Контрольні запитання та завдання.

1. Що нового в учення про політичну владу й державу вніс Аристотель?

2. Хто з мислителів епохи середньовіччя висловлював демократичні політичні ідеї. Назвіть ці ідеї.

3. Співставте погляди на людину та її політичну діяльність Н.Макіавеллі та І.Канта.

4. Сформулюйте основні ознаки схожості й відмінності у політичних ідеях представників різних національних шкіл політичної думки нового часу.

Рекомендована література

1. Аристотель. Политика. Афинская полития – Т.4 – М., 1997

2. Гегель Г.-В.-Ф. Политические произведения – М., 1978

3. Гегель Г.-В.-Ф. Философия права – М., 1990

4. Гоббс Т. Левіафан – К., 2000

5. История политических и правовых учений / Под ред. В.С. Нерсесянца – М., 1988

6. Кант И. Собрания сочинений в шести томах–М., 1963-1966

7. Локк Дж. Два трактата о правлении //Сочинения.-Т.3-М., 1987

8. Маклавелли Н. Государь-М., 1990

9. Монтескье Ш. О духе законов –М., 1995

10. Платон. Держава –К., 2000

11. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки).-К., 2005

ЗМ-3. Зародження і розвиток української політичної думки

ПЛАН

НЕ 3.1 Політичні погляди у Київській Русі.

НЕ 3.2 Українська політична думка литовсько-польської і

польсько-козацької доби (XVI-XVIII ст.)

НЕ 3.3 Політична думка України у ХІХ ст.

НЕ 3.4 Українська політична думка ХХ ст.

Глибинне розуміння процесів творення новітньої української державності, наукове осмислення сучасної української політичної дійсності є неможливим без аналізу провідних ідей, сформульованих визначними українськими мислителями на певних стадіях еволюції національної політичної думки, без визначення їхньої ролі для розвитку національної духовної культури загалом і процесу становлення держано-політичних інститутів зокрема.

НЕ 3.1 У ІХ-ХІІ ст. в Київській Русі відбулося формування феодального суспільства, відповідно, стали розвиватися держава і право, політичні погляди, література, філософія тощо.

В Київській ранньофеодальній монархії з кінця ІХ ст. до кінця Х ст. йшов процес удосконалення апарату влади на шляхах збалансування владних можливостей глави держави (князя) і колективного органу. Князь не був єдиним носієм влади, поруч з ним діяли боярська дума (рада „кращих людей” землі, котрі разом з князем вирішували важливі питання верховного управління) і народні збори (віче), компетенція якого була надзвичайно широкою: питання війни і миру, фінансів, обговорення законів, право „ставити” князів на володіння і виганяти тих, які не влаштовували громаду тощо.

Таким чином, верховна влада князя з самого початку її виникнення була обмежена інститутом публічної влади. Із введенням християнства влада князя визнавалась обмеженою тільки владою Бога.

У Х-ХІІІ ст. організація Київської держави, її влада й соціальна структура зазнали великих змін. За Володимира Великого була проведена адміністративна реформа, спрямована на ліквідацію племінного князювання і запровадження нового адміністративного поділу країни на уділи (землі довкола найбільших міст). Очолювали адміністративно-політичну владу сини великого князя або довірені особи з великокнязівського оточення – посадники. Була проведена судова реформа, в результаті чого розмежовано сфери юрисдикції між князем, церквою та васалами. У першій половині ХІ ст. було створено звід законів – „Руську правду” Ярослава Мудрого, що означало вироблення власного права на Русі та його кодифікацію: були закріплені права приватної власності в сім’ї (права мужа і права успадкування), деталізовано норми карного і цивільного права. До появи цього збірника судочинство здійснювалося кожним князем самостійно. У різних землях по-різному могли одну й ту ж саму справу. З появою „Руської правди” встановлювалася єдина система покарань за злочини, незалежно від того, де людина здійснювала їх. Загалом, введені „Руської правдою” закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.

Кінець Х – перша половина ХІ ст. характеризується як період розквіту Київської Русі.

Теоретична думка Київської держави розвивалась під впливом політичної думки Візантії і спрямовувалася на розв’язання питань у сфері політики і соціології, релігії і моралі. Літературну діяльність того періоду називають словом „книжность”, яка існувала у вигляді „слів”, „повчань”, літописів, проповідей, які, як правило, виходили із середовища духовенства.

Однією із центральних того часу проблем була проблема взаємовідносин світської і церковної влади. Церква прагнула піднестись над великокнязівською адміністрацією, стати зв’язуючим центром удільно-роздрібненої держави, що знайшло свій вияв в церковному вченні про „богоугодного володаря” (Печерський монастир, В.Великий, І.Златоуст). Ці представники виступали проти самобутності мислення, науки, античної думки, по скільки все це, на їхню думку, роздувало сумніви про вродженість самої ідеї Бога. Церква намагалась утвердити князям думку про те, що лише „духовний провід ” може дати державі добробут і мир, уникнути міжусобних чвар та удільних війн.

Печерський диякон Нестор у своїй праці „Повість минулих літ” (1113-1116) висунув центральну ідею цієї першої церковної доктрини – ідею династичного князювання як єдиної встановленої Богом форми правління, де князі-брати слухаються порад київського князя як старшого серед рівних, спільно управляють Руссю. „Повість” проникнута релігійною концепцією людини і світу, патріотизмом до рідної землі, засуджує міжусобиці. До того ж „Повість ” не просто виступає за єдність князів, але й за те, щоб центром такої єдності була не великокнязівська, а саме церковна влада, тобто на перший план Нестор висуває духовну єдність.

У вищезгаданій проблемі взаємовідносин світської і церковної влади існувала й інша концепція – князівського одновладдя, творцем якої був перший київський митрополит Іларіон ,( праця „Слово про закон і благодать”, 1052 р.).

Двома основними категоріями праці є „закон” і „благодать”. У традиціях релігійної літератури під законом автор розумів Старий Заповіт, згідно якого богообраним народом вважались лише іудеї, а під істиною – Новий. Закон Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей до осягнення ними істин. Закон, за Іларіоном, роз’єднує народи, підносячи одних і принижуючи інших, що свідчить про рабський стан людства. Закону чуже уявлення про вище благо – свободу, бо він заглиблений у побут, земні пристрасті. Тому Іларіон протиставив йому євангельську істину, яка є змістом благодаті. Остання є універсальною істиною, всеохоплюючою, вона знімає однобічність закону, світить всім. Якщо закон був власністю іудеїв, то благодать подарована всьому людству, за Іларіоном. Автор зауважує, що з осягненням людьми істини, після спокутування Христом первородного гріха, всі народи, які прийняли християнство, стають рівними перед Богом. Тим самим теза про рівність християнських народів незалежно від часу прийняття ними істинної віри слугувала Іларіону для доведення рівності Русі з Візантією, всіх церков і народів (немає боговибраного народу). Тому автор славить Володимира, який охрестив Русь, одновладдя як опору християнської віри, тобто виступає за одно владність світської влади і нероздільність християнської віри. Саме монархічна влада, виражена в князівському одновладді, а не колективному управлінні, виступає для Іларіона головним гарантом єдності і сили Київської Русі, її територіальній цілісності.

Розвиток концепції Іларіона про зміцнення великокняжої влади знайшов своє відображення в „Ізборнику 1076 р.” і „Повчанні” своїм дітям (1096 р). Київського князя В.Мономаха. Останній прагнув прищепити своїм дітям-князям християнську мораль, значення праці як лірика богоугодності людини, вчив їх бути взірцем досконалості. У „Повчанні” крім моральних настанов містяться ще й практичні поради щодо керівництва державою. Зокрема, В.Мономах вважав, що князь повинен бути добре обізнаним у військових справах, не перекладати свої обов’язки на інших, воєвод, бути справжнім господарем у своєму домі-державі, не чинити зла ні своїм, ні чужим. А в листі до князя Олега Святославовича В.Мономах закликає його до примирення і прощення взаємних кривд, подолання ненависті, злоби й усобиць заради єдності землі Руської, оскільки ворожнеча призведе до того, що її розтягнуть „добрі ” сусіди. Тому то весь сенс цього твору В.Мономаха полягає в ідеї єднання: „Тому що не хочу я лиха, а добра хочу браттям і Руській землі”.

Із середини ХІІ ст. починається час гострих міжусобиць. Лише за 30 років, з 1146 по 1176 рр. на престолі великого князя змінилось 28 князів, зростає половецький натиск.

Важливе місце в розвитку державно-політичної думки Київської Русі мало „Слова о полку Ігоревім” (1187 р.), в якому піднімалась проблема єдності Русі, централізації державної влади. Автор „Слово …” на прикладі локального явища ( походу новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. на половців) робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків: головну причину тяжкого становища Русі він вбачає в міжусобній боротьбі руських князів. Основний політичний зміст зосереджений у так званому золотому слові київського князя Святослава, який, звертаючись до бояр, говорив, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців собі слави шукати, а не захищати інтереси своєї держави.

„Слово …” засуджувало принцип уділів, вбачаючи у ньому джерело чвар і усобиць князів, для яких власна слава дорожча від блага Вітчизни, формулювало також певні засади зовнішньої політики: висловлювало негативне ставлення до загарбницьких війн і походів і позитивне – до захисту рідної землі.

Підсумовуючи дане питання, можна сказати, що загалом у літописах, зверненнях, повчаннях, які відносяться до періоду Х-ХІІ ст. порушувались такі проблеми, як: походження держави, князівської влади, правового регулювання суспільних відносин, стосунків між церквою і державою, єдності та суверенності політичної влади, об’єднання розрізнених князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі, рівноправності народів та церков тощо.

НЕ 3.2 Природний хід розвитку Київської феодальної держави був порушений татаро-монгольським нашестям, яке призвело до підриву продуктивних сил суспільства, значною мірою зруйнувало традиційні політичні інститути. На підвладних територіях татаро-монголи вводили жорстку систему адміністрування, базовану на принципах колективної відповідальності та безумовного підкорення. Місцева адміністрація почала виступати як представник влади окупантів. Залишки державності Київської Русі продовжували зберігатися у важкодоступних районах українського Полісся та на крайніх західних землях – у Галицько-Волинському князівстві. Останнє у ХІІ-ХІІІ ст. забезпечило безперервність державотворчого процесу. Із середини XIV ст., коли власна знать позбавила Галичину й Волинь останнього князя Болеслава (Юрія) Мазовецького, якого отруїли, західні українці також потрапляють під владу чужоземних правителів. А в цей час, саме в період політико-економічного та культурного занепаду України, почали підноситися її сусіди – Литва, Польща та Московія.

Період від середини XIV ст. до Люблінської унії 1569 р. в історії України був досить рідкісним феноменом, - як зазначає львівський вчений Б.Кухта, - періодом справді литовсько-білорусько-українського співжиття в рамках Великого князівства Литовського, оскільки Литва виступала збирачем розрізнених білоруських та українських земель. Литовська народність в культурному і суспільному розвитку стояла значно нижче, ніж білоруси й українці, тому вона й підпала під вплив слов’янського елементу, його державних і суспільних форм, релігії, писемності і побуту. Білоруська мова стала мовою діловодства Великого князівства Литовського, а право та весь суспільно-політичний устрій, вироблений Київською державою, були покладені в основу державного права Литви. Правові відносини тут регулював Литовський статут, складений на основі „Руської правди” Я.Мудрого. Великі князі Литви діяли на українських землях за принципом: „Старого не рушити, нового не вводити”.

Інша ситуація склалася на тих українських землях, які після падіння Галицько-Волинського князівства опинилися під владою Польщі: тут були обмежені права української шляхти, православній шляхті заборонялось обіймати адміністративні посади, замість удільних князівств вводились воєводства як територіально-адміністративні одиниці.

Політичну думку литовсько-руського періоду (перехідного між княжим часом та литовсько-польською добою) виражали в основному Ю.Дрогобич та С.Оріховський –Роксолан.

Ю.Котермак-Дрогобич (бл.1450-1494) - доктор філософії та медицини Болонського університету, висловлювався за зміцнення королівської влади, зверхність світської влади над церковною.

С.Оріховський –Роксолан (1513-1566) є автором низки праць: „Про целібат”, „Про турецьку загрозу”, „Напучення польському королю Сигізмунду Августу”, „Польські діалоги політичні”, ін.

В молодості мислитель виступав проти думки про походження влади і держави від Бога, проти підпорядкування світської влади духовній, за невтручання церкви у державні справи. Але за кілька років перед смертю С.Оріховський –Роксолан відійшов від ідеалів своєї молодості, а по суті, зайняв протилежні позиції. Він уже захищав зверхність церковної, тобто папської влади, над світською, королівською. Однозначно мислитель вирішує також питання про джерела влади – „всяка влада є від Бога”.

В центрі уваги мислителя перебували проблеми управління державою. Останнє має здійснюватися методом переконання. Суверен повинен здобувати повагу і любов підданих, бо без цих якостей він не зможе бути авторитетом, а його влада буде слабкою. В основі функціонування християнської держави, за С.Оріховським, має лежати дотримання права, прагнення до правди й справедливості, оволодіння знаннями, наукою управління державою.

Праці С.Оріховського–Роксолана свідчать про його знайомство з античною філософією, ідеями суспільного договору, природного права та іншими надбаннями суспільно-політичної думки епохи Відродження.

Після об’єднання в результаті Люблінської унії 1569р. Польщі та Литви в єдину державу Річ Посполиту, більшість українських земель перейшла до складу її польської частини. В такому союзі чи не найбільше втратила Україна, оскільки, незважаючи на значні привілеї українській шляхті (зрівнювалась в правах з польською), українська земля, український народ стали об’єктом широкої польської колонізації. Обмежувалось самоврядування українського міщанства. В українського селянства було відібрано право на землю, збільшено панщину, обмежено право вільного переходу селян від власників. Православним заборонялося обіймати відповідальні посади на державній службі, їх примушували приймати католицизм. Ряд представників аристократії та православного духовенства пішли на укладення в 1596 р. Брестської унії з римським папою, за якою визнавали його верховенство в обмін на збереження традиційних обрядів і церковної автономії. Однак більшість населення України прийняла Брестську унію як спробу переходу в католицизм і засіб ополячення. Серед православних розгорнулася бурхлива дискусія з релігійних питань, які за своєю суттю мали політичний характер. Ця дискусія знайшла своє відображення у так званій полемічній літературі, найвідомішими представниками якої були Христофор Філалет та Іван Вишенський.

Полемічна література за умов втрати політичної самостійності була одним з небагатьох легальних засобів залишатись патріотом і захищати свою національну автентичність. Вона в цілому не ставила собі завдання відновити державність, але відгукувалась на актуальні політичні проблеми, будила політичну свідомість, змушувала згадувати минуле, кликала до неясного, але кращого майбутнього.

Однією з перших у полемічній літературі була книга „Апокрисис” (бл.1598), автор якої відомий під псевдонімом Христофор Філалет – дрібний, шляхтич з Волині. Його праця стала відповіддю на твір білоруського єзуїта Петра Скарга „Синод Брестський” (1597), спрямований проти православних на захист Брестської унії.

Х.Філалетом відстоюється ідея рівності людей незалежно від їх місця і становища у суспільстві. Відносини між володарями і підданими розглядаються як такі, що ґрунтуються на суспільному договорі про взаємну згоду одних управляти, інших – підкорятися їхній волі. Дотримання монархом закону, поважання прав і свобод підданих є, за Філалетом, джерелом сили і могутності держави. Народ повинен захищати свої права аж до „внутрішньої війни” проти своїх гнобителів.

Філалет, один з перших українських мислителів, які перебували в річищі гуманістичних та раціоналістичних традицій, спирався на теорію суспільного договору і природних прав людини, на принцип обмеження влади монарха законом, заперечував тим самим абсолютизм не тільки світського монарха, а й папи римського. Його ідеї були спрямовані проти соціального і релігійного гноблення українського народу як іноземними, так і „власними” магнатами. Він захищав визнане протестантизмом право світських людей (не представників влади) брати участь у церковних справах, що обмежувало владу церковників.

У плеяді полемістів виділявся й Іван Вишенський (бл.1550-1620) – ченець, для якого характерна суперечливість поглядів, переплетення передових і консервативних ідей, новаторство і традиціоналізм. Він є автором багатьох трактатів, спрямованих проти соціального й релігійного гноблення українського народу, зокрема таких, як „ Обличение диявола-миродержца” та „Писання до єпископів, які втекли від православної віри”.

Можна виділити такі основні напрямки суспільно-політичної думки цього мислителя:

1. Критика тогочасного суспільного ладу, шляхти; 2) Критика Брестської унії, православних священиків, які зрадили народ. Мислитель пише про слов’янську мову як мову пізнання істини Божої, яку не можна порівняти з латинською, що погрузла у „лжепоганській”. Ним приводиться думка про надання належної освіти українському народові, думка, спрямована проти латинства. Це виховувало гордість за істину віру у вигляді вічних догматів, допомагало утвердженню традиціоналізму, збереженню „старожитної” віри, що було реакцією на посилення експансії латинства і католицизму. І.Вишенський був захисником релігії, але „істинної”, тому він захищав православ’я в ідеалі раннього християнства; 3) І.Вишенський спробував окреслити певний суспільно-політичний ідеал, чим і відрізняється від інших українських літераторів тих часів. Цей ідеал він висвітлив в концепції про „істинну церкву” ( в той час поняття церкви і суспільства були тотожними, тому йшлося не так про ідеал церкви, як про саме суспільство, що істинні суспільно-політичні відносини). Цій проблемі присвячена значна частина „Короткослівної відповіді Петру Скарзі”. Церкву (суспільство) мислитель уявляв в образі заснованого на братерстві і рівності собору рівних, усіма гнаних, переслідуваних, які продали свої маєтки, від усього відреклися і пішли вслід за Христом. Ознаки „істинної церкви” І.Вишенського становлять також добровільна відмова від власності, свята бідність. Ідея соборності церкви спиралася на думку про рівність усіх людей перед Богом. Свій ідеал автор черпав з ідей раннього християнства. Як прибічник релігійного індивідуалізму („не попы и владыки нас спасут, а вера нашей таинство ”), мислитель виступав тим самим не лише проти церковної ієрархії, але й проти всієї піраміди влади феодального суспільства. Оскільки володарі залежні від Бога, вони не можуть бути абсолютними можновладцями і діяти свавільно, вони повинні творити Божу волю, суть якої полягає у законі, праці і справедливості.

Торкався І.Вишенський і ролі правосуддя в житті суспільства: суд повинен охороняти закон і справедливість, утверджувати й захищати громадянські права й свободи.

Мислитель не закликав до соціальної боротьби, а вважав, що перемогти світ зла можна лише каяттям у гріхах, молитвами, зреченням земних благ.

В тогочасних історичних умовах польсько-шляхетного панування в Україні, українці не мали власної держави. Влада на їхніх землях належала польському королю, була ворожою і чужою українському народові. Єдиною владою, силу якої в цих умовах можна було протиставити польському королю, була влада православної церкви.

Під проводом Є.Плетенецького, П.Могили православна церква у XVII ст. придбала те, чого їй досі бракувало і що було головною причиною її занепаду раніше. Це було: а) релігійне виховання; б) освіта; в) дисциплінована організація (що врятувало церкву від сектантства); г) політична автономність, що допомагало подолати таку рису візантійського православ’я, як повна громадянська пасивність і надія у всіх громадянських справах шукати порятунку і допомоги лише у держави.

У XVII ст. в культурному житті України сталися великі зміни. На основі Київського братства (засн.1615 р.), його двох шкіл у 1632 році була утворена об’єднана школа – Київська колегія, згодом Києво-Могилянська колегія, а потім і Академія, яка за своєю структурою, змістом навчальних програм, рівнем навчання відповідала вимогам європейської вищої школи (вивчали тут п’ять мов). Вона була першим українським вищим навчальним закладом з європейським рівнем освіти.

П.Могила (1596-1647) – перший ректор Академії, був архімандритом Києво-Печерської лаври, а 1633 р. король Владислав IV утвердив його київським і галицьким митрополитом. Будучи прибічником західноєвропейських форм навчання, П.Могила одночасно спирався на народні традиції, прагнув до відродження української історії та культури.

П.Могила перш за все був виразником інтересів православної церкви, прагнув до підвищення її ролі в державі і суспільстві, до її контролю над освітянським життям країни, проти втручання держави в церковні справи.

Суспільно-політичні погляди мислителя досить складні і суперечливі. З одного боку, П.Могила писав про верховенство влади православної церкви, а з другого – про ідеального володаря, сильного, могутнього, який отримує владу безпосередньо від Бога і про свої дії звітує тільки перед ним. Смисл царської влади П.Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими царськими радниками. Відповідно, церкві відводилась роль радника, а не верховника. Як і європейські гуманісти, П.Могила закликав володаря бути „батьком на троні, опікуном підданих”, що сам себе обмежує собою встановленими законами і доброчесністю.

Цю проблему взаємовідносин світської і церковної влади чітко вирішують на свій лад пізніше, у період занепаду козацько-гетьманської держави, викладачі Києво-Могилянської академії – С.Яворський (на користь церкви) і Ф.Прокопович (на користь пріоритету державної влади).

Даючи узагальнюючу оцінку політичних ідей українських мислителів-гуманістів кінця ХVI – першої половини ХVIІ ст., зазначимо, що вони виступали послідовними борцями проти ополячення та покатоличення українського народу. Вперше в українській політичній думці сформували демократичні принципи правової держави задовго до виникнення самої концепції правової держави: верховенства закону на основі природних прав людини, рівності всіх у суспільстві, обмеження законом дій правителів. Вони висловили ідеї природних прав, суспільного договору, народного суверенітету, права народу на повстання проти своїх гнобителів, підняли проблему спільного (народного) блага, ратували за необхідність поширення освіти й культури в народі, за українське відродження, збереження традицій, рідної мови.

Але якщо полемісти в опосередкованій формі відстоювали незалежність і свободу українського народу, то на відміну від цього пасивного спротиву, на захист права України на незалежність активно виступило козацтво. Воно змогло не лише захистити український народ від цілковитої асиміляції, а й створити в ході національно-визвольної війну власну систему організації державної влади. Проте існування козацько-гетьманської держави як самостійної було нетривалим. Ще в ході визвольної війни Б.Хмельницького утвердилася думка про те, що власними силами, без сторонньої допомоги Україна не зможе захиститися від ворожих нападів і зберегти свою незалежність. Тривала війна з Польщею, численні напади Османської імперії спонукали українську гетьманську верхівку звернутися за допомогою до Росії. У 1654 році між Україною і Росією була укладена Переяславська угода, за якою перша увійшла до Росії на правах широкої автономії, а в результаті фактично втратила свою незалежність.

Цікавим явищем подальшої політичної історії України було те, що саме в період занепаду козацько-гетьманської української держави українська політична думка визначалася високим рівнем свого розвитку, що можна пов’язати з впливом процесу відродження Української держави під час визвольної війни на чолі з Б.Хмельницьким та розвитком ідей гуманізму в Україні в ХVI – ХVIІ ст. Вона відображала особливості взаємин між Україною і Росією та політичний устрій козацько-гетьманської держави. Особливо виразно це вдалося зробити П.Орлику (1672-1742), одному із авторів „Конституції прав і свобод війська Запорізького”, укладеної 16 квітня 1710 року на козацькій раді в Бендерах. Розроблена групою козацьких старшин на чолі з П.Орликом, вона відома як „Конституція Пилипа Орлика” або „Бендерська Конституція”.

Основна частина Конституції містить статті, в яких йдеться про державний устрій України як козацької держави. Зміст цих статей полягає ось у чому: зазначаються виняткові права православ’я в Україні; визначаються кордони України з Польщею і Росією, передбачається після війни встановлення трактату зі шведським королем; встановлюється форма представницького політичного керівництва за допомогою загальної Ради, членами якої були б генеральна старшина, полковники з кожного полку та представники з кожного полку – генеральні радники, а також передбачається участь у цій Раді „послів запорізького Низового війська”; передбачається, що конфлікти між гетьманом і членами Ради має вирішувати військовий генеральний Суд, рішення якого були б остаточними; вказується на обмеження, які запобігли б фінансовим зловживанням гетьмана; встановлюється строгий розподіл між військовим скарбом, прибутками і сумами, які були в особистому розпорядженні гетьмана; вказуються важливі обмеження економічної сваволі полковників і старшини: не сам гетьман мав обирати військових і посполитих урядників, а разом з „вільними голосами” козацького парламенту; гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства; проводиться ревізія державних земель, якими користуються старшина, відновлюється законність у користуванні суспільним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обов’язків.

Нове в Конституції П.Орлика порівняно з козацькими республіками минулого полягало в тому, що : більш сталою мала бути гетьманська влада (якщо в козацькій республіці гетьмана обирали щороку на початку січня і звітував він таким же чином, то в Конституції про це не говорилось); мав існувати незалежний військовий генеральний суд (тобто йшлося про обмеження влади гетьмана судовою владою); йшлося про розподіл між державними фінансами й гетьманськими грошима.

Конституцію П.Орлика некоректно вважати „першою українською конституцією” чи „першою у світі демократичною конституцією”, подавати її як попередника прийнятої у 1787 р. Конституції США – першого в історії чинного основного закону держави, оскільки вона не набула чинності і залишилася лише проектом політико-правового документа. Тим не менше, вона має велике значення як свідчення того, що українська політико-правова думка розвивалась в руслі передових західноєвропейських політичних традицій. Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей: умотивування національно-держаної незалежності України; обмеження влади правом; поділ державної влади; закріплення прав і свобод козаків та інших соціальних груп; підтримка соціально незахищених верств населення; гарантування спадковості українських козацьких традицій демократизму, рівності і справедливості.

Заради справедливості потрібно зазначити, що в сучасній вітчизняній науковій літературі містяться й негативні оцінки Конституції П.Орлика. Так, зокрема, автори Політологічного енциклопедичного словника вказують на „трагедію П.Орлика та його соратників”, яка полягає в тому, що їх погляди відображали бажання виключно козацької старшини, до того ж не всієї, а лише невеликої її частини з числа прихильників І.Мазепи. Абсолютна ж більшість козаків, як і український народ в цілому, ідеї П.Орлика не сприйняли, а його самого викинули з України. Головною причиною нищівного фіаско найвірнішого мазепинця стало чітко зафіксоване в Бендерських статтях принизливе плазування перед шведським королем, турецьким султаном й ханом кримським. Першому в обмін на протекторат над Україною обіцяв П.Орлик віддати деякі міста (Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч). А величезні етнічні території України – Галичину, Буковину, Закарпаття, Холмщину, Підляшшя, Полісся, три четвертих частини Волині, - тобто все, що перебувало на захід від р. Случ, - Орлик залишав за Польщею. Він проголошував святими, недоторканними привілеї козацької верхівки, а природні права і свободи простолюдинів його мало хвилювали. П.Орлик відкинув і давно знані в Європі свободу совісті, свободу віросповідання, чим грубо порушив природні права католиків, уніатів, мусульман, з особливою ненавистю ставився до іудеїв. Автори Політологічного словника говорять про те, що інколи складається враження, що демократичні положення Бендерських статей викликані більше передвиборними міркуваннями, прагненням забезпечити собі необхідну кількість голосів заграванням з мазепинською козацькою старшиною (10; 237-238).

Значний внесок у розвиток вчення про державу та її взаємовідносини з церквою зробили, як ми зазначали вище, діячі Києво-Могилянської академії – С.Яворський та Ф.Прокопович.

Стефан Яворський (1658-1722) – український і російський церковний діяч, митрополит Муромський та Рязанський, очолював священний Синод, автор праці „Камінь віри ”(1715) та численних проповідей.

Владні відносини в тогочасному російському суспільстві розглядав у вигляді піраміди або у вигляді колісниці. В обох випадках йшлося про аристократично-мілітаристську державу, де на верхніх щаблях перебувають царські вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці. В самому низу – простий народ.

Спочатку мислитель дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними. Згодом, уже в Москві, домагався невтручання держави в справи церкви. Обстоював пріоритетну владу останньої в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті.

Феофан Прокопович (1681-1736) у 1710-1716 рр. був ректором Києво-Могилянської академії, у 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга і фактично очолив російську православну церкву. Автор відомих праць: „Правда волі монаршої ”, „Слово про владу і честь царську ”, „Духовний регламент ”.

Мислитель вперше в умовах російської держави створив теорію просвіченого абсолютизму: освіта і розвиток наук розглядалися ним як основа історичного процесу, основа сили держави і добробуту.

Абсолютний монарх як верховний носій державної влади ставився Ф.Прокоповичем над усіма громадянськими законами. Усі його дії спрямовані на загальнонародну користь, виправдовувалися. Хоча йшлося про користь купців, мануфактуристів, чиновників, дворянства. Інтереси як трудових мас до уваги не бралися.

Свою теорію просвіченого абсолютизму мислитель виводив з теорії природних прав і суспільного договору. Як і Т.Гоббс, Ф.Прокопович вважав, що договір між підданими і монархом є суворо однобічним, і проти нього не можна діяти. Віддавши свою владу монарху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф.Прокоповича набуває абсолютистського характеру.

Ф.Прокопович умотивовував пріоритет світської влади, підпорядкування церкви державі, секуляризацію монастирських маєтностей.

Його ідеалом була сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодержець – освічений монарх, „філософ на троні ”, що дбає про інтереси народу.

Підсумовуючи питання, варто зазначити, що у політичній думці України XVI-XVIII ст. поширювалися популярні в ті часи у Західній Європі ідеї суспільного договору, природного права, конституціоналізму, що застосовувалися до умов України, Росії в цілому, результатом чого стало, зокрема, вчення про освічений абсолютизм, поширюване діячами Києво-Могилянської академії.

НЕ 3.3 Українська політична думка першої половини ХІХ ст. була зумовлена становищем України в рамках царської Росії та Австрійської імперії. Нагадаємо деякі важливі історичні дати того часу.

У 1775 р. було остаточно зруйновано Запорізьку Січ, південь України включили до Росії як Новоросійську та Азовську губернії; 1781 р. проведено реорганізацію на російський лад адміністративного устрою України; введено російські адміністративні, судові та податкові установи; 1783 р. ліквідовано залишки козацького війська. яке перетворено в кавалерійські полки російської армії; введено кріпацтво. В цілому, коли в Європі політичні системи, державні устрої та соціальні відносини проходили період розкладу феодалізму, в Україні, яка перетворилася в частину Росії, утвердились остаточно феодальні відносини, зникають рештки козацької демократії, настає задушливий феодальний імперський абсолютизм.

В результаті третього поділу Польщі в 1795 р. всі українські землі перейшли у володіння Австрійської імперії Габсбургів та Російської імперії Романових. З того часу розділена Україна та її населення продовжували існувати лише як етнічний, культурний феномен майже півтора століття.

Осмислення ситуації, що склалася, відбувалося в приихованих формах таємних товариств і творів анонімних авторів. Такими товариствами були, зокрема, Товариство дворянських революціонерів (Південне товариство), Товариство об’єднаних слов’ян, Малоросійське товариство. Діяльність таких товариств активізувалася в середині ХІХ ст., коли нагально постали проблеми ліквідації кріпацтва, відстоювання прагнень селянської маси, втілення в життя ідей європейського лібералізму і просвітництва.

Важливою віхою в розвитку української політичної думки цього часу стала діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, яке виникло наприкінці 1845 - на початку 1846 рр. До його складу входили: М.Гулак, М.Костомаров, В.Білозерський (фактично засновники братства), П.Куліш, О.Маркович, Т.Шевченко, Г.Андрузький, ін.

Основні ідеї (українського демократичного народництва) були викладені в написаній М.Костомаровим „Книзі буття українського народу”, а засоби і шляхи досягнення – в „Статуті Слов’янського Товариства св. Кирила і Мефодія”. В „Книзі” М.Костомаровим була дана характеристика історичного минулого України, яка мала на меті розкрити історичну та ідейно-теоретичну основу для обґрунтування ідеалу всеслов’янського єднання, ідеалу закладеного в самому історичному бутті українського народу.

Товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності, братерства для усіх, насамперед слов’янських народів, відкидало усі форми поневолення, виступало проти царизму й усієї системи самодержавного ладу, заперечувало кріпосне право, гноблення людини й народу. Тобто мета Товариства полягала в об’єднанні усіх слов’янських народів у формі федерації заради досягнення ідеалу свободи, рівності і братерства. Об’єднання це виключало втрату народами своєї національної окремішності. В основу суспільно-державного устрою клались принципи християнської релігії. Причому, члени Братства виступали за рівноправність усіх віросповідань.

В новій слов’янській федерації передбачалось існування представницької влади - загального слов’янського собору з представників усіх народів.

Шляхи до мети бачились такими: реформи, мирна пропаганда, виховання молоді, літературна діяльність. Окрему позицію займав Т.Шевченко: він говорив про необхідність народного повстання, після якого повинна встановитись демократична республіка. Свої симпатії поет висловлював на адресу республіканського устрою США.

Загалом можна сказати, що програма діяльності кирило-мефодіївців спиралась на такі ідеї: соціального месіанізму (визволення), панславізму (усеслов’янської єдності), федералізму, християнського світогляду, егалітаризму(майнової рівності), романтичного націоналізму (патріотизму).

Відомий український правник першої половини ХХ ст. В. Старосольський писав про те, що „жоден з братчиків не приніс з собою готового світогляду, який був би довершеним... Проте піднесли стяг поступу... в цьому моральне значення і заслуга”; „для них економічні питання не були актуальними і не чіпали їх безпосередньо. Для цілості ідейного світогляду бракувало ще постановки національного питання. Проте Братство поставило питання незалежності та свободи кожного народу”(11; 3-4).

Любов до України, антикріпацька спрямованість та концепція слов’янофільства були тим, що об’єднувало усіх членів товариства.

Великий внесок у розвиток суспільно-політичних ідей в Україні зробили представники демократичної інтелігенції в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

На українських землях швидкими темпами розвивались буржуазні відносини, зростали продуктивні сили. Посилювався й культурно-просвітницький рух. Виросли могутні постаті глашатаїв політичної думки, серед яких О.Потебня, С.Подолинський, О.Терлецький, М.Драгоманов, І.Франко, Л.Українка, інші. Всі вони рішуче відстоювали демократичні погляди, боролися за соціальну й національну незалежність українського народу. При цьому слід наголосити, що значна більшість їх стояла на позиціях соціалізму (йшлося, звичайно, не про марксистський соціалізм).

Зважаючи на те, що Україна впродовж ХІХ-ХХ ст. перебувала майже виключно в російській ( а з 1922 – в радянській) сферах впливу, політична думка тут зазнавала що найперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано – західноєвропейських течій , зокрема, лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо. Тому, з огляду на розмаїття ідей, розвиток української політичної думки ХІХ-ХХ ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча і взаємопов’язаних напрямків, а саме: лібералізм, демократичне народництво (український соціалізм), націонал-демократія (націонал-державництво), консерватизм, націонал-комунізм, інтегральний націоналізм.

До числа засновників ліберально-демократичної думки в Україні належить Михайло Драгоманов (1841-1896), випускник Київського університету, пізніше приват-доцент на кафедрі всесвітньої історії, історик, публіцист, етнограф, літературознавець. Джерелами формування його поглядів були: ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, поезії Т.Шевченка, соціалістичні погляди О.Герцена, М.Бакуніна, М.Чернишевського, західноєвропейських соціалістів.

Ідеалом М.Драгоманова стало поєднання національних та соціально-економічних інтересів у боротьбі за демократичну Україну.

У його поглядах на проблеми держави і права, політичної влади можна виділити наступні моменти.

1) Погляди на походження держави, яка сама має розвинутися до вищої форми політичної організації людей – до всесвітньої федерації. До причин виникнення держави мислитель відносив: розвиток людського розуму, сім’ї, матеріальних процесів, концентрацію землі внаслідок завоювань, класову боротьбу.

2) М.Драгоманов розробив питання суті держави і права. Головним критерієм оцінки політичної організації вважав служіння народу. Суть держави - не в формі її побудови, а в правах, якими наділені громадяни, тобто в загальному змісті правового статусу особи і стані прав націй. Відповідно, мислитель виступав проти принципу централізації держави, який гальмує національний розвиток, звужує права особи, веде до росту влади бюрократичного апарату.

М.Драгоманов вважав, що закон і право є виразом все загальності волі народу, нації. Він виступав за рівність усіх перед законом.

3) М.Драгоманов приділяв значну увагу формі держави. Найкращою такою, вважав федерацію, яка може утворитися в результаті децентралізації в управлінні державою з дрібніших суспільних общин (громад – це поняття є ключовим у його політичних поглядах) знизу вверх. При цьому передбачав територіальний принцип побудови такої федерації.

4) Погляди М.Драгоманова на політичні права і свободи громадян. До них відносив: загальне виборче право; право виборців давати накази депутатам; гласне ведення всіх державних справ; врахування думки меншості; свободу зібрань, мітингів, процесій; свободу звернень до владних структур; свободу товариств і громад; право на опір незаконним діям чиновників; право на звернення до суду. Вважав, що політичні свободи неможливі без самоуправління громад, місцевого і федерального самоуправління. Тому пропонував обмежити права усіх центральних органів влади шляхом декларування недоторканих прав особи, національності й організацій місцевого самоуправління.

5) М.Драгоманов сформулював свою політичну програму, в основі якої була боротьба за конституцію, проект якої запропонував сам. Серед основних положень конституції можна назвати такі: форма правління в Україні – парламентсько-президентська республіка; форма державного устрою – „вільна спілка” (федерація) понад 20 самоврядних областей, замість самодержавства пропонувалась парламентська влада – Земський Союз як законодавчий верховний орган; введення місцевого самоуправління; розширення прав громадян, їх прав об’єднання в союзи, верховенство закону; незалежність суду; впровадження суду присяжних; амністія політичних в’язнів.

Шляхи реалізації цієї мети – поступові реформи знизу, еволюція. М.Драгоманов виступав проти революційних перетворень.

6) Погляди М.Драгоманова на національне питання неоднозначні, пройшли повну еволюцію. Умовно їх можна поділити на період до еміграції (1876 р.), коли мислитель дивився на українство як на рух лише літературно-культурний, і після, коли після Емського указу починають формуватися національно-політичні погляди М.Драгоманова.

В працях „Пропащий час”, „Переднє слово (до „Громади” 1873 р.)”, „Шевченко, українофіли і соціалізм”, „Чудацькі думки про українську національну справу”, „Листи на наддніпрянську Україну” мислитель висловлювався за те, щоб перетворити українство в політичний рух, визнає необхідність боротьби за національну незалежність і соціальне визволення. Але не визначено чітко, що М.Драгоманов розумів під політичною незалежністю українського народу, яка мала бути ця форма незалежності. Українство, вважав він, повинно боротись за політичну незалежність разом з іншими народами Австрії і Росії шляхом федералізму, за децентралізацію та широку автономію громад, територій.

Можливо, мав рацію Ю.Охримович, коли писав, що „... надто велика віра в політичну свободу і в неминучість переходу сучасних держав у вищу федеративну форму, оперту на автономії найменшої суспільної організації – громади, була головною причиною його негативного ставлення до українського державного сепаратизму”

М.Драгоманов вважав, що національність – це не більше як форма, контур, яка повинна бути заповнена одним загальнолюдським, загальноєвропейським змістом. Національне питання може бути осягнуте тільки на ґрунті політичної волі, свободи; „Український сепаратизм, - писав М.Драгоманов, - не наша віра!” Отже, він не бачив „сили й ґрунту” для політики державного сепаратизму України, а проблему її політичної самостійності вважав не тільки важкою, а й „за певних умов зовсім непотрібною для будь-яких інтересів українського народу”. Він так і не спромігся виділити українське питання в самостійне, а звів справу національного визволення українського народу до питання про загальну децентралізацію російської держави.

І. Франко критикував М.Драгоманова за те, що той „в нарисі російської конституції” „не поважився покласти національний принцип основою ідеальної російської конституції, а силувався замаскувати його принципом обласних автономій, ...хоча... автономія області (територіальної цілісності) не рівняється з автономією національності” .

Що стосується соціалістичних переконань М.Драгоманова, то він намагався популяризувати соціалізм, який би не гнітив свободу особи – громадівський соціалізм, не імперський. Мислитель вважав, що лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал. Поділ влади, парламентаризм, демократичні права і свободи (при цьому відкидав приватну власність як головну причину поділу суспільства на бідних і багатих і наголошував на необхідності колективної власності громади на землю і знаряддя праці), які відстоював лібералізм, мали бути притаманними й соціалізму.

Загалом, центральні погляди в системі координат українського лібералізму, представленого, крім М.Драгоманова, ще й такими постатями ХІХ - ХХ ст., як Б.Кістяківський, М.Туган-Барановський, В.Вернадський, ін., є такими:

• політична свобода як сукупність конституційно закріплених прав громадян є необхідною умовою існування демократичної держави (М.Драгоманов);

• людина є домінантною цінністю у співвідношенні „людина – суспільство-держава”;

• центральною є категорія приватної власності в системі політико-економічних категорій (М.Туган-Барановський);

• верховенство права в суспільному житті;

• пріоритет загальнолюдських цінностей над соціально-класовими чи національними;

• децентралізація держави як засіб обмеження державної влади та надання гарантії місцевому самоврядуванню;

• етичні засади політичної діяльності, пов’язаність політики і моралі (М.Драгоманов: „Чисте діло потребує чистих засобів”).

Осягнувши в особі своїх кращих представників (зокрема Б.Кістяківського в праці „Держава правова і соціалістична”) необхідність створення правової держави, український лібералізм залишався байдужим до проблем самостійності України й побудови суверенної національної держави. У 70-80-роках ХХ ст. гуманістична традиція українського лібералізму була сприйнята українським дисидентським підпіллям і знайшла вияв у правозахисній діяльності Української Гельсінської групи. Тоді й було порушено питання незалежності України з дотриманням прав і свобод особистості.

Потрібно сказати про те, що поширення ліберальних ідей в Україні не мало такого розмаху і не привело до „тріумфальної ходи” лібералізму, як це мало місце в країнах Західної Європи ХІХ ст. Процес сприйняття політико-економічних постулатів лібералізму в Україні не був ані цілісним, ані успішним (ні українською інтелігенцією , ні широкими колами українського суспільства). Це пояснювалося наявністю авторитарного типу політичного режиму в підросійській Україні, жорстоким придушенням будь-яких проявів національно-визвольного руху і внаслідок цього – засиллям і популярністю радикальних течій (у формі російського революціонаризму чи українського народництва). Сам характер політичної системи, яка впродовж тривалого часу перебувала в незмінному вигляді, консервував наявний стан речей і перешкоджав розвиткові й поширенню поміркованих поглядів. Внаслідок цього ліберальна модель перевлаштування суспільного життя так і не набула в Україні завершеної форми впродовж ХІХ-ХХ ст.

Видатним представником української політичної думки кінця ХІХ- початку ХХ ст. був Іван Франко (1856-1916) – поет і публіцист, філософ, вчений-дослідник, з-під пера якого вийшло близько трьох тисяч літературних творів, публіцистичних і наукових праць, в яких знайшло відображення інтелектуальне та суспільно-політичне життя українського, інших народів Європи протягом більш як п’ятдесятирічного періоду історії.

Світогляд І.Франка формувався в умовах наростаючого руху трудового селянства проти соціального й національного гніту. Вирішальний вплив на його політичні переконання мав Т.Шевченко, особливо що стосувалося його чітко негативного ставлення до Російської імперії. Також на формування світогляду й політичних поглядів І.Франка великий вплив справив марксизм. І.Франко наголошував на вирішальній ролі економічних відносин у розвитку держави і права, поділяв думку про те, що людство пройшло шлях від бездержавних форм існування до держави, позитивно сприймав теорію суспільно-економічних формацій. Поряд з тим він піддавав гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачив негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму. Зокрема не розглядав пролетаріат як авангардну силу революції. І зовсім не тому, що не зміг побачити його авангардної ролі в силу нерозвиненості його в Галичині (він це бачив!), а саме через ті причини, що не підтримував ідею диктатури пролетаріату, яка, за марксизмом, уявлялась державою тільки одного класу – робітничого, - для придушення спротивів з боку інших класів і груп суспільства. Іван Франко виступав також проти марксового розуміння головної ролі держави в організації нового економічного суспільного життя. За мислителем, новий соціально справедливий устрій будуватиметься на якнайширшому самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що ґрунтується на солідарності інтересів. У новому справедливому устрої, за І.Франком, держави в давньому розумінні цього слова як організації, що управляє суспільством згори, не буде. Натомість перевага буде надана саме ініціативі знизу, тобто самоуправлінню громад. Мислитель виступав проти „народної держави” німецьких соціал-демократів у праці „Що таке поступ?”, саме проти її адміністративного апарату – прошарку, який постійно відтворюється і стає панівним. Маючи необмежену владу (в умовах диктатури пролетаріату) хоч би на деякий час, як легко можуть її керманичі захопити назавжди (і в умовах ”народної держави ”), - стверджує І.Франко і робить категоричний висновок про те, що „народна держава” і пов’язаний з нею соціалізм соціал-демократів щастя не принесуть. Така держава ніколи не витворила б раю на землі, а була б в найкращому разі „народною тюрмою”: нерівність, вигнана дверима, повернулась би через вікно. Тому в майбутньому справедливому устрої найбільшого значення І.Франко надавав безпосередній демократії, коли самі громади виконують усі необхідні функції управління суспільством (господарсько-економічну, культурно-освітню, судову тощо). Проте не заперечував і ваги представницької демократії для розв’язання деяких важливих для всякого суспільства питань. Її органи, за І. Франком, належить утворити на рівні вільного союзу громад, обранці яких сформують єдиний представницький орган для розв’язання питань зовнішньої торгівлі, обміну, суду, оборони. Звідси Франковий соціалізм – це недержавний, громадський соціалізм, де панують свобода суспільства й особи, рівність прав і обов’язків кожної людини, солідарність інтересів, народний суверенітет.

Щодо шляхів, способів утвердження соціалістичних відносин у суспільстві І.Франко не був послідовним. У багатьох його статтях підкреслюється правомірність, у разі необхідності, застосування найрадикальніших, крайніх заходів здобуття трудящими свободи, вивільнення від експлуатації. На тяжкі недуги суспільства, на думку мислителя, треба й „радикального ліку”, а тому не можна відкидати навіть найрадикальнішого засобу, якщо він служитиме народові, не відступати навіть перед суспільною революцією, якщо іншого виходу не буде.

Велику увагу приділяв І.Франко розв’язанню національного питання у майбутньому суспільстві. Він закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного культурного й політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам, засвоювати світові культурні здобутки. Для цього необхідно створити широку мережу шкіл, преси, вищих навчальних закладів, де б панувала українська мова.

Мислитель виступав за широкі національні права, за вільний розвиток кожної нації, рівноправність усіх націй, їх політичну самостійність („Свобода і автономія”, „Програма галицьких соціалістів”). Але ці поняття, на його погляд, не передбачали обов’язкового відокремлення усіх націй, що входили до складу, зокрема Російської імперії. Формою політичної незалежності народів може бути демократична автономія в складі федерації, тобто І. Франко відстоював ідею федерації народів, рівноправних політично і юридично, заснованих на громаді як первинному територіально-виробничому об’єднанні, що самоуправляється. Згуртування майбутньої федерації він уявляв собі в такому порядку: створення федерації в межах возз’єднання України, в межах визволених народів Росії, об’єднання слов’янських націй в єдину федерацію, оформлення всесвітньої федерації. Хоча І.Франко більшою мірою був прихильником федеративної форми співжиття народів, все ж у праці „Поза межами можливого” він чітко сформулював ідеал національної самостійності України. Поки що з погляду культурного і політичного цей ідеал, як вважав на той час І.Франко, лежить поза межами можливого з точки зору теперішньої перспективи. Але тисячні стежки, що ведуть до його здійснення, лежать під нашими ногами, і від нашої свідомості цього ідеалу, від нашої згоди буде залежати, чи підемо ми до нього, чи звернемо на інші стежки. Одночасно І.Франко виступив у цьому контексті і проти марксистського економічного детермінізму і фаталізму, згідно якого все автоматично вирішує розвій продуктивних сил без урахування того, чи хочемо ми (люди) махнути заради цього хоч пальцем.

Загалом потрібно сказати, що з іменем І. Франка, а також Ю.Бачинського та Л.Цегельського було пов’язано зародження в Галичині наприкінці ХІХ ст. напряму української політичної думки як націонал-демократія (або націонал-державництво). Лише згодом нова інтелектуально-політична течія набула певного поширення серед діячів Наддніпрянщини, які до подій 1917-1920 рр. перебували переважно на соціалістичних позиціях і поступово еволюціонували від вимог народницького федералізму до ідеї національно-державної незалежності (С.Петлюра, О.Шульгин, Є.Чикаленко, ін.)

Кристалізація національно-демократичної платформи відбувалася у 20-30-х роках під впливом усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917-1920 років та ознайомлення з політичною ситуацією в тогочасній Європі.

Науковий фундамент під національно-демократичні ідеї підвели С.Дністрянський (1870-1936), В.Старосольський (1878-1942), О.Бочковський (1885-1939), С.Рудницький (1877-1937), інші. Базовими ідеями національно-демократичного напряму є такі:

• інтерес нації та держави – найвищий критерій історичної оцінки в разі домінування суверенності нації над суверенністю держави (за винятком позиції О.Ейхельмана);

• обґрунтування права українського народу на самовизначення в межах власної етнічної території;

• ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації;

• визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що українською політичною думкою в ХІХ на початку ХХ ст. піднімались питання держави (її виникнення, походження та перспектив), форм державного правління та устрою, вирішення національних проблем тощо.

НЕ 3.4 Чи не центральною постаттю в українській політичній думці ХХ ст. був Михайло Грушевський (1866-1934) – відомий державний діяч, автор знаменитої десятитомної „Історії України – Руси ”, академік ВУАН, перший президент УНР, автор IV Універсалу, що проголосив державну незалежність України.

Творчість його багатогранна, а тому метою нашого аналізу є лише вивчення внеску М.Грушевського у формування політичної думки.

Мислитель виклав своє розуміння історії розвитку людського суспільства („Початки громадянства”), основною рушійною силою якого вважав не так економічні причини, як психологічні. Саме останні забезпечують вічну зміну потягів людей до колективізму та індивідуальної самозадоволеності (автаркії).

М. Грушевський дав своє розуміння політичної влади (її джерелами вважав релігійний культ первісних племен, матеріальний добробут, постійну військову дружину, що поставила моральний авторитет влади на міцний фундамент примусу і сили), виклав своє розуміння державної організації, механізму боротьби за владу та її утримання панівною верхівкою.

Вчений також склав власну схему історичного процесу в Східній Європі, ґрунтуючись не на викладенні історії класової боротьби, а запропонувавши історію розвитку української державної ідеї через відокремлення таких її етапів, як : період до утворення Київської держави; епоха державного життя; литовсько-польська доба; козацька епоха; занепад козацтва і українського державного життя; українське відродження. Вважаючи розвиток людського суспільства результатом насамперед психологічного, духовного чинника, М.Грушевський сформулював українську ідею, що в нього тісно поєднувалась з ідеєю свободи, насамперед національної.

Мислитель випрацював власні погляди з національного питання, зокрема, розробив в деталях федеративну конституцію. Він вважав, що цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку будь-якої народності, що займає певну територію і має достатні нахили та енергію розвитку. З цього випливають наступні моменти:

1. прагнення до самостійності є необхідністю саморозвитку будь-якого національного утворення;

2. самостійність і незалежність народу пов’язана не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними його нахилами;

3. незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу;

4. відсутність політичної самостійності можлива лише за умови, коли народність співіснує з іншими за ефективного громадського ладу, раціонального державного управління. Оскільки такої „благоліпності” досягти важко, кожна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю;

5. багатонаціональній державі, з якої народи намагаються вирватися до політичної самостійності, залишається ображатися тільки на свій рутинний лад, нераціональну економіку, викривлену національно-культурну політику;

6. борючись за вихід із багатонаціональної держави, прагнучи до власної державності й політичної незалежності, нація повинна бути впевненою, що вона виплекає в своєму середовищі розумних і далекоглядних керманичів, які приведуть народ до процвітання;

7. тільки вільна спілка вільних народів є ефективною і з морального, і з економічного погляду.

У напрацюванні своїх національних поглядів М.Грушевський пройшов певну еволюцію: від підтримки ідеї національно-культурної автономії України в рамках „единой и неделимой”, через національно-територіальну автономію до реалізації ідеї національної незалежності й суверенітету, самостійності. Останню ідею він обґрунтував в збірнику статей „На порозі нової України”. Тільки об’єктивні обставини змусили М.Грушевського визнати самостійність України. Він залишався твердим у своїх переконаннях щодо того, що Україні ефективніше все-таки залишатися у федеративнім зв’язку з Росією, а в майбутньому – і з європейськими державами. Вчений заперечував те, що федерація України з Росією – лише крок до української самостійності. Федерація з Росією – це перший крок до європейської федерації, вважав він.

Національно-територіальний принцип устрою України мислитель розвивав у працях: „Якої автономії і федерації хоче Україна?”, „Хто такі українці і чого вони хочуть?”, „Вільна Україна”.

До основних рис конституційного проекту М.Грушевського, про який ми згадували вище, належать такі:

• народ – єдине джерело влади в країні;

• втілення принципів поділу влади, стримувань і противаг, закріплення найвищої юридичної сили конституції;

• права і свободи людини і громадянина регулюються на світовому рівні, рівноправність громадян;

• форма правління в Україні – парламентарна республіка;

• форма державного устрою – унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням;

• проти приватної власності на землю, смертної кари та конфіскації майна (як покарання).

Загалом потрібно зазначити, що М. Грушевський був представником народницького напряму української політичної думки (як і С.Шелухін, Р.Лащенко, ін.), стрижневими засадами платформи якого були такі:

• народоправство (демократизм);

• розуміння народу як територіальної, а не етнічної одиниці;

• пріоритет прав народу над правами держави;

• егалітаризм та ідея безкласовості української нації.

Народницько-демократичну традицію України кінця ХІХ – початку ХХ ст. характеризували два виразні складники: 1) прагнення до громадянської та національної свободи; 2) ідеалізація народу й вимоги соціальної справедливості з виразним егалітарним ухилом (цей компонент був виразнішим).

Позиції цього напрямку помітно ослабли у 20-30-х роках ХХ ст. Це було викликано появою таких досить потужних рухів як інтегральний націоналізм, націонал-комунізм і націонал-демократизм, усвідомленням провини українських соціалістів за поразку у визвольних змаганнях 1917-1920 років, кризою демократичних режимів у загальноєвропейському масштабі, становленням режимів тоталітарних.

Серед напрямів української політичної думки початку ХХ ст. виступав і консерватизм. Він набув в Україні ще меншого поширення, ніж лібералізм, і впродовж тривалого часу залишався екзотичним свідченням існування нетривких монархічних традицій. Безпосередньо його поява була викликана необхідністю захисту національних традицій, що опинилася в небезпеці внаслідок уніфікаторсько-нівелювального впливу русифікації в підросійській Україні та полонізації в Галичині.

На концептуальному рівні консерватизм постав переважно завдяки діяльності трьох його найвидатніших представників: В.Липинського, С.Томашівського, В.Кучабського. На консервативних позиціях у першій половині ХХ ст. перебували також відомі мислителі, як О.Назарук (1883-1940), Д.Дорошенко (1882-1951) та А.Шептицький (1865-1944).

Серед консервативних політичних доктрин України в ХХ ст. значне місце посідає монархічно-гетьманська концепція В’ячеслава Липинського (1882-1931). Він є автором понад 200 наукових праць, найвідомішими з яких є „Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму ”(1926) (саме в ній консервативні погляди досягають свого кульмінаційного моменту), „Україна на переломі 1657-59” (1920), „Замітки з історії українського державного будівництва у XVII ст. ”(1920).

Головним для В.Липинського було будівництво української держави на своїй етнічній території як передумови національного відродження, яка збереже націю від економічного розвалу і кривавої анархії.

Основною причиною поразки української революції (УНР), на думку В.Липинського, була невіра лідерів цієї революції, української інтелігенції, в саму ідею державної незалежності України. Українська інтелігенція вірила, що загальноросійська свобода принесе волю й Україні, що у вільній Росії знайде собі волю й Україна. Тому її ідеалом була автономна Україна у складі всеросійської федерації. Українські інтелігенти не бачили реальної політичної сили, яка могла б створити самостійну Україну, не могли пов’язати вирішення цієї проблеми з інтересами хліборобського класу – основи української нації.

Основна орієнтація В.Липинського: „Ніхто не збудує української держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить націю, коли ми самі нацією не схочемо бути ”. Ці свої висновки мислитель прагнув прищепити українському народові як світогляд, здатний перетворити пасивний народ в активний політичний організм.

В.Липинський вважав, що здобуття Україною державної незалежності можливе тільки через попереднє спадкове монархічне правління, оскільки гетьман є своєрідним „національним прапором ”, живим символом України, навколо якого гуртується все населення. Для мислителя парламентаризм при однопалатній системі із загальним виборчим правом був чужий для хліборобського класу. Для консолідації деморалізованої Росією української нації і для створення держави потрібна сильна влада в руках однієї особи, яка очолювала б державну оборону і через Кабінет міністрів – державну адміністрацію.

Головний чинник державобудівництва, за В.Липинським, - це встановлення правової монархії в традиційній гетьманській формі. Вона буде суттєво відрізнятися як від московської монархії, що спиралася на насилля й необмежену владу царя, так і від польської, де король був маріонеткою шляхти.

В.Липинський називає три основні методи державного будівництва. це: демократія з республікою; охлократія з диктатурою, класократія з правовою (законом обмеженою) монархією. Для України найбільш придатною він вважав третю форму. Звичайно, В.Липинський не відкидав переваг демократичної республіки, але гадав. що без попереднього проходження етапу монархічного правління в Україні неможливо побудувати демократичне суспільство.

Гетьманська влада, за В.Липинським, повинна спиратися на класократію – такий суспільно-політичний лад, при якому активна меншість – аристократія – приходить до керівництва шляхом вибору кращих представників різноманітних класів і станів, з яких складається суспільство. Тобто класократія – це співпраця усіх суспільних класів (хліборобського, промислового, фінансового, інтелігенції, комунікаційного) і станів ( організатори і організовані) України.

Основна умова створення української держави – це єдність: релігійна, регіональна політична, організаційна, національна.

Здобуття держави багато в чому залежить від організації провідної верстви, від її згуртованості. Але її спочатку треба виплекати – свою аристократію, яка б стала носієм національної ідеї. Її немає, як вважав В.Липинський, без матеріальної сили і морального авторитету, як немає без хотіння до влади, до сили, до ризику, до самопожертви, до панування. Аристократія в розумінні В.Липинського не є замкненою суспільною верствою чи кастою. Вона є тією активною меншістю. яка приєднує до себе найкращих і найактивніших членів усіх класів.

Реалізація ідей творення української діяльності, за В.Липинським, неможлива і без так званого територіального патріотизму, тобто почуття єднання усіх громадян України незалежно від їх етнічного походження, віри, соціального статусу, культурного рівня тощо. Україна має бути спільною батьківщиною для всіх людей, які живуть на її території. Звідси розуміння В.Липинським нації саме як політичної, а не етнічної категорії.

Мислитель підкреслював також значення сили в політиці. Щодо цього він обстоював позицію, яка межує з вченням Н.Макіавеллі: коли йдеться про врятування Вітчизни (в даному випадку про створення національної держави), то не слід перейматись міркуваннями про те, що справедливо і що несправедливо, що добре, а що зле, треба діяти так, щоб забезпечити нації свободу і незалежність. Звідси „загальне благо ” – це та ціль, яка виправдовує будь-які засоби.

Консерватизм В. Липинського розглядається як утвердження всередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних у майбутньому стати носіями української державної влади.

Зміст політичної та історичної концепцій мислителя становлять: державні монархічні погляди в поєднання із засадами християнства, етики та консерватизму.

Інший відомий представник консервативного напряму української політичної думки початку ХХ ст. історик Стефан Томашівський (1875-1930) у працях „Під колесами історії ”, „Українська історія ”, ін. виступав проти централізму як принципу державного будівництва, за самоврядування, критично ставився до традиційних національних гасел і вимог сліпого культу людей-символів. Автор також обґрунтував необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління як такої, що найкраще сприяє утвердженню авторитету і порядку. При цьому не заперечував і прийнятність для України республіканського ладу. Коли республіканська форма правління утвердиться шляхом еволюції з традиційної монархічно-гетьманської форми, вона може бути прийнятною для України. Головне, щоб зміна форм правління відбувалася еволюційним шляхом.

Особливе місце в українському державотворенні С. Томашівський відводив греко-католицькій (уніатській) церкві, виступав за орієнтацію на традиційні для Галичини зв’язки із Західною Європою.

Певний вплив на розвиток українського консерватизму мав Василь Кучабський (1895-1945). Свої політичні висновки, зокрема у працях „Більшовизм і сучасне завдання українського народу”, „Україна і Польща”, він робив на основі дослідження розвитку української державності у 1917-1920 рр.

Як і В.Липинський та С.Томашівський, найбільш придатною формою державного правління для України В. Кучабський вважав монархію. При цьому особливо акцентував на армії і взагалі духові мілітаризму в державотворчих процесах. Провідною верствою в українському державотворенні 1917-20 років могли б стати, на думку В. Кучабського, військові. А провідною ж верствою, що зберегла в собі консервативні лицарські риси, несе відповідальність за державну справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави, В. Кучабський бачив з великих землевласників. Щоправда, провідною верствою, наголошував він, може бути як один суспільний клас, так і представники кількох чи й усіх суспільних класів, об’єднані вірністю до монарха – виразника єдності. Формування провідної верстви є одним із головних завдань українського консерватизму.

В.Кучабський поділяє ідеї В.Липинського й С.Томашівського про те, що справу створення української держави може вирішити не етнічне об’єднання українців у межах чужої держави, а формування психологічного складу нації на певній території її проживання. Необхідною умовою цього є державотворча національна ідея. А українським П’ємонтом, який зможе зорганізувати решту України на визвольну боротьбу, є, на думку В. Кучабського, Галичина, оскільки в ній склалися найбільш сприятливі для цього умови.

Таким чином до провідних ідей консервативного напряму в Україні початку ХХ ст. належать:

• незалежна трудова легітимна монархія зі спадковою гетьманською владою;

• визнання провідної ролі держави в суспільно-політичному житті;

• стабільний державний правопорядок;

• поділ державної влади;

• соборність української держави;

• єдність усіх громадян України;

• орієнтація на власні сили;

• організація української еліти;

• забезпечення права приватної власності на землю і проведення аграрної реформи, що зупинила б пролетаризацію селянства.

20-ті роки ХХ ст. для українського демократичного руху стали виявом його слабкості, незрілості та розколу. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками українізація (з 1923 р.) навіяли деяким представникам українських лівих сил надію на те, що можна виправити критичне становище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння , компромісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної державності. Прибічники цього напряму, які започаткували явище націонал-комунізму, були відданими комуністами, які щиро вірили в те, що марксизм-ленінізм пропонує найправильніший шлях порятунку для людства. Разом з тим вони вважали, що для досягнення оптимальних результатів комунізм має пристосуватись до специфічних національних умов, тобто слід було залучити до будівництва комунізму національно-визвольні сили, надавши йому повне „національне обличчя”.

Теоретичним підґрунтям українського націонал-комунізму стали гострополемічні та публіцистичні твори В.Шахрая (1888-1919; „Революція на Україні”; перший міністр закордонних справ в українському радянському уряді), С.Мазлаха та В.Шахрая „До хвилі. Що діється на Україні і з Україною?”, М.Хвильового (1893-1933; „Камо гряденши” , „Думки про течії”, „Україна чи Малоросія?”, „Апологети писаризму”). Політичну концепцію націонал-комуністів підпирали економічні дослідження М.Волобуєва, Г.Гринька, ін про колоніальний статус української економіки в системі народногосподарського комплексу СРСР і про можливість для першої не тільки самостійно функціонувати, а й бути частиною світового господарства; історичні праці М.Равича-Черкаського і М.Яворського, в яких обґрунтовувалися ідеї „двокорінності” КП(б)У та потреби незалежного розвитку української радянської держави. У площині практичної політики під час українізації (1923-1933) ідеї націонал-комунізму намагалися реалізувати М.Скрипник (1872-1933) та О.Шумський (1890-1946).

Провідними ідеями націонал-комуністичного напряму української політичної думки вважалися такі: радянська республіка (як форма правління); пріоритет колективної форми власності; соціалістична революція як продовження революції національної; в ієрархії цінностей: народ-суспільство-держава на перше місце ставиться народ.

Найяскравішим представником націонал-комунізму виступив письменник і публіцист М.Хвильовий. На його думку, головними завданнями для України повинні бути: подолання комплексу просвітянської провінційності, меншовартості („малоросійства”), виплеканих століттями російського панування; переродження нації на засадах волюнтаризму та досягнення українцями типу європейської людини – людини-громадянина, носія етики активізму, творця культурних і суспільно-політичних цінностей, рушія історії. Своїм гаслом „Дайош Європу!” М.Хвильовий відмовлявся від однобічної орієнтації України на Росію і закликав до засвоєння культурної спадщини „психологічної Європи”. Оскільки культурні процеси уявлялися М.Хвильовому тісно пов’язаними з процесами політичними, він вважав боротьбу за самостійність української культури складового процесу кристалізації української нації та створення повноцінного й незалежного від Москви державного організму у формі радянської соціалістичної республіки.

Закордонну групу УКП (1920-1922) в українському націонал-комунізмі представляв письменник і політичний діяч Володимир Винниченко (1880-1951).

Упродовж усього свого життя В.Винниченко залишався соціалістом ( після тривалого захоплення націонал-комунізмом, в 30-40-і роки, перебуваючи в еміграції, він сповідував соціалістичні ідеї немарксистського характеру), однак різко негативно ставився до соціалізму в його рядянсько-більшовицькому варіанті, називав його тупим, диким, повним терору, крові, насильства, з його абсолютною централізацією в усіх сферах суспільного життя. Вважав, що доба справжнього соціалізму, соціалізму свободи, веселості, радості ще не настала. Такий соціалізм, як гадав В.Винниченко, можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. В цьому він розходився з російськими комуністами, які були переконані в тому, що капіталізм потрібно знищити відразу, революційним шляхом.

Перебуваючи в еміграції, В.Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав „колектократією”. Суть його полягає у перетворенні мирним шляхом приватної власності на засоби виробництва на колективну, а не на державну власність, оскільки це різні речі, оскільки соціалізм – це не націоналізація, а кооперація, тобто створення промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів, де кожен робітник буде знати, що він працює не на власника – приватного чи державу, - а на самого себе. Щоправда, В.Винниченко не пропонував повністю ліквідувати приватну власність, а знищити визиск праці.

У поглядах з українського національного питання В.Винниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України в складі Російської федеративної республіки до визнання необхідності відродження самостійної української держави. У 1914 р. він писав, що ідея самостійництва України виходила швидше з емоцій, мрій, а не з об’єктивних можливостей. З перемогою лютневої 1917 р. революції в Росії, що знищила царизм, з’явились на думку письменника, широкі можливості для кожної нації розвиватися в рамках федеративної Росії, оскільки потрібно зважати на ті історичні, культурні, економічні зв’язки, які склалися в України з Росією. До того ж самостійність України, вважав В.Винниченко, була неможливою ще й з огляду на міжнародне становище, бо, відірвавшись від Росії, Україна могла попасти в „обійми” якоїсь сильної держави. Тому ідеал української демократії В.Винниченко вбачав у „федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими державного тіла”. Проте пізніше, через неприхильне ставлення Тимчасового уряду до українського національного питання, останнє, у баченні його В.Винниченком, пересувається у бік українського самостійництва (що знайшло свій вияв, зокрема, в IV Універсалі 1918 р.).

Перебуваючи в еміграції, В.Винниченко у працях „Відродження нації” (1920) та „Заповіт борцям за визволення”(1949) вже чітко формулює ядро своєї політичної концепції – державницьку ідею, вважаючи, що „нація без державності є покалічений людський колективний організм”.

Однозначно варто зауважити, що як соціаліст, розв’язання національного питання В.Винниченко підпорядкував вирішенню завдань соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму, навіть якщо для реалізації цієї незалежності склались всі сприятливі умови. Адже українське відродження, досягнення у тій чи іншій формі національної незалежності українського народу було для мислителя лише одним моментом його концепції „всебічного визволення”.

Інший бачився йому як необхідність просування українського народу шляхом соціалістичних перетворень. І чим лівішим буде політичний режим України, тим більше, як вважав В.Винниченко, він сприятиме національному відродженню українського народу. А найповніше відродженню української нації, за В. Винниченком, сприятиме режим національно-української радянської соціалістичної влади.

Потрібно зазначити, що націонал-комуністичні ідеї набули „другого дихання” на ранньому етапі дисидентського руху в Україні (60-і роки). Їх обстоювали тоді І.Дзюба, Л.Плющ, М. Руденко, ін. Націонал-комунізмом був пройнятий один з перших програмних документів українського дисиденства – праця І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965), в якій викривалися відхилення радянської національної політики в Україні від ленінських принципів і закликалося відновити ці принципи. Надалі націонал-комуністичні ідеї поширення не набули.

Модерним напрямом української політичної думки та ідеологічною підставою організованого (чинного) націоналістичного руху став інтегральний націоналізм у 20-ті роки, який у своїй еволюції пройшов три стадії:

1. ранню (романтичну), пов’язану майже виключно з ім’ям М.Міхновського (1873-1924);

2. класичну (власне інтегральну), яку уособлювали Д.Донцов (1883-1973), М.Сціборський (1897-1941), С.Бандера (1906-1959), Я.Стецько (1912-1986);

3. сучасну, що не має виразного ідеологічного обличчя і уособлюється діяльністю таких політичних угрупувань як КУН, ОУН(м), ОУН (б), ДСУ, УНА-УНСО, що так чи інакше намагаються ревізувати ідеологічні постулати своїх попередників.

Романтичний націоналізм М.Міхновського („Самостійна Україна”, 1900; „10 заповідей УНП”, 1906) виник у формі соціал-самостійництва (суміш незалежницьких ідей і віри у соціалістичний ідеал як єдино можливий для України), яке не набуло поширення в самому націоналістичному русі, а було частково запозичене українським націонал-комунізмом. Його основні моменти:

• Росія – запеклий ворог України, тому необхідно вести безкомпромісну боротьбу з нею;

• головна вада українського визвольного руху – „брак націоналізму серед широкого загалу”;

• завдання-мінімум: повернення до умов Переяславської угоди 1654 р., яка не мала можливості для реалізації;

• мета-максимум: досягнення повної незалежності України;

• „Україна для українців” – гасло, що стало невід’ємною ознакою українського інтегрального націоналізму (М.Міхновський висловив його один з перших);

• рушійна сила майбутньої національної революції – нова („четверта”) українська інтелігенція.

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів у світоглядній конструкції Дмитра Донцова („Підстави нашої політики”, 1921; „Націоналізм”, 1926; „Росія чи Європа”, 1955 ін. праці). Як і М.Міхновський, Д.Донцов на початку своєї ідейної еволюції віддавав данину захопленню соціалізмом, потім змінював свої позиції.

Три вихідні світоглядні елементи його концепції:

1. Росія – найголовніший ворог України, тому питання повинно ставитися не про українське самостійництво, а про повне відірвання від Росії, розірвання всяких зв’язків з нею, політичний сепаратизм;

2. селянство – хребет нації й держави;

3. необхідність сильного відчуття мети і волі.

Ідея державного ладу для Д.Донцова – „селянська дрібнобуржуазна республіка”, як єдине, що могло врятувати Україну від російського комунізму. Запропонована мислителем селянська демократія не передбачала демократії пацифізму, егалітаризму, антимілітаризму, охлократії, „жолудкового соціалізму” і класової боротьби, а виключно демократію праці, ієрархії, суспільної солідарності, обов’язку і міцного поступу, самодисципліни, вищих ідей, продукції, свободи й самодіяльності. Ідеалом суспільного устрою й селянської демократії для Д.Донцова виступала тоді Північна Америка.

Потрібно зауважити, що Д.Донцов не займався детальною розробкою державно будівничих проблем, а єдино – створенням теоретичних підстав націоналістичного світогляду. Його праця „Націоналізм – є виразом найсистематичнішого викладу націоналістичних ідей, де подані шість вимог „вольового націоналізму”:

1. зміцнювати волю нації до експансії, жадобу панувань і підкорення всього чужого – мета, засіб – боротьба;

2. прагнення до боротьби й усвідомлення її неминучості;

3. дух романтики, ірраціоналізму;

4. непримиренність, фанатизм, брутальність, аморальність (як антитеза т.зв. загальнолюдським цінностям);

5. право сильних націй організовувати й вести інші народи;

6. будь-яка нова ідея, аби здобути право на життя, має спертися на ініціативну меншість, що вживає „творче насильство” для суспільного поступу. Говорячи про основну причину всіх історичних бід українців, Д.Донцов, зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні України, не у власне національній свідомості широких мас, а у виродженні державотворчого елемента, відсутності власної провідної верстви, яку він називає по-різному: аристократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою, „луччими людьми”.

Свій націоналізм Д.Донцов протиставляв лібералізму М.Драгоманова. Всі вищенаведені вимоги українцям необхідно було, як вважав Д.Донцов, виконувати, щоб усвідомити себе нацією, яка здатна боротися і вибороти свою власну державу.

В той час, коли В.Липинського головним було здобуття своєї власної держави як ґрунту, на якому тільки і може розвиватись національне самоусвідомлення, для Д.Донцова на першому місці стояло плекання свого „національного Я”, виховання націоналістичного світогляду, а вже на цій базі – здобуття держави. Д.Донцов завжди рішуче заперечував ідею федералізму.

Якщо М.Міхновський вважається засновником українського націоналістичного руху, Д.Донцов – його головним ідеологом, то Микола Сціборський – автором політичної доктрини цього націоналізму.

Один із чільних лідерів Організації українських націоналістів (ОУН.) М.Сціборський у праці „Націократія” (1935), піддавши гострій критиці демократію, соціалізм і монархізм, запропонував натомість альтернативну державну форму – націократію. За його визначенням, остання – це „режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально корисних верств, об’єднаних відповідно до їхніх суспільно-продукційних функцій – у представницьких органах державного управління ”.

Обстоюючи гасло „ держава вище партій і класів”, М.Сціборський заперечував право участі політичних партій в управлінні державою та розглядав диктатуру як оптимальний спосіб здійснення державної влади на час національної революції. В час революції або перехідного періоду опорою режиму мала стати революційна націоналістична організація , яка перебрала б до свої рук диктаторські функції.

Після певного періоду диктатури та стабілізації національної державності в Україні має встановитися республіканський лад, за якою влада перебуватиме в руках націократії. Тоді населенню надавалося право участі в політичному житті через представництво в органах місцевого самоврядування, в синдикалістських організаціях фашистського зразка, а також через вибори до обмеженого в законодавчих функціях національного парламенту (Державної Ради).

На чолі держави, як бачив це М.Сціборський, стоятиме вождь нації, який буде одночасно і прем’єр-міністром, призначатиме міністрів, які звітуватимуться перед ним. Глава держави наділятиметься також низкою інших важливих повноважень: правом законодавчої ініціативи, розпуску парламенту, вето на прийняті ним закони, буде головнокомандувачем збройних сил. На чолі місцевих адміністрацій стоятимуть представники центрального уряду на місцях, вони ж будуть Головами Крайових Рад. політичні партії будуть непотрібні. Функції політичного керівництва виконуватиме ОУН., яка буде не політичною партією, а загальнонаціональним рухом.

Загалом націократія М.Сціборського виступала своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму та президентської форми республіканського правління. За цим проектом Україна мала б стати республікою з жорстким авторитарним політичним режимом і політичним керівництвом націоналістичної організації.

Таким чином, базовими характеристиками націоналістичного напряму української політичної думки виступили такі:

• форма державного правління в Україні – народна держава;

• тип політичного режиму – національна диктатура як перехідна форма державного будівництва;

• національна ідея: нація (етнічна) – це об’єднуючий і єдиний чинник суспільного та державного буття;

• політична еліта: „ініціативна меншість” – провідна верства українських патріотів, покликана управляти державою;

• ієрархія цінностей: нація (етнічна) – держава-суспільство.

Паралельно з націоналістичним напрямом в українській політичній думці сформувався і розвивався національно-демократичний напрям, який ( ми про це зазначали вище) зародився у Галичині наприкінці ХІХ ст. і був пов’язаний з державницькими ідеями І.Франка та Ю.Бачинського.

У центрі політичних концепцій націонал-демократів також перебувало національне питання, однак вирішення його, на відміну від націоналістів, вони пропонували в демократичних формах. Їх провідна ідея – безумовне визнання права кожної нації на самовизначення.

Основоположником націонал-демократичного напряму у його розвиненій формі вважається галицький правознавець Станіслав Дністрянський (1870-1936), відомий, зокрема, своїми працями „Загальна наука права й політики” (1923), „Нова держава” (1923), „Погляд на теорії права та держави” (1925).

Він доводив, що кожна нація має право на самовизначення на її етнічній території. В основу цієї концепції вчений поклав розроблену ним теорію суспільних зв’язків. Останні С.Дністрянський поділяв на органічні (суб’єктами виступають сім’я, рід, плем’я, народ, держава) та організаційні (носіями є класи, партії, товариства, церква).

Суспільним зв’язкам притаманні такі найважливіші характеристики: держава є суспільним зв’язком найвищого типу, всі правові норми є також і соціально-етичними; все, що впродовж століть генетично склалося в суспільних зв’язках, є реальною основою держави і права, авторитет держави як суспільного зв’язку знаходить головну підтримку в авторитеті окремих суспільних зв’язків, які є вищим критерієм істини, оскільки формуються на основі норм, прийнятих в окремих сім’ях, родах тощо.

Виходячи з цих характеристик суспільних зв’язків, С.Дніпрянський робить висновок, що в основі суспільних зв’язків лежать традиції певного народу й держави, які історично склалися. Україна має не тільки право на самовизначення, а й відповідні державницькі традиції.

На відміну від племен західної Європи, де держави часто формувалися шляхом завоювань чужих земель, український народ постійно проживав на власних землях. Тому Україна має всі історичні та правові підстави для національного самовизначення, утворення власної держави на своїй етнічній території.

Майбутню українську державу С.Дністрянський уявляв як народну республіку, влада в якій належить народові та обраним органам і здійснюється на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу й судову.

Правознавець і політолог Володимир Старосольський (1878-1942) сформулював концепцію побудови української держави, засновану на поєднанні національного і соціально-класового чинників у цьому процесі. Свої погляди він виклав в основному у працях „Теорія нації” (1922), „Політичне право” (курс лекцій), „Держава і політичне право” (1924).

Автор виходив з того, що в розумінні нації існують два основні підходи: атомістичний і психологічний. За першого підходу нації не притаманна вища, об’єднуюча її цілісність, і вона не існує як правовий суб’єкт. На основі ж психологічного підходу В.Старосольський стверджує, що нація є витвором психології, а не раціонального мислення. Тому інтерес для неї має інше значення, ніж для доцільно утворених спілок.

Джерелом існування нації, її життєдайною енергією є прагнення до політичної самостійності, яке історично проявляється як боротьба за власну державу. Рушійними силами цієї боротьби є не тільки національні, а й класові інтереси.

Поняття держави, в розумінні В.Старосольського, тісно пов’язано з пануванням, яке існує у двох формах: поневолення одного класу іншим і однією нацією іншої. Відповідно існують дві форми визвольної боротьби – соціальна й національна. Національна ідея у мислителя завжди була пов’язана з синтезом національного і соціального визволення. Широкі маси народу, які брали участь у боротьбі за національне визволення, пов’язували з ним і своє соціальне визволення. Поразки у національно-визвольній боротьбі траплялися саме тому, що сили, які очолювали цю боротьбу, у вирішальний момент ігнорували котрусь із складових національної ідеї заради здобуття власних вигод і привілеїв. У результаті вони втрачали довіру й підтримку всього народу, і чергова визвольна війна ставала „кінцем великого титанічного розмаху і початком нової руїни”.

В.Старосольський не абсолютизував значення класового чинника в суспільному розвитку, як це робили марксисти. Він виокремлював три шляхи побудови держави: 1) на основі економічних інтересів (в результаті відокремлення від метрополії, як США); 2) на основі політичних інтересів (СРСР, в якому владу захопила партія, що виступала від імені одного класу); 3) на основі національної єдності (як єдино прийнятної для України).

Ідея В.Старосольського про необхідність врахування соціально-класового чинника, інтересів усіх суспільних класів і верств у розбудові держави є особливо актуальною для сучасної України.

Націонал-демократичний напрям української політичної думки зумів уникнути крайнощів марксистського соціалізму з його абсолютизацією класового чинника суспільного розвитку й націоналізму, який абсолютизує чинник національний, розуміючи націю лише як етнічну спільність.

Трагічна смерть М.Хвильового на початку 30-х років ХХ ст. мовби поставила крапку в розвитку незалежної суспільно-політичної думки підрядянської України. Відновилася вона через декілька десятиліть, під час хрущовської відлиги. Представники її увійшли в історію як дисиденти ( від лат. –незгідний) або шістдесятники. Дисидентами у середні віки у Західній Європі називали віровідступників, єретиків або тих, хто не дотримувався учення католицької церкви.

З 60-х років ХХ ст. дисидентами стали називати осіб, які в атмосфері тоталітарних режимів відкрито протиставляли свої переконання панівній ідеології.

У післясталінський період дисиденти першими заявили про невирішеність національного питання в СРСР, зокрема в Україні. Серед шістдесятників були письменники, журналісти, історики, психологи, юристи: М.Горинь, І.Дзюба, І.Драч, І.Кандиба, С.Караванський, Л.Костенко, Л.Лук’яненко, В.Мороз, Є.Сверстюк, В.Стус, В.Чорновіл, інші.

Серед форм організованого протесту в 60-80-і роки було створення і діяльність різноманітних політичних організацій і невеликих груп. Серед них – „Українська робітнича-селянська спілка”, проект якої написав Л.Лук’яненко, в якому він висловив упевненість в тому, що для покращення матеріального й політичного становища громадян УРСР, їй потрібно вийти зі складу СРСР і утворити незалежну державу. У Західній Україні виникли такі нелегальні організації, як „Об’єднана партія визволення України”, „Український національний комітет”, „Український національний фронт” , які виступали за українську самобутню культуру, чистоту мови, вивчення історичного минулого українського народу.

На початку 70- років, коли СРСР ратифікував 1973 р міжнародний пакт прав людини, а в 1975 підписав Заключний акт в Гельсінкі, в Україні (також в інших республіках СРСР) починає розвиватися правозахисний рух. У листопаді 1976 р. було утворено Українську громадську групу сприяння визнання Гельсінських угод, яка своїм завданням ставила ознайомлення української громадськості зі змістом Загальної Декларації прав людини ООН, гуманітарних статей Заключного акту, акредитації в Україні представників зарубіжної преси.

Специфічною формою інакомислення в цей період був так званий самвидав, основним завданням якого було поширення різноманітних матеріалів: рукописних журналів, заборонених віршів і публіцистики тощо.

Рух 60-70 –х років поповнювався також релігійними дисидентами – віруючими заборонених конфесій, євреями, що прагнули виїзду за кордон, кримськими татарами, що домагалися повернення на свої землі.

Поширеною формою протесту були на той час і відкриті публічні заяви і звернення – акції протесту на захист заарештованих товаришів, вимоги виконання державних законів і Конституції, листи й звернення до керівних органів влади.

Важливим аспектом мислення дисидентів, які становили рух протесту в Україні 60-70-х років, було його правове забарвлення. Всі твори, діяння, звернення дисидентів об’єднані ідеєю влади закону, тому їх нерідко називають правозахисниками. У своїй творчій і практичній діяльності вони протистояли конформізму, беззаконню, сваволі, порушенню прав і свобод людини, а також обстоювали принципи відкритого суспільства, демократії, гласності, ненасильницькі форми захисту прав людини та ідеали правової держави і громадянського суспільства, самоцінності особистості.

В подальшому українська суспільно-політична думка за умов підрадянського статусу України знайшла свій вияв, зокрема у : мінімальних національних домаганнях Спілки письменників України другої половини 80-х років; політичних прагненнях Української Гельсінської спілки (1988-1990) до конфедерації республік СРСР , а згодом до їх повної самостійності, загальнодемократичних та національних вимогах нетрадиційних громадянських об’єднань, новостворених політичних партій; прийняття Декларації про державний суверенітет України 1990 р. та проголошення Акту про незалежність України 1991 року.

Потрібно зазначити, що у роки радянського політичного режиму, панування марксистсько-ленінської ідеології політична думка в Україні фактично не просунулася вперед порівняно з ідеями та думками, висловленими її найвидатнішими представниками в дореволюційні часи та в еміграції. Політичну науку в СРСР репрезентувало таке вузь-класове і догматичне вчення, як науковий комунізм, основною функцією якого стала виправдально-захисна. Тому, здобувши незалежність, Україна вимушена була починати фактично з азів політичної науки, без якої неможливий демократичний розвиток жодної держави.

Отже, викладаючи тут історію української політичної думки, ми розглянули тільки основні її етапи та ключові постаті. Насправді ж політична думка України значно багатоманітніша як за своїми ідеями й концепціями, та і за їхніми творцями.