до пояснення причин владних відносин: біологічний, антропологічний та політологічний.

Біологічний підхід визнає владу притаманною біологічній природі людини. А оскільки біологічна природа людини і тварини є спільною, то визнається наявність владних відносин не тільки в суспільстві а й у тваринному світі.

Справді, переважний вплив є і у тваринному світі. Однак між відносинами в суспільстві та у тваринному світі існує принципова відмінність. Відносини в суспільстві мають свідомий характер, тоді як у тваринному світі вони зумовлюються інстинктами і рефлексами. Суб’єкт влади здійснює свідомий вплив на поведінку об’єкту, спрямовуючи її в певному напрямі.

Антропологічний підхід (від грецьк. –anthropos –людина) пов’язує поняття політичної влади, а також, й політики з суспільною природою людини і поширює його на всі соціальні, в тому числі й докласові, утворення. Прихильники цього підходу доводять наявність політичної влади на всіх етапах розвитку суспільства.

На відміну від антропологічного політологічний підхід до розуміння влади, який ґрунтується на органічному зв’язку влади й політики, пов’язує їх існування лише з певними етапами суспільного розвитку, для яких характерною є наявність спеціальних суспільних інститутів здійснення влади, насамперед держави.

Будемо виходити, отже, з того, що влада, владні відносини притаманні будь-якому суспільству, але не тваринному світові, тоді як політична влада, політико-владні відносини характерні лише для певних етапів суспільного розвитку.

Нав’язування людьми своєї волі іншим може здійснюватись з використанням різних засобів. Тому залежно від засобів здійснення влади розрізняють її види – економічну, соціальну, політичну, духовно-інформаційну, сімейну тощо.

Економічна влада – це об’єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу виробництва. Засобами такого підпорядкування виступають: безпосереднє володіння власністю, контроль над нею, кошти, цінні папери тощо.

Соціальна влада означає організацію розподілу соціальних благ, вона пов’язана з визначенням статусу різних груп у суспільній структурі, посад, прав, обов’язків, наданням соціальних послуг у сфері освіти, охорони здоров’я, забезпеченням житлом, розподілом доходів тощо.

Духовно – інформаційна влада – це організація духовного виробництва в усіх його формах і здійснення інформаційного та ідеологічного впливу за допомогою таких засобів, як мораль, релігія, ідеологія, мистецтво, наукові знання, тощо. Найбільшу духовно – інформаційну владу в сучасному суспільстві мають засоби масової інформації – преса, радіомовлення, телебачення, а останнім часом – міжнародна інформаційна комп’ютерна мережа Інтернет. Вони є головним чинником формування громадської думки і називаються ще „четвертою владою”, котра за силою впливу на суспільство прирівнюється до законодавчої, виконавчої та судової влади держави.

Одним із різновидів влади в суспільстві є сімейна влада – побудований на силі авторитету вплив одного або декількох членів сім’ї на її життєдіяльність. Цей авторитет як і будь-який авторитет взагалі, не можна створити за допомогою права чи примусу. Він є виявом поваги одних членів сім’ї до інших, результатом визнання їхнього життєвого досвіду, трудових заслуг тощо.

Оскільки основні види влади – економічна, соціальна, духовно – інформаційна, сімейна – розрізняються залежно від засобів їх здійснення і мають специфічні особливості, то й політична влада мусить мати притаманні лише їй особливості й засоби здійснення. Якщо економічну владу умовно можна назвати „владою грошей”, духовно – інформаційну – „владою інформації”, сімейну – „владою авторитету”, то політичну владу – „владою права”. Що зовсім не означає, що політична влада скрізь і завжди здійснюється за допомогою права, однак право є головним засобом її реалізації.

Відомо, що норми права – це встановлені або санкціоновані державою з метою регулювання суспільних відносин загальнообов’язкові правила поведінки. Дотримання й виконання норм права забезпечується шляхом як переконання, так і державного примусу. Держава, отже, не тільки встановлює норми права, а й виступає найважливішим гарантом їх виконання. Відповідно державна влада є найважливішою формою влади політичної. Її специфіка полягає в тому, що вона: по-перше, здійснюється спеціальним апаратом; по-друге, поширюється на всю територію крани; по-третє, наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу. Якщо „політична влада, - як зазначав польський вчений Є.Вятр, - це певний аспект відносин між великими соціальними групами,” що означає домінування або прагнення домінування інтересів одних груп над іншими, то державна влада – це „влада, що здійснюється за допомогою відокремленого апарату на певній території, на яку розповсюджується державний суверенітет, і яка має можливість звернутися до засобів організованого і законодавчо інституйованого насильства. Державна влада представляє собою найвище, найповніше відображення політичної влади – є політичною владою в її найбільш розвинутому вигляді” .

Політична влада здійснюється не тільки державою, а й іншими політичними інститутами – політичними партіями, громадсько-політичними організаціями, органами місцевого самоврядування. Відповідно можна виокремити владу політичних партій, громадських організацій, органів місцевого самоврядування як форми політичної влади. Тоді, коли державна влада – це влада правова, яка слугує надстановим, надкласовим, загальним, верховним інтересам та потребам і характеризується імперативністю (обов’язковістю та наказовістю) своїх настанов, влада партій та організацій верховна не до всього громадянського суспільства, а лише стосовно членів відповідних організацій. Вона ґрунтується як на правових нормах, установлених державою, так і на політичних нормах, які не є правовими і діють лише в межах політичних партій і громадських організацій. Такі норми закріплюються у статутах партій і громадських організацій і стосуються визначення прав та обов’язків їх членів, внутрішньопартійної діяльності тощо. А це означає, що засобами здійснення політичної влади виступають не тільки правові, а й політичні норми як такі, що діють всередині недержавних політичних організацій та у стосунках між ними.

Варто зазначити, що влада тієї чи іншої політичної партії – це ще й влада певної партійно-політичної ідеології, яка може „вихлюпуватись” за межі однієї країни. Вона може бути визнана як влада над помислами й душами, як влада впливу (на відміну від влади підпорядкування в державі), як представництво якоїсь ідеї, цінності. При чому, цей вплив може мати як регіональний, так і міжнародний характер, тоді, коли державна влада характеризується територіально зорганізованою сферою впливу, тобто поширюється лише на дану територію. Якщо межею компетенції державної влади є державний кордон, то межею компетенції політичної влади партії чи громадської організації є політична влада і сфера впливу іншої партії чи іншої громадської організації. Альтернативу державній владі складає безвладдя, владі партії чи організації – влада іншої політичної партії чи організації. Основною метою державної влади виступають суспільні справи, захист загального блага, тоді як політичної влади партії – перемога „своїх”.

Щодо влади органів місцевого самоврядування потрібно зазначити, що вона, на відміну від влади державної, поширюється лише на певну частину території держави і значною мірою здійснюється на громадських засадах. Влада органів місцевого самоврядування ґрунтується як на загальнодержавних правових нормах, так і на нормативних актах самих цих органів, дія яких поширюється лише на підпорядковану їм територію.

Таким чином, політична влада – це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.

Конкретизуючи характеристику політичної, головним чином державної влади, можна виокремити такі її основні особливості: суверенітет, публічність, моно центричність, легальність, легітимність, різноманіття ресурсів, кумулятивність.

Суверенітет політичної влади виявляється в її незалежності від усіх інших властей в державі, в її неподільності між різними політичними силами. Навіть якщо в країні діють багатопартійний парламент і коаліційний уряд, політична влада здійснюється все ж з однієї позиції на основі компромісу декількох політичних сил. Одна з ознак (властивостей) суверенітету – верховенство політичної влади полягає в обов’язковості її рішень для інших видів влади, суспільства в цілому. Вона може обмежити вплив інших видів влади, наприклад економічної та духовно-інформаційної, або й взагалі припинити функціонування окремих їхніх суб’єктів.

Публічність (від лат. publicus – суспільний, народний) політичної влади означає її суспільний, безособовий і відкритий характер. Політична влада реалізується від імені в межах усього суспільства і звертається за допомогою права до всіх його членів.

Моноцентричність влади проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної влади інші види влади (економічна, соціальна тощо) є поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами-підприємствами, соціальними фондами тощо.

Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу.

Легітимність влади – це добровільне визнання існуючої влади більшістю громадян, довіра до неї з їх боку, визнання її справедливою, прогресивною.

Ще однією особливістю політичної влади є різноманіття її ресурсів, тобто засобів здійснення (економічних, соціальних, духовно-інформаційних тощо). При цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні норми.

Важливою особливістю влади взагалі, політичної зокрема, є її кумулятивний характер, пов’язаний з ресурсами влади. Кумулятивний ефект влади (від лат. cumulatro – скупчення) проявляється у зростаючому нагромадженні влади та значному посиленні її впливу в результаті взаємодії різних видів і ресурсів влади.

В контексті вищесказаного варто навести міркування російського вченого І.Ільїна (1883-1954) щодо аксіом державної влади. Такими, на його думку, мають бути:

1) правовий та вольовий характер влади, тобто державна влада повинна ґрунтуватися на праві і проводити свою волю в рамках закону. Володарювати, за І.Ільїним, означає накладати свою волю на волю інших, але так, щоб це накладання добровільно приймалось тими, хто підкоряється цій владі;

2) в межах одного політичного союзу влада повинна бути єдиною в значенні єдино організованого волеспрямування всіма органами держави для здійснення позитивного права;

3) державна влада має здійснюватись кращими людьми, які відповідають етичному та політичному цензу;

4) політична програма влади повинна включати в себе тільки такі завдання, які переслідують загальний інтерес. Лише в тому випадку державна влада може виступати авторитетним центром. В цьому контексті і партія, як та політична організація, що здійснює державну владу, повинна обов’язково бути „всекласовою і причому понадкласовою”. Партія, яка підтримує один тільки класовий інтерес, є протидержавною партією, вона політично недієздатна;

5) програма влади може включати в себе тільки ті завдання і реформи, які можливо здійснити;

6) державна влада повинна здійснювати справедливість в суспільстві .

Говорячи про функції політичної влади, варто зазначити, що вони збігаються з функціями політики, а в кінцевому підсумку – з функціями різних політичних інститутів. Найважливішими функціями політичної влади, як і політики, є керівництво та управління суспільством в цілому та його складовими; функція суспільної інтеграції (направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію ресурсів суспільства на виконання суспільних цілей); оптимізація політичної системи; забезпечення політичної стабільності (націлена на стійкий розвиток політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства). Крім цього, науковці виділяють ще й регулятивну функцію політичної влади, яка забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів, та функцію мотивації, яка означає те, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб’єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур.

У політичній, соціологічній, філософській літературі є кілька підходів до трактування політичної влади. Серед них – тлумачення влади, висвітлені в науковій літературі країн СНД. Перший підхід репрезентує владу як обов’язкову функцію будь-якого колективу, необхідну для керівництва його членами для налагоджування колективної діяльності. Причому відносини між людьми тут характеризуються не простою взаємозалежністю, а мають особливий зміст – це відносини командування й підпорядкування. Другий підхід визначає владу як реальну здатність здійснення волі, нав’язувати її іншим. При цьому вказується на головні засоби здійснення влади – примус і переконання. І третій підхід визнає владу як організовану силу, що забезпечує єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах. Йдеться, по суті про інституціоналізацію влади, тобто про перетворення її на організовану установу.

Дещо іншими – масштабнішими й різноманітнішими – є підходи до визначення влади в сучасній політичній науці Заходу. Найголовнішими з поміж них є: біхевіористський, телеологічний, інструменталістський, конфліктологічний, реляціоністський.

Біхевіористський підхід розглядає владу як особливий тип поведінки, що ґрунтується на можливості зміни поведінки інших людей. Варто звернути увагу на те, що прихильники біхевіористських уявлень насамперед намагаються пропагувати своє тлумачення влади як відносин у людині, а не поза нею або над нею. Проте в суспільному розумінні влада все ж є цариною соціальної взаємодії, в межах якої люди керовані притаманними їм за природою владними імпульсами й прагненнями їх реалізувати, через що й вступають у відносини один з одним.

Телеологічна концепція влади зумовлена цільовим підходом до неї. Тут владу розуміють як здатність досягнення певних цілей, передбачених результатів, тобто влада виступає засобом обліку, торгівлі, символом вартості, який використовується задля досягнення окреслених цілей. Ця концепція наголошує на цілеспрямованому характері влади, проте тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу.

Інструменталістський підхід тлумачить владу як спосіб використання певних інструментів. При цьому базовими інструментами влади вважають силу, багатство й знання.

Структуралістська концепція визначає владу як особливого роду відносини між керманичами й керованими. Різновидом її є конфліктологічний підхід, який виходить при визначенні влади із уявлення про конфлікт як про необхідний, нормальний компонент суспільної реальності. Звідси й владу розглядають як процес прийняття рішень, що регулюють ці конфлікти, наприклад, у царині розподілу тих чи інших цінностей.

Реляціоністський підхід розуміє владу як відношення між двома партнерами, коли один з них – суб’єкт – справляє визначальний вплив на іншого – об’єкта влади. Причому, такими партнерами можуть виступати як окремі індивіди, так і групи людей.

Важливим завданням політології є упорядкувати, згрупувати, типологізувати існуючу безліч конкретних проявів влади, застосовуючи при цьому різні критерії. Наведемо головні із сучасних класифікацій.

Перший критерій – легітимності, тобто правомірності існування влади, її визнання як основною частиною суспільства, так і світовим співтовариством. Відразу ж зауважимо, що визнання влади може не збігатися з її юридичною легалізацією, оскільки легальність є лише формально-юридичною характеристикою влади, тоді як легітимність – характеристикою соціокультурною.

Щодо проблеми легітимності політичної влади існують дві точки зору в сучасній науковій літературі: ліберально-демократична позиція та позиція політичного реалізму. Перша позиція легітимною вважає тільки ту владу, яка сформована в результаті демократичних процедур. Відповідно, влада, встановлена насильницьким шляхом, не є легітимною. Позиція ж політичного реалізму виходить з того, що легітимність влади полягає не стільки у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її здатності оволодіти складною ситуацією в країні., підтримувати в суспільстві стабільність. Тому встановлена незаконним шляхом, наприклад, в результаті революції чи воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з часом може бути визнана громадянами та світовим співтовариством правомірною, тобто легітимною (як це було на прикладі більшовицького режиму в Росії на поч.. ХХ ст. чи військових диктатур в Чілі та Південній Кореї у 70-80-і роки цього ж століття). І навпаки, встановлена демократичним шляхом державна влада з часом може втратити підтримку громадян.

Класична типологія легітимності влади, яка і понині не втратила свого пізнавального значення, була запропонована М.Вебером. Всі різноманітні основи легітимності він звів до трьох: традиції, харизми та легальності.

Традиційна влада (панування) виправдовується звичаєм, норми якого виступають основою відносин панування і підкорення. При такому типі легітимності на питання про те, чому влада належить даній групі осіб, слідує відповідь, що так було завжди. Традиційні норми мають обов’язкову силу як по відношенню до членів владної групи, так і до всього населення. Порушення традицій лідерами призводить до втрати легітимності їх влади в очах мас. Цей тип влади є найстійкішим, оскільки сталими є самі традиції.

Харизматична влада передбачає безумовну та ірраціональну віру в надприродні якості володаря. В політичній практиці під харизмою розуміють такі властивості людини, які оточення сприймає як надзвичайні, недоступні іншим, через що й визнає її як володаря. Чистий тип харизматичного панування, на думку М.Вебера, реалізує пророк, воєнний герой, демагог, політичний вождь. Воно виникає за умов соціально-політичної кризи, тоді як традиційне і легальне панування характерні для відносно стабільних умов суспільного розвитку.

Третій тип легітимного панування – це легальне, раціонально-правове панування, яке ґрунтується на переконаності у законності і доцільності встановлених порядків і в праві на панування органів, які здійснюють владу. Найбільш розвинутою формою такого типу легітимності є конституційна держава. Тут правлять не видатні особистості, а закони.

Класифікація легітимності політичної влади М.Вебера довший час визначала методологію і розуміння проблематики влади. Однак у ній відсутнє чітке розрізнення поміж двома об’єктами легітимації: 1) влади осіб, що складають правлячу групу; 2) політичного режиму та інститутів політичної системи.

Універсальніший характер має підхід, запропонований американським вченим Д.Істоном у 1965р., який називає три джерела підтримки влади та режиму: 1) головні ідеологічні принципи (ідеологічна легітимність); 2) прихильність щодо структур і норм режиму (структурна легітимність); 3) відданість владі у зв’язку з позитивною оцінкою особистісних рис людей, котрі її репрезентують (особистісна або персональна легітимність).

Сучасну типологію легітимності пропонує англійський політичний філософ Д.Хелд, виділяючи сім її типів: 1) згода під загрозою насильства; 2) легітимність як традиція; 3) згода внаслідок апатії; 4) прагматичне підпорядкування (підтримка заради особистої користі); 5) інструментальна згода (тому що режим може послуговуватись інструментом реалізації ідеї загального добробуту); 6) нормативна згода; 7) ідеальна нормативна згода. Лише два останні типи Д.Хелд вважає індикаторами справжньої легітимності. Разом з тим він підкреслює, що вони зустрічаються надзвичайно рідко, що вони – швидше продукт уяви, ніж реальний стан суспільства. Тому найтиповішою, на думку вченого, є комбінація різних варіантів легітимності (9; 490-491).

Необхідно зазначити, що для демократичного суспільства домінуючими є впевненість у цінності інститутів влади та норм політичного режиму, а для перехідного суспільства такими можуть стати традиційна, ідеологічна, та особистісна легітимація.

Іншим критерієм типологізації влади є (за італійським вченим Н.Боббіо) принцип „видимості”, тобто її публічність. На основі цього критерію вчений розрізняє три різновиди такої влади: 1) публічна влада видимого правління; 2) напівприхована або напівпублічна; 3) прихована („занурена”) або таємна влада, „невидима”.

Наступним критерієм виступає політичний режим правління, на основі чого владу розрізняють як тоталітарну, авторитарну, ліберальну, демократичну тощо.

Ще іншим критерієм типологізації влади є принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

В політології використовують також типологізацію влади за джерелами, підставами її формування. Такими джерелами найчастіше вважають фізичну силу, багатство, знання, становище та організацію. Зокрема фізична сила як джерело влади спирається на страх як фактор досягнення бажаної поведінки. Багатство виступає джерелом влади з тієї простої причини, що його власники можуть забезпечити людям засоби існування, взамін чого отримують покору своїй волі тих, хто залежить від них матеріально. Знання, інформація, досвід завжди були джерелами влади. Їх значення особливо росте в умовах розвинутих цивілізацій, життя яких потребує володіння різноманітною і обширною інформацією. Щодо становища як джерела влади потрібно зазначити, що в традиційних суспільствах приналежність до привілейованого стану була неодмінною умовою доступу до влади. В сучасному ж суспільстві посада, наприклад, є однією з найважливіших основ влади. Так, президент чи міністр мають владу до тих пір, поки знаходяться на своїх посадах. Організація в сучасних умовах є одним із наймогутніших джерел влади. Вона завжди слугувала мобілізації людей, матеріальних ресурсів, втілення в життя владних рішень. Фактично, посада, яку займають, має смисл в якості джерела влади тільки як елемент організації, суттєву особливість якої складає ієрархія її елементів, що пов’язані між собою авторитарно-владними відносинами.

Крім джерел влади завжди вказують і на її ресурси. Під останніми розуміють потенціальні основи влади, тобто ті засоби дії на підвладних, які можуть бути використані, але ще не використовуються або ж використовуються недостатньо для досягнення поставлених цілей. Розуміється, що між джерелами і ресурсами влади немає різкої розмежувальної лінії. Ресурси влади класифікуються за різними ознаками. Так, за характером вони є: утилітарні, , примусові та нормативні. Утилітарні ресурси – це матеріальні і соціальні блага, пов’язані із задоволенням повсякденних потреб та інтересів людей (кошти, промислові й продовольчі товари, послуги у сфері освіти, охорони здоров’я, забезпечення життям, різноманітні пільги та привілеї тощо).

До примусових (силових) ресурсів влади відносяться заходи адміністративного та кримінального впливу, які здійснюються за допомогою армії, служби безпеки, поліції, прокуратури, судів, озброєння, техніки, в’язниць тощо. Важливо визнати при цьому, що примусові ресурси включають в себе силові, але не зводяться до них, бо існують ще й: примус психологічний, спрямований на пошкодження психічної природи людини, і примус моральний, спрямований на досягнення бажаної поведінки всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда.

Нормативні ресурси влади представлені різноманітними соціальними нормами, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них є правові й політичні норми, але політична влада, в тому числі й державна, може здійснюватись і на основі тих норм, які не мають формалізованого характеру. А це норми моралі, традиції, звичаї ритуали тощо.

Відповідно до основних сфер суспільного життя розрізняють ресурси: економічні, політичні, соціальні, духовно – інформаційні, культурні. Так, до економічних ресурсів можна віднести матеріально – технічну базу суспільства, грошову систему, географічне розташування, корисні копалини, робочу силу тощо. Політичні ресурси представлені наявністю розвинутих політичних партій, відпрацьованим державним механізмом, політичними звичаями і традиціями, наявністю політичних лідерів, політичною культурою мас і політичних структур, ін. В якості соціальних ресурсів можна назвати наявність соціально-структурованого суспільства, посадової упорядкованості, соціального забезпечення, медичного обслуговування тощо. Духовно – інформаційні ресурси влади – це володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації, мораль, мистецтво, релігія тощо. До культурних ресурсів відносять наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас тощо.

Специфічним – демографічним – ресурсом влади є людина. Це універсальний ресурс, оскільки створює інші ресурси.

Використання ресурсів влади може перетворити її з можливої на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як панування, керівництво, управління й контроль, що є формами механізму здійснення, реалізації політичної влади. В найширшому плані цей механізм включає в себе такі питання, як інституційні та правові форми організації і функціонування політичної влади, шляхи, способи і засоби її завоювання, утримання та реалізації.

Панування є таким механізмом здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію та соціальну дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення особливого апарату управління. Панування проявляється в економічній, політичній, та ідеологічній формах. Економічне панування передбачає контроль над засобами виробництва, самим виробництвом та розподілом його продуктів. Політичне панування проявляється в контролі над використанням державної влади, а ідеологічне – в монопольному становищі у суспільстві тієї системи ідей і поглядів, яка обґрунтовує справедливість існуючих економічних, соціальних і політичних порядків.

Керівництво як форма здійснення політичної влади заключається у виробленні та прийнятті правлячою групою принципово важливих для суспільства рішень, у виробленні його цілей, завдань, перспектив. Це фіксується в документах, ухваленими вищими форумами (з’їздами, пленарними засіданнями, зборами)політичних організацій панівних у суспільстві сил. Потім ці рішення отримують законодавче оформлення в державно – правових актах, після чого стають обов’язковими для всього суспільства.

Управління – це діяльнісно-практичний прояв волі правлячої групи, це практичне застосування влади, тобто пред’явлення панівною групою певних вимог до різних суб’єктів суспільних відносин і спонукання їх діяти відповідно до цих вимог заради досягнення поставлених цілей. Управління є безпосередньою практичною діяльністю по здійсненню прийняти політичних рішень. Здійснюється воно спеціальним в структурі влади адміністративним апаратом, який найчастіше називається органами державного управління.

Контроль – це здатність суб’єктів влади постійно стежити за тим, як реалізуються настанови влади – закони, укази, розпорядження тощо. Здійснюється він частково за допомогою таких форм, як вибори, референдуми, звітно-перевиборні кампанії, вияв громадської думки тощо, а також за допомогою інститутів, які спеціально створені для здійснення контрольної діяльності .

Підводячи підсумки, варто зазначити, що у цій лекції були розглянуті такі поняття, як: політична діяльність і політична поведінка, влада і політична влада, її особливості, напрями вивчення, типологія, джерела і ресурси, форми здійснення.